Липень

Дмитро Донцов

4 липня

У Києві з’їзд московських втікачів. Тут є П. Мілюков, був. міністр Керенського, багато монархістів. Маємо певні звістки, що вони конспірують з німцями. Мілюкова, голову російської конститут.-демократичної партії та її лідера в колишній Державній думі, особисто не знав. Тільки полемізував з ним в нашій пресі, а він зі мною у своїм органі «Реч» і з думської трибуни перед війною.

Товариство С. У. Поступовців запросило мене дати відчит про Франка. А про річницю полтавської битви, яка зближалася, про Мазепу – забули! Дихають і думають лише в області справ культурницьких і соціальних.

Скільки мине часу, щоб їх почали цікавити справи державницькі? Думаю дати відчит про Мазепу в клубі на Прорізній.

5 липня

Приходила до мене делегація Кубанської національної ради, їх мета – добиватися з єднання з Україною. Положення там гіршає. Є там до 150 тис. большевиків, на Волзі – чехи, в Ставропільщині добровольці ген. Алексеєва, в Царицині білий російський генерал Дутов. Ці білі, разом з чехами, готові зробити один антантофільський і протиукраїнський фронт. По розмові з кубанцями, сказав, що зведу їх з гетьманом.

Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному музеї. Там якраз кінчилося засідання політичних комісій (мирових делегацій), нашої і російської. Від нас – Шелухин і Кістяковський, від Росії – Х.Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелухиним, підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. В останнє стрінувся з ним в 1916 – 17 рр., коли він працював в пресовім бюрі українськім у С-го в Льозанні, куди я часом приїздив з Берна, де мешкав. Мануїльський вказав, що жалує, що не був на моїм відчиті про російську культуру. В нормальних часах, сказав, це викликало би багато дискусій в російській пресі. На відході запитався:

«Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?» «Якраз тому, Мануїльський», – відказав я.

6 липня

Осавули гетьманські, що мають на горі дижур перед входом до гетьманського палацу, – один з них Кочубей – щось занадто антимосковсько настроєний. Що це могло б значити? «Кадети» завтра мають свій з’їзд. У «Відродженню» (орган міністерства війни) з’явилася моя стаття про тайну місію Мілюкова в Швейцарії, літо 1916, коли він хотів (через С-го) з’єднати для російської державності галичан.

Знову клопоти з «панами ситуації». Німці злостяться, коли їм дати до зрозуміння, що їм не вірять; коли відгадують, до чого веде їх кокетовання з «кадетами». Російські монархісти цілими потягами з’їздяться на Україну. Завтра улаштовують вони в нашій Св. Софії свій молебень за «государя-імператора».

Гетьман незадоволений, що мало робиться в пресі для пропаганди діяльності кабінету. Хочу взяти на себе невдячне завдання переконати його, що теперішній кабінет ліпше на тім вийде, чим менше його діяльність буде «популяризуватися» серед загалу.

7 липня

Мілюков прислав до «Відродження» спростування (на мою замітку і статтю про нього), яке лише компромітує його і німців, і їх протиукраїнські плани.

Російська монархічна маніфестація не вдалася. На Софійський майдан стягнуто гетьманську державну варту і німецький відділ. Бачив купу російських білих офіцерів – з погонами, – арештованих і ведених під військовою ескортою. Дуже добре!

Був у гетьмана. Розмовляв з ним коротко, коли він виходив з палацової каплички по Службі Божій. Відповідаючи на мій поклін, підійшов до мене. Передав йому кілька часописів, що могли його цікавити.

– «А що, правда, добра моя промова на соборі?» – спитався він.

– «Так, пане гетьмане», – відповів я… – «Не називаючи річ своїм ім’ям, ви сказали те, що треба було сказати». (Він говорив про самостійність української церкви, уникаючи слова автокефалія). Він думав, що моя похвала відносилася до першої фрази і сказав:

– «Правда? Інакше не можна було говорити!» – Видко був задоволений зі свого виступу.

Не зважаючи на все, подивляю наш Київ, тривожний і гарний. Коли вертав додому, з одної сторони неба сунули бурі хмари, друга ж сторона блестіла червоною загравою від сонця, яке заходило, а від якого протилежні кам’яниці горіли у вогні. Щодесять хвилин розлягалася луна від поодиноких стрілів десь на передмістях.

11 липня

О 8-ій ввечері був знову у гетьмана. Довга розмова в палацовім парку. Представив мене своїй дружині, доньці і «трон-фолгеру». Вибачився, що ще не вміють по-українськи. Говорили – я з гетьманом – про аграрну справу. Він скаржився на великих земельних власників, які не від того, щоб його скинути. Хоче створити, властиво зорганізувати в міцну силу, середню, а навіть дрібну, земельну власність. А коли треба буде, приступити до вивлащення великої посілості. Питався, як я задивляюся на його лист до Ради міністрів про її політику. Я відповів, що лист добрий, тільки я не розумію подяки Лизогубові. На мою думку, лист був виразом недовір’я до кабінету, після якого Лизогуб мав би уступити? Гетьман нічого не відповів, лише усміхнувся. Говорити більше на цю тему, очевидно, не хотів.

Говорили про кубанську делегацію, яку я йому післав. Він співчуває прилученню Кубанщини. Хоче тим способом розбити т. зв. «Юговосточний союз», який ліплять німці з росіянами. Від нього та делегація пішла до Гренера. Просив мене яко мога більше писати про того В. С. Отже, пан гетьман хоче провадити агітацію проти окупантів і проти власного кабінету! Гаразд. Я не вірю Шемету, який каже, що Скоропадський також є заговірником.

Дехто з партії хліборобів ніяк не може усталити свого відношення до гетьманського режиму. Раз – стоять за нього горою, раз – називають гетьмана зрадником. Залежно навіть від дрібних фактів або посунень того чи іншого провінціального кацика. Раз один з головачів тої партії (С. Шемет), пригадую, вибух страшною філіппікою проти гетьмана, коли ми вертали – Інститутською вділ – з авдієнції в палаці. Здійняв такий галас на вулиці, що на Хрещатику державна варта хотіла його арештувати.

9 липня кликав мене телефонічно знову гетьман з приводу планованого мазепинського обходу. Численні круги українські в Києві планували урочисто відсвяткувати пам’ять гетьмана Мазепи з нагоди роковин великого протиросійського зриву, що привів до нещасливої битви під Полтавою; з нагоди того року, коли Мазепа підняв – як писав Пушкін «знамя вольності на Петра».

Отже, гетьман казав мені, що готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митр. Антонія змусив післати телеграму до московського митр. Тихона, щоб той зняв прокляття з Мазепи.

– «Я сказав йому просто, – говорив гетьман, – Владико! Ви робите все, щоб стати найбільш зненавидженою особою в українськім народі!»

