Український політичний сепаратизм

Дмитро Донцов

Більш 50 літ тому К. Маркс писав, звертаючись до німецької громади. «Вина за всі лайдацтва, поповнені з поміччю Німеччини в інших краях, тяжить не лише на правительств а і великою мірою на самім німецькім народі. Без його засліпленості, без його раболіпства було б німецьке ім’я менш зненавиджене за границею, а пригнічені німцями народи давно б уже знаходилися в стані свобідного розвою». Так писав великий соціаліст. І коли ми тепер, по літах спільної боротьби за свобідну Росію, по стількох заведених надіях і розбитих мріях, – кинемо ці слова на адресу російської суспільності, нікому не вільно закидати нам жодний шовінізм!

Колись, у часі Sturm-und-Drang [27] періоду європейської історії в 1848 році, великі історичні нації – французи, німці, угри, поляки вели перед в революції. Слов’яни (крім поляків) натомість були найпевнішою опорою реакції.

Тепер ситуація змінилася. Борцями за національну свободу – проти всіх сил реакції – виступають тепер ті нації, що в 1848 році були противниками всякої свободи. Натомість народи, революційні колись – угри, поляки – імпульсивно чіпляються за старий засуджений на смерть status quo централізму та його модифікації – дуалізму. В останні дні до тих реакційних націй, що боронять свої позиції від штурмуючих колон нових, повних свіжої енергії народів, перейшла і Росія. По тамту сторону барикади опинилися і російські ліберали.

Сім літ конституційного життя в Росії привели російських лібералів до банкрутства. Векселі, виставлені ними колись, показалися фальшивими. А разом з банкрутством лібералізму – стратила рацію існування і драгомановська програма.

Драгоманов писав: «Відірвання українського населення від інших країв Росії (політичний сепаратизм) є річчю не лиш крайно тяжкою, але й для інтересів українського народу непотрібною».

В наші часи противно – політичний сепаратизм не лиш потрібний в інтересі нашого народу, але й – що важніше! – навіть можливий!

Стара Росія признавала, що лише центральне правительство має регулювати життя поодиноких – в тім числі і нашої – націй Росії. Нова Росія твердить, що лише центральному парламентові прислуговує це право.

Ні одна, ні друга, одначе, права самої нашої нації па автономію не визнає. Ліберальна Росія в ґрунті річи акцептувала національний принцип абсолютистичної. А з того часу, як нова російська державність прийняла – майже без застережень, національний принцип старої, українство мусіло з природи речі стати в опозицію як одній, так і другій, стати ворогом російської державності взагалі яко такої.

Коли наша нація чує в собі силу й волю до життя, коли вона почуває в собі організаційний талан, котрий вона так блискуче колись виявляла; коли вона не хоче добровільно замкнутися в тій труні, котру їй готують російські молодотурки, – одиноким виходом для неї мусіла б бути програма не автономізму, лише політичного сепаратизму, в тій чи іншій формі – все одно.

Не буду розважувати тут цих форм, бо уважаю це за річ другорядну. Тим самим полишаю па боці і питання «самостійної України». Бо актуальним є не гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією! Актуальним, більше реальним, більше конкретним – і скорше здійснимим! – є гасло відірваная від Росії, зірвання всякої злуки з нею, – політичний сепаратизм.

Еволюція українського народу по цей бік кордону підготовила і в Галичині ґрунт для сепаратистичної ідеології. Протягом останніх 20 літ українці в Галичині зросли в таку поважну силу, що могли поставити на порядок денний такі радикальні домагання, як університет і реформу виборчої системи до сойму. Але тут наткнулися па опозицію не лиш шляхти, але й польської демократії. Причина цього факту є та, що демократизація краю була б рівночасно і його українізацією. Здаючи собі справу, що скорше чи пізніше – навіть неповоротка Австрія мусітиме поробити концесії демократії – а ео ipso – ослабити польський стан посідання в Галичині, – лояльні поляки зачали глядіти за новим об’єктом своєї лояльности. «Zu Dir Majestät stehen wir»… ці слова лишилися і тепер засадою польської політики, лише з тою різницею, що дотепер не все було ясно, про кого властиво думають вони, вимовляючи цю сакраментальну формулу…

Нетрудно догадатися, як поляки знайшли своїх нових союзників. Колись один польський політик (здається, Ашкеназі) з жалем говорив: «Моі Panowie! Jeżeli będziemy się dzielić na Polaków, Mazurów, Rusinów, to gdzie-ż będzie Polska?» Ніби вторуючи йому сказав недавно в Думі потомок українського гетьмана, Скоропадський: «если будем делиться па великороссов, малороссов и белороссон, где же будет Россия?»

