Вступ

Дмитро Донцов

Ця книга – не спогади. Це – щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру – чисто припадково збережені до цього часу (замітки неполітичного характеру знищено). Це доривочні фрагменти, написані, подекуди телеграфним стилем, бо на детальний опис не позволив скажений темп тодішнього життя. Тим не менше автор думає, що ці замітки не позбавлені деякої вартости, бодай як спостереження свідка, а іноді й учасника подій вікопомного бурхливого 1918 року; з його цікавими постатями, з його блискавичними змінами; з боротьбою на життя і смерть різних національних і політичних сил, з напружено-тривожним, повним несподіванок повітрям тодішнього Києва, столиці зненацька збудженої в вогні революції і війни до самодержавного життя зі свого столітнього сну України.

Старі й молоді «статечні» громадяне, що любуються в «безсторонніх об’єктивних» описах подій, най ліпше цеї книги не читають. Бо писана вона, очевидно, «суб єктивно», цебто з особистої точки погляду автора; з точки погляду його власної оцінки політичних партій, подій і дієвих осіб драми.

Деякі, не завжди ясні для сучасного читача, згадки про факти і особи, пояснено в примітках у кінці книги.

Прибув я до Києва, з першої своєї еміграції, в кінці березня 1918 року, за Центральної Ради, місяць з чимсь перед гетьманським переворотом, коли німецькі й українські відділи ще билися на наших північних границях, очищуючи Україну від московських банд.

Записки мої починаються з днем 29 травня 1918 р. і кінчаються 9 січня 1919 р., кілька днів перед моїм виїздом з Києва (з додатком записок під час мого переїзду через Галичину і Відень).

Стара царська командна верхівка і в імперії, і на Україні була тоді вже своїх впливів позбавлена. Та ж, яка думала прийти їй на зміну, ліберальна соціалістична, була усунута на бік большевиками в Московщині і Центральною Радою на Україні. Але сили царської і ліберально-соціалістичної Росії не були ще розгромлені ні в імперії, ні на Україні. Будучи зайдами, меншостю на нашій землі, москалі (і жиди) звикли себе уважати за командну касту на Україні. Захитані в своїм упривілейованім становищі в політиці, в церкві, адміністрації, чи в промислі й торговлі, чи в пресі, дивилися вони з кепсько-укритою злобою на державне відродження України. Всіма своїми симпатіями тягнули не до Києва, а до Петербурга й Москви. Кажучи теперішнім політичним жаргоном, з того середовища рекрутувалася 5-та колона Москви в містах і містечках України. Важкою колодою на шляху до незалежности нації лягла ця 5-та колона в 1918 р. і в наступних роках.

Широкі (не провідницькі!) верстви автохтонної людності України – це були: або «малороси», національно інертні, пасивні, готові піти за всякою справжньою силою, або була це селянська стихія, менше або більше політично свідома, але органічно й традиційно національна. Стихія, в якій навіть її вороги, москалі Бражньов або Антонов-Овсеєнко, чи поляки, як Коссак-Щуцька або Дунін-Козіцка, свідки тих подій, – бачили величезну неспожиту енергію, одчайдушне завзяття, сильно вкорінене почуття справедливости, розмах, широкий жест; стихія, повна душевної шляхетності і героїзму, страшна в своїй помсті за зневагу і кривду; обдарована усіми прикметами, що їх праві і ліві швейки так глупо зневажують як осоружний їм дух анархічного степу», а москалі – як «бандитизм».

Стихія ця – з якої найкращих верств завше готовий був спалахнути невмирущий вогонь козацтва, гарячим відблиском світилась в творах Руданського, Стороженка і, очевидно, Шевченка; стихія, прив’язана до своєї віри, звичаїв, землі, ворожа до зайдів визискувачів, готова при сприятливій нагоді повстати новою Хмельниччиною, чекаючи тільки, як кожда маса, кличів і формул, які дали б її енергії мету, напрям і форму. І – новітніх хмельничан.

Цього не дала розбудженій національній стихії ліберально-соціалістична інтелігенція українська, яка в 1917 р. задумала ту стихію очолити. Інтелігенція та мріяла здобувати права України не силою, а – (під час революції!) – легальним шляхом переговорів з «братньою російською демократією», за яку вони, антимілітаристи, посилали вмирати українців-вояків під час офензиви Керенського. Інтелігенція та кликала боротися не за стародавній, приватновласницький уклад нашого села, а за антинаціональний соціалізм. Не за національний ідеал державности, проти метрополії, а за спільний зі співзвучними партіями російськими соціальний ідеал; за провінціальне самоврядування в межах імперії. Всі тодішні соціалістичні і демократичні партії українські пятнували ідею державної самостіиності як глупу авантуру, а боротьбу за державність – як шкідливий мілітаризм.

