Листопад

Дмитро Донцов

3 листопада

Все летить стрімголов. В Ляйбаху англійці. Дарданели незабаром будуть відчинені для союзницької фльоти. Відкрито нову змову проти гетьмана. Оповідають про побачення в Полтаві – гетьмана, принца Леопольда Баварського, ген. Денікіна, і ген. Краснова від донських козаків.

Сьогодні була в мене депутація від чорноморців (Кавказ). їх територію заливають армії російських добровольців. Є документи, які доводять, що добровольці інтригують проти України. Посилають сюди своїх агентів. Оповідали, що Національний cоюз не схотів вставитися в справі чорноморців перед нашими міністрами. Я піддав думку чорноморцям проголосити свою територію – на конгресі 12 листопаду – незалежною і шукати приєднання до України. Обіцяв звести їх з нашими міністрами, щоб змусити останніх поставити на вістря меча цілу справу наших східних союзів. Бо те, що робиться тепер на Чорномор’ї, на Кубані і на Донщині може втягнути Україну в ідіотську русофільську авантуру.

Коли писав нині до часопису, якесь червоне світло почало заливати кімнату. Думаючи, що це захід сонця, я, не відриваючись, писав дальше. Та це червоне зробилося таким яскравим, що мусів кинути перо і глянути крізь вікно. Луна великої пожежі. Горить товарова станція – «Київ товарний». Саботажі посилюються.

У Львові – бої між поляками і українцями.

На з’їзді хліборобів власників вийшло по нашому бажанню.

Сторонники Гейдена (Кочубеїв) зобачивши, що їх не сила; що більшість з Левченком і Коваленком, перефорсували були заборону з’їзду. Але нам удалося осягнути дозвіл у гетьмана. Завтра їх з’їзд.

4 листопада

Мав збори з кубанцями, а рано був в штабі Коваленка. Нині генеральний бій з Гейденом і товаришами в салі «Огніво», на їх з’їзді.

5 листопада

Був у мене (поет) Кічура в справі галичан. Галицька Рада взиває їх всіх ставитися до стрільців і вертати до Галичини, де почалися бої з поляками. Він уважав, що Київ важніше від Львова. Домагався моєї інтервенції в цій справі.

Просив я міністра Славинського, щоб приняв делегацію чорноморців. Він згодився, але наперед я мусів йому пояснити, що ця справа обходить і його теж; що він не лише міністер праці, а взагалі член уряду української держави, отже повинен цікавитися всіми справами, які цю державу обходять, не лиш своїм ресортом.

Події прибирають неможливий зворіт. Побачення в Скороходах, несамовиті чутки про загальне представництво «всеї Росії» на мировім конгресі, про місію Дорошенка і т. п. Отже цей останній в Берліні пертрактує про границі з Росією, а гетьман в Скороходах готується до походу на Москву. В міністерстві закордонних справ стрів Айхельмана. Національний cоюз, всупереч обіцянки (минулої середи) порозумітися в цій справі з нами, вже призначив дату національного конгресу і усталив, з яких груп він складатиметься.

10 листопада

6-го увечері був у Клубі. Олесь гратулював з приводу нашої перемоги, під чим він розумів розпад партії «собственників» та поразку Гейдена.

8-го був в палаці у гетьмана. Це лише його тінь. Говорить і ділає так, наче б завтра мав перестати бути гетьманом. Він одержав відомості, що Антанта зле ставиться до нас. Коли я завважив, що таке, мабуть, хочуть його вмовити москвофіли, образився. Сказав, що про це він знає теж, але поза тим має певні відомості. Я зрозумів, що, мабуть, він мав дістати щось невтішне щодо своєї особи. Хотів говорити йому про план Національного конгресу, але він був якийсь дивно байдужий. Скаржився, що «собственники» умисне спровадили йому на голову, щоб його скомпрометувати, Пурішкевича, що він зірвав з ними.

