Російський імперіалізм
Дмитро Донцов
Шукаючи за причинами патріотичного божевілля, що охопило російське суспільство, не на останньому місці прийдеться назвати російський імперіалізм.
Ця хороба фактично – протягом останніх п’ятьох літ – заразила цілу московську буржуазію, як правого, так і лівого табору. Досить згадати 1908 p., коли лібералізм російський показався plus royaliste que le roi même, коли на стрічках всіх російських дневників з болотом мішалося Ізвольського [12] за його «уступчивість» Австрії в часі анексійної кризи [13]; досить згадати божевільні проекти російських панславістів, руку котрих тягли прецінь і ліберали, про слов’янську федерацію па трупі Австрії й Угорщини; досить згадати, що ганебна політика царату в Персії і Монголії не лиш не стрічається з протестом лібералів, а навпаки, знаходить в їх рядах своїх учених теоретиків, досить згадати останні дні в Думі, де бурею оплесків прийнято провокуюче експозе Коковцева [15] не лиш на лавах правих, але й тих, що самі себе називають «опозицією його Величності», досить, зрештою, згадати останню промову в Думі лідера кадетів Мілюкова, що не лиш апробував політику російського правительства в часі останньої кризи на Балкані [16], а навіть заохочував його до анексії Вірменії, – досить це все згадати, аби усвідомити собі: що «unarodowienie» російського лібералізму довершилося, що віднині нема такої підлоти – аж до зради своїх власних принципів – котрої би не допустилися російські ліберали там, де ходить о попирания заборчої політики царату.
Ця нова хвороба – імперіалізм – утворює перед нами грізні перспективи. Спеціально перед нами. Є знаною річчю, що заборча політика – котра так часто любить прикриватися інтересами нації – все має більше виглядів в державах однонаціональних. Національний кавардак – що конче буде внесений до Росії українським питанням – мусить зменшити силу розмаху російської експансії. Вже тепер українська опозиція заграничній політиці царату (особливо неославізмові) – хоч яка слаба – стає йому трохи невигідною. Далі ці невигоди хіба лиш збільшаться і будуть так само шкідливі Росії, як ті, що справляють чехи й поляки політиці зовнішній Австрії. Ось для чого, власне, російські імперіалісти такі завзяті прихильники «єдиної і неподільної Росії», ось через що ніде не знайти більших ворогів усяких спроб «расколоть единый русский народ», як власне серед імперіалістів. З їх рядів вийшов прецінь і Струве.
Далі, стала вже труїзмом в Росії конечність згоди з поляками, аби і цих здецидованих ворогів Німеччини впрягти до возу російської державності. Що ця політика скаптовання поляків має всі шанси на успіх не лиш серед російських, але й австрійських навіть поляків, свідчить ціла тактика Кола польського в Думах, акцептування ними неославізму «без застережень»; про це свідчить стала опозиція польська в Австрії Тридержавному Союзові [17], розпад котрого зробив би з Австрії іграшку в руках царату; про це свідчить поведінка поляків під час останньої кризи, нагінка на д-ра Лео в варшавській пресі за його «нетактовні» виступи проти Росії, в котрих народовецькі сервілісти угледіли образу маєстату російського царату; про це свідчить щойно погребана галицька угода [18], задушена руками польських москвофілів.
Не підлягає сумніву, що свою полонофільську політику Росія могла би вести лише коштом українства. В противному разі неославізм стратив би для поляків цілу свою атракційну силу; відпала би одна з найважніших причин, що робила для них Петербург з певного вигляду милішим від Відня. Бо, маючи перспективу української небезпеки як в Росії, так і в Австрії, поляки ледве чи вибрали би якусь іншу політику, як політику Буриданового осла. А це не є пожаданим для російських імперіалістів. І тому, коли ці останні в своїм Drang nach Westen не хочуть розгубити всіх своїх союзників – Бобрінських [19] і поляків, – мусять взяти собі за правило: «mit den Wölfen muss man heulen». Цією дорогою вони й пішли, вітаючися в Празі з Глібовицькими [20] і Дудикевичами [21] яко «едиными представителями галицко-русского народа», і робили в Росії заговір мовчання про все, що торкається України.