Жорстокий біг подій поставив ту інтелігенцію перед несподіваним для неї фактом: що російська революція і революція українська були явища собі ворожі; що боротьба між ними неминуча, та що йде не про соціальну, міжклясову, а про політичну, міжнаціональну боротьбу. Тоді соціалістичний провід почав наспіх організовувати цю накинуту йому боротьбу, ідейно до того не підготований.

Розбита червоною Москвою демократична Центральна Рада, покликавши собі на допомогу армії кайзера Вільгельма, знов стала українським урядом.

Таку ситуацію застав я, вернувши до Києва, в березні 1918 року. В партіях була тоді мішанина різнородних елементів. Самостійники, які видвигнули цікаву постать Отаманівського, чомусь, в догоду моді, прибрали назву «соціалістів-самістійників». Соціалістичну наліпку взяли для своєї партії і «федералісти» С.Єфремова. Натомісць до партії ес-ерів, в перші місяці революції, пристало досить «самостійницької молоді, що держалася національно-політичної ідеології Донцова» (Доманський, «Боротьба українського народу за волю», Вінніпег). До жадної з цих партій, як і до своїх колишніх партійних товаришів з Укр. соц.-демократії, я не приступив, бо з соціалістами я порвав ще на еміграції. Ми вже перед війною поборювали себе взаємно. Точками розходження були: моє негативне відношення до російської культури та до усякої, старої чи нової, Росії. Моє вороже до тих партій наставления скріпилося від того безладу, повного браку державної екзекутиви і ясної ідеї політичної, які я побачив, зразу ж по повороті на Україну, під урядом Центральної Ради.

Я приступив до заложеної В. і С. Шеметами, В. Липинським і М. Міхновським партії «Хліборобів-демократів», яка, всупереч назві, була партією консервативною, а крім того, ворожою до соціалізму і до політики Центральної Ради. Її самостійницький характер забезпечувала особа М. Міхновського, якого «Самостійна Україна», на мене, ще молодого студента, зробила незатертий вплив. Лучило мене тоді з чоловими людьми тої партії ще й спільне соціальне середовище, з якого ми вийшли, середовище поміщицько-землевласницьке. Мені усміхалась ідея зробити з цеї партії гравитаційний осередок, до якого можна було б притягти близькі нам відламки з інших партій.

Коли, хутко по перевороті 29 квітня, покликав мене гетьман до співпраці, я зразу відгукнувся на це.

Що мене до цього спонукало? Передусім, сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартності і безбарвності демо-соціалістичного провідництва, П.Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав.

Що він був «царським генералом», – мене не зражало. Були царськими генералами або полковниками і центрально-радянські вищі офіцери, Юнаків, Греков, Сальський, Омелянович-Павленко, Росіневич, Безручко та інші.

Ці останні, як і Скоропадський (якому одначе одному це закидали), теж перед революцією не брали участі в українськім національнім русі. Але я знав, що гетьман на фронті ще в 1917 р. почав українізувати свої частини і творити Вільне козацтво. Знав я і те, що ще в корпусі пажів, за свідоцтвом його колег, він мріяв про булаву і думав стати колись гетьманом України.

Переходячи від моментів особистого характеру до політичних, я пристав до гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта. Мало щось подібного положення революційної України перед переворотом гетьманським до положення революційної Франції перед переворотом 18-го брюмера Бонапарта. І там, і у нас по упадку монархії новий, революційний провід допровадив країну до анархії, з якої її вивести могла тільки чиясь тверда рука.

Бонапартові удалося: розгромити зовнішніх ворогів, спираючись на армію, завести лад в середині держави, привернути права церкви, забезпечити деякі безповоротні, нескрайні, здобутки революції, – створення свобідного міцного селянського стану і знищення станових привілеїв феодального панства, приборкати ворогів нового ладу, як лівих (якобінців і соціалістів), так і правих (сторонників монархії), і створити нову правлячу верству (аристократію) країни зі сплаву антагоністичних елементів, коли то перший консул засадив до одного столу і якобінців, і роялістів.

