Післяслово

Дмитро Донцов

Я вже зазначив, що з інших причин я в листопаді 1918 р. відійшов від гетьмана, ніж виступили проти нього демократи, соціалісти й комуністи. Їх протигетьманські аргументи були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня.

Що гетьман був «царським генералом» і перед 1917 р. не брав участі в національно-українськім русі? Я вже згадав, що це саме можна було б закинути і генералам Директорії… Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти… «Карательні» загони по деяких селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А воно ж не стримало наших соціалістів (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю. Бачинський) – визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. Що гетьмана підтримували німці? Так, аж до повстання проти нього. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман.

Ці аргументи в устах демо-соціалістів були лише пропагандові. Справжня ж причина їх ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого, середовища; що був пан. Цеї категорії земляків демо-соціалісти не зносять.

Те, що було в очах лівих непростимим гріхом гетьмана, було, як я думав, його плюсом. Коли виснажується й гине провідна кляса, часто віддає вона своїх найздоровіших членів, в ролі провідників, новій правлячій верстві, навіть в ролі вождів революції. Дюк Пилип Орлеанський, князь Талейран, граф Мірабо, маркіз Ляфаєт стали провідниками французької революції. Князь Дмитро Вишневецький, Зборовський, Ружинський та інші аристократи старокиївські стали основоположниками нової, козацької аристократії, як пізніше шляхтичі Виговський, Кричевський або Мазепа. Вони формували організаційно нову еліту, вносили в неї властивий їм дух, хист командувати, вести, любов до влади.

У гетьмані я й хотів бачити власне такого організатора пробудженої зі сну, ще не оформленої, української стихії, в дусі її давніх, воскрешених в слові Шевченка, історичних традицій, негованих народолюбцями й соціалістами.

Але я був, як казали французи, гетьмана «partisan», не «courtisan»; сторонник, не двірський прислужник. Тому, коли федеративна Грамота перекреслила мої сподіванки, наші дороги розійшлися.

Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдує. Питання державної незалежності не є питанням тактики, а засади. Хто оправдує такий «тактичний крок» нині, той виправдає його й завтра; той вибиває собі аргумент з рук проти сьогоднішніх федералістів. Зрештою, сам гетьман, на вигнанню, здобувся на акт мужньої самокритики, признавши Грамоту 14.XI великою помилкою режиму. Велику вину за неї несе Ігор Кістяковський, якого гетьман звав своїм злим духом».

На еміграції (1919 – 21) я стрівся припадково з гетьманом в Берні Швейцарськім, в курзалі «Шенцлі». Розмова була коротка, за недавно ще ми опинилися тоді в різних таборах. Під час другої війни, в Берліні, гетьман, з властивим йому жестом, сам заініціював наше побачення. Кілька разів ми стрічалися у наших спільних знайомих, де я тоді мешкав. Знаю, що, писаний по французьки оригінал «Спогадів» гетьмана в «Хліборобській Україні» (в частині, що відносилася до мене) був більше в мою користь, аніж український його переклад, скорочений подекуди й перероблений редактором. Знаю теж, що гетьман стримував, як міг, некоректні випади проти мене в гетьманській пресі. Хоч це й не завжди помагало: по виході книги «Дух нашої давнини», в 1944 р. у Празі, «Дійсність» (ред. М. Пасіка) в редакційній статті виступила проти мене з рядом несвітських інвектив. Протести проти цього, підписані Д. Дорошенком і головою Празького СГД, редактор не умістив. За мою критику «Хліборобської України» я став предметом подібних випадів, які коли й компромітували кого, то не мене, напевно.

Я уникав такого сорту полеміки. Але від річевої не відмовлявся, бо між ідеологією «Хліборобської України» і моєю були істотні розбіжності. Два члени Головної Управи хліборобів-демократів, В.Липинський і С. Шемет, разом з Скорописом і Д. Дорошенком заложили на еміграції Союз хліборобів-державників, та, уложивши й видрукувавши його програму, прислали її мені з запрошенням приступити до них. Що два члени партії, до якої Головної Управи в Києві належав і я, зробили це без попереднього порозуміння зі мною, свідчило, що звернулися вони до мене лише «для годиться» і моєї співпраці собі не жичили. Тому я до них не приступив. Не зробив того я ще й з мотивів ідеологічних, бо в присланій програмі знайшов я ідеї чужі мені (Союз «трьох Русей»). Мені закидали проповідь «лише негативу». Не слушно. Я просто твердив: щоб здвигнути нове своє, треба боротися з старим чужим, як з силою, нам ворожою. Цього останнього («негативного» моменту) бракувало в демо-соціалістичній ідеології. (Хіба що він там був в аспекті соціальнім «клясова боротьба»). Не було того моменту і в ідеології Липинського. Липинський твердив, що Україна (з Білорусю) творять з Московщиною одну цілість, яку він звав «вся Руська земля», та що народ український є галузкою одного «народу руського». («Державна думка», 1952, 7-8). Цю мітичну цілість України (із Білорусю) і Московщини протиставляв він, як щось окреме – європейському Заходові.

