Червень

Дмитро Донцов

1 червня

Біганина і авдієнції. Досі не зовсім розумію, чим міг збудити довір’я Скоропадського. Посту, який мені дав (пресова служба), не шукав.

Хочу дати до друку відозву про автокефалію православної церкви української. В Клубі «Родина» стрінув Когута, Біляча, Біського, Лоського, Суровцеву. Остання повідомила, що кур’єр до Львова їде щойно завтра. Загальний песимізм. Страйк в міністерствах. Хоч особисто всі, здається, почувають себе добре. Не слідно почуття свідомості великої трагедії, яка розіграється на Україні.

Між іншим був свідком одної комічної сцени в був. царськім палаці, де тепер були міністерства. До мого шефа, віцеміністра внутрішніх справ Вишневського, прийшов Світозар Драгоманов, щоби зголосити свою димісію (був урядовцем в однім міністерстві Центральної Ради), бо не хотів лишатися при «антиукраїнськім уряді гетьмана». При цій сцені Вишневський говорив по-українськи, а Драгоманов по-російськи. Аж я звернув йому увагу, що пан міністр говорить по-українськи.

2 червня

Ввечері – в «Літературно-артистичнім клубі». Трохи росіян, велика більшість жидів. І це має бути російська інтелігенція у Києві! Моя душа втішилася. Коли так, то з нами ще не так зле. Росіяни замало мають власних сил, щоб тримати нас.

3 червня

Австріяки, здається, добре провадять свою справу. Архикнязь Вільгельм єднає масу сторонників, має коло себе десять тисяч Болбочана і Натієва. Не думаю, щоб Австро-Угорщина зважилася чинно виступити з українськими планами проти Німеччини, може, єднає собі симпатії на всякий випадок… Архикнязя пізнав я так: вже після вибуху революції, коли я був у Львові, я звернувся до січових стрільців, щоб уможливили мені передістатися на Україну до Києва. Внаслідок цих заходів, дістав я власноручну картку від архикнязя з запросинами його відвідати. Він стояв тоді з своєю зложеною з галичан-українців частиною в Кадлубинцях коло Тишків. З моєї подорожі до Києва тоді, вправді, нічого не вийшло. Але при тій нагоді я запізнався з Вільгемом – ерцгерцогом. Приняття було ласкаве, був у нього з нашим «фельдкуратом», українцем Зофійовським. Довге тримбання степом вночі, під місяцем з нашим уланчиком, замість кучера. Потім – «унтерштанд зайнер Кайзерліхен Гогайт».

Молодий чоловік, літ 24-х. Типовий Габсбург. Уперта форма черепа. Елегантні рухи. Страшна упертість, але, здається, слаба воля, яка дає впливати на себе. Щось з української вдачі. Не дурно його зацікавила наша нація. Це було в 1917 р. Тоді я йому привіз тайну постанову Берестейського миру про поділ Галичини – на українську і польську частину. Тішився, показував свої листи до і від гр. Черніна (австр.-угор. міністра закордонних справ). Архикнязь провадив уже здавна свою проукраїнську політику. Застерігався, що про ніяку корону на Україні йому не сниться. Очевидно! Про такі речі говориться пост фактум, а перед тим – лиш думається. При вечері нам пригравала уланська орхестра – українські пісні – з кількох музик. Коли Архикнязь дав їм рукою знак відійти, відіграли ще на останок цісарський гимн «готт ергальте». Цілі моєї подорожі мені тоді осягнути не удалося.

Про Вільгельма-архикнязя оповідали мені цікавий анекдот. Він дуже хотів познайомитися з Махном, але його – занадто льояльне – стрілецьке окружения відмовило його від того. Мовляв, чи ж випадає Габсбургові бачитися і розмовляти з таким бандитом? Вільгельм відповів: «Шкода! Остаточно, чи ж не були перші Габсбурги такі самі, як ваш Махно?»

Лише діставшися знову до Києва під час світової війни і революції, починаю розуміти ліпше історію давньої гетьманщини. Боротьба груп, партій, котерій, агентур, держав, окремих особистостей і цілих концепцій історичних на цім маленькім куснику Божої землі, що зветься Україна. Те саме, що й тоді. Титанічні подриги і…

О 8 год. на обіді у гетьмана. Наліво від нього сиділи майор Гаазе, один його лейтенант, Полтавець та інші. Направо – я, Палтов, ген. Дашкевич-Горбацький та ін. Оповідав між іншим гетьман про те, що треба скорше провести закон про підданство. Незадоволений був з Ради міністрів, яка заповолі йому працює: «Я б усе робив без неї, звичайними приказами». – «Або просто телефонічно», – вставив я. Палтов глянув на мене зляканими очима, мабуть, перецінюючи загальне зрозуміння для мого дотепу. Зрештою, це не була іронія з моєї сторони: я відчував, що тепер, – нерішена ще війна, змора большевизму над нами, – треба ділати страшно скоро і рішуче, власне декретами. Гетьман оповів про сенсацію, яка мала наступити за кілька днів. З приводу свого визнання Центральними державами, має видати універсал, в якім, за прикладом давніх гетьманів, уживатиме виразу «Ми».

«Як Ви думаєте, – звернувся до мене, – як це буде принято?» «Цензори, пане гетьмане, матимуть багато роботи», – відповів я. Мав я на увазі обурення демократичної преси на таку нову формулу.

Майор Гаазе безцеремонно інтерпелював мене з приводу «тенденційности» УТА, яка інформувала (навіть не про всі!) розрухи на провінції. Пан майор був незадоволений з того. Офіційно ці розрухи не існували. Говорив теж про намір німців видавати часопис для людності України в цілях німецько-українського зближення. Лише один клопіт мав – в якій мові цей часопис видавати? Відповів я, що коли Німеччині залежить на з’єднанні українців, хай видає по-українськи; коли ж росіян – по-російськи… Відповідь, маю враження, його не задовольнила. Я умисне удавав наївного і не поміг пану майорові, коли він, даремно шукаючи на моїм обличчі хоч тінь зрозуміння для своїх планів, старався виложити ціль і конечність такого органу преси.

По цім обіді і розмовах при столі, приємно відітхнув на вулиці. Щойно перейшов дощ і повітря було чудове.

