Вересень

Дмитро Донцов

1 вересня

З січовиками, австрійськими громадянами, здається, буде добре. Гетьман в розмові зі мною назвав Форгача «с-им сином» за те, що той досі не поладнав справи з стрільцями галицькими.

Гетьман не раз висловлювався драстично точно. Одного разу, коли розмовляв з ним в палацовім парку приніс йому якийсь урядовець на оцінку військову шапку («картуз»), як проект шапки старшини української армії, якийсь оперетково-фантастичний. Гетьман, взявши, ледви глипнув на шапку, і зараз же віддав її назад урядовцеві зі словами:

– «Це має бути шапка офіцера української армії?! Це шапка швейцара з б…ю!»

Засоромлений урядовець поспішив втекти разом з тим нещасливим винаходом. І в поважніших випадках вмів часом гетьман давати моментальну, по-військовому прецізну, оцінку позитивну чи негативну – якогось факту чи людини.

Гетьман ще не змінює програми своєї. Остається все так, як було, коли він давав мені на оцінку свою програму ще перед переворотом. Деякі точки і неясности, напр., в справах земельної реформи і церкви, пояснював тим, що треба зробити так, аби – «ці люди бодай не шкодили нам». Переконати мені його тоді не вдалося.

Тепер Національний союз, здається, вже годиться на думку, що гетьмана треба єднати проти великих власників і німців.

Переглядав «Робітничу газету», часопис українських С.Д.-ів. Пише в справах міжнародніх та українсько-російських, про ролю російського лібералізму – менше-більше те, що я писав 5 літ тому і за що мене тоді наша преса виклинала, як ворога народу. Не дивуюся, що вони мене не терплять, бо такі річи не прощаються.

3 вересня

Приходив Єловицький, щоби знов розпочати заініційовані Липинським розмови з українськими поляками. Не беруся за це. Хай то краще Липинський організує.

4 вересня

Був у мене прив. доц. Смаль-Стоцький. Оповідав, що в Берліні, в парламенті і головній кватирі не дуже прихильно думають про нас; та що таке відношення почасти поясняється русофільськими справозданнями з України. Підтвердив знану мені вже чутку, що архикнязь Вільгельм вратував дещо для нас на нарадах в головній кватирі. Тепер взагалі не підлягає сумніву, що Гренер і компанія ведуть русофільську політику. Розпитував про гетьмана, Національний союз і т. п.

Проф. Єрінг переказував мені, що вони (німецькі професори) хотіли б з нами зійтися, може в четвер ввечері.

Цим професорам робили приняття вже в Національнім cоюзі. Коли Д. Левицький запитався, чому не запросили мене, відповіли коротко: «Донцов правий». Вчора говорив з Павлюком і Крилачем, членами хліборобської партії. Обидва апробують нашу постанову про виступ з Національного cоюзу. Так само й Міхновський; коли був тиждень тому у мене, нічого не говорив проти цеї постанови, яку я з таким трудом перефорсував на Генеральній Раді партії. Я задоволений з того, що удалося (хоч трохи пізно) дві речі: добитися виступу партії з Національного cоюзу і розіслати організаторів на провінцію.

Від Калиновича з Відня лист. Просить директив. Має писати в своєму часописі про Крим. Моя стаття про Крим обійшла кілька німецьких газет.

Був у мене в хаті гр. Тишкевич (син гр. Михайла). Щойно вернув з села. Досить зручно погодився зі своїми селянами. У нього тихо. Іронізував з земельного закону уряду. Найвища норма – 25 десятин – є перешкодою для дідичів продавати свої землі, бо нема надії, ані змоги знов купити. А рівночасно це не стримує спекуляцію. Оповідав забавний приклад, коли один жид знайшов 66 підставних покупців, давши їм за це по 1000 рублів. Купувалося нібито кілька участків по 25 десятин, а на ділі один великий маєток переходив в одні руки. Оповідав, що поляки на Україні мають чимраз менше віри в тривалість існуючого режиму. Липинський пропонував графові вступити в нашу дипломатичну службу. Той відмовився, бо на його думку, українська держава не має одної сталої, певної ідеї. На його думку німці теж в Україні «розчарувалися». Маю враження, що за всім тим розумованням криється щось інше… Що привезе гетьман з Берліну?

Наші демократичні політики носяться з думкою зробити віче в справі Холмщини і Галичини. Про Крим нема мови. Був Смаль-Стоцький з Берліну. Бачив він Цьокана, який оповідав про тенденції деяких кол в Галичині запровадити целібат серед нашого духовенства. Нібито на те, щоб виховати кадри уніятських місіонерів на Україні. Думаю, що така реформа не буде в Галичині популярна, а місіонерів, коли б хотіли, могли б мати з василіян. Передав через Цьокана лист до архикнязя Вільгельма і одну мою тут видану брошуру про політичне положення. Єловицький занепокоєний чутками про українсько-литовське зближення.