Я ж твердив, що така спільнота є вигадка московських істориків, та що Україна – під оглядом культурним – завше належала до Західньої Европи, а політично – аж до кінця XVIII віку.

Липинський твердив, що українці й москалі – «братні нації»; що вони «рідні брати по крови, духу і культурі». Моя думка була протилежна: що «москалі – чужі люди», чужа нам нація і по культурі, і по духу, і навіть по крови.

Липинський підкреслював конечність для України союзу з Московщиною («союз трьох Русей»). Як демо-соціалісти думали що, Україна знайде порозуміння з демократичною чи соціалістичіною Московщиною («Союз народів Східної Европи», ес-ера М. Шаповала), так думав Липинський, що Україна знайде спільну мову з «хліборобською Великоросією» (Московщиною). Всі ці думки були мені цілком чужі і неспринятливі.

Це – вкоротці – були ті глибокі розходження, що ділили мою ідеологію від теорії Липинського. Між іншим, ще й нині преса, яка стоїть на його платформі, підкреслює й досі конечність «союзу» України з Московщиною.

Особистої урази до В. Липинського я не мав. Від посла Остапа Луцького і від д-ра М. Матюшенка, який лікував В. Липинського на еміграції знав я, що тоді він був вже дуже хворий, а крім того, огірчений розривом своїм з гетьманом і з С. Г. Державників. Цим пояснив я собі особисті випади проти мене.

Не впливало це на мою оцінку його як історика. По одній з моїх критик на «Хліборобську Україну» (в Л. Н. Віснику), я дав місце гетьманцям на відповідь. Одна лише стаття Залозецького, яку я отримав, з’явилася друком в ЛНВ. По смерти Липинського я умістив повну признання статтю (коли не помиляюся, В. Дорошенка) про Липинського як історика.

По моїм розходженні з «хліборобами» на еміграції, я зробив третю (і останню) спробу включитися в якусь політичну організацію. Була це партія, заложена був. комбатантами в Галичині в 1923 р., з органом «Заграва», яку мені доручили редагувати. Орган був протиросійський і протипольський. Та незабаром я лишився сам. Вся група «Заграви» (Д. Паліїв, В. Кузьмович, Троян, та ін.) утворили, разом з головною галицькою партією нац.-демократів («Діло»), УНДО, а властиво приєдналися до тої партії, отримавши кілька посольських мандатів в Варшавськім сеймі, з рамени УНДО. Видання «Заграви» Д. Паліїв припинив.

В суті річі, мій розрив і з У. СД-єю, і з «хліборобами», і з групою «Заграви» мав ту саму причину. Беручи участь в українськім революційнім русі до 1-ої моєї еміграції (1908 р.), я розумів, ї від М.Міхновського навчився розуміти, цей рух як протиросійський взагалі, не тільки протирежимний. Але мої співпартійці розуміли його тільки в цім останнім сенсі. Відкинули виразно-протиросійську платформу і «хлібороби» на еміграції. Так само й «загравісти», бо в ті роки яскраво протиросійське наставления не було в моді в Галичині. Пануючим тоді там наставлениям до Росії були: або невтральність, або совєтофільство, що й відбилось на долі «Заграви».

Від того часу, особливо, коли, завдяки Є. Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну «ЛНВісника», став я пропагувати свої ідеї, як «free lancer», тільки в пресі і в слові.

Чужинецькі сили, які хочуть задушити Україну, як націю, завше – і слушно – ідентифікують справжню, традиційну Україну або з Хмельниччиною (до Переяслава), або з Мазепинщиною (по 1709 р.). І бояться їх духа. Від нас жадають, щоб ми того духа виреклися. Ідеалам тих дороговказних епох хочуть, щоб ми протиставили комунізм, Тітовщину, Берієвщину або т. зв. «демократію», тобто керенщину, за якою неминуче приходять соціалізм і большевизм.