4 червня

«Кієвская мисль» і «Рабочая жизнь» починають нагінку на новозасноване пресове бюро і на мене. Не знати, чого вони виходять з себе – чи тому, що я промовляв на з’їзді преси по-українськи, чи тому, що промовляв проти федерації. Злі язики називали цей з’їзд преси «всеєврєйський с’єзд русской печаті на Украине». Сказати цьому з’їздові кілька слів післали й мене.

Бачив Липинського. Вчора казав мені гетьман, що він призначений вже нашим послом до Відня. Проти цього плететься інтрига, як кажуть, з російської сторони. Його противники висувають на пост віденського посла якогось ген. Семенова, який був у царській контррозвідці і військовим аташе у Відні. Пости послів обсаджуються не завше як треба. В Берліні – барон Штайнгель, кадетський українець, в Софії – українофіл Слівінський.

Архикнязь Вільгельм робить в Александровську Запорізьку Січ. Гетьман його не боїться. Був щирий, отверто мені сказав якось: «Що тут довго говорити! Ясно, що як німці схочуть, щоб я був гетьманом, то буду. Як ні, – то ні».

І, подумавши, додав:

«Але мені здається, що вони хочуть».

Вчора при обіді гетьман знов позволив собі натяк в сторону Гаазе про Крим:

«Ось вони лиш з Кримом там хочуть щось зробити!» – кинув до мене, моргаючи на майора.

О 6 год. ввечері дістав запрошення на засідання політичної комісії при міністерстві заграничних справ. Доручили мені виробити реферат про політичні границі України.

О 8 год. ввечері на концерті Кошиця. Стрів полк. Коссака, був. командира Січових стрільців. Оповідав про враження в Галичині від перевороту. Легенди, про які писав Федорців в листі до мене, здається, досить там були поширені. Оповідав, що з уст митрополита Шептицького впало і моє назвисько, як аргумент проти ворогів гетьманства в Галичині.

Бачився з Петлюрою. Виглядав, ніби за щось ображений.

Міністерство внутрішніх справ бажає від мене кооперації з Союзом земельних власників. Тим самим, який в недавніх своїх постановах висловився за повну реставрацію земельних відносин без жадних уступок селянству. Кооперувати з Союзом не буду.

Був у мене болгарський посол, проф. Шишманов (оженений з донькою Драгоманова). Просив приїхати до себе.

В Міністерстві закордонних справ попризначувано людей, які не орієнтуються в справах. Многі не розуміють правничої мови.

Увечері – відчит одного бувшого міністра Центральної Ради. Говорив як гімназист. Його промова нагадувала статтю в глухім провінціальнім часописі.

6 червня

Нині працювати в бюрі не удалося. Якийсь склад з амуніцією вилетів в повітря (кажуть, на Звіринці). Було з 15 сильних детонацій. Шиби в бюрі з вікон, що виходили на Хрещатик, всі вилетіли. Мене і секретарів мало не збило з ніг, коли ми, підбігши до вікон, глянули вділ на вулицю, усіяну товченим шклом. Тут і там лежали, мабуть, збиті з ніг повітрям люди. Всі з бюра кинулися на діл, до сутеренів, де й просиділи коло півгодини. В ухах лящало від лоскоту, з деякими панями була гістерика.

Приїхав редактор Голубець зі Львова. Оповідав ті самі сплетні про Скоропадського, про вето німців на мене. Оповідав про чутку, що я перефорсував кандидатуру Д.Дорошенка на міністра. Це вигадка. Хоч Д. Дорошенко в цій справі й звертався до мене.

7 червня

Мав реферат на політичній комісії нашої мирової делегації – про політичні границі України. Головні напрямні: старатися відділити від Росії і визнати як самостійні держави всі її «окраїни». Крим – інтегральна частина України, без політичного самовизначення. З Білою Руссю – добра стратегічна лінія, бо не знати, яку державність матимемо там. Проти Дону – забезпечитися. Жадної федерації. С.Шелухин погодився з цими точками. Обидва ми виступили проти О.Шульгина, який говорив про федерацію і хотів нав’язати нашу політику до «традицій Центральної Ради і Секретаріяту». Гарні традиції!

8 червня

Галіп, тепер вже старший радник Міністерства закордонних справ, оповідав, що гетьман мав сказати Муммові, що Дорошенко є австрійської орієнтації. Мумм мав відповісти, що не може цього навіть приняти до відома, бо він знає лише орієнтацію Центральних держав. Здається, бляга зі сторони Мумма. Бо сам гетьман, ще перед номінацією Дорошенка, говорив мені, що німці робили тому перешкоди, власне підозріваючи його в австрофільстві. Не виключене, що те, що Галіп приписує гетьманові в розмові з Муммом, сказав останньому сам же Галіп.

Кампанія в пресі проти мене іде дальше. До т. зв. «русских» з «Києвскої Мислі» прилучилася «Робітнича газета», орган українських соціал-демократів. Теж нападає на мій виступ на з’їзді в характері – страшно сказати! – «урядника Міністерства внутрішніх справ». Здається, як мене інформують, це робота пана Скнара, ображеного, що я не виробив йому посади… урядника в Міністерстві внутрішніх справ.

Для характеристики соціалістичної преси: в тім самім числі «Роб. газети», з випадом проти мене, друкується велика реклама-анонс моєї брошури – «Міжнародне положення України і Росія», виданої тою ж «Робітничою газетою».

Одна колежанка ще з петербурзьких часів, цебто 14 літ тому, казала – з приводу моїх відчитів в Києві: «Ви й тоді мали до Росії ту саму ненависть, що й тепер.»

9 червня

О 12-ій – концерт Стеценкових творів у міськім театрі. Мав квиток у другому ряді. Бачив Шелухина, Василенка, в ложі – гетьмана з почетом, Лизогуба.

Концерт мізерабільний. Квінтесенція нудоти і плаксивості української. Пісня на слова Лесі Українки – «», була дійсно «кунстштюком». Бо так не зрозуміти суті цього душевного переживання поетки, та й її самої, як їх не зрозумів Стеценко в своїй музичній інтерпретації – то була дійсно штука! Замість болючого, розпачливого, непогамованого, ледви стриманого пориву, вийшов звичайний, розливний солодкий малоросійський сентимент. Довкола – рев: браво, біс, ще раз, розпромінені обличчя…

Ні, я не є їх.