Щось подібне доконав гетьман Богдан, який з шляхтичів Кричевських і Виговських (тих «польських генералів») з одного боку, а з другого з вовгурівців і Джеджаліїв, створив оту «вельможну громаду», за виразом Шевченка, «козацького панства», яка більш, як сто літ правила Україною. Тримав з Богданом і народ, «чернь», як тоді говорили, якої він не відступався і яку звав своєю «правою рукою» – не головою, бо нею був він сам, а власне, рукою, якою його голова двигала. Зробити щось подібне серед подекуди аналогічних обставин могло спокусити і гетьмана. Під час 2-ої світової війни, на еміграції, одних моїх знайомих, прибулих з Румунії, гетьман розпитувався: «А як там генерал Антонеску? Чи з нього вийде Бонапарт»? І додав: «Бо я тепер вірю тільки в генералів і в Бонапартів»…

Створити ту нову провідну верству в 1918 р. на Україні вигляди були. Многі «малороси» і члени «малоросійського дворянства» (хоч і зизували на білий Петербург, як французькі роялісти на Лондон і Кобленц) могли би пристати до гетьманського режиму, бачучи упадок своєї дотеперішньої підпори – царату, а знаходячи в гетьманаті, хоч би за ціну втрат соціальних привілеїв, силу, яка б ухоронила їх та країну від большевизму і запровадила б у ній лад. Провідні (не скрайно ліві!) національно-українські верстви можна було б з’єднати твердим стоянням під прапором державної самостійності і послідовним переведенням національно-культурної реукраїнізації московщеної доти України. Законне, але негайне переведення революції земельних відносин заспокоїло б розрушене село, зробивши з нього основний бастіон проти большевизму ззовні, з Московщини і зсередини, зі сторони 5-ої колони в містах і в містечках. Головною ж передумовою успіху подібного плану було створення сильної національної армії.

Це не була утопія. Праві національні українські кола («хлібороби-демократи» та деякі інші, демократичні «ес-ефи»), деякі видатні особистості з тих правих і поміркованих кругів (Д.Дорошенко, С.Шелухин, П.Дорошенко, Д.Маркович, В.Науменко, В.Леонтович та інші) приєднувалися до гетьманського режиму. Приєдналися до нього й галицькі січовики, колишня підпора Центральної Ради. Вступили на гетьманську службу і многі з бувших високих старшин царської армії, з яких не один (як полковник Мішковський і Сливинський) без застережень стали на платформу самостійництва.

Але встоятися гетьманові не пощастило. Не повних шість місяців минуло від 29 квітня, коли неминуча і близька воєнна програма Центральних держав стала ясною всім. За такий короткий час створити національну армію не вдалося, бо німці теж кидали колоди під ноги в цій найважнішій справі.

З моментом, коли становище німецько-австро-угорських армій на всіх фронтах війни захиталося і ясною стала близька перемога Антанти, союзнички білої Росії, – малоросійсько-дворянські круги з оточення гетьмана, зараз же повернули до своєї проросійської орієнтації, намагаючись потягти за собою і гетьмана. Обернулися активно проти нього і ліві, соціалістичні українські парти, які так само вірили в червону Росію, як свою союзничку, як вірили в білу Росію нащадки колишнього панства козацького. Гетьманат впав. Очевидно, не без грубих помилок самого гетьманського уряду (про що багато в моїх записках), серед яких найфатальнішою помилкою була грамота про федерацію з Росією. За таку помилку уважав її пізніше і сам гетьман Павло.

З тим моментом я особисто зірвав з гетьманським режимом. Демо-соціалістичні круги ненавиділи гетьмана за те, що він став гетьманом самостійної України, я ж відійшов від нього з жалем за те, що (по тій грамоті) він перестав ним бути.

З Директорією Винниченка я не міг, очевидно, знайти спільної мови. По кількох невдалих спробах нашої партії привернути хоч тінь гетьманщини у формі військової диктатури, я виїхав за кордон. Про моє дальше відношення до гетьмана, гетьманців на еміграції, та до інших політичних груп, – коротко в післяслові.

Не зважаючи на ідейну невикристалізованість самостійницького руху тих часів, на духову й політичну непідготованість обох верств очолити той рух, – верстви нащадків панства козацького і верстви народницько-соціалістичної інтелігенції, доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей (П.Скоропадський, С.Петлюра, М.Міхновський, П.Болбочан, Натіїв, М.Омелянович-Павленко, Є.Коновалець, Ю.Тютюнник, В.Вишиваний та інші). Стихія ж народня, яку «приспали злії люди» і «обікравши» з її найкращих традицій, збудили «в вогні» війни і революції, виявила таку величезну силу, таку безстрашність і героїзм, що роки 1917-22, мимо часової невдачі національної революції, лишаться незбитим доказом остаточного її тріумфу.

До одного з її фрагментів, до 1918 р., відносяться мої записки.

Примітки

Бражньов – літературний псевдонім Євгена Олександровича Трифонова (1885 – ?), російського поета-комуніста (М. Ж.).

Антонов-Овсеєнко Володимир Олександрович (1884 – 1938) – радянський військовий діяч. У 1917 р. – секретар Петроградського військово-революційного комітету, керував штурмом Зимового палацу. У 1918 р. очолював наступ більшовицьких військ на Україну, пізніше займав низку посад у Червоній Армії та в уряді УСРР. З 1924 р. – повпред СРСР у Чехословаччині, Польщі, Литві. З 1937 – нарком юстиції РРФСР. Репресований (К.Галушко).