Але з приводу панахиди у Св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив гетьман, що він особисто міг би брати участь в такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє ціле вище духовенство.

Маю враження, що українські круги трохи запізно надумалися робити це свято. Під час розмови показував мені гетьман книжку, яка розгорнута лежала в нього на столі. Була це «Історія України» М. Грушевського, яку вже хтось встиг підсунути йому і в якій – як відомо – знаходимо негативне відношення до Мазепи…

Що я міг відповісти на такий аргумент?! Сказав лише, що після мого найглибшого переконання, Грушевський є політичним москвофілом. Гетьман лише розсміявся на це:

– «Ну, коли у Вас Грушевський москвофіл»…

І як могло б бути інакше, коли «батько Грушевський» з усіма його поглядами і з його захопленням Росією, був божищем і прапором всього демократичного українського табору?

З цього приводу пригадався мені другий мазепинський інцидент, здається, 9 літ тому, на студентськім з’їзді у Львові. Тоді були якраз двісталітні роковини Полтави, отже, Юліян Бачинський (автор книги «Україна ірредента») і я хотіли запропонувати прийняти на з’їзді ухвалу протиросійського, самостійницького характеру. Та з того нічого не вийшло, бо соціалісти не могли допустити до подібного «шовіністичного виступу», який скомпрометував би їх соціалістичну правовірність в очах російських «дорогих товаришів» у Марксі. «»…

Тоді, під час авдієнції в палацовім парку, зденервований, питався мене гетьман:

– «Ну, де є ті українці? Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!»

Наша мазепинська маніфестація удалася добре. В Соборі і на майдані Софійськім була маса народу. Панахиду – першу, мабуть, по проголошенні анатеми – служили кілька священиків з єпископом Назаром. Потім був похід. Кабінет скомпромітувався, як і вище духовенство, своєю відсутністю і забороною міністрам брати участь в панахиді. Був я в той день у Дорошенка. Він оповідав, як він боронив справу панахиди на Раді міністрів. Але до Св. Софії на панахиду не пішов, зв’язаний – як каже – ухвалою Ради. Пригадалися мені слова гетьмана про свого нового міністра закордонних справ.

Оповідав мені Кривенко з УТА, що Шишманов пізнав моє авторство в замітці про Мілюкова у «Відродженні». Колись той самий Мілюков, під час війни, пізнав моє авторство у першій відозві «Союзу визволення України», як писав про це у своїй «Речі».

Мій відчит про Мазепу і мазепинство в Клубі удався.

В понеділок стрів Густава Шестена, шведського журналіста, представника одного часопису в Гетеборгу, з яким приятелював в 1914 – 1916 рр. в Берліні. Приїхав разом з іншими невтральними журналістами. Тоді в Берліні познайомився я через нього з сином письменника Б’єрнсона і зі славним подорожником шведським Свеном Гедіном. Останній робив чарівне враження. Завзятий і активний ворог Росії. Знав про Україну, подивляв характер її культури. Оповідав, що в якійсь провінції Швеції (забув вже в якій) уживана ноша, яка дуже нагадує українську ношу деяких повітів. Казав, що в деяких наших селах стрічав типи жінок, яким, як якійсь пані, хотілося цілувати руку. Тоді ж зробив я коротку подорож до Стокгольму і Гетеборгу, де відвідав редакцію Шестена і де стрівся з одним студентом українцем, який приїхав з Росії нав’язати зв’язки з українською протиросійською еміграцією. Там же, в тих містах, уперше після Петербургу, побачив я знову білі ночі, тривожні і містерійні.

Невтральних журналістів, з якими приїхав Шестен, запросили на вечерю-прийняття в Яхт-клубі на Дніпрі. Хто запросив – самі вони не знали. Я здивувався, чому не дістав запрошення. У гетьмана згадав про це. Він повідомив, що це приняття, мабуть, уряджує Дорошенко. Наказав одному ад’ютантові викликати Дорошенка в Яхт-клубі і сказати йому про мене. Телефон не діяв. Отже я, як було умовлено, стрівся ввечері з Шестеном в моїм бюрі. Коли вийшли сідати в авто Шестена, побачив я, що був в нім якийсь німецький офіцер, який зробив здивовану міну, але я йому сказав, що я їду з доручення пана гетьмана. Їхали потім до Яхт-клубу човном. При столі було чоловік з двадцять – чужинецьких журналістів, крім того і німців, уніформовані і цивільні, і деякі гетьманські урядовці. Дорошенка не було. Показалося, що то не він робив це приняття, а німці. Мабуть, майор Гаазе, так що я був інтрузом на цій імпрезі, що одразу пізнав і по мінах господарів і по деяких розмовах. Сидів я між цими журналістами, інформував їх про наші справи, і нераз мусів спростовувати інформації, які давали їм про Україну деякі німці і теж присутні урядовці «із малоросів».

Вчора підсів до нас в «Метрополі» Добущак, буковинець, тепер старшина в австрійській армії. Оповів цілу купу сплетень з Відня і зі Львова. В інформаційнім листку (який дав мені), видаванім австр. «Крігспресквартір»-ою, в ч. з 8 липня 1918, подається ціла маса фантастичних номінацій, в тім числі й моя. Знайшов там таку коротку мою характеристику: «Айн гефтігер гегнер Русляндс».

12 липня

«Кадети», здається, скінчили невдачно свою місію в Києві.

Січові стрільці хочуть реактивуватися, як військова формація в гетьманській армії. Подали записку до Лизогуба. Вчора Коновалець просив мене зробити йому в цій справі візиту у гетьмана.

Вишневський телефонував до мене з палацу. Поручав мені графа Гейдена як «нашого». Радив звернутися до очолюваного ним Союзу земельних власників по адреси для моєї селянської газети. Готується законопроект про парцеляцію великих маєтків. Оповідали мені з різних сторін, що в кабінеті (Кістяковський і ще дехто) інтригують проти мене. Зачасто – на їх думку – розмовляв з гетьманом у чотири очі. Триматися стає чимраз трудніше. Покликав мене до праці персонально гетьман, з міністрів – знаю далеко не всіх, з німцями – безнастанні непорозуміння, з австрійцями – рідко зношуся. Знаю лише військового аташе гр. Спаноккі, майора Фляйшмана і радника кн. Фюрстенберга. Зрештою, як мене повідомляють, австрійці на мене «давно махнули рукою».

В. Піснячевський умістив в своїй «Одеській мислі» витяг з мого друкованого реферату (про міжнародне положення), як мою оригінальну статтю для його часопису. Звідси його передрукував «Дзєннік Кійовський». Тепер услужні приятелі пришивають мені (там, де треба) латку завзятого австрофіла, щоб підставити мені ногу у німців. Піснячевський видає свій часопис в частині України, занятій австро-угорською армією і має, зі своєю групою, марку австрофіла.