Але за моїми відомостями справа малася трохи інакше. Бо коли б було так, як казав гетьман, то нащо терпіти у Києві всю цю московську «свистопляску»? Російська преса шаліє, не посідаючись з радості. Творяться військові російські дружини. Іде пропаганда – словом і друком – за «єдину і неділиму». Пурішкевич розривається на з’їзді і домагається узброєння «собственників». Обидва табори лаштуються до вирішального бою і кождий має страху перед другим. Один сподіваючись мати за собою організований, хоч і кепсько, урядовий апарат, другий – національну, зреволюціонізовану стихію.

Увечері на засіданню з Національним cоюзом обговорювано обидва проекти скликання Національного конгресу. Шемет і я хочемо змобілізувати всіх міністрів-українців, щоб змусити їх негайно змінити політику, яку веде теперішний уряд. Здається, що гетьман уникає приняти ясне рішення: вагається між двома бігунами. Хвиля мусить змити його. А шкода!

Вчора Богун (Чудінов) з нової партії власників (колишній РУП-іст), повідомив мене, що нова партія земельних власників, яка відкололася від Гейдена, вибрала мене до Управи. Це треба вияснити, бо там не маю наміру бути. Хочуть видавати часопис і усталити з нами спільну тактику і акцію щодо Національного конгресу.

Був на засіданні Правничого товариства. Познайомився з головою. Був реферат про гетьманську владу і про сойм. Я опинився в меншості, яко «реакціонер», бо обстоював історичність гетьманської влади. Вибрали мене до комісії для розгляду основних законів держави. Тепер Г. Ч. оповідав про чутки, які кружляють в російських колах з приводу перемоги над Гейденом. Приїхав Міхновський. Росіяни дуже злі, що Коваленкові удалося потягти з’їзд за собою.

12 листопада

10-го був Лисенківський вечір. Лишився в душі такий самий несмачний осад, як на вечері Стеценка. По першій павзі я покинув салю.

В Літ.-арт. клубі чув, що німці проти конгресу. Не хоче його і гетьман. Нова хвиля большевизму. В Німеччині революція.

11-го був в Клубі. Богун та інші з нової партії власників радили про нашу тактику. Богуна не бачив я від 1907 року. Думаю, що йому, його необережності, завдячую мій арешт уліті того року, бо він, будучи «нелегальним», коли приїхав тоді на з’їзд українських соц.-демократів у Києві, ночував у мене.

Між німецькими вояками шириться большевицька пропаганда. Сьогодні в Клубі бачив Олеся. Всі думають, – казав він, – що я є головна перешкода для вступу хліборобів Шемета до Національного cоюзу. Коли я заперечив свої впливи в партії, бо ж Сергій Шемет є її досить енергійним провідником, то ця велика дитина образилася. Попрощався зо мною з словами: «Позбавляю вас приємності говорити з дурнем». Він є завше в стані якоїсь метушливої екзальтації.

13 листопада

Гетьман мав сказати Коновальцеві, щоб він зі своїми стрільцями відійшов до Галичини, коли є вони самостійниками. Бо – «Антанта хоче федерації». Не знаю, чи слова гетьмана автентичні. Саме ж твердження про таке бажання Антанти – фантазія. Маємо певні відомости, що нічого іншого Антанта не бажає, як тільки, щоб Україна тримала фронт проти большевиків. Бажає собі національного українського кабінету лише без германофілів. Здається, відповідний спис міністрів післано в Ясси, де вже знаходиться Антантська місія. Про такі бажання Антантських держав повинен знати й гетьман. Всі чутки про жадання якоїсь федерації з Росією збоку Антанти, – мабуть, вигадки російських кругів, щоб зробити натиск на гетьмана і змусити його скінчити з незалежністю.

Шемет, Міхновський і я були як делегати на нарадах Національного cоюзу. Пропозицію Шемета повідомити гетьмана про наші остаточні домагання Національний cоюз відхилив. Національний конгрес відбудеться, вони певні того.

Коновалець сказав, що виїздить нині до Білої Церкви. На прощання порадив йому вертати якнайскорше назад з своїми. Хмара чуток про змови, повстанські рухи, пересування військ.

