Січень 1919 р.

Дмитро Донцов

2 січня 1919

Приїздив до мене кн. Фюрстенберг. Здезорієнтований і пригноблений. Богун все ще мріє про блок поміркованих партій.

4 січня

Агонія. Хочу виїздити з паризькою місією. Телефонував до Коновальця, що хочу бачити його. Він відповів, що теж давно хотів зі мною говорити. Отже сходимося завтра о 10-ій.

Харків взятий большевиками. В Житомирі Совдеп, Лівобережжя непевне, у Болбочана мало війська. З Шеметами і Міхновським виробили план нашої акції.

5 січня

О 10-ій рано у Коновальця. З ним говорив годину. Розмова була для мене надзвичайно цікавою. Порушили ми справу, для мене найцікавішу. Можливість є і – дуже легко. План удався б напевно. Дальше треба було відповісти на питання: як провінція, а спеціально Полтавщина? Партії? Росіяни?

О 1-ій був в Міністерстві закордонних справ. Якась нарада в справі від’їзду. На бенкеті, що уряджувала українська демократія для Директорії і для чужих дипломатів, я не був. Були там Шишманов, Фюрстенберг, Коновалець, Петлюра, Тілль та інші.

Пізно увечері продовження наради з Коновальцем у мешканні Р-х. Міхновський, Шемет, я приймали Коновальця в кабінеті господині при чорній каві. Отже, над партіями можна легко перейти до порядку денного. Спірітус мовенс скрайнього (лівого) напрямку міг би піти геть сам. Натомість справа з військом і з місцевою адміністрацією, здавалось, найповажнішою і найменш певною. В усім, що ми почули, бреніла якась тривога. Унтертон був: нема з ким будувати державу. Коновальцеві вирвалося характеристичне признання: «З соціалістами держави не збудувати!» Дуже важке для нього питання – кілько війська можна б вислати на Полтавщину? Всі ми прийшли до одної думки: середина не є життєвою. Прийде або – большевизм, або – тверда рука. Обіцяв полковник обговорити все з найбільш міродатною особою і подати йому до відома наші плани. Думаю, що в суті річи аргументація Коновальця була така: для військової диктатури потрібно війська, а військо…

6 січня

Був знову на Терещенківській у справі від’їзду. Недавно був в нас Айтель Вітошинський. Коли я вертав додому і входив в браму, розлягся тут же близько стріл. Коли ввійшов у хату, застав там власне А. Вітошинського, який зараз же спитав мене: звідки це стріляли? Я сказав, що не знаю. – «Як не знаєте, – запитав він, – коли напроти я бачив вогонь». Оповідав він багато цікавого про відносини в Австрії і у Відні, звідки прибув.

9 січня

Формуються місії дипломатичні, готуються до від’їзду. Відпускають їх як-будь і кого-будь, без інструкцій. Многі з них навіть не знають змісту умови ген. Грекова з представниками Антанти. Директорія конфіскує цукроварні і банкові сейфи і – хоче бути в добрих відносинах з Францією.

Олесь випоминав, чому рідко пишу в «Трибуні».

З нашого проекту з Коновальцем нічого не виходить. Згодом будуть змушені самі прийти до того. Коли я приїхав в березні до Києва, лянсував ідею «твердої руки» в пресі. Потім, ще перед переворотом 29 квітня, говорив на цю тему у «Празі» з Петлюрою, який тоді не грав офіційної ролі, але як голова земств, мав велику популярність і вплив. Думав, що він міг би очолити рух проти соціалістичної дурійки. Не вдалося. Тепер – не вдалося теж.

20 січня 1919 р. Відень

13 покинув Київ. В Галичині, здається, спокій в запіллі. Землевласникам великим нічого не роблять. В Стрию бачив Рожанковського і багато інших знайомих. Рожанковський приймав тоді якраз делегацію угорську, яка приїхала заявити протест проти вступления українських відділів на Закарпаття. Деякі наші військові прийшли до нашого переділу. Говорили про те, як триматися з мадярами. Я питався їх, чи мають досить сил, щоб утримати Закарпаття. Мабуть, цих сил не вистарчило б.