Сьогодні прислали до мене С. Жука, який з доручення артистів українців на оперних сценах Петербурга, приїхав організувати національну оперу в Києві. Має намір говорити в тій справі в гетьманськім палаці. Було ще двоє панів в справі скинутих недавно з їх посад старостів українців.

14 липня

Я зачинаю реалізувати те, про що умовився з гетьманом. У вчорашній «Новій раді» С. Єфремова умістив статтю проти «Юго-Восточного cоюзу» і за прилучення Криму та Кубані до України. Німці не названі по імени, але ця стаття звернена проти їх посунень в тих справах.

С. Єфремов з групою київської «Ради», по першій революції, поборювали моє різке протиросійське наставления і мій «сепаратизм».

Виступаючи проти русофільського українського табору, до якого – за виїмком одиниць – належали перед війною ледве чи не всі українські кола, видав я тоді брошуру «Модерне москвофільство» у Києві – проти того табору, проти «нової Росії» і проти впливів російської літератури, якими захоплювалися тоді мої земляки. В 1906 р. пізнав я редакцію «Ради» (Матушевський та ін.) – були це психічно чужі мені люди. Тепер, коли мої фантазії – волею долі – стали дійсністю на Україні, коли приїхавши до Києва, я відвідав С.Єфремова, він запропонував мені писати в «Новій раді».

Навпаки, зі своїми колишніми приятелями, з соціалістами, я вже спільної мови по повороті до Києва не знайшов. Коли РУП перемінилася в УСДРП, у мене почалися розходження з «партійними товаришами». Навіть перед тим, у Петербурзькій громаді: в літературі вони були адораторами Олеся, Винниченка, Драгоманова. Ці божки були чужі мені, я захоплювався тоді вперше Кониським, «Київською стариною», Уманцем (автором монографії про Мазепу), і, головно, Лесею Українкою. В політиці стрівся з київськими РУП-істами в 1905 р., коли мене в жовтні 1905 р. арештовано в Петербурзі і привезено до Лук’янівської тюрми до Києва.

Хутко потім вибухла революція, з’явився конституційний царський маніфест і амнестія політична – нас всіх, політичних в’язнів, випущено. Я залишився на деякий час у Києві. Разом з Поршем, Петлюрою, В. Садовським, я брав участь в тижневику «Слово». Відтоді ж почалися мої політичні розходження з ними. Вони – уважали російську демократію за нашого союзника, я – за ворога такого ж, як і царат. Писав про це і в тім самім «Слові», і в петлюрівській «Українській жизні», нарешті, в київськім «Дзвоні» Д. Антоновича і (галичанина) В. Левинського. Одвертий виступ мій 1913 р. у Львові з програмою політичного сепаратизму і боротьби з Росією остаточно пірвав мої зв’язки з партією, фактично пірвані вже давно перед тим. З «Дзвона» мене, «за шовінізм» – викинули.

Вся майже наша преса на Україні – і демократична, і соціалістична, разом з «Українскою жизню», – різко відгородилася тоді від моїх позицій. Тепер у Києві, стрівся я між іншим з Поршем. Запитався він мене, чи я лишився соціал-демократом? Я сказав, що ні. Ні?! – спитав кілька разів здивовано. І від того часу, коли я знов підтвердив його питання, став я в очах «есдеків» – «пропаща людина».

В «Селянськім слові» пишу про аграрну політику. Маю на цілі організувати середнє селянство під кличем гетьманської влади і парцеляції земель великих власників. З приводу цієї кампанії вже довелося відбивати напади з різних сторін. Моя думка – скупчити довкола ідеї гетьманщини середнє селянство, щоб на цій силі міг опертися гетьман, а не висів би в повітрі.

16 липня

Здається, німці заходять в сліпу вулицю. Антанта рішучо підтримує Керенського. На Мурмані заварюється порядна каша. Дон непевний. Заступник Мумма тільки лянсує ідею українського кабінету, цебто з представників національно-українських партій. Така ж має бути воля гетьмана, як кажуть. На провінції чимраз менше порядку. Старости не дають ради з анархією. Брак збіжжя.

18 липня

Нині стрів в ресторані ген. Грекова. Настроєний песимістично. Пригадую, як в травні звели мене з ним Коновалець і Дідушок. Дістав якось від них білет з просьбою бути о 6-ій увечері в такім, а такім готелі, в кімнаті, якої число подано в білеті. Я був переконаний, що йду на побачення з тими панами, які прислали білет. Та коли застукавши, увійшов в призначену кімнату, знайшов там тільки самого ген. Грекова, який представився, бо я його перед тим не знав. З дальшої розмови я зрозумів, що цим способом ген.Грекову, в його справі, влаштували побачення зі мною. Заявив мені, що готов підтримувати гетьманську владу; лише хотів, щоб його призначили військовим міністром. На його кваліфікаціях до того я не розумівся; але обіцяв йому влаштувати побачення з гетьманом. Знав я, що він, хоч з походження не українець, одверто і сумлінно працював у своїм фаху на українській службі. Але з його наміру нічого не вийшло. Я був в гетьманськім палаці, коли ген. Греков виходив від гетьмана. І вже по його міні бачив, що зі справи нічого не вийшло. Пізніше гетьман говорив мені, що Греков був зам’ягкий і нездібний до організації. Чи це була причина відмови, чи, може, зв’язки генерала з колами Центральної Ради, – не знаю.

Друга моя акція в той саме час також не мала успіху. Скоро по перевороті я і Шемет дістали офіційну пропозицію покликати до гетьмана представників центрально-радянських, українських партій. Я звернувся спершу до А. Ніковського. Цей, закоханий в собі, редактор «Нової ради», вигідно розсівшися в кріслі і дивлячись у стелю, кинув недбало, що він не від того, щоби порозумітися, та що нехай ген. Скоропадський прийде до нього, до редакції. Я ледві стримався від сміху, але з такою самою поважністю відповів, що гетьман напевне прийшов би до нього, коли б не Скоропадський, а пан редактор сидів тепер в палаці на Інститутській. Але що тепер процедура мусіла б бути якраз відворотна. Сказавши це, я попрощався з Ніковським. Інших тяжко було навіть звести докупи.

Вчора бачив майора Фляйшмана, був. австрійського військового аташе при гетьмані. Його відкликають з Києва. Здається, був не на руку німцям. Має таємничу міну і з важністю оповів, що тепер буде – «ін дер неге зайнер Маєстет». Просив при нагоді відвідати його у Відні. Запізнали мене з ним на відкриттю Українського клубу в травні львовяни Біляч і М. Яворський, що – в одностроях – були в асисті майора.

