Російський лібералізм

Дмитро Донцов

Цей факт є пробудження т. з. неісторичиих народів східної Европи: в Турції, Австрії, Угорщині і Росії. Цей факт, що на наших очах викреслив щойно з карти Европи Оттоманську імперію, поставив на порядок денний ревізію дуалістичної системи [7] в Австро-Угорщині і вніс шум і гамір національної боротьби в забезпечену досі від цього Росію, загострив у ній і українську квестію.

Та ж сама демократизація – бодай частинна – царату, що висунула на сцену українське питання, покликала до чинної політики і російський лібералізм. А тут з ним сталося те, що лучиться з кожним лібералізмом в таких випадках. Чим більше російський лібералізм переходив з ролі мовчаливого обсерватора політичного життя до ролі активного в нім учасника, тим скорше – один по другім – як по осінній бурі – відлітали листочки з того вінка, котрим квітчали його в часі його весни наївні і легковірні люди. Пп. Мілюкови [8], Струве [9] і як там вони всі ще називаються – показали, зрештою, і нам своє «національне лице», зриваючи ту гарну маску, яку вони носили в «юні дні» своєї політичної невинності.

Враження було таке ж сильне, як і несподіване. Показалося, що російські ліберали не тільки не мають жодної програми в українській справі, а й не хочуть її мати. Ще в «Освобождєнію» – органі російських конституціоналістів, що видавався в Штутґарті 1902 р., – так сформульовано національну програму: «рівність усіх перед законом і як наслідок цього знесення всяких національних, станових і релігійних обмежень». Так само в «Проекті російської конституції», що випрацював «Союз освобождєнія» [10], ціле питання упхане в слідуючий пассус: «Різниця походження й віри не може потягати за собою нерівності політичних прав і обов’язків». І це все. Як бачимо, програма чисто негативного характеру.

Очевидно, російські ліберали розуміли «освобождение» Росії лише як «освобождєніє» московського народу. Для нього вони прокламували право суверенітету в державі, іншим націям відмовляли навіть сурроґаті державності – автономії. Виразне і цинічне проголошення принципу «Quod licet Jovi, non licet bovi»! Не іншою в українськім питанні є програма і нинішніх лібералів.

Maximum того, що вони тепер готові офірувати Україні – се право па культурне (не політичне) самовизначення – що, зрештою, є логічною консеквенцією загальних засад лібералізму, а не жодною концесією, – та право плекати свою культуру шляхом приватної ініціативи самого українського суспільства, без всякої помочі держави.

Як і чи можливо збудувати свою культуру дорогою приватних зусиль суспільності – про це ви, галичани, аж надто добре знаєте, аби я потребував над тим ширше розводитися. Особливо комічним представляється рецепт російських лібералів в нашім часі, в часі колосального розширення функцій держави, коли примусова (а не добровільна, не приватна) організація суспільності для осягнення культурних і політичних цілей стає азбукою громадського життя. Боротися самоорганізацією суспільності, зданої на власні сили, проти воюючого націоналізму, узброєного тою міцною зброєю, що дає кожній пануючій нації державний механізм – це значить йти з голими руками на ведмедя.

Але й ці, «прихильні» до нас голоси, відосібнені й нечисленні. Вони тонуть в хорі дикого цькування всього українського, що несеться не лише з чорносотенної, але й ліберальної преси. В «Русской мислі», «Утрі Росії», «Рус. слові», «Московском еженедельнику» українство вже проголошено державною небезпекою, з котрою треба боротися з цілою енергією і без жодних зглядів. Третя і найчисленніша частина лібералів, стоячи на боці, систематично замовчуючи та ігноруючи найдикіші прояви україножерної політики правительства, веде супроти нас політику Понтія Пілата.

Замість здійснення тих надій, що покладалися па демократичний інстинкт російських лібералів, ми дочекалися надзвичайно цікавого факту: в той час, як свідомість угоди з поляками захоплює чимраз правіші верстви російської суспільності, в той самий час до табору здецидованих ворогів українства переходять чимраз лівіші російські елементи. Мобілізація подавляючої частини політично активної російської суспільності проти головних постулатів українства – стала фактом доконаним. Мусіли зрештою признати це й ті апостоли порозуміння межи вовком і ягням, що з упертістю маньяка роками поучали нас про потребу «доброго тону» супроти російських поступовців.

Скажуть: але ж ані російська демократія, ані навіть лібералізм – ще не є у власті! Коли він прийде до неї – справа зміниться!

В пророцтва не бавлюся. Не чуюся до того покликаним. Скажу лише, що надії на скору демократизацію Росії не знаходять собі оправдання в соціальній структурі сеї держави. Що зламало революцію 1905 року? Відносна чисельна слабкість одинокого щиро революційного елементу – робітництва, зрада буржуазії і тупість селянства. Ті причини діють і тепер, з тою лише різницею, що селянство, розколоте аграрною політикою Столипіна, ще менше стало приступним революційним ідеям, та що міщанство, поклоняючись новому ідолу націоналізму – ще тісніше горнеться до уряду. За таких обставин перед Росією стелиться лише одна дорога: дорога повільної еволюції в сторону конституціоналізму, дорога, що нею йшла Австрія в 1848-66 pp. А це значить, що перевага тих верств, що тепер дають тон політиці Росії забезпечена на довгі літа, а разом з тим є забезпечений і той непевний стан, в котрому знаходиться – очікуючи кращих часів, – українство в Росії.

Як зараз зобачимо, і ті причини, що попхнули російський лібералізм па дорогу антиукраїнської орієнтації, є того роду, що вони цю орієнтацію – в будучім – потрафлять скорше зміцнити, як злагіднити.

7. дуалістичної системи – прийнятою в 1867 р. політичною системою, за якою Угорщина здобула права королівства в складі Австро-Угорської імперії.

8. Мілюков Павло Миколайович (1859 – 1943) – російський політик, один з лідерів партії конституційних демократів (КД, кадетів).

9. Струве Петро Бернгардович (1870 – 1944) – російський політик, конституційний демократ.

10. «Союз освобождєнія» – підпільне ліберальне товариство напередодні революції 1905 р. в Росії. Після революції його члени склали основу партії кадетів.