По дорозі через Закарпаття до нашого потягу, що йшов з Києва, і яким їхали різні дипломатичні місії, на станціях виходили депутації закарпатських земляків з жовтоблакитними прапорами і промовами.

18 січня прибули ми до Відня. Великий контраст з тим Віднем, який я знав останні 5 літ перед війною. Цей образ старого Відня досі затримався в моїй голові, коли він був ще величною столицею 50-мільйонової імперії з Угорщиною, Кроацією, Боснією і Герцеговиною, з Далмацією, з Трієстом, з Семигородом, з Словакією, з Буковиною, Чехією, з Галичиною і Краківщиною.

Відень був тоді «гавпт-унд резіденцштадт», де вчилося багато студентів з Галичини і Буковини і кількох з Наддніпрянщини. Знав я тоді це місто з його неповторним чаром, з його поетичними садами, з його добродушними, завше готовими до дрібних послуг, чемними мешканцями; з його таким привабливим «меншенляг»-ом, з його окремим світом: віденських кав’ярень, в яких віяло на нас затишно-млосним повітрям Орієнту з його «кейфом»; з його трохи фрівольним, легкодушним, непозбавленим своєрідної поезії, жіноцтвом, яке так різнилося від пруських жінок – тих фельдфеблів у спідницях; місто, яке у неділі і свята рушало на природу інс грюне; місто, з його меланхолійними вальсами і повними непідробленої верви оперетами; з його цісарсько-королівським еластичним, але твердим порядком; місто з своїм голубим Дунаєм, з чудовим Пратером, з його мальовничими алеями і – раз до року – з його пишним «блюмен-корзо» – дефілядою кінних екіпажів, заквітчених згори до долу свіжою зеленю і квітами; місто ще може чарівніше, ніж в життю – в його музиці, в Штравсівських вальсах. Місто з його старим цісарем, який ще стискав руку цареві Миколі І і воював з Наполеоном III і який був такий древній, що в цілій імперії не знайшлося б, мабуть, ні одного, хоч як старого, його підданого, який пам’ятав би Австро-Угорщину без Франца Йосифа, як цісаря. Бачив і я його раз, як виїздив з Бургу в одній кареті з своїм гостем, цісарем Вільгельмом.

Мав тоді цей Відень, як мала і ціла монархія, – імпозантну фасаду, сильну армію, двометрових бургжандармів, стару славну династію, блискучі традиції великої держави… Але – між цею фасадою і духом, який одушевляв стару імперію, – вже чувся величезний роздзвін, діспропорція. На всім лежала печать якоїсь «молесс», анемії, безсилля, втоми, втечі від великих традицій – в особисте, в легку насолоду, спокш, в чисто австріяцьку гемютліхкант, де кожний хотів передусім, у своїм обмеженім крузі – «зайне руе габен».

З завірюхи війни, по чотирьохлітніх героїчних змаганнях, вийшла чорно-жовта монархія розгромленою й розшматованою. Війна припечатала її політичну смерть. Але ту смерть попередило довге, повільне, несвідоме конання її духа, її політично-великодержавницьких аспірацій та енергії. Слідно було це на її літературі, без яскравих барв, без великих проблем, без гарячої пульсації крові, так само в музиці Штравса, Легара… Все це було зовсім інше, ніж, хоч і сумбурний, але галасливий і певний себе Вагнер, ніж «Героїчна соната» Бетховена.

В літературі – це були декадент Петер Альтенберг, а особливо Артур Шніцлер з його «Хороводом», або «Анатолєм», повним легкої, елегантної, часом відважної еротики, чисто віденської, упадаючої і анемічної. В цім занепаді літератури відчувався вже увяд політичного генія раси… Але назверх – все життя тодішнього Відня іскрилося, клекотіло, піднімалося і шуміло, як легкий шампан. Було повне своєрідного чару та елеганції.