18 листопада

Ці чотири дні, що я не брався за перо, найстрашніші за весь час, коли я роблю ці нотатки. «Федеративна» грамота гетьмана («дорога всім нам Росія») і виступ Директорії. На міських вуличних тумбах розліплені маленькі відозви Директорії, в яких повідомляється про її утворення і про початок повстання проти гетьмана. Все зірвалося з ланцюгів – арешти, російські добровольці, які підняли голову, Коновалець, Біла Церква, Петлюра, Фастів, Харків, Болбочан, непевність в гетьманських кругах.

Кілька знайомих на вулиці перестерігали мене, що виданий приказ про арешт многих українців, а в тім числі і про мій арешт. Чи це йде зі сторони палацу, німців, чи добровольців, не міг ствердити. Перестав ходити до бюра і не ночував дома. По проголошенню федерації уважав свої відносини до гетьманського уряду за зірвані. Бачився з Тіллем, він сам нічого не знає. Г. Ч. усміхаючись, сказав, що він (цебто російські кола) сподівався замість назвиська Шевця під відозвою Директорії, прочитати інше.

Обідав в «Грандготелю», де бачив Дірксена і Тілля. Питалися вони мене про новини. Сказали, що в громадянській війні, яка вибухає на Україні, німці будуть невтральні, але не потерплять нарушения ладу і порядку. Як можлива громадянська війна без нарушения ладу і порядку, цього заступник Мумма мені не пояснив. Хоч зрештою подібна була в 1917 році думка і Винниченка з Центральною Радою: робити революцію без нарушения ладу і порядку. Боялися німці большевизму. Запевняли мене, що коли я бажаю щастя своїй країні, то мушу стримати своїх приятелів від активних виступів проти Києва…

Вулицями міста, особливо вночі, чутно стрілянину. Арешти йдуть далі. Нині перший день випав сніг.

19 листопада

Стрів Чеботарева в цукерні «Маркіза». Призначив йому побачення пополудні у В.

Місто ще несвідоме подій, які на нього зваляться. Обідати пішов в один малий ресторан на Бульварно-Кудрявській. Музика пригравала з «Травіати» і якісь циганські романси. Увечері місто понуре. Темно, як на селі. Сидів в кав’ярні «Семадені» на Васильківській. На столиках скупо розставлені свічки, електрики нема. Трамваю теж, лише деколи розбиваються вулицями авта.

Рано на Терещенківській стрівся з Айхельманом, полк. Мішковським і Левицьким. Ціла Україна у вогні. Лівобережжя відпало від гетьмана. Петлюра вже близько коло Києва. В головнім штабі добровольців переполох. Стрів ген. Спаноккі. Давно його не бачив. Виглядає добре, з неминучим моноклем в оці. Бачив Дідушка. Перестерігав, щоб я не ходив пізно вулицями.

23 листопада

Був з Шеметом і Леонтовичем у Славінського. Гетьман призначив новий русофільський кабінет Гербеля. Закордонні справи, замість Дорошенка, буде мати Афанасієв. З українців лишився лише В. Науменко. Напрям політики, очевидно в дусі федеративної грамоти. Мій приятель, проф. І. Р., до якого вступив, втішився, бо чув, що мене вже взяли.

25 листопада

Тіллеві не бракує помислів. Видумав нову формулу: ми, середні партії, маємо злучитися на ідеї гетьмана і… федерації. Крім того зірвати з Петлюрою: «зіх лосзаген фон Петлюра». Відповів йому, що ми не федералісти і ними не були; що наша мета – самостійність.

Ходив до редакції «Нової ради». І там свічки, замість електрики.

Не зважаючи на цензуру, удалося помістити статтю, підписану моїми ініціялами, знаними всім у Києві, – на ці теми. Кінчалася вона фразою: «Заскоро замаяли трикольорові (російські) прапори над Києвом». З редакції «Новості дня» попередили мене, що добровольці за мною шукають. Кому ж про це й знати, як не їм! У всякім разі це дуже лояльно з їх сторони. Бачився з деякими знайомими кілька днів тому у «Празі». Елегантний ресторан на даху височенного будинку, як завше повний веселою і безжурною публикою. Ніби нічого їх не обходить, що робиться в столиці.