Коссак-Щуцька Софія (1889 – 1968) – польска письменниця (Вікіпедія).

Дунін-Козіцька Марія (1877 – 1948) – польська письменниця (М. Ж.).

Руданський Степан Васильович (1833 – 1873) – український поет. Його твори є на нашому сайті.

Стороженко Олекса Петрович (1806 – 1874) — український письменник, етнограф, художник (Вікіпедія).

офензива Керенського – останній наступ російської армії у Першій світовій війні. Розпочався 18 червня 1917 р., але глибокого прориву фронту досягти не вдалося, і мета наступу – захоплення Львова – не була реалізована (К.Галушко).

Єфремов Сергій (1876 – 1939) – політичний діяч, публіцист. Історик української літератури. Член Української демократичної радикальної партії, згодом УПСФ, яку очолив. Член Центральної Ради, заступник Голови. Генеральний секретар міжнаціональних справ. Член української делегації на переговорах з Тимчасовим урядом. Після 1920 р. залишився в Україні, займався науковою діяльністю. Засуджений на процесі «Союзу визволення України» (1929-1930) (К.Галушко).

С.Єфремов – перед інвазією червоної Москви на Україну був типовим виразником українського драгоманівства з його вірою в автоматичність людського поступу, в мирне полагодження опорів межи націями, з відразою до «шовінізму» й «мілітаризму, з захопленням до російської культури, демократії й літератури, з невтральністю до релігії і до ідеї власної державності. Це був комплекс ідей, який розділяв нас. На судовій розправі Спілки Визволення України, на запит прокуратора Слісаренка, як він «оцінював діяльність політичної групи Донцова», відповів Єфремов: «Я до групи і до Донцова ставився цілком негативно… Той напрям, який він дає ЛНВіснику, являється для мене несприятливим».

В тім дусі говорив і Ніковський. Тільки В.Чехівський зізнав, що на сходинах молоді одного разу Павлушків приніс з собою літературу, м. і. і ЛНВісник, та що збори «висловлювались в напрямку співчуття думкам Донцова, уявляючи собі, як кращий лад, лад сильної влади в державі».

Мої різниці ідеологічні з С.Єфремовим не заважають мені бачити в нім людину надзвичайно шляхетну, ідейну і жертвенну; людину, яка вміла думати і вчитися від подій, що особливо видко з деяких, відчитаних на судовій розправі, витягів з його щоденника (напр., в справі відьомського шабашу, влаштованого большевиками й шварцбарітистами над трупом замордованого ними С.Петлюри). На розправі С.Єфремов тримався гідно, а саме зорганізовання СВУ під Советами свідчило про перехід С.Ефремова на нові, революційні позиції. (Див. «Спілка Визволення України, стеногр. звіт судового процесу, т. І., В-во «Пролетар», 1931).

Крім сказаного в інших примітках тут про С.Єфремова, див. видання С. В. У. за кордоном, після 2-ої війни (Д. Донцов).

В. і С. Шеметами – Шемет Володимир Михайлович (1873 – 1933) – громадський і політичний діяч, публіцист. Член І Державної думи (1905). 1906 р. очолював разом з М.Міхновським Українську народну партію. Редактор першої в Росії газети-тижневика українською мовою «Хлібороб» (Лубни, 1906). Один із засновників львівської газети «Рада». Активний діяч Революційної Української партії, згодом – Української народної партії М.Міхновського. У 1917 р. – член Центральної Ради. Один з організаторів Української демократично-хліборобської партії. З 1919 р. – працівник Всеукраїнської Академії Наук. Репресований (К.Галушко).

Шемет Сергій Михайлович (1875 – 1957) – громадський і політичний діяч. Закінчив Технологічний інститут у Санкт-Петербурзі, член народної партії та Української демократично-хліборобської партії. Очолював делегацію Лубенського хліборобського з’їзду до Центральної Ради у березні 1918 р., один з ініціаторів скликання і учасник всеукраїнського конгресу хліборобів. З 1919 р. – в еміграції (Австрія, Німеччина, Франція, Австралія). Член Ради Присяжних монархічного Українського союзу хліборобів-державників, особистий секретар П.Скоропадського, одна з провідних постатей гетьманського руху. Один з фундаторів «Союзу Українських організацій Австралії» (К.Галушко).

Липинський В’ячеслав Казимирович (1882 – 1931) – історик, філософ, політичний діяч. Освіту здобув у Краківському та Женевському університетах. Служив офіцером у драгунському полку. 1912 р. брав участь у створенні у Львові Українського інформаційного комітету. До Першої світової війни намагався залучити до українського національного руху представників правобережної шляхти («українців польської культури»). У 1914 – 1915 рр. брав участь у війні, а потім за станом здоров я переведений у запасні частини. У 1917 – 1918 рр. був членом Української демократично-хліборобської партії, автором її програми.