Сьогодні Л. показав мені цікаві документи. Ніби є накази арештовувати і видаляти до Австрії галичан. Перестережу, кого можу. Лонгін Цегельський містить ряд статтей в львівськім «Українськім слові». Осуджує «ес-ефів». Покладає надії на самостійників і хліборобів. Щодо цих останніх, цебто щодо нашої партії, безнадійно намовляв я і намовляю Шеметів взяти на послуги нашої групи «Селянське слово». Могли б мати свій орган і писати там, але це, здається, їх мало цікавить, а мене самого там замало. І так мусів передати редактуру (під моїм доглядом) Б-ові.

Увечері був у гетьмана. Боявся, що не вдасться побачити. Якраз був у нього перш морський міністр, потім начальник його штабу, потім прийшов Мумм, уперше – по повороті з Криму – в палаці. Але все ж удалося дочекатися. Гетьман здементував мені чутки, як брехливі, про те, що наша армія ще не формується. Похвалився, що з фльотою добре. Москалям признали балтійську фльоту, нам – чорноморську. Але, довірочно заявив мені, що не цілу. Підводні човни і ще деякий дріб’язок забирають німці собі за гроші. Заявили вони гетьманові, що Україні потрібна ж тільки оборонна фльота…

Справді положення гетьмана трагічне! З соціалістів-самостійників він, здається, теж незадоволений. Каже, що не мають людей. В дальшій розмові піддав я йому гадку скликання «Передпарламенту», з представників дум, земств, різних громадських організацій і пр. Таким способом у кабінете міністрів відпала б законодавча праця, і він більше мав би часу на адміністрацію, а деякі опозиційні елементи були б задоволені: мали б трибуну, де говорити.

Перепитався мене, що я під цим розумію. Потім, ходячи по кабінеті, думав. Нарешті сказав, що це неможливо, поки земства не будуть реорганізовані. Спостеріг у нього одну цікаву рису: порожньої балаканини не слухав, але коли почув якусь ідею, думку, зараз же хапався за неї і роздумував над нею.

Мені здається, що його застереження випливали з факту демократизації земств на Україні, перепровадженої під час революції. Тепер в тім земстві велику ролю грав С. Петлюра і «ес-ефи». З Петлюрою я пізнався в 1906 і 1907 рр. у Києві. Належав він до української соціал-демократії, робив на мене враження людини з поміркованими поглядами, подекуди естета. Дуже любив поезію Франка і зачитувався нею. Навіть видав був розвідку про нього. Кілька літ перед війною я – з Австрії – співробітничав в його «Українській жизні» (Москва) і багато з ним листувався. Повернувши до Києва і розглянувшись в положенні, витворенім політикою Центральної Ради, я в квітні відвідав його у «Празі», де він тоді мешкав. Пропонував йому стати на чолі здорових опозиційних українських елементів проти соціалістичного ладу чи краще безладу. Петлюра досить сухо поставився до моїх планів.

Увечері бачив одного члена Кубанської делегації. Оповідав багато: отже, відповідь панів ситуації позитивна; обіцяють кружляк і військо, щоби зробити десант в Новоросійську. Безлад серед большевиків і білоросійські плани Антанти, здається, вплинули на цю постанову, оскільки вона дійсно запала. Зрештою, не знаю, чи вийде з того щось на практиці, бо як зачуваю, станцію Тихорецьку вже заняли білі москалі ген. Алексеєва.

20 липня

З кругів політичної комісії нашої мирової делегації мене запевняли, що справа з Кубанню налагоджується. Посилаються гармати і амуніція. Буде десант. Німці готові визнати незалежність Дону. Делегація до Києва в дорозі. З кругів нашої мирової делегації оповіли мені, що наші делегати не говоритимуть тоном ультимата з большевиками, який на мою думку був потрібний. Заслонялися вони тим, що в разі розриву переговорів, німці нас не підтримають. Хоч би й розрив, – що ж тут злого?

Від Раковського дістали наші делегати вістку про розстріл царя і царської родини.

Видко, що положення німців не блискуче на фронті. Барометер – Палтов. Сьогодня мав з ним розмову. Розводив він дивовижну теорію гетьманської влади. Влада ця – плів він – еластична, п’ятьдесять відсотків, що в Росії буде монархія під німецькими впливами; двадцять п’ять відсотків – що така монархія буде під впливами Антанти; нарешті – двадцять п’ять відсотків, що в Росії буде республіка.

На перший випадок (монархія) – з гетьмана буде король і Україна займе становище Баварії в Німеччині. На другий випадок (республіка) – гетьман буде як президент республіки і прийде до федерації з республіканською Росією… Я слухав цей бред божевільного і думав; яка є будуччина цеї країни, коли такі проекти зроджуються серед членів кабінету, або – в головах «панів ситуації»? Сказав Палтову, що я думаю про федерацію і про Росію. Не подобалося це йому.

З Кримом зле. Німці резервують для себе вугільну станцію, хоч і не в Севастополі, і – «автономію для татар і німців» на півострові. Позатим віддають його Україні. Татіщев (з кримського уряду) засипує німців і австрійців петиціями «від всіх верств населення» про вилучення Криму з України. Рівночасно Йоффе (большевицький дипломат) жадає його для Росії. Блокада Криму здається дає себе знати і кримчаки починають думати про Україну. Бажано було б, щоб дали вираз свому бажанню теж в петиціях…

Аграрні закони планує гетьман зробити досить ліберальними. Лишити поміщикам не більше 500 десятин.

Криза кабінету знову актуальна.

Вчора ввечері, перед засіданням Ради міністрів (яке звичайно буває коло 11 год. вночі) був в гетьманськім палаці. Говорив з Дорошенком, Василенком, з Палтовим. Замішання, якого давно тут не бачив. Сьогодні рано у бюрі вир чуток і сплетень щодо зміни кабінету, кандидатів і призначень. Було засідання спільної конференції обидвох політичних делегацій. Запросив мене до себе Шелухин. Пригноблений зовсім заплутаним внутрішнім положенням, ну, і поведінкою німців. Міністр судівництва Чубинський, набирає до Сенату москвофілів і «кадетів» (Григорович-Барський та інші). Боротьба зі сваволею старостів на провінції – дуже трудна. Питався мене Шелухин, що я думаю про наше внутрішнє положення і наших «союзників». Називають Петра Дорошенка як нового премієра. У зв’язку з чутками про новий кабінет, називають імена Винниченка, Міхновського та цілий ряд інших імен. Положення кабінету захитано через метушню з «кадетами» і через залізничий страйк.