Шишманов просив прислати мої брошури. Обіцяв прийти на відчит. Наші соціал-демократи заявили моїй давній знайомій, пані В.Р., своє незадоволення за знайомство зі мною. Нема найбільших деспотів, як партійні соціалісти. Не можуть дарувати, що відійшов від них.

10 червня

Безцеремонність німців іде задалеко. Сьогодні закликав мене до себе на нараду гетьман. В його кабінеті, в палаці, вже застав державного секретаря Ігоря Кістяковського, Палтова, начальника штабу ген. Дашкевича-Горбацького, віцеміністра військових справ ген. Лінгнау і віцеміністра внутрішніх справ Вишневського.

Генерал Гренер прислав листа, в якім скаржився на УТА за те, що вона не робить належної реклами гетьманові і забагато пише про розрухи на провінції. Я відповів, що я є між молотом і ковалом в пресових справах. З одної сторони кампанія російсько-жидівської преси, а з другої – оцей лист Гренера. Щодо того, що є замало реклами для гетьмана, то ця справа обходить не ген. Гренера, лише гетьмана і мене. Щодо інформацій про розрухи, – то я міг формально заслонитися тим, що ці вістки діставали ми від воєнного міністерства. Зачалась суперечка між Дашкевичем і Лінгнау.

На цій нараді, коли я почав говорити по-українськи, зараз же перейшли на цю мову і гетьман, і Вишневський, і Лінгнау.

В Бюрі довідався про правдиву причину німецького гніву. З властивою їм «плюмпгайт» присилають вони масу телеграм до УТА з широкою рекламою для німців. Багато з того матеріялу йшло до коша. Звідси їх гнів. Звідси їх кампанія проти УТА і мене, підтримувана Дівиним з його «чорною сотнею» і русскими журналістами з «Києвської мислі».

11 червня

У Липинського. Має клопіт зі своєю амбасадою. Коло нього труться А. Жук і ще подібні. Перший – член Центрального Комітету Укр. соц. дем. партії, бувший волосний писар, не знає жадної європейської мови, але інтриган як Шельменко Квітки, і зарозумілий, як пан голова з «Ночі під Різдво» Гоголя. Обох їх хоче Липинський взяти до себе. Він давніше, та й тепер, казав, що хотів би бути в контакті зі мною. Не міг я утриматися, щоб не запитати – як він собі уявляє цей контакт з таким складом свого персоналу? Запросив мене на нараду, яку скличе перед виїздом.

Були в мене з візитою Герман і др. Кавчіч, управителі українського і російського відділів воєнно-пресового бюра Австро-Угорщини.

О пів до четвертої бачив згори, з мого бюра, як попри нього Хрещатиком ішла процесія з жертвами вибуху на Звіринці кілька днів тому. Трумни, музика військова, наша міліція, німці. Грали похоронний марш, один з тих, які завше робили таке стрясаюче враження на мене. Здається, що всі ми тут у Києві танцюємо на вулкані. Хотів піти нині до гетьмана, але передумав. Кістяковський не перестає кидати мені колоди під ноги.

Демократичні політики активізуються. Новозаснований Союз української державності – соц. федералісти, соц.-самостійники, земці, кооператори і т. п. – зробив початок. Мав намір побачитися з командантом німецької армії на Україні, маршалом Айхгорном, щоби поскаржитися перед ним на гетьмана. Не розумію цих політиків. Зараз по перевороті, побігли до Мумма і до Гренера, але ніхто до гетьмана. Говорили, що це було б нижче їх честі. Коли я, після перевороту, по розмові з гетьманом, приніс офіційні запросини – представникам наших партій – прийти до гетьманського палацу на нараду, відмовилися. Потім, поодинці ходили до нього на авдієнції. Айхгорн відіслав делегацію «Союзанців» до Гренера, а цей сказав їм, що з теперішнього уряду німці задоволені і не бажали б собі його зміни. Заявив, що треба передусім створити українську державу, а яка в ній культура переважатиме – «то вже є річею панів». Так скінчився дебют «Союзу».

Кількакратно переконував я Шеметів і Міхновського покласти натиск на розбудову партії хліборобів на провінції; не лучитися з політичними трупами – «ес-ефами», а тим менше з збанкрутованими хлопчиками без майбутнього – з «ес-ерами». Старався переконати їх перенести тягар роботи партії на провінцію, в терен, заснувати партійний орган. Було це досить тяжко. Уважали, що головна робота є тут, у Києві.

14 червня

Вчора був у Кістяковського. Потім – в ресторані, на принятті на честь берлінського гостя фон Вальдена. Промова німецького посла. Мумм виходить з факту присутності німецьких військ на Україні – «індем унзере трупен да зінд» і т. д. Робить враження людини, яка знає, чого хоче.

На приняттю трапився зі мною комічний інцидент. Гостей було з сорок чоловік. На другім від мене кінці стола, коло Мумма, австрійців і деяких гетьманських міністрів, в тім числі і Д. Дорошенка, – вставали і говорили промови. На моїм кінці, маючи цікавих співрозмовців, я, занятий ними і добрим вином, не звертав уваги на промовців, серед яких був і Дорошенко. Коли нагло, через стіл посол Мумм попросив мене перекласти по-німецьки промову, щойно виголошену по-українськи Д. Дорошенком… Я мусів встати і від початку до кінця заімпровізувати переклад промови, якої я не слухав, але яку – на мою думку – в тих обставинах повинен був би виголосити міністер заграничних справ української держави. Хутко по тім Палтов, який увіхався всюди, підійшов до мене і з веселим обличчям шепнув на вухо: «Галупчік, ви вєліколєпно пєрєвєлі!»

Др. Кавчіч оповів, що моя стаття в київській пресі – «Перед розв’язкою», з критикою центрально-радянського бедламу, ще перед переворотом гетьманським, – була переложена в німецьких і чеських газетах, в деяких частинно сконфіскована.