Пропагувати як взір устрою України «демократію», з безкарним толеруванням в ній чужинецької 5-ї колони під маскою різних «прогресивних» організацій або й без маски, як легальні комуністичні партії, значить хотіти зробити з України певну жертву чужинецької інвазії або світового уряду» якоїсь мафії.

З Москвою наш спір має йти під гаслом не компромісу чи малпавання, а під гаслом слів Хмельницького: «Нехай одна стіна об другу удариться, одна впаде, друга останеться». Вождями нової Хмельниччини мають бути нова каста нових хмельничан. В цім суть того, що я назвав бонапартизмом. Коли говорю про Бонапарта, не висловлюю очевидну істину, що збройну боротьбу за свободу нації має очолювати військовий, як очолював її Гарибальді чи Блюхер. Хочу сказати, що в данім випадку воєнний геній мусить іти в парі з геніяльністю державного мужа, як це було в випадку гетьмана Богдана і Наполеона, творців нової держави, нового суспільства, шефів нової правлячої аристократії, чого прикладами в нашу добу є ген. Франко та інші.

Демагоги, які теревенять про «народ» (якого хочуть обернути в рабство) і про «малу людину», окричують цю нову аристократію, як нову касту визискувачів. Ні! Це будуть люди, які погорджують в ім’я вищої цілі всім, що дороге «малій людині»: вигодами, спокоєм, ідилією, безпекою, карієрою, грошем, теплим домашнім кутом і достатком, забавами і насолодами шлунка і секса. Це – пророки, аскети, вожді і войовники. Це ті аристократи, що створили колись Орден Запорозький. Це – творці нових вір, націй, держав, історії. Без них «мала людина» завше стає погноєм якоїсь орди завойовників.

Таких викликав на Україну і Шевченко, був певний, що їх «діждемось таки колись», коли чекав приходу «». Тобто воїна-законодавця в одній особі, з новим законом в одній, з мечем в другій руці – свого Бонапарта з когортою його вірних.

Автори, замотеличені дурманом московської «політграмоти», закидають мені, що я, як емігрант, не розумію теперішньої української дійсности; що я не думаю в унісон з тою дійсністю, яку вони краще нібито розуміють і знають, що «ментальність українських мас – соціалістична».

З тим закидом я стрічаюся вже більше, як сорок літ. Коли в 1909 – 13 рр. я доводив конечність повної сепарації від Росії, культурної і політично-державної, конечність боротьби з всякою Росією, наша преса Наддніпрянщини відповідала мені, що це мої емігрантські фантазії, чужі українській демократії; що «шляхом, вказаним Донцовим, українська демократія не піде». («Укр. жизнь»); що «нова програма Донцова не може бути програмою широких народних мас» («Дзвін»), яких настрої вони краще розуміють… Кілька літ по тім показалося, що мої опоненти, які сиділи на Україні, гірше розуміли те, чого хочуть «широкі народні маси», ніж я, сидячи на еміграції.

Тепер, в часописі сучасних москвофілів (емігрантів 1941 – 45 рр.) читаємо, як то многі українці під СССР (а може й вони самі) в 1920-х роках вірили, що щастя Україні принесе Москва: «З формальної рівності й культурної незалежності України (?) 1920-х років могла витікати надія, що… український народ під Советами… формальну рівність перетворить на фактичну».

У кого могла отака «витікати надія»? У Винниченка, у Грушевського, у цілої хмари наддніпрянських і галицьких соціаліспв, які – через оту свою «надію» – або незабаром повтікали до «гнилої Европи», або заповнили собою московські концентраки. Наш «впередовець» каже, що ця надія була оправдана! Я ж в ті 1920-ті роки писав, що та надія не була оправдана; що це була надія людей з перевернутими мозками, що ці надії коштуватимуть країні масу жертв і крови. Хто ж, отже, виразніше бачив тоді совєтську дійсність? Емігрант чи ті сліпі й глухі підсовєтські політики українські? Як справжні плебеї, бачили вони тільки формальну, декларативну, рекламну сторону справи, а не її укриту внутрішню суть.