У червні 1918 р. призначений послом Української Держави в Австро-Угорщині. З липня 1919 р. – залишився в еміграції в Австрії та Німеччині. Один із ініціаторів створення українського гетьманського руху, спочатку у формі Українського союзу хліборобів-державників (1920), в якому був головою Ради присяжних. 1926 – 1927 рр. очолював кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні. Основоположник державницького напрямку в українській історіографії і консервативного напрямку в українській політичній думці. Керував виданням збірників «Хліборобська Україна».

Наприкінці 1920-х років перейшов у опозицію до т.зв. «реальної політики», яку проводив за кордоном П. Скоропадський, і створив у 1930 р. окреме «Братство українських класократів, монархістів, гетьманців» (К.Галушко).

З В.Липинським пізнався я кілька літ перед 1-ою війною в Закопанім. Бував у нього переїздом через Краків, коли він там мешкав. Про розходження з ним – в Післяслові (Д. Донцов).

Міхновський Микола Іванович (1873 – 1924) – громадський і політичний діяч, юрист, публіцист. В студентські роки належав до Братства тарасівців. Працював адвокатом у Харкові. Автор праці «Самостійна Україна», ідеолог державної самостійності України. Один із засновників Революційної української партії (1899). 1902 р. створив Українську народну партію. Під час Першої світової війни служив у Київському окружному військовому суді. У 1917 р. брав участь в українському військовому русі, прихильник створення регулярної армії. Член Центральної Ради; суперник С.Петлюри у питаннях військового керівництва. Один із засновників Української демократично-хліборобської партії. Після 1920 р. працював на Кубані (К.Галушко).

Юнаків Микола Леонтійович (1871 – 1931) – військовий і політичний діяч. Кар’єру розпочинав в російських гвардійських частинах. Викладав в Оранієнбаумській офіцерській школі. Штаб-офіцер Пажеського корпусу. Працював у Генеральному Штабі. У 1912 р. – генерал-майор. Під час Першої Світової війни – безперервно на Південно-Західному фронті. У 1916 р. – генерал-лейтенант.

У квітні 1918 р. керував в Києві Головною військовою Шкільною Управою. За Директорії – помічник Головного інспектора армії УНР, начальник Штабу Головного Отамана об’єднаної армії ЗУНР та УНР. Керував наступом армії УНР на Київ влітку 1919 р. У 1920 р. – військовий радник української дипломатичної місії у Варшаві. Брав участь у підготовці українсько-польських угод, переговорах з Ю. Пілсудським. Залишався радником військового міністра уряду УНР в еміграції. Очолював Українське військово-історичне товариство (К.Галушко).

Греков Олександр Петрович (1875-1958) – військовий діяч, генерал-майор російської служби. Під час Першої світової війни – начальник штабу 74-ої піхотної дивізії, командир Лейб-Гвардії Єгерського полку, начальник штабу 6-го армійського корпусу; дістав призначення генерал-квартирмейстером штабу І армії Північного фронту. У листопаді-грудні 1917 р. – командир 2-ої Сердюцької дивізії війська Центральної Ради, начальник штабу Київського військового округу.

З березня до травня 1918 р. – товариш військового міністра УНР. За гетьманату очолював таємну організацію українських старшин. У листопаді 1918 р. призначений начальником Головного штабу. Перейшов на бік Директорії. З грудня 1918 р. – головнокомандуючий групи військ УНР у Херсонщині, Катеринославщині і Таврії, військовий міністр УНР, Наказний Отаман Народної Республіканської Армії. З 9 червня до 5 липня 1919 р. – Начальний комендант Галицької армії, генерал-поручник УГА. З липня 1919 р. – у відставці.

У 1948 р. у Відні заарештований радянськими органами безпеки, засуджений до 25-річного ув’язнення. 1956 р. звільнений, помер у Відні (К.Галушко).

Сальський Володимир Петрович (1885 – 1940) – український військовий діяч ().

Омелянович-Павленко – мабуть, Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (1878 – 1952), головнокомандувач УГА. Його молодший брат Іван – також український військовик ().

Росіневич Микола Олександрович (1893 – 1945) – український військовик, підполковник ().

Безручко Павло Іванович (1873 – після 1919) – український військовик ().

Кричевський Михайло (? – 1649) – козацький полковник у війську Б. Хмельницького ().

Виговський Іван (1608 – 1664) – генеральний писар (1648 – 1657), гетьман України (1657 – 1659) ().

Джеджалій Филон (? – 1659) – полковник Б. Хмельницького ().