Увечері зорганізував я приняття німецьким професорам від хліборобської партії в «Метрополі». Смаль-Стоцький радив, але я не запросив представника А.О.К. (Арме Оберкомандо). Були м. і. професори Єрінг, Вебер, Еккарт. Від нас, крім мене, С. Шелухин, Мик. Галущинський, Павлюк, Ющишин, Сідлецький, Біський і ще кілька – разом дванадцять. Вітаючи гостей, я підкреслив, що хліборобська партія – єдина українська партія, яка не має в назві сакраментальної букви С (соціалістична). Мій сусід, німець, відповідаючи, зазначив, що ніким з тих українців, які з ними говорили, не було противенство до Росії «зо шарф бетонт». Слава Богу, зрозуміли, що я хотів сказати! Вебер виголосив цікаву промову, повну натяків на «посередників» між нами і німцями, яких треба було б не тільки усунути в тінь, але й «брандмаркен» їх справжнім ім’ям. Натяк зрозуміли, били браво. Один з професорів безнадійно старався оповідати мені про користі для України від федерації з Росією. Бо інакше, казав, «форпости» Антанти будуть в Мінську і в Курську. Я відповів, що коли принята його програму, то ці форпости будуть у Варшаві і в Києві. Сиділи німці з нами до 2-ої вночі.

6 вересня

Стрівся у «Франсуа» з Коновальцем. Німці заарештували 30 люда в їх вербунковім бюрі. Чиста провокація! В бюрі стрів Мирона Вітошинського, мого колишнього віденського університетського колегу, разом з одним австро-угорським сотником. Приїхали аж з Перемишля, для перепровадження «унтерзухунг»-у з приводу одного урядовця міністерства заграничних справ, якого австрійська влада заарештувала на відпустці за те, що він вступив на службу чужої держави (України). Зізнав я до протоколу, що таких злочинців у Києві маса по всіх міністерствах і в моїм бюрі; що працюють вони з відома гетьмана і влади австрійської та на підставі мирового договору в Берестю.

Приходив пан Тевзая з грузинської легації і запропонував виміну відомостями. Повідомлення адміністраційного департаменту військового міністерства тривожні. Розрухи тривають далі. Приїхав Павелко, голова нашої партії у Пирятині. Там сподіваються зміни кабінету. Дуже просив його як може інтенсивно розбудовувати організацію. Післав я до Липинського лист. Також до Калиновича. Вчора Дорошенко пропонував мені зробити з ним поїздку до Німеччини в пропагандивних цілях.

Сенсація дня в російськім артистичнім світі – вистава Анатоля Каменського «Леда». З його промовою на тему – «жінка-змія і жінка-корова». Подібною порнографічною літературою засипає нас російська культура.

Приходив Юліян Охримович, щоб я вставився за арештованим (ес-ером галичанином) Лизанівським.

7 вересня

Тепер виясняється, що розмова з Лизогубом в «Берлінер Тагблятт»-і – штука Палтова. В спростованню цеї розмови, яке принесло «Відродження», виходить, що Палтов з Лизогубом говорили по-українськи, а перший перекладав по-німецьки те, що говорив премієр.

Приходив знов Павелко, оповідав про положення з завдання партії на провінції. Жадав якнайскорше видати друком засади нашої земельної програми. Адміністрація на Прилуччині лютує. Негайно треба усунути старосту Ногу.

10 вересня

Телефонував Шишманов, відібрати від нього текст промов, якими обмінялися в Софії Шульгин і цар Фердинанд. Запрошував до себе. Був у мене Степан Смаль-Стоцький.

12 вересня

Генерал гр. Спаноккі, австро-угорський військовий аташе в Києві кликав мене до себе. В справі Германа і товаришів. Підозрівають їх в російській пропаганді тут. Я відповів, що оскільки мені відомо, Герман займається не стільки політикою, скільки кіном і оперетою. Хоч правда, в Літ. арт. клубі він часто сидить в товаристві росіян і жидів з «Кієвської мислі» і «Кієвськіх откликів». Раз чув, як він говорив по-російськи, хоч з трудом і не досить добре. Обличчям семіт. Генерал просив мене, щоб я в цій справі поговорив в міністерстві заграничних справ та що завтра він хотів би відвідати Дорошенка. В тім Літ.-арт. клубі познайомили мене якось з одним жидівським підприємцем. В бігу розмови запитався він мене, як я думаю, чи «довго буде Україна»? Я не зрозумів докладно й запитався, про що йому ходить? Тоді він заявив, що має намір накручувати фільм «Мазепа», тому й поставив мені те питання… Бо, – «самі панімаєтє», – коли Україна буде тільки коротко, то імпреза не оплатиться… Тоді я вперше стрівся з подібним підходом до справи української незалежності.