О 7-ій годині стрів М. Кушніра, («ес-ефа»), показував нібито взятий з гетьманської канцелярії спис нових міністрів. Той самий, менше-більше, що мені показував Шелухин – Петро Дорошенко, Кістяковський, як міністр внутрішніх справ. Кликав мене Кушнір на нараду Національного cоюзу, показував резолюції, які мають бути там ухвалені. Звичайна балаканина – теоретичні розумовання, а далі заклик до організації. На їх засідання я не пішов.

21 липня

Становище чимраз більш заплутане, в Канівщині знову повстання. Хоч майор Гаазе заперечує це і каже, що він «ніколи так добре не спав, як тепер». Російські монархісти підносять голову. Німці, здається, її тратять. Трудно щось зробити, поки пости міністрів внутрішніх справ і судівництва займають панове з нинішнього кабінету.

22 липня

Був у мене Едвард Лігоцький. Він є представником варшавського уряду в Берні. Поляки тепер активізуються. Кинулись в обійми «ладу і порядку». Дуже занепокоєні зростом большевизму і – Мурманською армією. На його бажання виробив я йому побачення з гетьманом. Оповідав багато цікавого. Кістяковський лянсує грунт, питався у мене про політичні партії українські. Зробив йому побачення з Шеметом.

Переказували мені, що Олесь зле про мене відзивається через те, що «я зробив карієру через гетьмана». Коли б я хотів робити карієру, вистарчило б мені по приїзді до Києва в березні зголоситися до соціалістів. З цею маркою дуже легко було зробити карієру або міністеріяльну, або дипломатичну. Рабські душі не можуть зрозуміти, що люди незалежні можуть знайти себе без демократичних метод запобігання та інтриг.

Як я пізнав гетьмана? Був я на одних зборах, хутко по моїм приїзді ззакордону, в «Готель Кане», у Луценка, коли я щойно розглядався в положенні політичнім на Україні і партійнім. По зборах до мене підійшов один з ад’ютантів «отамана Скоропадського», який мешкав в тім самім готелі, і запросив відвідати отамана. Кілька днів потім я зробив візиту генералові. Зробив на мене дуже гарне враження. Інтелігентне чоло, такі ж очі, стриманий темперамент. Говорили про політику, про партію, про пресу. Зійшлися на різкім осуді «ес-ерів», які тоді були горою в Центральній Раді та в її уряді. Генерал питався, чи багато серед українців «таких як ви», просив заходити. Я приходив ще до нього, коли він мешкав на Хрещатику. По перевороті бував у нього сам і з Шеметом. В травні прислав по мене своє авто і запропонував співпрацю з новим режимом (справа преси).

Зробив одну річ, яка може мені дорого коштувати. Передрукував в «Селянськім слові» розмову з гетьманом кореспондента одної шведської газети. В цій розмові гетьман обіцяв до осени скликати сейм і заповідав аграрну реформу, яка до сорок процентів великої посілості приділила б селянству. Сподіваюся за це нагінки з боку кабінету міністрів.

Німці, мабуть, таки дійсно непевні себе. Мумм і Тіль вже признаються, що «експеримент з кабінетом Лизогуба – не вдався».

24 липня

Приходив Лігоцький, який був вже у Палтова і Дорошенка. Приготовив приняття для польської дипломатичної місії у Києві.

В палаці гетьманськім підійшов до мене делегат від Чорномор’я, проф. Ерастов. Був у мене в бюрі, не застав. Говорить в справі авдієнції у гетьмана. Думає, що їх водять за ніс німці. Віддають все – і Кубань, і Чорномор’я – білим росіянам з їх ген. Алексеєвим і з їх «Юго-Восточним cоюзом». Про Дорошенка говорив скептично.

Гетьманівна згодилася дати мені витинки з російських газет про гетьмана на перегляд.

25 липня

Були в мене Коновалець, Сушко і Чайківський. Два останні з бригади Натієва, хочуть активізувати січових стрільців, але бояться неприємностей від своєї «вітчини» – Австрії. Хотіли б говорити з гетьманом в їх справі, і щоб я з ним теж поговорив про те.

Приходив Калинович, привіз свіжі новинки з Відня і лист від Липинського. Липинський просить писати йому регулярно про політичні справи і новини у Києві. Питається про нашу партію. Лист трохи зрезигнований.

Увечері у Шеметів на Жілянській, засідання Генеральної Ради партії. Організація здається скріплюється. Організуються хліборобські елементи на Полтавщині, Катеринославщині і Харківщині. Зачинаємо організувати Київщину. Завтра хочуть іти до гетьмана, говорити в справі більш національного складу кабінету.

Перед 9 ввечері поїхав до палацу. Коли входив – з парку виходив гетьман в супроводі ад’ютанта. Я вклонився і попросив п’ять хвилин розмови. Пішов за ним нагору.

Дивно він виглядав в темряві напівосвітленого кабінету, коли в своїй черкесці, високий і стрункий, ходив туди і назад по кімнаті. Пригадалась мені одна сцена з Шіллєрового «Валенштайна», якого бачив перед війною у віденськім «Бургтеатрі».

Показав гетьману число «Діла» із звісткою, що він, під натиском Форгача, зрікся тайної клявзулі Берестейського мирового договору (про поділ Галичини). Він нервово відкинув газету набік і з піднесенням сказав:

«Це брехня! Я нічого не зрікався. Форгач був у мене, правда… Зрештою поговоріть про це з Дорошенком!»

Я бачив, що розмова йому була неприємна. Потім він почав знов ходити по кабінеті. Казав:

– «Нічого українці без мене не зроблять! Скажіть їм це! Як мене не буде, то й України не буде!»

Був, видко, пригноблений чимсь… Увійшов Полтавець і замельдував премієра Лизогуба. Я попрощався і вийшов.

Нині ад’ютанти палацові дуже чемні. Особливо кн. Кочубей, коли я вийшовши від гетьмана, пригадав йому фіксувати авдієнцію для Коновальця. При виході стояло авто з Вишневським, ще з якимсь паном і Ханенком, гетьманським господарем. Останній запропонував відвезти мене. Я спішився тоді до театру Соловцова. Увійшов до фойє під час першого антракту. Деякі знайомі в театрі висловлювали своє обурення на поведінку Форгача. Дехто нарікає на Дорошенка, бо нібито, коли Форгач заявив (усно!), що він односторонньо перекреслює клявзулю про Галичину, Дорошенко мав це приняти до відома. Мабуть, в тій справі німці нас не підтримають. Мумм і Тіль дають до пізнання, що можна було б вибирати між Холмщиною і Галичиною, – як кажуть.

27 липня

О 9-ій мав нараду з Калиновичем у «Франсуа» в справі редагованої ним часописі у Відні. О 1-ій – в Клубі «Батьківщина» – конференція з Міхновським, Шеметом і делегатами харківської, катеринославської і київської організацій партії. Кликали мене на авдієнцію до гетьмана. Відмовився іти з ними, по-перше, задля свого урядового становища, по-друге – щоб не викликати враження, що я вганяюся за міністерськими портфелями, бо, напевно, вони порушуватимуть справу зміни кабінету.