Антонеску Йон (1882 – 1946) – румунський диктатор (1940 – 1944) ().

Дорошенко Дмитро Іванович (1882 – 1951) – визначний історик, публіцист, державний діяч. Навчався у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. Був головою Української Студентської Громади у Петербурзі (1903), секретар київської та заступник голови катеринославської «Просвіти», співробітник багатьох українських видань. Член Товариства українських поступовців. Під час Першої світової війни – уповноважений Союзу міст на терені окупованої російською армією Галичини та Буковини.

Після лютневої революції 1917 р. – крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині та Буковині. Від УПСФ – член Центральної ради (1917). Влітку 1917 – комісар Чернігівщини. У травні-листопаді 1918 р. – міністр закордонних справ Української Держави. У 1919 – приват-доцент Кам’янець-Подільського університету.

З 1919 р. – в еміграції. Брав участь у діяльності гетьманського руху. У 1921-1951 – професор Українського вільного університету (Відень, Прага, Мюнхен), професор Карлового університету в Празі (1926-1936), директор Українського наукового інституту в Берліні (1926-1931). У своїх історичних працях дав огляд історії України в контексті розвитку національної державності (К.Галушко).

Д.Дорошенко був моїм колегою, коли я вчився на університеті в Петербурзі (1902 – 1907). Належали ми до української студентської громади разом з В.Яновською (замужем Радізимовською), пізніше професоркою Київського університету, з різбарем М. Гаврилком, братами С. і Ю.Мазуренками, М.Стасюком, О.Назарієвим, Шадлуном, артистом-малярем Ю.Могалевським та ін. Разом зі старшими українцями над Невою (О.Лотоцьким, Лаврентієвим, Л.Бичем, пізнішим головою Кубанського краевого уряду в 1918) влаштували восени 1905 р. в актовій салі Університету перше українське політичне віче з жаданням незалежносте України. За це віче, як один з промовців, я був арештований і перевезений до Лук’янівської тюрми у Києві, де мене мали «пришити» до судового процесу київських РУП-істів.

Д. Дорошенко належав до партії соц. федералістів, що повстала з радикалів-демократів і з Т. П. У.-ців (Т-во українських поступовців). Був людиною згідливої, м’ягкої вдачі, завдяки своїй незвичайній памяти уходив серед нас за ходячу енциклопедію українознавства. Пізніше пристав до гетьманського табору, не перестаючи бути драгоманівцем. Цій обставині, мабуть, треба приписати, що ні один, ні другий з тих таборів, не уважав його за 100-відсоткового «свого». Своїми політичними переконаннями схилявся в бік федералістичної ідеї. Останні роки перед смертю зазнав багато огірчень від деяких земляків в Канаді (Д. Донцов).

Шелухин Сергій (1864 – 1938) – громадський, політичний та державний діяч, правник, поет (псевдонім – С. Павленко). Закінчив Університет Св. Володимира в Києві, служив слідчим, прокурором, членом окружного суду. 1917 р. – голова ревкому в Одесі. Член ЦК Української партії соціалістів-федералістів, член Центральної Ради. З січня 1918 р. – член Генерального Суду УНІР. У лютому-квітні 1918 р. – міністр судових справ УНР (відкликаний з кабінету за партійною ухвалою). Голова делегації Української Держави па переговорах з РРФСР. З грудня 1918 р. – виконуючий обов’язки міністра судівництва УНР; член мирної делегації в Парижі. З 1921 р. – в еміграції. Професор права Українського університету у Відні, з 1922 р. – у Празі (К.Галушко).

С.Шелухин, перед 1914 – прокуратор в Одесі, пізніше український політик, демократ, стояв в опозиції до соціалістів. Був кревним славної основоположниці теософічного світового руху, авторки 6-томового твору «Таємні доктрини», Г.Блаватської. Лишив спогади про неї (мабуть, в Музею визвольної боротьби у Празі), автор цікавої розвідки про кельтське походження українців (Д. Донцов).

Дорошенко Петро (1857 – 1919) – культурний і громадський діяч, лікар. Збирач і дослідник української старовини. 1917 р. заснував українську гімназію у Чернігові. 1918-1919 – голова Управління в справах мистецтва і національної культури, брав участь у заснуванні Українського державного драматичного театру, Українського університету в Києві та інших культурних закладів. Убитий більшовиками (К.Галушко).

Дмитро Маркович зі знаної старої родини, новеліст, пізнав я його в 1918 р. вже дуже старого, як українського сенатора; його сина, сенатора польської республіки (від Зах. Волині), стрічав у Львові, з внуком припадково запізнався в Англії по 2-ій світовій війні, де він був жокеєм в одного англійського пана (Д. Донцов).