Полишаючи навіть на боці російський імперіалізм, перспективи, які відкриває український рух перед Росією, наповняють панічним страхом кожного російського буржуа. Випустити з-під своєї контролі колосальну територію з кількадесят-мільйоновою людністю, посіданню котрої Росія завдячує своє великодержавне становище, соками котрої досі годується російська промисловість і державний бюджет, на котрій знаходить свій хліб десятки тисяч російських урядників, учителів, суддів і прочих культуртреґерів; дати свободу самовизначення 30 мільйонам людності, від котрої виключно залежить, чи Росія зостанеться державою однонаціональною, чи перетвориться в федерацію націй – на це жодний росіянин не піде. Прикладів такого самопожертвування не знає історія.
Історія – навпаки – свідчить, що скрізь, де якась державна нація скидала з себе ярмо чужої або своєї бюрократії, вона робила це лиш для того, аби тим міцніше уґрунтувати своє панування над іншими народами-паріями. В найбільш драстичний спосіб можна це обсервувати на прикладі Угорщини, котра вже виявила заборчі тенденції, щойно визволяючись від Австрії. Коли в квітні 1848 р. депутація з Банату [22] допоминалася перед Л. Кощутом [23] прав хорватської нації, цеп змадяризований словак, борець за національну незалежність Угорщини відповів: «Я не знаю жодної хорватської нації»!
Рівно ж і пруський ляндтаґ не знає польської нації. Ба, навіть Сербія, маленька країна з великими апетитами, що написала на своїм прапорі національне з’єднання всіх сербів, тепер, забираючи частину Албанії, устами Пашіча [25] з погордливою усмішкою говорить про «так званий» етнографічний принцип, котрого не можна, мовляв, брати в рахубу при зачеркненню границь Великої Сербії. Чи маю ще звернути вашу увагу на Галичину, на Польщу? Адже ж усі ми знаємо, що та сама «Jeszcze Polska nie zginela» [26], що перед 50 літами звеніла яко пісня свободи, тепер звучить яко гімн гніту і насильства.
Тепер прийшла черга і на російську суспільність, котра щойно зачинає вибиватися з бюрократичних пелюшок.
Чи будемо дивуватися, що вона виявила супроти інших націй – акурат стільки сприту або туподумства, – називайте як хочете, – що й поляки, мадяри або серби?
Отже, розглядаючи відношення до нас російського лібералізму, ми бачили, що воно є різко негативне. Аналіза причин даного відношення до українства переконала нас, що воно (відношення) має тенденцію зростати. Аналіза соціальиої структури царату – робить надії на будь-які ґвалтовні зміни існуючої політичної системи в Росії надзвичайно слабими.
Summa summarum – українство в Росії має, і довго ще буде мати в цілій майже російській суспільності політично активній – своїх здецидоваиих і невблаганних противників.
12. Ізвольський Олександр (1856 – 1919) – міністр закордонних справ Росії (1906- 1910), активний прибічник ідеї Антанти.
13. анексійна криза – у 1908 р. Австро-Угорщина повністю анексувала Боснію і Герцеговину, що викликало напруження її стосунків з іншими державами, передусім з Росією.
15. Коковцев Володимир Миколайович (1853 – 1943) – російський державний діяч, прем’єр-міністр (1911 – 1914).
16. останньої кризи на Балкані – Балканська війна 1912-1913 рр. Болгарії, Сербії, Чорногорії і Греції проти Туреччини.
17. Тридержавний союз – союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії; інша назва – Троїстий союз.
18. погребана галицька угода – тобто, польсько-українське порозуміння в Галичині зі спробою розділити край на польську і українську частини.
19. Бобрінський Володимир Олексійович (1867 – 1927) – російський політик-монархіст, лідер неослов’янізму..
20. Глібовицький Микола (1876 – 1918) – провідний галицький москвофіл, письменник. Співорганізатор разом з чеськими панславістами (Крамарж, Грібар та ін.) т. зв. «неослов’янського руху».
21. Дудикевич Володимир (1861 – 1928) – один з лідерів галицьких москвофілів, виступав за повну єдність з Росією.
22. Банат – історична область на півдні Угорщини, заселена досить густо сербами, румунами, хорватами.
23. Кошут Лайош (1802 – 1894) – лідер угорської революції 1948-49 рр., правитель-президент незалежної Угорщини у 1849 р.
25. Пашіч (Пашич) Нікола (1845 – 1926) – один з провідних сербських політиків, прем’єр-міністр Югославії у 1921 – 26 рр.
26. «Jeszcze Polska nie zginęła» («Ще Польща не загинула») – перший рядок (назва) польського національного гімну.