Вчора ввечері у Шеметів. Грунтовно розійшовся з ними. Здавали справу на засіданні Комітету хліборобської партії з своєї візити у Гренера. Цей останній насамперед повчив їх льояльности, вказуючи на їх запит, що німці не вмішуються у внутрішні справи України та що зміна кабінету залежить від гетьмана. Я зайняв становище проти таких паломництв. Дехто з присутніх був дуже ображений. Боюсь, що через ці ходження від одного Генерала до другого, а від них до гетьмана, занедбується робота на провінції. Досі не міг намовити їх взятися за видання партійного органу. Втішився я, що Липинський і Ющишин стали на мою сторону.

Сьогодні був у Кістяковського. Був дуже чемний. Зачинає навіть закидувати по-українськи. Оповідав, що по битві під Полтавою залишився в живих лише один Кістяковський, від якого і пішов увесь його рід. Подумав я: як то один щасливий випадок може мати такі нещасливі наслідки… Був у мене др. Єнні з карткою від д-ра П.Рорбаха. Зробив його нещасливим, почавши оповідати про архикнязя Вільгельма. Він пробував був закидати щось про федерацію і дуже був незадоволений, коли я сказав йому, що всяку злуку з Росією уважали б ми за найбільше нещастя для України.

Рорбах вибирається до Києва. Запізнався з ним в 1914 – 16 рр., в Берліні, коли провадив там українське пресове бюро і писав в німецьких місячниках і тижневиках. Пригадую, давав йому перед друком на перегляд мій скрипт «Велика Польща і Центральні держави», звернений проти модних тоді великопольських проектів, які обіймали в майбутній польській державі, опріч Конгресівки, також Холмщину і Галичину. Не раз удавався до його помочі, коли берлінська цензура не пропускала деяких моїх статтей.

19 червня

Справа Криму знов актуалізується. В Міністерстві закордонних справ пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму, як інтегральної частини української держави. Надумалися! Коли я, вперше прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них – повинен був Крим мати право самоозначення. А коли б, виконуючи це право, він віддав би весь півострів, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями, в руки якоїсь ворожої нам держави, – тим гірше для нас. Демократичні засади святі! Віват юстіція, переат Україна! При нагоді мушу поговорити про це з Дорошенком.

20 червня

У гетьмана. Гнівається на наших лівих партійців. Каже, що хоче збудувати Україну – «на злість українцям». На соціалістичних партійців був особливо лихий. Казав:

«Всі вони хочуть бути міністрами! Ну, посудіть самі, чи вони надаються на це? Дехто – може. Напр., С. Шелухина я хотів би зробити міністром, але решта? Вони звикли до театру, та ж ціле українство виросло на театрі! їм важна не суть, а форма. Якби я так вийшов перед ними з якимсь отаким пером на шапці (він зробив жест рукою), – все було гаразд…»

Запитався його, чи задоволений з нового міністра закордонних справ, Дорошенка.

«Так, – відповів, – тільки він…»

Тут гетьман сказав слово, уживане на означення людини м’ягкої і несміливої, без належної дози цивільної відваги. Запитався я також, чи в Міністерстві закордонних справ тепер добрий добір співробітників.

«Ні!» – була відповідь. Я побачив, що гетьман не бажає собі розмови на цю тему й перейшов на іншу.

Що відноситься до Криму, то справа, на думку гетьмана, стоїть добре:

«Я, знаєте, – говорив далі, – поставив німцям ультимат; я сказав, що просто піду геть, як з Кримом не буде так, як ми хочемо. Німці кажуть, що мусять тепер кокетувати з большевиками. Тому не хочуть дати нам Криму. Тому видумують всяких Сулькевичів, кримських міністрів. Але як прийде час, Крим віддадуть нам».

Сказав це довірочно. Боюся, чи не дає себе гетьман заколисувати Муммівськими обіцянками? Ніби відповідаючи на мою думку, поясняти почав гетьман свою «любов» до німців:

«Зовсім я їх не люблю! Мені симпатичніші австрійці, але – що ж, коли заслабі! Я би, знаєте, пішов з ким будь, аби свою ціль осягнути!»

Мав я страшну сварку з державним секретарем І. Кістяковським. Він не може мені дарувати права входу до гетьмана, поминаючи «начальство». Тепер щойно зачнуться нові інтриги! Особливо був Кістяковський лютий на мене за те, що я для гетьманського органу (для села), який мав видавати, мав отримати через гетьмана друкарню «Копійка», яку прагнув мати для себе державний секретар, мій шеф.

В Міністерстві закордонних справ хотів бачитися з Дорошенком у кримській справі. На жаль, його не було: виїхав кудись разом з Липинським. Суровцева закидувала мойому відчитові про російську культуру «натяжки» (пересаду). «Але ви ненавидите Росію!» – казала. Як тяжко протверезуеться молоде покоління! Та сама Суровцева з гуртом однодумців (Отамановським та ін.) переклала і видала нелегально, ще перед революцією, мою берлінську книжку «Українська державна ідея», а тепер не може зрозуміти моєї «пересадженої» нелюбові до Росії…

В Міністерстві закордонних справ, як завше, маса відвідувачів і просто збирачів новинок і пліткарів. Повно чуток. Довідався про сплетні і про себе, як безпосередньо по перевороті. В той час казали, що переворот обійшовся «не без інтриг» Д. Д., а деякі соціалісти грозили – в чотири очі – «не плутаться з гетьманом», бо зле на тім вийду й демократія мені того не подарує.

По руках урядовців міністерства – як щотижня – кружляє листа нового кабінету, очевидно – «автентична», і неймовірно фантастична.

21 червня

На провінції убійства і пожежі. Чекається поважних розрухів. Чути в місті навіть далекі гарматні стріли. Мабуть, щось поважніше, як «офензива» на Шулявці, або «дурхбрух» на Деміївці.

Вчора підпалили одну хату коло Лисої Гори. Член політичної комісії мирової делегації, полк. Мішковський, оповідав мені, що коли б Лиса Гора пішла в повітря, то разом з нею і третина цілого міста.

Липинський оповідав, що на приняттю в премієра Лизогуба, той особливо просив його заопікуватися угорськими українцями і рівночасно нав’язати приязні зносини з угорським урядом… Цей самий Лизогуб пропонував мені зорганізувати видання німецького органу у Відні (в німецькій мові) для пропаганди гетьмансько-української держави.