Ніби якоюсь велетенською, залізною мітлою історії все це було зметено геть бурею кількох останніх років. Я не пізнавав колишнього Відня. Він десь щез, провалився.

18-го, зараз, як прибув сюди, був в «Ноєс Вінер Тагблятт» і в «Ноє Фрає Пресе», де застав п. Оплатку з колишньої «Лембергер Цайтунг» (1917-1918), в якій писав я від часу до часу на українські теми, і яка, коли я був у Києві, не раз подавала звістки про мене: правдиві, або видумані. Розпитував мене про події на Україні.

Став ще більш горбоносим ніж у Львові. Бачився з Колессою і Петрушевичем. Зложив візиту в нашім посольстві Токажевському. Липинський відсутний, поїхав до Праги на побачення з Масариком. Токажевський в розпачі, що він тепер – представляє большевицький уряд Директорії. Віденські готелі переповнені втікачами з України. Поляки і москалі роблять все можливе для дискредитації нового українського уряду і самої України. Боротися з ними нелегко. Левицький Микола і Дідушок представили Токажевському наші справи в рожевім світлі. Я представив їх так, як вони були в дійсності. Англія хоче визнавати большевиків. Чимраз ясніше стає, чому такими манівцями ходить наша політика. Політика така – як політики. А ці останні? Сьогодня попалось мені під руку одне число «Ню Юроп» з статтею «Демократія і дисципліна». Прочитав там – «замість знання і досвіду експерта, демократія ставить ігноранцію і недотепність (в оригіналі французьке слово «гошері») людини з вулиці». А ми ж тепер живемо під знаком демократії! Отже під знаком людини з вулиці!

Жах збирає на вид наших «міссіон ордінер», часом «тре ордінер», коли взяти під увагу членів тих місій. Захованням, убранням, звертають на себе увагу всіх.

Вечеряв з Біленьким, секретарем нашого посольства. Бідолаха просив мене відмовити Липинського від повороту на Україну, бо тоді б і він мав забратися. Оповідав про теперішнє положення посольства, про свої відносини до Липинського і до нового режиму. Розпитував про положення на Україні і в Києві. Просив зайти до них післязавтра, коли приїде з Праги посол.

22 січня

На Грабені, коли йшов, якийсь пан затримав мене:

«Гутен таг, гер доктор!» Переді мною стояв високий старший пан, в короткім кожусі, з тирольським капелюхом на голові. Ледві пізнав його: генерал граф Спанокі! Чомусь своїм виглядом пригадав мені зустріч, в березні м. р., коло будинку Центральної Ради у Києві з Липинським. Якась розгубленість і збентеженість серед світу, що розсипався в руїни. Поговорив з ним кілька мінут. Тоді, над Дніпром був безжурний карнавал демо-соціалізму. Тепер, над Дунаєм, той самий карнавал на труні стародавньої монархії.

Нині рано авдієнція у Липинського, який щойно вернув від Масарика з Праги. Казав, що йому цікаво пізнати про події думку людини, «що має ясну голову на плечах». Я оповів йому про все. Він цілком прихилився до нашого плану диктатури, про яку ми говорили у Києві з Коновальцем. Сказав Липинський, що не боїться большевизму, бо сподівається після нього страшної і радикальної реакції. Тільки боявся, чи ця реакція виллється в українські форми, чи в інші? Запросив на завтра на вечерю.