Науменко Володимир Павлович (1852 – 1919) – філолог, історик літератури, педагог, журналіст, громадський діяч. Викладав у київських гімназіях російську словесність. У 1890-1907 рр. – редактор «Киевской старины». Член товариства «Стара громада». Під час Першої світової війни – голова Українського наукового товариства. Член Української федеративно-демократичної партії. З березня 1917 р. – заступник голови Центральної Ради. У 1918 р. – член ради Міністерства народної освіти, а у листопаді-грудні – міністр народної освіти Української Держави. Страчений ВУЧК (К.Галушко).

В. Науменко був людиною аполітичною, але як редактор «Кієвскої старини», активний член «Т-ва Нестора Літописця» і як директор веденої в українськім дусі, а виключно українським учительським персоналом гімназії у Києві, не мав симпатій у росіян. В 1919 р. замордований большевиками (Д. Донцов).

Леонтович Володимир (1866 – 1933) – громадський діяч і письменник, земський діяч на Полтавщині, член Старої Громади і Товариства українських поступовців. Член Центральної Ради. За Гетьманату – міністр земельних справ в кабінеті Лизогуба. В еміграції – в Берліні і Празі (К.Галушко).

В. Леонтович і Славинський були короткий час гетьманськими міністрами, репрезентативні постаті укр. демократичного табору (Д. Донцов).

Мішковський Євген Васильович (1882 – 1920) – керівник Генерального щтабу УНР ().

Сливинський Олександр Володимирович (1886 – 1956) – військовий діяч, полковник. У червні 1917 р. обраний членом Українського генерального військового комітету. З березня 1918 р. – начальник Українського Генерального військового Штабу. За гетьманату, з червня 1918 р., – Начальник Генерального Штабу. Після повалення гетьманату – в еміграції у Німеччині та Канаді (К.Галушко).

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951) – письменник, державний діяч. Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, вступив до Революційної української партії (згодом – УСДРП), був підданий арештам. Перебував в еміграції. З 1917 р. – член ЦК УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», з червня – голова Генерального Секретаріату і Генеральний секретар внутрішніх справ УНР. З приходом до влади П.Скоропадського перейшов в опозицію і став одним з ініціаторів утворення Директорії та протигетьманського повстання. У листопаді 1918-січні 1919 рр. – голова Директорії. У лютому 1919 р. емігрував. У 1920 р. створив Зарубіжну групу Української комуністичної партії. Влітку 1920 р. був призначений заступником голови Раднаркому УСРР, але згодом виїхав за кордон. Помер у Франції (К.Галушко).

Болбочан Петро (1883 – 1919) – військовий діяч. Під час Першої світової війни – офіцер 38-го Тобольського полку, після поранення – інтендантської служби; капітан, згодом підполковник. Восени 1917 р. організував з українців 5-го армійського корпусу полк Української Республіки, який увійшов до складу 2-ї Сердюцької дивізії в Києві. У 1918 р. – командир куреня Окремого Запорізького загону і заступник його командира Л.Прісовського, командир групи, яка здійснила похід у Крим. 3 березня – командир 2-го Запорізького (Республіканського) пішого полку в Запорізькій дивізії і бригаді. 5 листопада 1918 р. – полковник армії Української Держави. Під час протигетьманського повстання очолив Запорізьку дивізію, яка розгорнулася в корпус, командував Лівобережною групою армії УНР. Після відступу з Лівобережжя усунутий від командування корпусом. У червні 1919 р. у Проскурові зробив спробу самовільно стати на чолі цього з’єднання. За вироком військово-польового суду розстріляний (К.Галушко).

Натіїв Зураб Георгійович (1869 – 1919) – військовий діяч. З березня 1918 – командир Запорізького корпусу, створеного на базі Окремого запорізького загону генерала Прісовського. У квітні 1918 р. сформував військову групу на чолі з полковником Болбочаном, спрямовану на визволення Криму. За гетьманату Запорізький корпус був реорганізований в Окрему запорізьку дивізію, яка охороняла північно-східні кордони України. Після протигетьманського повстання перейшов на бік Директорії. У1919 р. – в Батумі, де створив Кавказький добровольчий батальйон. Загинув в бою (К.Галушко).

Коновалець Євген (1891-1938) – військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», «Просвіті», Студентському союзі. Представник студентської молоді в ЦК Української національно-демократичної партії. У 1910 р. засуджений за участь у боротьбі за український університет у Львові. Під час Першої світової війни, будучи хорунжим австро-угорської армії потрапив до російського полону (1915) (К.Галушко).