Примітки

Леопольд Баварський Леопольд-Максиміліан-Йозеф-Марія Віттельсбах, принц Баварський (1846 – 1930) – німецький генерал-фельдмаршал. У 1915-1916 рр. командував армією на Східному фронті. З 1916 р. замість П. фон Гінденбурга став Головнокомандуючим Східним фронтом. За Брестським договором лютого 1918 р. війська Леопольда Баварського зайняли Україну та (після зриву переговорів з радянським урядом) частину європейської Росії. З 1919 р. у відставці (К.Галушко).

Денікін Антон Іванович (1872 – 1947) – військовий і політичний діяч, один з лідерів білого руху. У серпні 1917 р. – головнокомандуючий арміями Західного фронту та Південно-Західного фронту. Підтримував корніловський заколот проти Тимчасового уряду. Один з організаторів Добровольчої армії. З січня 1919 – головнокомандуючий Збройними силами Півдня Росії. У березні 1920 р. передав командування П.Врангелю і виїхав в еміграцію (К.Галушко).

Краснов Петро Миколайович (1869 – 1947) – російський генерал, діяч білого руху ().

бої між поляками і українцями – після проголошення Західно-Української Народної Республіки 19 жовтня 1918 р. розпочалася збройна боротьба за Львів між новоутвореними ЗУНР та Польщею (К.Галушко).

Кічура Мелетій Омелянович (1881 – 1938) – український правник і письменник ().

Похід на Москву – мав я тут на увазі намагання білих царських Генералів включити Україну в свою акцію відбудови «єдиної неділимої» Росії (Д. Донцов).

Айхельман – мабуть, Ейхельман Отто Оттович (1854 – 1943), український правознавець ().

Пурішкевич – «русскій» молдаван, посол до Держ. думи від Бесарабії, монархіст, крайній правий. Його політичні виступи в Д. думі носили подекуди оперетковий характер. Тим не менше, мав багато прихильників в рос. монархічнім світі. Пурішкевіч був організатором убійства Распутіна (Д. Донцов).

Чудінов – ?

Не ночував дома – в тім хаосі – листопад 1918, – коли німецька влада наняла невтральне становище в громадянській війні на Україні, а добровольці російські не мали ніякого зорганізованого поліційного апарату для виловлювання ворогів «федерації», вистарчало, щоб уникнути арешту, не попадатися їм на очі і мати деяку вправу в конспірації. Цю вправу я мав з часів, коли був в Р. У. П. і в У. С. Д-ії. Помагала ще звичайна, в такі часи, неузгідженість акцій між поодинокими органами влади.

Подібне переходив я в 1940 р. під час короткої горожанської війни в Бухарешті, коли по втечі короля Карла, прийшла до влади вперше «Залізна гвардія» (Кодреану), а згодом її усунув ген. Антонеску: в полуднє я міг бути присутним (за офіційним запрошенням) разом з іншими представниками чужоземної преси на пресовій конференції премієра, а дома знаходив завізвання Сігуранци (рум. політична поліція) до такого і такого дня виїхати за границі Румунії. В наслідок доносів декого з моїх «любезних земляків», які перед приходом німців до Румунії доносили на мене як на «небезпечного германофіла», а по приході німців – як на «небезпечного антантофіла». Цею своєю увагою обдаровували мене деякі з моїх земляків майже в кожній країні, куди мене заносило емігрантське блукання, і де вони взяли патент завідувати українськими справами (Д. Донцов).

Гербель Сергій Миколайович (1856 – після 1919) – політичний діяч часів гетьманату. До революції 1917 р. – губернатор у Харкові. Влітку 1918 р. – міністр харчових справ в кабінеті Ф.Лизогуба. Після проголошення федерації з Росією – прем’єр-міністр і міністр земельних справ (К.Галушко).

Афанасієв Георгій Омелянович (1848 – 1925) – український історик і державний діяч ().

На ці теми – в полеміці зі своїми противниками у Львові, я, знайшовши в бібліотеці Н. Т. Ш-ка відповідне число «Н. Ради», запитував у «Віснику» свою статтю з неї. Це, очевидно, не завадило моїм противникам і дальше плести байку, що я «напав на гетьмана» щойно по упадку режиму (Д. Донцов).