О 3-ій – побачення з Дідушком. Посольство посилає завтра курієра до Києва. Відомості з Франції: ця остання нібито жадає утримання протибольшевицького фронту і занехання соціалістичних експериментів. Курієр повезе листи до Петлюри і Коновальця, які мусіли б скінчити з соціалістичною оперетою у Києві і усталити ясну лінію політики. Між іншим в Італії є коло ста тисяч наших полонених, з яких можна було б створити протибольшевицьку армію. Дідушок мав нагоду, в часі трьохтижневого панування в Києві большевиків, перед приходом німців, говорити з Євгенією Бош і Авсемом. Вони казали йому, хоч це було їм і неприємно, що Україна не є податний грунт для большевизму. З кільканадцяти тисяч міських робітників у Києві, ледві 700 вписалося тоді до червоної гвардії. Селяни відмовляли довозу збіжжя, а на базарах приходило до бійок між ними і большевицькими яничарами – лотишами. Большевики чулися чужинцями у Києві, і так там на них і дивилися.

23 січня

Здається, між Англією і Францією компроміс щодо Росії. Не визнається отже представництво большевицької Росії, але не визнається рівно ж Сазонова з Мілюковим.

Вечеряв у «Захера» з Липинським. Ідучи до нього, стрів на сходах Василька і Петрушевича. Перший запросив мене до себе на неділю.

Липинський питався про своє положення як посла. Я переконував його залишитися наразі на своїм пості, поки остаточно не виясниться, хто надаватиме курс нашій політиці на Україні, і який це курс буде. Ми погодилися щодо головних рис спільного плану: на вні добиватися визнання України переможцями, в середині або перевороту, або диктатури військової. Дальше – коли можливо, створення двох баз для боротьби з большевизмом: з Галичині і – з Італії – в Одесі. В тій справі треба говорити з ген. Сегре і майором Кенінггамом. Завтра, мабуть, підемо до Вишневського.

Перед вечерею з Липинським, був у Сінгалевича. Дав мені свій меморандум до Кенінггама. Просив доповнити його.

24 січня

Пропозиція Вільсона про Принцові острови. Дуже добре! Панове, зайвий раз нагадують нам, що ми і ніхто інший є ковалі своєї долі. Вибрався з Липинським до Вишневського, але на жаль, він виїхав. Липинський пропонує їхати вдвох до Парижу і робити там політику просто в імени нашої партії. Найперше – припинити ту київську оперету, яку почав Винниченко. Говоритиму в цій справі з кн. Трубецьким. Липинського дуже болить недовір’я хохлів до нього. Казав, що руки в нього опускаються: – «Якийсь Перерепенко, що вчора був або чорносотенцем, або малоросом, більше мае у них довір’я, ніж я». Оповідав як тяжко йому говорити з М. Лівицьким і з іншими.

25 січня

Приїхав Яковлів. Через те, що нас досі не перепускають до Франції, рішив Лівицький половину паризької місії відіслати назад до Києва. Першим на проскрібційній лісті стояв я. Ідуть дальше – Макар Кушнір, Трубецькой та інші.

26 січня

Карашевич скаржиться на своє фальшиве положення – репрезентанта большевицького уряду. Він вручив Липинському свою димісію, але той її не приняв. Увечері Василько робив приняття у «Захера». Маса народу: ми, наддніпрянці з різних місій і з посольства, галичани, буковинці, жиди, чехи, югослави. Семака в нудній промові просив не забувати на конференції про Буковину. Він був переконаний, що нашу делегацію допустять на мирову конференцію! Брендзан, який стояв коло Семаки, шепнув мені: «Гер доктор, махен зі зіх ніхтс дараус!» Промови крутилися довколо ідей «слав’янської солідарності» і демократизму.

Жид, якого везли як лікаря нашої місії до Лондону, теж уважав за потрібне сказати по-англійськи кілька слів, скінчивши окликом: «Хай живе Україна!» Перед нашими очима пересунулася ціла мішанина слов’янських народів бувшої чорно-жовтої монархії. Вставив кілька слів і Хомик, який теж попав у дипломатію. Говорив, очевидно, про наш демократизм і про те, що, «на щастя», брак у нас вищих кляс. Мимоволі, хоч і досить тихо, кинув я межиоклик: «От цього треба було б післати на Прінкіпо!» Це почув Василько і погрозив мені пальцем.