Звільнившись з полону у 1917 р., виступив у Києві як організатор Галицько-Буковинського куреня, пізніше Куреня Січових Стрільців. Цей підрозділ проявив себе під час війни Радянської Росії з УНР взимку 1917-1918 рр. Після гетьманського перевороту Курінь було роззброєно німцями. Під час гетьманату П.Скоропадського поступово зміцнилися контакти Січових Стрільців із протигетьманського опозицією (Українським національним союзом), що й обумовило вирішальну роль підрозділу Коновальця під час наступу Директорії на Київ у грудні 1918 р. У 1919-1920 рр. – у польському таборі для військовополонених та інтернованих (К.Галушко).

Після поразки національно-визвольних змагань перебував в еміграції. Фундатор Української військової організації (1920). Голова Проводу Українських Націоналістів, з 1929 р. – вождь ОУН. Убитий агентом НКВС П. А. Судоплатовим (К.Галушко).

Ю.Тютюнник – про Звенигородське повстання була в ЛНВіснику стаття-спогад отамана Юрка Тютюника (псевдо Юртик). Це була надзвичайно маркантна постать епохи визвольних змагань 1917 – 22 рр. Пізнав я його у Львові в 1922 р., свіжо по повороті з протибольше-вицького рейду 1921 р., куди він ходив з полк. Отмарштейном, Палієм (Сидорянським), Добротворським, та ін.

Його спогади, друковані в ЛНВіснику, я пізніше видав окремою книжкою, в «Книгозбірні Вісника» під заголовком «Революційна стихія». Була це молода ще, кремезна людина, середнього зросту, бльондин з голубими, здається, очима, глибоко запалими в великих очних ямах. Робив у Львові враження тигра, щойно замкнутого до клітки. Повітря мирного життя душило його, незвиклого сидіти безчинно. Все носився з плинами повстанської акції на Україні.

В 1923 (чи 1924, мабуть, році) прийшла несподівана вістка, що «Тютюник перейшов до большевиків». Не знаючи справи, але знаючи Тютюника, я одразу (в «Заграві») поставив здогад, що Тютюнник не перейшов добровільно, а що його провокаторськи звабили на Україну. Рік, а може більше потім, прочитав я історію схопленя Тютюнника в російсько-монархістичнім емігрантськім «Возрожденії», де знайшов підтвердження мого здогаду.

Під час 2-ої війни, посередно, від осіб, що чули цю історію від українців, які переправляли отамана через Дністер з Бесарабії на Україну, дізнався я про трагічний кінець Ю.Тютюнника. Знесшися з одним, як він думав, з «своїх людей» з України, Тютюнник зважився на переправу, У п. К., в Бесарабії, де він замешкав, була приходяча циганка-служка. Уздрівши отамана, захотіла йому погадати. Погадавши, перестерігала його «не переходити воду, бо недобре його чекає». К-о теж благала циганка не пускати на виправу отамана, бо «згине з вражої руки». Але Тютюнник не дав себе стримати…

Одна версія каже, що його зараз по висадці на українськім березі оглушили ударом револьвера в голову, а потім дали депешу в Москву – «табак (тютюн) продан». Друга версія каже, що Т-ка оглушили веслом по голові вже коли він пересів посередині Дністра з одного човна на другий. Рік чи два потім Тютюнника розстріляли.

В демо-соціалістичних кругах Тютюнник не мав симпатій. Ті круги не дарували йому його «переходу» до Совєтів, хоч його «перехід» був схопленням. Натомість, ті самі круги не тільки дарували Грушевському і Винниченкові їх – справді добровільний – перехід до большевиків, але й звеличували їх як взірцевих патріотів. Причина такого відношення до Т-ка була у демо-соціалістів, на мою думку, подібна до причини їх негативного відношення до гетьмана.

Характером, вдачею, поглядами і всім своїм стилем (навіть літературним) Юрко Тютюнник цілком різнився від типу демо-соціалістичного діяча. Був він того гатунку людей, яких соціалісти відразливо прозивали «фашистами». В усякім разі Юрко Тютюнник був новим типом, який з’явився у нас лише в часи революції, людиною непересічного формату, яка могла би відіграти на Україні далеко більшу ролю (Д. Донцов).

В.Вишиваний – Фон Габсбург-Лотрінген Вільгельм (відомий ще як Василь Вишиваний) (1896 – 1948) – полковник австро-угорської армії, член родини австрійських Габсбургів. Був українофілом. З 1 квітня 1918 р. – командир військового підрозділу, до якого входив й Легіон Українських Січових Стрільців. У жовтні 1918 р. цей підрозділ було виведено на Буковину. З жовтня 1919 р. – полковник Української Галицької Армії. У 1948 р. заарештований радянськими органами безпеки у Відні. Помер у київський в’язниці [Докладніше див.: Ю.Терещенко, Т.Осташко. Український патріот з династії Габсбургів. – К., 2000] (К.Галушко).