Наше міністерство надіслало на руки Форгача ноту до віденського уряду в справі загроженої Холмщини. Липинський хоче зробити вечірку для радника німецького посольства, гр. Берхема, який заступає тепер Мумма. Планує запросити також своїх правобережців – «українців польської культури», як він їх називав. Просив мене прийти теж.

Увечері вечеря на честь Липинського в «Метрополі». Були м.і. Міхновський, Шемети, Ющишин, Полетика і персонал канцелярії нашої віденської амбасади – молодший Залізняк, Семенів (тенор) та ін. Шкода бідного Липинського. По дорозі додому оповів мені, зі слів Форгача до Дорошенка, що Липинського готові визнати не тільки як акредитованого при уряді, але й при віденськім дворі.

Пригадалася мені моя перша зустріч – після еміграції – з Липинським у Києві. Стрів його припадково, ідучи попри будинок Центральної Ради (це було перед переворотом, у березні чи в квітні). На вулиці ніби йшов, ніби стояв, когось чекаючи, Липинський. Мав вигляд людини, яка або щось згубила, або когось чекала, або заблукала, не знаючи виходу. По розмові тоді з ним виніс враження, що такий дійсно був його настрій в тім домі божевільних, в який обернула Київ і Україну політика Центральної Ради. Цей настрій був знайомий мені тоді. По кількох тижнях перебування в Києві, я опублікував кілька статтей в «Новій раді», ворожучи хуткий упадок демо-соціалістичного режиму.

Весь вечір, поза 12 годину, шаліла страшна буря зі зливою.

22 червня

Вчорашня буря зірвала хрест з Михайлівського монастиря і поламала кілька тополь на Бібіковськім бульварі. Був у Дорошенка, питався мене про Лонгіна Цегельського, якого покликав до праці в міністерстві. На загал беручи, мій давній колега з Петербургу не мав щастя у виборі співробітників. Те саме закидав йому і гетьман у розмові зо мною.

З голосів преси про мій відчит – «Культура примітивізму» (про російську культуру): «Відродження» – позитивно, «Рабочая жизнь» – лається. «Русский голос» – досить об’єктивно, трохи з іронією, під заголовком – «Что дала русская культуру Донцову». Оповідали мені, що два москалі з газетних кол, які були на моїм відчиті, плакали – зі злості.

23 червня

Треба піти до о. Щепанюка. Дістав я лист від одного священика, благає зробити все на всеукраїнськім Соборі православного духовенства, щоби вибрали головою церкви митрополита Шептицького. Запізно! Антоній – тріюмфатором.

25 червня

Нові сенсації, які зробилися щоденними. В кафе-ресторані «Франсуа» оповіли мені, що в гетьманських кругах, серед землевласників, оповідають про зміну кабінету – в їх дусі. Чутки одна від одної дурніша: новий тайний договір з Україною, окупація, війна між Австрією і Німеччиною, перелапана радіограма про союз німців з московськими монархістами для відбудови «єдиної і неділимої» Росії і т. п. Цікаво для характеристики бажань і настроїв.

26 червня

Був у мене Л. зі Львова. Оповідав, що більша половина галицької суспільності поділяє погляди львівського «Українського слова». Спершу, в Галичині, був він ліпших надій. Казав, що приступлення до гетьманського режиму Дорошенка і мене, трохи захитало погляди безоглядних сторонників Центральної Ради в Галичині. Тепер Л. є трохи розчарований, але надії не тратить.

Кістяковський, з приводу вибуху страйку друкарів, хоче садити страйкарів на півроку до тюрми. Мабуть, лише на словах.

О 6-ій годині у гетьмана в палаці. Переді мною був Д. Маркович, вставлявся за арештованих кооператорів у Винниці. Коли я ввійшов в кабінет гетьмана, він вже мав відомості про стлумлення повстання в Звенигородщині. Був в найліпшім настрою і найліпшої віри. Не доцінює ваги хвилини. Гетьман зависає в повітрі. Від нього вже починає відвертатися його підпора – великі землевласники, а симпатій дрібних хліборобів режим, здається, ще не здобув.

З його припоручення в часописі для хліборобів, який доручив мені видавати в Києві, старатимусь створити з тих хліборобів фундамент для режиму. Чи удасться?

27 червня

У Шишманова. Дуже одвертий політик. Оповів мені, що кабінет Радославова упав через Добруджу і недостачу збіжжя. З України болгари нічого не дістають. З Румунії все йде до Німеччини. Кондомініюм Центральних держав в Добруджі дратує всіх. Просив Шишманов звести його з деякими нашими політиками.

О 7-ій годині на засіданні видавничої комісії (уряд планує видання класиків української літератури). О 8-ій годині в Орликівського. Кількох поляків, правобережних великих земельних власників і цукрових промисловців. Дуже добре говорять по-українськи. Ліпше від многих «мартівських українців». Були і Шемет з Міхновським, і Біленький. Із знайомих мені українських поляків був присутний теж Йоахім Волошиновський, редактор часопису «Дзєннік Кійовскі». Ініціатором цих зборів був, теж присутний, Липинський, який такими сходинами продовжував свою передвоєнну роботу – з’єднання польської шляхти Правобережжя для української справи. В той час видавав в тій цілі «Пшегльонд Крайови» і опублікував брошуру – «Шляхта на Україні». Тоді розходилося про навернення польської аристократії до української національної ідеї, тепер – до державної. На зборах мене зробили головою. Одразу поставлено постулят української державности, принятий всіма. Деякі з присутних поляків пробували закидати про політичну унію. Дістали з нашої сторони делікатну, а від Міхновського – навіть неделікатну відправу. Маю враження, що якби Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки наші стали б українцями.

28 червня

Увечері у гетьмана. Приняв мене в палацовім парку. Авдієнція тривала коротко. Говорили про біжучі справи. Дав йому карикатуру на нього з одної петербурзької газети. Українська хата, на призьбі сидить гетьман Скоропадський, в гетьманськім жупані, шабля і булава на землі, – і колише дитину в колисці, причепленій під деревом. В колисці (у формі німецького шолома) як спеленута дитина – український козак з довгим вусом, витягнув одну руку і – реве. Під карикатурою підпис: «Баю-бай, пусть тебе пріснітся рай!…»

Гетьман сміявся.