Я з Брендзаном і Ганкевичем, бавився коштом цього товариства. Бачив і Сінгалевича. Свого часу, у своїй «Украініше Корреспонденц» передрукував він мою статтю з «Цюріхер Пост», випустивши – як це часто робили ці панове – ім’я автора. Дістав тоді від мене грубіянського листа. Тепер він був дуже милий і чемний, лиш оповідав іншим, що я «небезпечна людина». Підійшов до мене Лівицький і заявив, що справа зі скресленням мене з членів паризької місії, є помилка, яка буде направлена. Очевидно, каже неправду. Цих моїх милих земляків можна було б шанувати, коли б вони бодай не були такі трусливі.

Василько, маю враження, хоче опанувати нашу дипломатію за кордоном. Думає, мабуть, що це так легко удасться, як опанувати – перед війною – наших віденських послів і особливо своїх буковинців. Колись, під час війни, був я свідком такої сцени (під час одної візити у нього на Вааггассе у Відні): він пояснив групі буковинських послів якусь свою акцію в справі вивезених царатом закладнйків з Буковини. Розмова, очевидно, велася по-німецьки. Коли один з послів поважився чемно вставити своє слово, і почав – «абер вір дахтен…» Василько перебив його брутально: «зі габен ніхтс цу денкен, ix денке фюр зі!»

Оскільки йому вірити, Василько був тим, який по втечі з тюрми убійника намісника Галичини, гр. Потоцького, уможливив, через свої впливи в австрійськім кабінеті, втечу Січинського закордон.

27 січня

Приїхали ще чотири наші місії. Многі з них роблять комічне враження. Обідав я з Токажевським. Виробив він проект меморандуму до ген. Сегре. Сто тисяч наших воєнно-полонених в Італії. Якби удалося звільнити їх і змобілізувати проти большевиків! Тут є Форстер, той самий, якого я пізнав як ад’ютанта архикнязя Вільгельма, коли був у останнього на фронті у Тишках. Як недавно було це, і – як давно! Чутка, що становище Клемансо і Пішона захитано. Мабуть, ідея Принцових островів дістане в лоб. Сидоренко – послом у Парижі. Галіп та ес-ер Чечель в Берні. Якраз їх там потрібно! Носій такого славного імени як Чечель – соціаліст-революціонер!

28 січня

Прийшла відповідь на мій лист від Кенінггама, бути у нього між 10 і 11. Симпатичний, вогненно-рудий брит. Розпитувався про становище на Україні. Про війну з большевиками, але найбільш його цікавило питання: «Вай ду ю файт де поле?» Це останнє найбільш його дратувало. Маю занести йому меморандум про всі ці справи. Україна була поза обсягом його зацікавлення.

Увечері був у Славінського, до якого прийшов Липинський. Цей останній інформував про відносини в Празі. Про румунсько-чесько-українські взаємовідношення і про справу Закарпаття. Липинський планує приняття для антантських дипломатів.

29 січня

Рано бачився з Липинським. Оповів йому кілька новин, яких він не знав. Між іншим і про приняття Сидоренка Пішоном. Просив мене вступати до нього щодня.

30 січня

Семенів оповідав про Київ. Напняття між Винниченком і Петлюрою зростає.

Неможливо заховуються дехто з наших «репрезентантів». Зробили себе небажаними гістьми в «Гранд-Отелю» на Рінгу і у швейцарського консула. Якісь москалі, що цвенькають всюди по-російськи, також вештаються як члени різних місій по різних установах.

31 січня

Липинський дуже чимсь прибитий. Має відомості з Києва, що на Трудовім конгресі в досить великім числі заступлені і хлібороби-демократи. З ними мусіла шукати компромісу Селянська спілка. В «Таймсі» стаття «Мирова конференція і Росія». Україна згадується там разом з Польщею, Кавказом, як країни, яких окремі національні права признані в 14-ти точках Президента Вільсона». «Їх політичне майбутнє має бути усталено в Парижі».