Краще отже тим сліпим і глухим адораторам Сходу не висувати закиду «емігрантських фантазій». Це демагогічний викрут людей з браку річевих аргументів. Можна бути внутрішнім емігрантом»: сидіти в країні і бути глухим на голос власної національної правди.

Під час першої війни ті сліпці, які в 1917 р. плекали надію на Москву і соціалізм, мусіли потім самі очолити протимосковський і протисоціалістичний рух українських мас. Під час другої війни, коли Москву викинуто з України, ті «маси» зараз же заходилися нищити у себе московську політичну і соціальну систему і тільки німецька сила тому перешкодила. Так буде і під час нової війни, в чім на власній шкірі переконаються наші нові москвофіли.

Роки 1917 і 1918 ще повторяться. Тоді треба буде, щоб на чолі нації стала нова провідна верства, яка й об єднає й поведе за собою націю, не об’єднуючись з живими трупами і – як казали у нас в старовину – «не радячись з слабими про силу, з сліпими про світло, з розбійниками про мир і згоду».

Богом данний вояк, якому усміхнеться щастя-доля, «im soldat heureux», який з своїми довершить недовершене в 1917 – 22 рр. у Києві, буде не лише людина думки і волі. Він мусить бути натхнений не дрібними ідейками загибаючого світу («прогрес», «справжня демократія», «справжній соціалізм»), а тою нашою стародавньою містикою, яка одна лиш зломить темну, шаманську містику панування червоної чи білої московської орди; яка дасть остаточну перемогу Києву над Москвою, тою містикою, яка вічним вогнем блискає з легенд стаpoгo Киева (про Апостола Андрія, про Кожем’яку, лицаря Михайлика), з нашої історії, з письменства («Слово о полку Ігоря», Шевченко), з Св. Софії Київської.

Лиш ця містика, яку ігнорувалося досі, дасть непереможну силу новому 1917 чи 1918 року. Той лиш, хто знайде ключ до неї, заложить міцні, реальні підстави нової Київської держави. Треба, щоб «поруч Лаври станув Капітолій» (Є. Маланюк). Бо не встоятися йому – без неї.

Примітки

Пилип Орлеанський Луї Філіп Жозеф (Філіп Егаліте), герцог Орлеанський (1747 – 1793) – член Конвенту, голосував за страту короля. Зрікся титулу. Або ж: Луї Філіп, герцог Орлеанський, король Франції у 1830-1848 рр.

Талейран-Перігор Шарль Моріс (1754-1838) – французький дипломат, міністр іноземних справ при Директорії, за консульства та при правлінні Людовика XVIII.

Мірабо Оноре Габріель Рікіті (1749-1791) – граф, діяч французької революції.

Лафайєт Марі Жозеф (1757-1834) – маркіз, французький політичний діяч, учасник війни за незалежність Північно-американських колоній (К.Галушко).

Дійсність – ?

М. Пасіка – ?

Хліборобська Україна (1920 – 1925) – часопис Українського союзу хліборобів-державників, неперіодична збірка філософського, історичного та політичного спрямування. Видавець – В. К. Липинський (К.Галушко).

Луцький Остап (1883 – 1941) – буковинський політичний і громадський дія, діяч кооперативного руху, публіцист, поет. У 1918 р. – старшина австро-угорської армії, ад’ютант Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного) Сотник УГА (К.Галушко).

М. Матюшенко – ?

Паліїв Дмитро (1896 – 1944) – український військовик ().

В. Кузьмович – можливо, Кузьмович Володимир Іванович (1886 – 1943?), український громадський діяч ().

Троян Корнило (1885 – 1959) – український громадський діяч ().

Гарибальді Джузеппе (1807 – 1882) – італійський політичний і військовий діяч, один з провідників визволення Італії з під австрійського гніту (К.Галушко).

Блюхер Герхард Леберехт (1742 – 1819) – прусський генерал-фельдмаршал. Відзначився під час війн проти Наполеона. Очолював прусську армію у битві під Ватерлоо (1815) (К.Галушко).

Франко Баамонде Франсіско (1892 – 1975) – голова іспанської держави у 1939-1975 рр. Очолив у 1936 р. заколот проти Іспанської республіки. Після перемоги у громадянській війні (1936 – 1939) встановив авторитарний режим, який спочатку мав зовні фашистські форми, але згодом набрав пом’якшених форм (К.Галушко).