Міжнародні умови українського руху

Дмитро Донцов

Теперішній момент якнайбільше сприяє евентуальній реалізації сепаратистичиої програми.

Від часу приблизно російсько-японської війни європейська політика виходить з того періоду стагнації, в котрім вона перебувала до цього часу аж від Берлінського конгресу [28]. Наші часи є часами розкладу й загину старих status’iв quo, часами далекосяглих політичних концепцій, для котрих не є святою жодна державна границя, жодні, хоч і які старі, політичні забобони; ми переживаємо часи крайнього загострення міждержавних противенств, гарячкового озброєння маленьких нейтральних держав – певний симптом зближаючогося європейського конфлікту. Часи великих національних рухів, часи актуалізації найрізнорідніших квестій: турецької, албанської, австрійської, арабської, вірменської, монгольської, перської, індійської і української. Скорими кроками наближаємося до загально-европейського кавардаку, котрий нині приніс вже свободу Албанії [29], а завтра – хто знає – може, принесе свободу нам…

Спеціяльно звертає не себе увагу той застарілий європейський конфлікт, котрий тепер набрав надзвичайної гостроти та котрий відкриває перед нашою нацією далекі, безмежні перспективи.

Я маю на увазі конфлікт австрійського і взагалі німецького імперіалізму з російським.

Викинута в 1857 р. з Італії [30], в 1866 – з німецького Союзу [31], Австрія – з природи речі – мусіла скерувати свою експансію на південь. Туди її спровадив і Бісмарк в 1878 р. [32] Але тут вона стрінулася з Росією, що протягом віку уперто й консеквентно перла до Константинополя. Обидві держави стали ворогами. Кожний крок Австрії в напрямі Салоніків – грозив обернути нанівець старі мрії Московщини про Босфор і Дарданелли. Кожний крок Росії на Балканах грозив відтяти Австрію від дороги до Егейського моря. Тепер це Росії і вдалось. Експансія Австрії на південь спинена.

Але наївний був би той, хто б думав, що поділ європейської Турції зліквідував австро-російський спір. Передовсім не виключена ще боротьба обох противників за впливи в новім балканськім Союзі [33], а рівно ж в Албанії – джерело безконечних інтриг, а може й збройних конфліктів. По-друге – замість недолугої Турції на полудневій границі монархії постав міцний Союз з великою експансивною силою, з далеко ще не заспокоєними апетитами, що все звертатимуться на північ. А ця обставина хіба ще заохочуватиме Росію до останнього обрахунку з своїм довічним ворогом. Бо поміч Німеччини Австрії почасти буде скомпенсована мільйоном багнетів балканського Союзу, котрого протекторкою є Росія.

По другій балканській війні, небезпека з цієї сторони для Австрії, правда, значно зменшується, але не зникає зовсім. З одної сторони, Болгарія – внаслідок цієї війни – цілком попадає під вплив Росії, з другої – не є виключене і відновлення Балканського Союзу. Зрештою, тепер вже не улягає сумніву, що російська політика цілком свідомо спекулює на розбір Австро-Угорщини, котрій вона готує долю Польщі і Туреччини, або, щонайменше, Швеції. Принцип «désinteressement absolu» – котрий застосувала Австрія не лиш в зовнішній, але й внутрішній політиці, що допровадив до анархії в Чехії, Галичині, Угорщині й Хорватії – притяг до монархії ласкаву увагу царату. Лихий знак для Австрії!

Бо історія вчить пас, що скрізь, де лиш якийсь державний організм зачинає розкладатися, де лиш смерділо стервом, можна було бути певним, що поблизу зобачиш російського орла. Бо російський орел живиться лише трупом, – може, тому так довго й живе?

Працюючи витривало – на півночі й на полудні – на знищення Австрії – стара міжнародна інтриґантка Росія має, як все, далеку, вражаючу своїм розмахом – ціль. По трупі Угорщини й Австрії досягти Адріятичного моря.

Хто знає історію Росії, далекозорість і витривалість політики сього потвору, той не зобачить в цих планах нічого дивного. Чи не добралася вже вона по трупі Польщі до Чорного й Балтійського моря? Чи не добралася вона вже до Пасіфіку, звідки лише вибила її залізна рука Японії? [35] Чи не осягла вона майже Індійського океану через безприкладно засліплену політику Великої Британії?