Приходив до мене до бюра січовий стрілець Чайківський. Сказав йому, на коли мають побачення у гетьмана і як мають там триматися. Представився я новому свому шефові, державному секретареві Завадському. (І. Кістяковський дістає інший пост). Перепросив мене, що не говорить по-українськи. Старший пан, росіянин, типовий царський бюрократ.

28 липня

Увечері був у Шемета. Їх авдієнція у гетьмана тривала 15 мінут. Оповідав, що гетьман цікавився ближче справами партії.

Вчора арештовано Петлюру і деяких російських монархістів. Чи не рука Ігоря? Вчора вночі незвикла стрілянина на окраїнах міста.

29 липня

Запропонували мені викладати в Народнім університеті. Судова розправа проти Голубовича і тов. викликала загальний несмак і обридження. Ніколи я не був прихильником «ес-ерів» і, оскільки це було в моїх силах, старався вкоротити віку їх політичному існованню. Ганебно трималися ці люди на суді, а бувший «ес-ерівський» премієр міністрів Голубович плакав, каявся і просив німців «о снізхождєнії». Але в рівній мірі нечуване було заховання німецького суду. Було просто безличне.

Увечері бачив премієра Лизогуба і Василенка. Останній, підсміхаючись, заявив, що читав мій меморандум в справі преси, який я розіслав всім міністрам. Чи не тому він підсміхався, що прочитав там пару теплих слів про ворожу нам агітацію російської преси і про «кадетів»? Бо перед тим, як стати міністром української держави, Василенко був членом партії Мілюкова.

Дорошенко каже, що в справі Галичини його поставили перед доконаним фактом та що Форгач говорив тільки з гетьманом. Оповідав, що на гетьмана жаль дивитися – такий він пригноблений. Я сказав йому свою думку: не приймати до відома заяву Форгача і післати відповідні інструкції до Відня Липинському. Дивувався він, чому не дістає листів від останнього.

В Клубі на Прорізній (ріг Пушкінської) бачився з Калиновичем і Шеметом. Він був на засіданню Національного cоюзу і Дідушок здавав там справу з берлінської своєї подорожі. Стрів теж Добущака. Вертає з Катеринослава, звідки привіз деякі новини. Всіх там дуже займає справа реорганізації кабінету, яку уважають за неминучу.

Від панни гетьманівни одержав витинки з московських газет про гетьмана і про Україну.

30 липня

Щось тривожне висить в повітрі. Страйк, замахи, організування білих російських сил на Кавказі, нагінка на галичан, явне пригноблення гетьмана, посилена агітація московських прибічників і росіян на Україні, арешти, арешти! Нині був у мене Чайківський. Сказав, що гетьман приняв їх добре, обіцяв зробити до трьох днів все.

Був у мене проф. Ерастов з Чорноморської делегації, оповідав, що ніби позволено ген. Натієву іти на Новоросійськ. Думаю, що це нісенітниця. Мабуть, Рогоза і Лінгау дурять його. Тимчасом ген. Алексеєв заняв Катеринодар. Рябовіл вертає. Приходили до мене від губерніяльної управи в справі арешту Петлюри, бо Лизогуб і Кістяковський відповіли делегації, що вони в справі цього арешту «ще не мають докладних інформацій»…

Вулиця, здається, політикою не цікавиться. В однім театрику-кафе, куди мене раз запровадили приятелі, бачив таку сцену: зі сходів, до шатні ввійшов якийсь німець, офіцер з дамою. Нагло один з групи російських офіцерів, що стояли там же, з криком – «Катя, ти, ти, – з нємцамі?!» – кинувся був в сторону дами, і був би певно простягнувся на підлозі як довгий, коли б колеги не підтримали, – які теж були п’яні, та не так як він…

Так проводили в Києві час рештки «доблесної царської армії». Не інакше потішалося і жіноцтво.

На Хрещатику, де безнастанно швендяла ця офіцерня, побачив я колись сестру жалібницю з червоним хрестом на грудях і – з «георгієм». Коли я здивовано поглянув на неї, крикнула: – «Да, да! Сматрітє і удівляйтєсь!» Я не мав часу «удівляться», але коли за кілька днів знов побачив її на Хрещатику, її провадив, усміхнену й задоволену, опецькуватий панок попід руку. Ця теж – як і ті офіцери – потішилася. «Георгія» вже не було, він вже не був потрібний: хтось подивляв її й без нього…

На фельдмаршала Айхгорна замах, фельдмаршал забитий. Офіційні кола німецькі скаженіють, грозять репресіями. Серед українців збентеження.

31 липня

Деякі газети спочатку подали вістку, що убійник фельдмаршала називається… Донцов. В дійсності його назвисько Донськой. Тепер піде серія доносів. «Кієвская мисль» перед кількома днями умістила провокаційну нотатку з приводу того, що деякі українці співробітничають в «Одеській мислі». Зачислила їх до австрофілів. В тім числі й мене (бо Піснячевський умістив виривок з мого друкованого в Києві реферату, як оригінальну статтю). Провокацію «Кієвської мислі» підхопило берлінське «Тегліхе Рундшау», щоб представити тих українців сторонниками архикнязя Вільгельма. Певно, робота майора Гаазе. Взагалі ця «Кієвськая мисль», це чесне товариство людей – мовою, расою, традиціями, вірою чужих Україні, має смілість виражати думки, мисль нашого Києва!

Оповідали мені, що Національний cоюз мав засідання, на якім були присутні якісь старшини і де, нібито, виголошувалися промови про вирізання німців і пр. Провокація?

Кілька разів намовляв я хліборобів-демократів кинути Національний cоюз і замісць лигатися з «ес-ефами» і «ес-ерами», організувати провінцію і власну партію. Скільки цінного часу страчено даремне!

Основна прикмета демократів: вони мусять всіх штовхати вділ, хто вибивається вгору власною силою і індивідуальністю, а не примилюванням до партії. Ніхто серед демократів не сміє вивищатися понад усталений пересічний рівень. Хто це робить, робить на власний риск і страх.

Тепер серед наших хліборобів обурення на Голубовича і на «ес-ерів». Коли я, перед переворотом ще, радив їм відокремитися від цих панів, тоді вони були проти цього і говорили про «національну солідарність». Не могли додуматися, на жаль, що люди подібні до Голубовича і Шаповала ніякої України репрезентувати не можуть; що співпраця з ними неможлива.

В. Панейко їде сюди. В Галичині вже знають про скасовання Віднем тайної клявзулі Берестейської.