Примітки

Росіяни? – Цей уступ написаний був умисно езопівською мовою. Говорилося про можливість військового перевороту. Згадуючи про провінцію і партії, Є.Коновалець побоювався активної опозиції соціалістичних партій на провінції, в разі переведення військового «coup d’etat». Але, як доказали пізніше події, і проти Директорії зараз же повели ворожу агітацію ліві «ес-ери» і «ес-деки». Російські ж партії на Україні – теж так чи сяк були проти всякої української влади. Що до партій жидівських, то головні з них СЕРП (соц. евр. роб. пар.) і «Бунд» зразу ж визнали «уряд» X. Раковського на Україні. До речі, повний титул «Бунда» звучав: «Єврейскій рабочій cоюз в Литве, Польше й Росії», хоч в Росії він не діяв, лише на Україні, але Україна для бундівців – теж була Росія (Д. Донцов).

Наші плани – «Спірітус мовенс скрайнього (лівого) напрямку» – це Виннйченко. «Найбільш міродатна особа» – це С. Петлюра. Думаю, що полк. Є.Коновалець не мав в дійсності таких скептичних поглядів щодо армії, лише з інших причин (може не сподіючись згоди Петлюри на наш задум), підкреслював в той спосіб труднощі переведення цілого задуму (Д. Донцов).

Айтель Вітошинський – капітан австро-угорської служби, воєнний юрист ().

Рожанковський Теодор (1875 – 1970) – український правник і військовик ().

Штраус Йоган (молодший, 1825 – 1899) – австрійський композитор ().

Легар Франц (1870 – 1948) – угорський композитор ().

Петер Альтенберг (1859 – 1919) – австрійський письменник ().

Артур Шніцлер (1862 – 1931) – австрійський драматург і прозаїк (К.Галушко).

Оплатка – ?

Петрушевич Євген Омелянович (1863 – 1940) – .український державний діяч ()

Токажевський-Карашевич Ян (1885 – 1954) – український дипломат ().

Масарик Томаш Гарик (1850 – 1937) – чеський вчений і державний діяч. Президент Чехо-Словаччини у 1918 – 1935 рр. (К.Галушко).

наших полонених – За одною версією було тих полонених українців австрійської армії з Італії до 100.000, за другою – 200.000 навіть, триманих на острові Азінарі. Занятися їх справою, (евент. їх транспортом на Україну для війни з большевиками), доручила Директорія «ес-ерові» О. Севрюкові, був. члену української мирової делегації в Берестю, а по упадку гетьманату, призначеному послом Директорії в Берліні.

Севрюк, який піздніше став большевицьким агентом, мабуть, умисне запропастив цю справу з полоненими, покинув 1920 р. весь персонал своєї місії в Італії (С. Трубецкой, ген. Г. Косак) і, забравши з собою півміліона лір місійних грошей, втік до Франції, де граючи на біржі, стратив ту суму. Це спроневірення ствердила післана Директорією слідча комісія під головуванням Д. Дорошенка в 1921 р.

У Франції О. Севрюк злигався з большевиками, займався ширенням їх літератури, заснував СУГУФ (союз сов. укр. горожан у Франції) видавав большевицький часопис на укр. мові. За цю акцію був видалений з Франції. Коли стала актуальною справа Закарпаття, Севрюк виплинув знову (як довірений німців) і друкував у «Ділі» статті, представляючи себе укр. патріотом. В 1941 р. в Берліні є він головний «спец» від українських справ при Ost Ministerium (через його доноси мав я неприємності в Gestapo). Як писала німецька преса по війні, Севрюк був остаточно здемаскований як большевицький агент і зліквідований ще під час війни (Д. Донцов).