Останні події показали, що з тою самою упертістю стремить вона й до Атлантики. Трупом, через котрий веде дорога туди, має бути Швеція. Про це свідчить прекрасна книжка Св. Гедіна [36] – «Warnungsruf gegen Russland», що здемаскувала заборчі плани царату; про це свідчать хмари російських шпіонів в Швеції, проти котрих мусів недавно стертінґ прийняти спеціальний закон.

Знаючи всі ті факти, не будемо дивуватися планам царату розбити Австрію і досягти Адріатики, ані тому, що певне Росія не упустить щасливої нагоди – збройно напасти на свою сусідку. Є щей третя причина російсько-австрійського антагонізму. Як одна, так і друга держава бореться за гегемонію над слов’янськими народами. Чимраз то більш очевидним стає, що Австрія, коли хоче жити, мусить перетворитися в федерацію вільних націй…

Потреба правильного функціонування як центрального, так і краєвих політичних органів, котре є неможливе за теперішньої системи коронних країв – єднає для ідеї федералізму чимраз ширші верстви австрійської людності. Але коли реалізувати цю ідею давніше їй наказували згляди внутрішньої політики, то тепер це стало категоричним імперативом її зовнішньої політики. В 1866 p., коли творилася сучасна система монархії – дуалізм, Австрія всіма своїми аспіраціями була обернута на північ. Тепер, коли вона мусіла центр ваги своєї зовнішньої політики пересунути volens nolens – на полуднє, – дуалізм, що спирається на упослідження слов’ян (з виїмкою поляків) – став анахронізмом.

По балканській війні політиці Чувая і Потоцького мусів прийти кінець. Австрія мусить стати, і на ділі стає, другим по Росії слов’янським центром, що має вже свою ідеологію (австрославізм), що виявляє вже досить сильну атракційну силу навіть поза своїми границями і що стоїть в непримиримім противенстві до ідеології панмосковітизму, або, як його неслушно називають, панславізму. Цей факт і є тою третьою причиною, що робить конфлікт межи цими виключаючими себе взаємно принципами коли не неминучим, то більш ніж правдоподібним. Status quo межи Росією й Австрією – можливий, доки населяючі їх неісторичні нації були quantite negligeable, – мусить тепер уступити місце іншому. Або Австрія буде знищена і Росія дійде до Адріатики, або Росія буде відкинута за Дніпро.

Не хочу тут розглядати питання, чи стара й консервативна державність австрійська – в стані ще еволюціонізувати? Чи в стані приймати в себе нові ідеї?

Думаю, що так. Правда, ще великий Наполеон, що так добре знав Австрію і котрого ще ліпше знала вона, сказав що «Autriche est toujours en retard». Але Наполеон знав лише Австрію Меттерніха [40]. Ми вже знаємо Австрію 1848, 1866 і 1906 років. Ми знаємо, що часами, в критичні для монархії хвилі Габсбурзька династія виказувала надзвичайний сприт не вагаючись іноді заключити союз навіть з революціонерами або з революційними гаслами – як-от загальне виборче право. Ці lucida intervalla австрійської державності позволяють нам бути оптимістами щодо квестії: чи Австрія буде остільки мудра, щоб своє історичне завдання – стати центром федерації слов’янських народів – не обмежити лише границями монархії.

Зрештою, ні від кого відповідь на це питання так не залежить, як власне від нас самих, еволюції українського руху за кордоном. А цей рух – мимо всього! виказує сталий і досить скорий поступ наперед!

Вище я згадав про дві причини австро-російського антагонізму. Та на тім не кінець. Упадок європейської Турції став джерелом нового – грізнійшого конфлікту – Німеччини з Росією. Можна як хто хоче відноситися до агонізуючої Оттоманської імперії, що впала не стільки за свої, скільки за чужі гріхи, але не можна заперечувати факту, що Турція – яко держава – стоїть над краєм пропасті. Не маємо жодної причини припускати, щоб зліквідована в Африці й Європі, вона чомусь саме в Азії виявила більше життєвої сили, як дотепер; щоби держава, спутана як муха павутинням, європейськими договорами, трактатами, умовами, позичками, задихаючися в стричку європейського капіталу, стала на власні ноги. Гори трупів і море крові освічував, заходячи, турецький півмісяць в Африці. Гори трупів і море крові освічував він, заходячи в Європі. Чи будемо такими наївними припускати, що якраз в Азії ліквідація Турції піде мирним шляхом? Коли поділ європейської Турції, де великі держави вийшли з порожніми руками, мало не допровадив до європейської війни, то що ж допіру ліквідація азійських посілостей Оттоманської імперії, де кожна держава має щось до положення в кишеню? В Європі Турція мала своїх, так сказати, «законних наслідників». В Азії їх немає.