Самі, може, того не свідомі, обидва джентльмени сконстатували дуже важний – а для себе сумний факт. А саме – що з пробудженням неісторичиих націй, а особливо України, що досі була гноєм для великопольської і великоросійської ідеї, – як Польща, так і Московщина мусіли б відійти в свої етнографічні границі. Це, здається, зрозуміли вже і поляки, і москалі. Звідси їх entente cordiale, звідси москвофільська орієнтація поляків, що завдає стільки клопоту нам.

А втім, поляки тут не ставляють жодного виїмку. Небезпека зі сторони неісторичиих націй зближає нації історичні одну до другої в цілях оборони status quo. Недавно ціла німецька і мадярська преса пережили регенерацію своєї старої приязни, давно стала прислів’ям польсько-мадярська приязнь, російська преса взяла давно полонофільський курс.

Прошу мене хибно не розуміти. Я лиш констатую факти. Я бачу певні, досить сильні причини, що пхають польський загал на дорогу угоди з Росією, я знаю з історії – з якою цупкістю тримається у власті польська шляхта, ця головна репрезентантка москвофільства, беручи собі за гасло: Vivat nobiles, pereat respublica!

Це управнює мене до моїх песимістичних виводів щодо поляків.

Але коли б польська політика перейшла в руки мудріших людей, коли б «у великих рухах світового значення польський та український прапор ішли разом», ми б були перші, що цим людям простягли б руку згоди.

Досі однак так не є.

Досі російська орієнтація поляків є причиною неповодження всіх останніх угодових акцій в краю. В останній момент польські партії ніби переконалися, що затикати ватою вуха під час соймової обструкції – це ще не значить розв’язати українське питання в Галичині, і ухвалили відомий компроміс. Але тоді на сцену вийшли ті, що звикли не інакше звертатися до своєї авдиторії, як per «najmilszi w Chrystusie» – і ціла реформа пішла до чорта, на превелику втіху російського правительства і його експозитури у Львові.

Час висунув перед нами великі реформи – а показалося, що жодна з них не може бути переведена через veto політичних дегенератів, що в своїй політиці кермуються директивами з-над Неви. Чи заходить справа українського університету – поляки недвозначно аргументують свою опозицію небажанням справляти клопіт Росії, від котрої залежить прецінь доля російських «rodaków». Чи виплине справа соймової реформи – вшехполяки запобігливо вказують Австрії на небезпеку зі сторони Росії, яку стягло б на неї «фаворизування» українців і т. д. і т. д.!

Коли згадати ще про наших москвофілів, то зобачимо, що в боротьбі навіть за свої чисто краєві інтереси – галицьким політикам довелося раз-у-раз напотикатися на посторонню, ворожу силу, котра не лиш не позволяє краєві вийти зі стану анархії, але без паралізування котрої всякі національні здобутки в Галичині стають просто проблематичними. Показалося, отже, що галицькі українці, рівно ж як російські, мають одного й того самого ворога, з котрим боротися лише на місцевому ґрунті – є річчю безнадійною. Показалося, що галичани не можуть бути певними ані тривалості реформ, ані навіть певними завтра, поки не буде знищена або ослаблена сусідня заприязнена держава, що їх будуччина залежна від того, як уложаться українсько-польсько-російські відносини на цілій території, замешканій цими народами.

Так, переступаючи границі Галичини і заключаючи союз з вшехполяками, – московський царат сам вивів українську політичну думку в Галичині поза границі краю і поставив перед нею ширші завдання, ширшу мету. Цією метою з натури речі стало – знищення, або ослаблення царату, підтримання сепаратистичпих змагань па Україні.

Так, банкрутство російського лібералізму, заборчі плани царату і москвофільство поляків – не лиш вивели українську політичну думку за межі вузького провінціоналізму. Вопи створили ґрунт під одну, спільну програму української нації по обидва боки кордону.

Як я вже сказав – цією програмою, після мене, мусить бути програма сепаратизму.

27. Sturm-und-Drang (нім.) – «Буря і натиск». Образна назва якогось періоду в історії, сповненого великого духовного піднесення і революційних устремлінь. Вперше так було названо рух німецьких романтиків 1770-80 pp. (за назвою п’єси Ф. Клінґера «Буря і натиск», 1776 р.).