Бош Євгенія Богданівна (Готлібівна) (1879 – 1925) – член російської соціал-демократичної партії з 1900 р. У квітні 1917 р. – секретар окружного комітету РСДРП(б) південно-західного краю, у липні – голова обласного комітету Південно-Західного краю. Загітувала солдат 2-го гвардійського корпусу просуватися на Київ на підтримку більшовиків. Саме цей корпус був зупинений військами П.Скоропадського. З грудня 1917 р. – член головного комітету РСДРП(б) – соціал-демократії України. Народний секретар внутрішніх справ у радянському уряді України. Скінчила життя самогубством (К.Галушко).

Авсем – Ауссем Володимир Християнович (1879 — 1936) — совєцький партійний та військовий діяч. 1918 року учасник першого з'їзду КП(б)У. 1921 – 1925 повпред УССР і радник повпредства СССР у Берліні й Відні. 1925 голова Всеукраїнської Ради народного господарства (Вікіпедія).

Сазонов Сергій Дмитрович (1860 – 1927) – російський державний діяч, міністр іноземних справ у 1910 – 1916 рр. У 1918 – 1919 – член урядів Колчака і Денікіна (К.Галушко).

Василько Микола Миколайович (1868 – 1924) – український дипломат ().

Сегре – ?

Кенінггам – можливо, Аллан Гордон Каннингем (1887 – 1983), англійський військовик ().

Сінгалевич Володимир (1875 – 1945) – український політичний діяч ().

Просив доповнити його – з тих задумів не вийшло нічого позитивного, бо й Липинський незабаром покинув пост посла у Відні, і взагалі всякі подібні кроки для нас стали неможливі, бо за Директорії вся дипломатична акція закордоном зосередилася в руках соціалістів (Д. Донцов).

Острови Прінкіпо, або Принцеві – на Мармуровім морі, поблизу Константинополя. В 1919 р. президент З. Д. Америки, В. Вільсон, пропонував скликати там мирову конференцію всіх воюючих в Рос. імперії сторін з участю держав Антанти. З цього, явно фантастичного, проекта, очевидно, нічого не вийшло (Д. Донцов).

Трубецький – неясно, про кого з носіїв цього прізвища йдеться – їх на еміграції було кілька.

М. Лівицький – був. член Берестейської мирової делегації, соц.-демократ, був призначений радником Паризької місії. Людина мало інтелігентна, як дипломат – робив комічне враження. Стрічався потім з ним в Берні (Швейцарія), де призначений ще гетьманом наш посол д-р Лукасевич, доручив мені вести пресове бюро вашої місії. Протягом двох літ (1919 – 21), удалося тоді нам не лише вести укр. пропаганду в швейцарській пресі статтями, але й – через швейцарську телєгр. агенцію, містити в тій пресі – майже щодня – одну, дві чи три депеші нашого пресового бюра про воєнну акцію української армії (і повстанців) на Наддніпрянщині і в Галичині. Тим шляхом діставалися наші депеші до французької і англо-саксоніської преси.

Хутко по ліквідації українських дипломатичних місій за кордоном, в 1921 чи 1922 р., М. Лівицький вернув на Україну до большевиків, де хутко поділив долю інших «возвращенців» (Д. Донцов).

Семака Ілля (1866 – 1929) – український політичний діяч ().

Брендзан – ?

Хомик Артим Якович (1881 – 1921) – український публіцист ().

Ганкевич Микола (1869 – 1931) – український політичний діяч ().

Потоцький Анджей Казимир (1861 – 1908) – намісник Галичини ().

Січинський Мирослав Миколайович (1887 – 1979) – український громадський діяч ().

Клемансо Жорж (1841 – 1929) – французький державний діяч, на той час – прем’єр-міністр Франції ().

Пішон Стефан (1857 – 1933) – французький державний діяч, на той час – міністр закордонних справ Франції ().

Чечель Микола Флорович (1891 – 1937) – український політичний діяч ().