Їх місце з природи речі займуть великі держави. Ліквідація азійської Турції, отже, грозить світовою війною. Бо лише війною можуть бути розплутані перехрещуючі одні одного інтереси великих держав в Азії. Інтереси Франції в Сирії колідують з інтересами Англії, що мріє про реставрацію арабського каліфату під своїм протекторатом, та колосальну державу від Каїру аж до Бомбея. Інтереси Німеччини, що пре з заходу до Перської затоки, колідують з інтересами Англії, колідують їх інтереси також і в місці осідку колишнього раю – Месопотамії. Конкуренткою Франції в Сирії стає Італія. Росія, що напирає на Персію і Вірменію, є вічною небезпекою для британської Індії.

Але що нас тут головно інтересує – в Малій Азії безпосередньо стикаються Німеччина з Росією. Німеччина, з природи речі – обстоює інтеґрітет азійської Турції, Росія свідомо пре до її розбору. Експансія першої хоче опанувати перський ринок, друга замикає його перед нею. Німецький капітал хотів би втягти в сферу своїх впливів Вірменію, Росія, котра щойно обсадила Урмію, зайняла тепер стратегічну позицію, володіючи котрою, кожної хвилі може анексувати Вірменію. Німеччина прагне усадовитися добре на полудневих берегах Чорного моря, – для Росії це значить забути раз на все про проливи.

Хто знає, з якою енергією обидва противники обстоюють свої інтереси, – той ледве чи віритиме в мирне розв’язання антагонізму німецько-російського. Конфлікт між Німеччиною й Росією, а, значить, і між Австрією і Росією стає більш як правдоподібним. Австрія – яко союзничка німців – прийме на себе перші удари Росії.

Резюмую все досі сказане. Пробудження неісторичних націй (а зосібна української) в Росії – і заведення надій на російський лібералізм викликало для українців потребу нової політичної гравітації. Пробудження неісторичних націй в Австро-Угорщині і конечна її еволюція в сторону національної рівноправності – створює з цієї останньої новий – потрібний нам – центр слов’янської гравітації. Пробудження неісторичних націй Оттоманської імперії – перенесло вагу турецької квестії до Малої Азії і загострило міждержавні конфлікти, котрі роблять реалізацію нашої програми дуже й дуже правдоподібною.

28. Берлінський конгрес – відбувся між 13 червня і 13 липня 1878 р. за участю керівних дипломатів провідних країн Европи: Німеччини, Австро-Угорщини, Великої Британії, Франції, Італії, Росії та Туреччини, який підбив підсумки російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр. Результати конгресу фактично встановили той розклад сил і порядок на континенті, який протривав аж до Першої світової війни (1914 р.).

29. Албанія отримала незалежність у 1912 р. після поразки Туреччини у 1-й Балканській війні 1912-13 рр., яку офіційно закріпив Лондонський договір 1913 р.

30. викинута в 1857 р. з Італії – очевидно, Д. Донцов помилився із датою: Австрія втратила значні території у Північній Італії лише протягом 1859-61 рр. внаслідок австро-італо-французької війни.

31. в 1866 – з німецького Союзу – внаслідок поразки в австро-прусській війні (1866 р.). «Німецький Союз» був заснований на Віденському Конгресі 8 червня 1815 р. Ліквідований він у тому ж 1866 р., оскільки тоді вже остаточно задомінувала Пруссія як головний центр німецької нації, а від 1871 р. – і єдиної держави.

32. Туди її спровадив і Бісмарк в 1878 р. – тобто, на Берлінському конгресі, за результатами якого Австро-Угорщина одержала дозвіл на окупацію Боснії і Герцеговини.

33. Балканський Союз – об’єднав зусилля Сербії, Болгарії, Чорногорії і Греції проти Туреччини у війні 1912 р. Розпався того ж року через конфлікти між союзниками.

35. залізна рука Японії – російсько-японська війна 1904 – 1905 pp., у якій Росія зазнала відчутної поразки, втратила до того дуже сильні позиції на Далекому Сході.

36. Ґедін Свен Андерс (1865 – 1952) – шведський мандрівник і географ, досліджував простори Центральної Азії.

40. Меттерніх-Віннебурґ Клеменс-Венцеслав-Лотар (1773 – 1859) – міністр закордонних справ (1809 – 1821), канцлер (1821 – 1848) Австрії.