Примітки

Мілюков Павло Миколайович (1859 – 1943) – російський політичний діяч, історик, публіцист. Лідер партії кадетів. У 1918 р. перебував у Києві (К.Галушко).

Реч – щоденна газета, виходила в Петербурзі з лютого 1906 по 1917 р. Центральний орган кадетської партії ().

Алексеєв Михайло Васильович (1857 – 1918) – російський генерал, керівник білої армії ().

Дутов Олекасндр Ілліч (1879 – 1921) – отаман Оренбурзького козацтва (1917 – 1919) ().

Педагогічний музей – у березні 1917-квітні 1918 – місце засідань Центральної Ради. Нині – на вул.Володимирській.

Раковський Християн Георгійович (1873 – 1941) – відомий діяч революційного руху у Болгарії, Румунії та Росії. У 1917 р. вступив до РКП(б). У 1918 р. – керівник делегації РРФСР на переговорах з Українською Державою. З січня 1919 р. – голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, а з 29 січня 1919 р. – Раднаркому УСРР. У 1926-1927 рр. – засуджений як діяч «троцкістсько-зінов’євського блоку». Репресований у 1938 р., страчений 1941 р. (К.Галушко).

Мануїльський Дмитро Захарович (1883 – 1959) – радянський партійний та державний діяч. Член РСДРП(б) з 1903 р. Комісар Петроградського Військово-Революційного Комітету у 1917 р. У 1918 р. брав участь у мирних переговорах з Українською Державою. У 1920-1950 рр. – на низці партійних та радянських посад. У 1944-1953 нарком іноземних справ УРСР. Член ЦК ВКП(б) у 1923 – 1952 рр. (К.Галушко).

Тихон (Белавін, 1865 – 1925) – московський патріарх (1917 – 1925) ().

Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – як історик многотомової історії України, як окремої нації, безперечно має свої заслуги в українській історіографії. Але від’ємною стороною його історіографії завжди лишиться його односторонній народницько-соціальний підхід до історичних проблем, його недоцінка моменту державницького і провідницького.

Відбилася та його історіософія і на його характеристиці Мазепи. В своїй «Ілюстрованій Історії України» він згідно з російськими істориками, закидає Мазепі «відчуження від народу», закидає, що його гетьманська гвардія складалася «з усякої наволочі», що він викликав «гнів і ненависть серед народу», якого він тримав лише «страхом», що за нього на Україні «бідним людям стало гірше, як за ляхів», що нарід «не любив його і не вірив йому», і т. і.

Висловлюючи такі погляди на великого гетьмана, М.Грушевський, очевидно, не завважав, що суперечить сам собі. Бо коли б Мазепа мав дійсно таку лиху славу, то нарід скористав би з першої нагоди, щоб дати вираз своїй нехоти до гетьмана. Тим часом М.Грушевський сам пише, що по стороні Петрика (що підняв повстання проти Мазепи) – були лише «самі татари»; що «січове товариство не пристало до Петрика», а «Петрикові листи, розіслані в пограничні місця українські, теж не мали впливу» на народ. Одним словом – твердження професора про «антинародність» Мазепи були цілком неправдиві.

Тим не менше, подані в дидактичній і аксіоматичній формі, вони збаламутили, в своїм часі, многих українців. Не дивно, що коли в 1918 р. зайшла справа про всенаціональну панахиду по гетьмані Йвані, російські кола зараз же підсунули гетьманові Павлові книгу з нападами на Мазепу славного українського вченого, безперечного авторитета всього демократичного українського табору (Д. Донцов).

Бачинський Юліян (1870 – ?) – громадський діяч, публіцист, член галицької Української радикальної партії. У книзі «Ukraina irredenta» (1895) обгрунтовував потребу створення власної соборної держави. У 1918 р. – член Української Національної Ради в Галичині; у 1919 – представник УНР у США. Пізніше переїхав до УРСР, працював у редакції «Української радянської енциклопедії». Репресований (К.Галушко).

Ю.Бачинський – один з чолових галицько-українських соц.-демократів, автор «Ukraina irredenta». В 1920-х рр. збольшевичився, поїхав на підсовєтську Україну, де скоро і був по використанню, «зліквідований», як не один з його земляків, які повірили в совєтську Україну: як Сіяк, М.Лозинський, М.Чайківський (син письменника), Крушельницькі та інші (Д. Донцов).

Назар – ?

Густав Шестен – ?

Свен Гедін (1865 – 1952) – шведський географ ().

Добущак – ?

Гейден Дмитро Федорович (1862 – 1926) – російський військовик, вінницький повітовий маршал (1910-і рр.?), учасник білого руху ().

Спаноккі – ?

Фляйшман – ?

Фюрстенберг Карл (1867 – 1945) – австрійський дипломат, посол Автро-Угорщини в Києві (1918 р.) після Й. Форгача ().

Піснячевський Віктор (1883 – 1933) – український публіцист ().

Одеська мисль – газета з такою назвою відома в 1909 р., а Піснячевський видавав у 1917 – 1919 рр. «Одеський листок».

С. Жук – ?

«Юго-Восточний cоюз» – союз Донщини, Астрахані, Ставропільщини і Кубані, створений ген. Алексєєвим і росіянами-царофілами, як відскоччя для відбудови царської імперії (Д. Донцов).

Матушевський Федір Павлович (1869 – 1919) – український громадський діяч ().

Олесь Олександр (1878 – 1944) – український поет ().

Драгоманов Михайло Петрович (1841 – 1895) – громадський і політичний діяч, філософ, історик. Фундатор соціалістичної традиції в Україні. З 1864 – працював при Київському університеті. З 1875 – звільнений, оселився в Женеві, де займався публіцистичною роботою; почав видавати збірник «Громада». З 1889 р. викладав в Софії. Ідейний керівник Русько-української радикальної партії (К.Галушко).

Кониський Олександр (1836 – 1900) – письменник, публіцист, освітянин. Один з фундаторів Наукового товариства Тараса Шевченка у Львові (К.Галушко).

Київська старина – журнал українознавства, видавався в Києві російською мовою в 1882 – 1906 рр. ()

Уманець Федір (1841 – 1908) – український історик ().

Порш Микола (1879 – 1944) – політичний і державний діяч, економіст. Член Революційної української партії, УСДРП. Член Центральної Ради і Малої Ради. Генеральний секретар праці, з грудня – військових справ. У 1919-1920 – посол УНР в Берліні (К.Галушко).

Порш – державний секретар, потім – міністр внутрішніх справ за гетьмана. Йому належить заввага щодо єдино можливої альтернативної розв’язки українсько-московського опору: «або українець буде чистити чоботи москалеві, або москаль українцеві». Сам він волів чистити чоботи москалеві (Д. Донцов).

Садовський Валентин Васильович (1886 – 1947) – український громадський діяч ().