Говорив з ним про Крим, про нові кроки, конечні, щоби змусити кримський уряд числитися з Україною – економічний бойкот, в разі потреби – блокада півострова з нашої сторони. Не знати що з того вийде, бо німці хваляться, що довозитимуть все потрібне кримчакам Дунаєм. Гетьман обіцяв приняти кримську делегацію, яку я мушу щойно намовляти піти до гетьмана.

З палацу пішов до Липинського. Завтра їде до Відня. Говорили про холмську справу. Думає, що нам треба бути в сталім контакті. В. Калиновичеві дав припоручення в своїм часописі бити тривогу з приводу Криму. Кілька днів перед тим, як покликав мене на працю гетьман, з припоручення віцеміністра Вишневського, Калинович (і Косинин) дістали від гетьманського уряду фонди на видання інформаційного часопису в німецькій мові у Відні. Post factum можна було замінити цих людей іншими. Калинович, лівий демократ, зараз по перевороті умів знайти стежку до нового уряду. Перед тим був гімназійним професором у Галичині.

Положення стає чимраз трудніше. Многі представники влади на провінції роблять там Росію з допомогою німецького війська і арештовують українців. Це збуджує злобу до німців і до тих, хто їх покликав.

Вертав пізно додому з Мик. Галущинським. Оповідав плітки з «вірогідних» джерел про різні комбінації в зв’язку зі зміною кабінету. Спеціально говорилося про «кабаре етранже» (міністерство закордонних справ) на Терещенківській. Казав, що мав до мене вступити др. В. Старосольський, який приїхав з Одеси, щоб у Києві стрінутися з галицькими делегатами до гетьмана.

Примітки

Родина – український клуб у Києві, створений 1908 р. ().

Когут Осип Іванович (1891 – 1941) – український адвокат ().

Біляч – мій львівський колега з студентських часів, потім був при австро-угорськім військовім атташе у Києві, майорі Фляйшмані (Д. Донцов).

Біський – знаний тоді український лікар-«маг» і видавець у Києві (Д. Донцов).

Лоський Кость (1874 – 1933) – громадський діяч, правник, письменник, публіцист з Холмщини. У 1917-1918 – губернський комісар Холмської губернії. Помічник губернського комісара Галичини. Член Центральної Ради. Директор департаменту внутрішніх справ при Генеральному Секретаріаті. Працював у Міністерстві закордонних справ. 1918-1919 – посол України у Фінляндії, згодом Швеції та Норвегії. З 1920 р. – в еміграції (К.Галушко).

К.Лоський – за царату урядовець у Холмщині, демократичний політик, пізніше посол України в Стокгольмі (Д. Донцов).

Суровцева – «ес-ерка» і урядничка Мін-ва Закорд. Справ. В 1919 емігрувала на Захід, але незабаром повернула на Україну до большевиків, де її хутко потім розстріляли (Д. Донцов).

Суровцова Надія Віталіївна (1896 – 1985) – українська громадська діячка. В кінці 1918 р. емігрувала до Австрії, в 1925 р. повернулась до СРСР, де в 1927 р. була заарештована, звільнена в 1954 р. (про це Донцов не знав). Залишила спогади, померла в Умані (М. Ж.)

Страйк в деяких міністерствах був протестом проти перевороту 29 квітня. Цей страйк хутко скінчився й урядовці залишилися на своїх посадах (Д. Донцов).

Вишневський Олександр Андрійович – український політичний діяч ().

Світозар Драгоманов (1884 – 1958) – український економіст, син М. П. Драгоманова ().

Зофійовський – ?.

тайну постанову Берестейського миру – про поділ Галичини – на українську та польську частини. Згідно таємної угоди між Австро-Угорщиною та УНР, австрійці мали до 31 липня 1918 р. утворити з етнічно українських земель Галичини та Буковини «один суцільний коронний край». Але 4 липня 1918 р. вони відмовились від виконання угоди з тієї формальної причини, що Україна не надала достатньої кількості обіцяного збіжжя. Боротьба за впровадження в життя цього договору складала одну з головних зовнішньополітичних проблем українських урядів до листопада 1918 р. (К.Галушко).

Чернін Оттокар (1872 – 1932) – міністр закордонних справ Австро-Угорщини (196 – 1918) ().

Махно Нестор Іванович (1884-1934) – ватажок самобутнього селянсько-анархістського руху в Україні. Вчителював, у 1907 р. засланий на довічну каторгу за пограбування повітової скарбниці для партійних цілей.

У 1917 р. повернувся із заслання і став головою волосного земського комітету в Гуляй-Полі на Катеринославщині. Влітку 1918 р. вперше створив т.зв. «вільні батальйони революції і розпочав збройну боротьбу проти гетьманської адміністрації та німців. Йому вдалося об’єднати повстанський рух на Катеринославщині, Харківщині та Полтавщині. Формально його рух був анархістським, але на практиці це означало лише підтримку індивідуальних селянських господарств, демократичне самоврядування місцевих громад та їх максимальну незалежність. Під час громадянської війни Махно не мав визначеної політичної орієнтації і постійно змінював свою позицію, воюючи та за червоних, то проти, виступаючи проти гетьмана, білих армій Денікіна і Врангеля, але вступаючи подекуди у спілки із низкою українських отаманів. У 1921 р. махновський рух було розгромлено, а сам Махно був змушений виїхати в еміграцію (К.Галушко).

Гаазе – майор, німецький зв’язковий для політичних справ при гетьмані. Особистим зв’язковим цісаря Вільгельма при гетьмані був гр. Альвенслєбен (Д. Донцов).

Полтавець – типовий авантурник, був на еміграції в Мюнхені, коли починався там нац. соціалістичний рух. Видавав свій часопис там, уважав себе організатором «козацького руху» на еміграції (Д. Донцов).

Полтавець-Остряниця Іван Васильович (1890 – 1957) – діяк українського козацтва ().

Дашкевич-Горбацький Володислав Володимирович (1879 – 1952) – український військовий діяч. Генерал. Активний учасник гетьманського перевороту. У квітні-липні 1918 – начальник Штабу гетьмана. У жовтні 1918 – на чолі надзвичайної місії Української Держави у Румунії. В 1945 (?) р. заарештований радянцями у Німеччині, помер в ув’язненні в Інті. (К.Галушко).

Кієвская мисль – щоденна російська газета у Києві (1906 – 1918), найбільша в Україні. Займала стримано антиукраїнську позицію (К.Галушко).

Семенов – ?.

Штайнгель – Федір Рудольфович Штейнгель (1870 – 1946), український політичний діяч ().

Слівінський – ?.

Кошиць Олександр (1875 – 1944) – визначний диригент, композитор, етнограф. З 1909 р. – диригент хору Київського університету. Капельмейстер театру Садовського. У 1916-1917рр. – диригент Київської міської опери. У 1918 – один з організаторів Української республіканської капели. В еміграції – у США (К.Галушко).

Коссак Григорій (1882 – 1931?) – громадський і військово-політичний діяч, полковник Української Галицької Армії. До 1914 р. – учитель і діяч Товариства Січових Стрільців. У Легіоні січових Стрільців спочатку командир куреню, пізніше полку, у 1917-1918 – вишколу УСС. Після поразки ЗУНР виїхав в еміграцію, але згодом повернувся до СРСР, де викладав у школі Червоних Командирів. Репресований (К.Галушко).

Шептицький Андрій (1865-1944) – визначний український релігійний та громадський діяч. Походив з графського роду. За молодих років служив офіцером в австро-угорській армії. З 1899 р. – єпископ Станіславівський, з 1900 – митрополит Галицький та архієпископ Львівський, і глава греко-католицької церкви. Член Палати панів Австро-Угорщини, у 1917-1920 рр. – посол до Галицького сейму. Член Української Національної Ради у Відні. Під час російської окупації Галичини у вересні 1914 р. заарештований з наказу головнокомандуючого Південно-Західним фронтом генерала О.Брусилова за антиросійську пропаганду і вивезений до монастирської тюрми у Суздалі; звільнений після Лютневої революції 1917 р. (К.Галушко).

Союзом земельних власників – Всеросійський союз земельних власників утворився навесні 1917 р. В Україні – у формі Союзу хліборобів-власників. Мав на меті захист приватної власності на землю і сприяв приходу до влади П. Скоропадського (К.Галушко).

Шишманов Іван Димитров (1862 – 1928) – болгарський вчений, посол Болгарії в Україні (1918 – 1919) ().

Голубець Микола (1891 – 1942) – український історик ().

Галіп Артем Васильович (1887 – ?) – буковинець, карієрист. Ще перед виповідженням війни, він з кількома уланами австрійськими передістався на територію України, де наробив паніки в запіллі і був взятий в полон полковником Сливинським (зі штабу гр. Келера), пізнішим начальником штабу за гетьманщини, від якого я чув цю історію. За Центр. Ради Галіп став на деякий час віце-міністром закорд. справ. За Директорії виплив, як член Паризької місії УНР, де вів, разом з іншими, кампанію проти голови місії, гр. М.Тишкевича. По ліквідації місії, писав (разом з О.Севрюком та І.Борщаком) в одному українсько-большевицькому часопису в Парижі в 1920-х рр., який пізніше замкнула французька влада (Д. Донцов).

Робітнича газета – центральний орган Української соціал-демократичної робітничої партії.

Скнар – учасник 3-го всеукраїнського військового з’їзду ().

Василенко Микола Прокопович (1866 – 1935) – науковець, громадський і політичний діяч. Закінчив філологічний факультет університету в Дерпті (Тарту), історик права, публіцист. Співробітничав у часопису «Киевская старина». 1905 р. як редактор прогресивної українофільської газети «Киевские отклики» був засуджений до однорічного ув’язнення, після якого склав іспити на юридичний факультет Одеського університету. Співробітник Українського наукового товариства в Києві і редактор його «Записок». З 1909 р. – приват-доцент Університету Св. Володимира у Києві, з 1911 р. – дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (К.Галушко).

По Лютневій революції – попечитель Київського шкільного округу, з травня 1917 р. – товариш (заступник) міністра освіти Тимчасового уряду. Член партії конституційних демократів. З 2 травня 1918 р. – міністр народної освіти, з 3 до 20 травня – одночасно товариш в.о. міністра закордонних справ і віровизнань, з червня до жовтня 1918 р. – міністр народної освіти та мистецтва Української Держави. Президент Державного Сенату. За радянської влади – академік Всеукраїнської Академії Наук та її другий президент (1921 – 1922). Переслідувався за свою колишню політичну діяльність (К.Галушко).

Лизогуб Федір Андрійович (1862 – 1928) – громадський і державний діяч. У 1901-1905 рр. – голова Полтавської губернської земської управи. З травня до 14 листопада 1918 р. – голова Ради міністрів Української Держави і до липня – міністр внутрішніх справ. Сенатор. Помер в еміграції (К.Галушко).

Стеценко Кирило Григорович (1882 – 1922) – український композитор ().

Кістяковський Ігор Олександрович (1876 – 1940) – юрист, державний діяч. З травня 1918 р. – державний секретар в уряді Ф.Лизогуба та С.Гербеля. У травні-серпні – заступник голови української делегації на переговорах з Радянською Росією. Сенатор. Емігрував (К.Галушко).

Ігор Кістяковський, знаний адвокат в Москві, «дєлєц», як говориться по-російськи. Політиком, в справжнім сенсі слова, не був, хоч уявляв себе «українським Стамбульським» (тогочасний болгарський політик «твердої руки»). За виразом гетьмана, був його «злим духом»; упертий «федераліст». На еміграції тримався з російськими кругами. Гетьманові був доручений з середовища українських соціалістів (Д. Донцов).

Лінгнау – Лігнау Олександр Георгійович (1875 – 1938) — генерал-майор Української Держави ().

Гренер Вільгельм (1867 – 1939) – німецький військовий і державний діяч, генерал-лейтенант. Під час Першої світової війни – начальник польового управління залізницями, керуючий військовою промисловістю, заступник військового міністра. З серпня 1917 р. – командир дивізії, корпусу на Західному, потім Східному фронтах. З березня 1918 р. – начальник штабу групи армій «Київ». У жовтні 1918 р. змінив Е.Людендорфа на посаді Першого генерал-квартир-мейстера Штабу Верховного командування. Керував відступом німецької армії. Після Версальського миру – у відставці. У 1920-1930-і роки – міністр шляхів сполучення, потім міністр рейхсверу (збройних сил) Німеччини. Був головою Ради Українського наукового інституту в Берліні (К.Галушко).