Слово – тижневик, орган УСДРП, виходив у Києві з 1907 до 1909 ().

Украинская жизнь – журнал, виходив у Москві російською мовою (1912 — 1917) ().

Дзвін – журнал, видавався в Києві в 1913 – 1914 рр. ()

Антонович Дмитро Володимирович (1877 – 1945) – український історик мистецтва ().

Левинський Володимир Петрович (1880 – 1953) – український вчений ().

Селянське слово – ?

Полк. Є.Коновальця (1891 – 1938) я пізнав в студентські часи у Львові перед 1-ою війною. Стрічався з ним по війні у Відні й у Львові. За його ініціятивою віддала мені «Вид. Спілка» редагування ЛНВісника в 1922 р. мимо протестів О.Олеся і М.Грушевського, який вже тоді перекинувся на сторону Москви. В 1934 р., коли на запрошення товариства «France 1’Ukraine» (Карашевича-Токаржевського) я приїхав з відчитами до Парижу, то мав там кілька сходин з полк. Коновальцем. Бачився я тоді і з полк. Василем Вишиваним (Вільгельмом Габсбургом) – на Rue d’Acacias, де він тоді мешкав, раз з Коновальцем, другий раз – сам. Кілька разів бачився теж з ним на Rue Thenard, в готелі, де замешкав я і де Василь Вишиваний був гостем п-ва Томаріїв. По другій війні Василь Вишиваний був схоплений большевиками у Відні. Є дані думати, що не обійшлося тут без провокації з кругів ближчого оточення архикнязя (Д. Донцов).

Дідушок – хтось із братів – Василь або Петро Федорович Дідушок ().

Ніковський Андрій Васильович (1895 – 1942) – громадський та політичний діяч, вчений, літературний критик. Член Ради Товариства українських поступовців, заступник голови Союзу українських автономістів-федералістів. Член Центральної Ради, Малої Ради. Редактор газети «Нова Рада» (1917-1919). У 1918 р. – перший голова Українського Національного Союзу – опозиційної до гетьмана організації. В еміграції – міністр закордонних справ уряду УНР. У 1924 р. повернувся до СРСР. Репресований по справі «Союзу визволення України» (К.Галушко).

С.Петлюра – листи С.Петлюри до мене, які збереглися, з часів редагування ним в Москві «Укр. жизні», опубліковані в ЛНВіснику. Останній раз я бачив С.Петлюру в 1918 р., по вступі Директорії до Києва. Приятельські відносини, які були між нами перед тим, а особливо коли ми належали до тої самої партії (У. С. Д.), вже не відновилися (Д. Донцов).

Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926) – політичний та державний діяч. Навчався у Полтавській духовній семінарії, вчителював і працював в «Експедиції з дослідження степових областей» на Кубані, з 1905 р. – в редакції газети «Рада» і органу УСДРП «Слово». Співробітничав у журналах «Вільна Україна» (СПб.), у 1912 р. – «Украинская жизнь» (Москва). Член УСДРП. Під час Першої світової війни – заступник уповноваженого і голова Головної контрольної комісії Всеросійського Земського Союзу на Західному фронті, голова Української ради Західного фронту.

5 (18) травня 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з’їзді обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. Член Центральної Ради. З 12 липня до 1 рудня 1917 р. – Генеральний Секретар військових справ. У січні-лютому 1918 р. – отаман Гайдамацького коша Слобідської України. У квітні 1918 р. обраний головою Київської губерніальної земської управи та Всеукраїнського Союзу земств. Один з організаторів Українського Національного Союзу. З листопада 1918 р. – член Директорії, з 9 травня 1919 – голова Директорії УНР; Головний Отаман Республіканських військ УНР. З 1921 р. – в еміграції. Загинув у Парижі внаслідок замаху (К.Галушко).

Татіщев – мабуть, Микита Олексійович Татіщев (1879 – 1948), діяч білого руху ().

Йоффе Адольф Абрамович (1883 – 1927) – радянський та партійний діяч. В революційномку русі з кінця XIX ст. Учасник жовтневого перевороту у Петрограді. Голова російської делегації на переговорах у Бресті (1918). Надалі на дипломатичній роботі (К.Галушко).

Чубинський Михайло Павлович (1871 – 1943) – професор Харківського університету. З 3 травня 1918 р. – міністр судових справ Української Держави, з липня – сенатор, голова Карного Генерального Суду. У 1919 – перейшов до табору білих. Помер на еміграції в Югославії. (К.Галушко).

Григорович-Барський Дмитро Миколайович (1871 – 1958) – український адвокат.

Кушнір Макар Олександрович (1890 – 1951) — український політичний діяч ().

Лігоцький Едвард (1887 – 1966) – польський поет і дипломат ().

Тіль – ?

Ерастов Мтепан Іванович (1856 – 1933) – український громадський діяч ().

Сушко Роман Кирилович (1894 – 1944) – співорганізатор Українських січових стрільців ().

Чайківський – мабуть, Юліан Чайковський, сотник УСС ().

Калинович – мабуть, Іван Титович Калинович (1884 – 1927), український бібліограф ().

Діло – українська щоденна газета (Львів, 1880 – 1939) ().

театр Соловцова – нині будівля української драми імені І.Франка на однойменній площі.

Завадський Сергій (1871 – 1943) – державний діяч, правник. Товариш обер-прокурора Сенату в Росії, за гетьманату – член Державного Сенату, державний секретар. В еміграції – у Празі, де працював у російських наукових установах (К.Галушко).

Голубович Всеволод Олександрович (1885 – 1939) – український політичний діяч ().

Рогоза Олександр Францевич (1858 – 1919) – воєнний міністр за П. Скоропадського ().

Рябовіл – один з чолових вождів самостійницького руху на Кубані, з орієнтацією на Київ. Підступно замордований в 1919 р. денікініцями (Д. Донцов).

Рябовіл Микола Степанович (1883 – 1919) – керівник української Кубанської ради ().

Донськой Борис Михайлович (1894 – 1918) – російський есер, терорист ().

В. Панейко – перед війною редактор «Діла» у Львові. М. і. видав тоді антиросійську книжку «Russica», збір статтей німецького проф. Нецеля, польського проф. Здзєховського і – в передруку – моє «Модерне москвофільство». По війні став активним москвофілом, який, разом з проф. Томашівським, як член галицької дипломатичної місії в Парижі, дуже спричинився до переходу в 1919 р. Української Галицької Армії до ген. Денікіна, команданта «вооружонних сіл Юга Росії». Видав брошуру в 1922 р. – «З’єдинені держави Східної Европи», агресивно-ворожу до ідеї і акції, які мали метою самостійну Україну (Д. Донцов).

Панейко Василь Лукич (1883 – 1956) – український журналіст ().