Жук Андрій (1880 – 1968) – громадський і політичний діяч, родом з Лубенщини. З 1901 р. – член РУП та УСДРП, з 1906 – ЦК УСДРП. З 1907 р. живе і працює в Галичині. У 1914-1918 – один із засновників і членів Союзу Визволення України, член Центральної Управи Українських Січових Стрільців. (1917-1922). У 1918-1919 – співробітник посольства України у Відні. У 1930-х роках співробітничав у кооперативному русі Галичини, з 1940 р. – в Австрії (К.Галушко).

Шельменко – персонаж комедій Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко – волосний писар» та «Шельменко – денщик».

Герман – ?

Кавчіч – ?

Айхгорн Герман фон (1848 – 1918) – німецький генерал-фельдмаршал. Під час Першої світової війни командував арміями на Східному фронті. З березня 1918 р. – командувач групою армій «Київ». Керував витисненням більшовиків з України та німецькою адміністрацією на окупованих теренах. Вбитий у Києві російським лівим есером Б.Донським. Ця терористична акція була пов’язана із вбивством у Росії німецького посла фон Мірбаха (К.Галушко).

фон Вальден – ?

Ющишин Іван (1883 – після 1939) – український педагог ().

Єнні – ?

П.Рорбах – в 1914 – 16 рр. я співробітничав, крім інших німецьких місячників і тижневиків, в журналі д-ра П.Рорбаха («Das droessere Deutschland», пізніше «Die deutsche Politik»). В 1918 р. Рорбах приїхав до Киева (в Щоденнику немає чомусь про це замітки), де я бачився з ним; разом з п. Квіткою (чоловіком Лесі Українки) і ще з кількома приятелями мали ми сходини з ним. Бачився з ним і під час другої війни. Він стояв тоді здалека від гітлерівців і осуджував, як непотрібну, війну 1939 р. Лучило мене з ним його незмінне прихильне відношення до справи політичної незалежності України, і таке ж незмінне антиросійське наставления. Російську імперію прирівнював до помаранчі, яка лише назовні виглядає як цілість, і зразу ж покажеться зложеною з різних сепаратних частин (скибок), як здерти з неї шкіру (Д. Донцов).

Конгресівка – Королівство Польське, напівсуверенна держава, створена за рішенням Віденського конгресу 1815 р. та частина Польщі, яка відійшла до Російської імперії. У 1861 р. залишки окремого суверенітету були скасовані і територія перейменована на Привіслянський край. До Конгресівки також належали Холмщина та Підляшшя (Холмсвка губернія), на які, згідно пунктів Берестейського миру 9 лютого 1918 р. претендувала Україна (К.Галушко).

Сулькевич Матвій Олександрович (1865 – 1920) – генерал-лейтенант російської служби, прем’єр-міністри Кримського крайового уряду (1918) ().

Отамановський Валентин Дмитрович (1893 – 1964) – український краєзнавець ().

Форгач Йоганн (1870 – 1935), посол Австро-Угорщини в Україні у березні – вересні 1918 р.

Берхем – ?

Полетика – ?

Залізняк Володимир (1895 – ?) – інженер-хімік. У 1918-1920 рр. – співробітник посольств України у Відні та Гельсінки. Член УПСР. У 1924 р. – повернувся до СРСР. Репресований (К.Галушко).

Семенів – ?

Зірвання хреста з київської святині здавна уважалося на Україні за недобрий знак для держави. Коли Батий облягав Печерську Лавру, буря зірвала хрест з Богородицької церкви; ченці і людність з жахом приняли це як заповідження загибелі держави (Д. Донцов).

Цегельський Лонгин Михайлович (1875 – 1950) – український громадський діяч ().

Відродження – ?

Русский голос – ?

Щепанюк – ?

Антоній (1863 – 1936)– митрополит Антоній (Храповицький) – росіянин і царофіл (Д. Донцов).

Українське слово – львівська щоденна газета (1915 — 1918), видання Українського Комітету, редактори Ф. Федорців і С. Чарнецький ().

повстання в Звенигородщині – Звенигородсько-Таращанське повстання – найбільший селянський виступ, спрямований проти політики німців та Гетьманату. Розпочалося 3-4 червня 1918 р. у Звенигородському повіті Київщини, потім перекинулося на Таращанський та Канівський; було підготовлене на базі колишнього Звенигородського коша Вільного козацтва; загони повсталих теж очолювались переважно колишніми вільнокозачими отаманами. Чисельність повсталих коливається, за різними даними, від 30 до 40 тисяч. Під тиском німецьких військ загони повстанців на початку серпня переправилися на лівий берег Дніпра. Не здобувши масової підтримки селянства Полтавщини та Харківщини, залишки повстанського війська перейшли через нейтральну смугу на бік РРФСР (К.Галушко).

Радославов Васил Христов (1854 – 1939) – болгарський політик, прем’єр-міністр Болгарії (1913 – 1918) ().

Орликівський – ?

Біленький Михайло (? – 1920) – громадський діяч, член партії хліборобів-демократів. У 1912 р. видавав у Харкові часопис «Сніп». У 1918-1920 рр. співробітник українського посольства у Відні (К.Галушко).

Волошиновський Йоахім (1870 – ?) – польський громадсько-політичний діяч з Поділля. Діяч кооперативного руху (К.Галушко).

Дзєннік Кійовскі – польська газета, виходила в Києві в 1906 – 1920 рр. ()

Пшегльонд Крайови – польськомовний двотижневик, що виходив у Києві у 1909 – 1910 рр. Видавався В.Липинським та Л.Радзейовським. Часопис стояв на позиціях «територіалізму» – вихованні в українських поляках лояльності до України та симпатій до українського національного руху (К.Галушко).

В. Калинович – ?

Косинин – ?

Мик. Галущинський – брат ігумена Тита і Михайла Галущинського, директора «Просвіти» у Львові, в 1918 – мій секретар, деякий час був членом нашої шведської місії, потім адвокатом в Старім Самборі (Д. Донцов).

В. Старосольський (1878 – 1942) – соціаліст, адвокат у Львові, оборонець в політичних процесах, під час війни член Боєвої Управи галицьких Січових Стрільців, згинув на большевицькім засланні (Д. Донцов).