Вечеря в «Метрополі». Були Стебницький, Мурський, Яковлів, Лоський, Шелухин та інші. Стебницький і Лоський були недобрі, коли я і Шелухин атакували Грушевського. Для характеристики тих панів: коли зайшла мова про нову обсаду берлінського посольства, заявили вони, що добре було б послом призначити туди Ніковського. Я ледві стримав сміх. Яку спільну мову можна знайти з тими людьми?

На Липинського йдуть нарікання як на «польського пана». Ці люди не знесуть в своїм окружению ніякого пана. В цім корінь їх опозиції до гетьмана. Здається, що організація повстанців на провінції, або партизанів, як вони себе звуть, дуже добра. Нелегко буде з ними дати раду тим, що з ними боряться.

У вестибюлі Клубу зустрів Саліковського. Сяючи своїм червоним носиком і усміхаючись, просив співробітничати в редагованій ним газеті. Я відповів, що добре, лиш хотів би, як видадуть, бачити наперед кілька чисел. – «Ах, – скрикнув він, – значить імени не дасте? Це образа для нас»! Не хотів його ображати, але не міг знати, що це буде за часопис. Запитався його, як вони ставляться до «союзників»? – «Розуміється, прихильно!» – була відповідь. – «Власне, – зауважив я, – мені розходиться про степень цеї прихильності».

14 вересня

В Швейцарії, здається, Лукасевичеві щось удасться. Оповідають думку Тілля, що нібито справа з Кримом вирішиться для нас добре; що Сімферопольський уряд не є вже такий неуступчивий; що німці натискають на нього, отже до порозуміння прийде.

Бачився з Біським і Піснячевським. Нові чутки про галицький целібат і про митрополита Шептицького. Пригадується мені моя нічна візита у нього на Горі, коли то я, В. Дорошенко і А. Жук, кілька днів перед заняттям Львова царською армією в 1914 р., ідучи на дворець, – місто було темне, без вогнів, без фіякрів, мертве, – на останній потяг із Львова, вступили до св. Юра. Пригадалось мені рівно ж, як я відвідав митрополита, разом з гр.Мих. Тишкевичем, в Швейцарії в 1917 р., де він перебував деякий час після повороту з російського інтернування. По нашій розмові про унію, він поручив мені читати Апологію Вайса. Здається, думав зробити з мене пропагатора справи церковної унії.

Виправдуючись перед московською пресою, перед своїми однодумцями, лібералами російськими, обілюючи себе і своїх, не забув С. Єфремов в «Новій раді» і мене:

– «Хто і де нападав колись на російську культуру? Назвуть, звичайно, зараз же ім’я Донцова. Але він відповідає сам за себе. А потім – не можна ж за однобічність навіть кількох людей обвинувачувати цілий рух». Отже держава і нація українські – це для «ес-ефів» («Сафандул» як їх ще звуть) – це тільки «рух»! Ще й до того зовсім не ворожий російській культурі.

22 вересня

В неділю приїхав ген. Греков. З кількох слів професорів Вебера і Зерінга, яких наші політики уважають офіційними емісарами уряду німецького; зі слів Полтавця Коновальцеві, що гетьман жичить порозуміння з Національним cоюзом, повстала маса чуток про зміну кабінету. Головою Національного cоюзу вибраний Винниченко. В перший раз я пізнав його в Києві в 1907 р. на Жилянській у Порша. Пригадую перше враження: я не міг з дива вийти, невже так може виглядати письменник? Щось в очах, в обрисі уст виглядало мені як дуже неінтелігентне. Потім стрічався з ним, а властиво не з ним, а з його творами, коли сидів на Лукіянівці в 1907 – 1908 рр.

Тоді всі камери захоплювалися свіжо випущеним с.-дем. збірником «Дзвін», в якім з’явився якийсь (забув заголовок) твір Винниченка. На улюблену його тему «чесності з собою» і «полової моралі». На мене цей твір не зробив ніякого враження. Потім бачився з ним в 1910 чи 1911 р. у Львові, коли часово він і Л. Юркевич там мешкали. Відносини між нами почали псутися з двох причин: йому не подобалися тоді мої статті в «Нашім голосі», який, як місячник, видавали на спілку наші і галицькі соціал-демократи. Знаходив він ті статті зашовіністичні. Але найбільше був він обурений, коли я не прийшов на читання приготованого до друку якогось його твору, який слухали запрошені ним партійні товариші.

21 вересня

Полк. Косак просив авдієнції у гетьмана. Приходив до мене кн. Фюрстенберг, радник австро-угорського посольства. Говорили про чутки про австрійську мирову ноту, і про біжучу політику.

Приїздили наші люди з Катеринослава, від партії. Ті самі нарікання: доноси, переслідування, неможливість розвивати організацію. Приходили галичани, знов хочуть говорити з гетьманом. Вчора бачив його: задоволений, в добрім настрою.

23 вересня

Були з Леонтовичем і Шеметом у Славинського. Це є типовий «ес-еф».

25 вересня

Тілль винайшов формулу: ми, середні партії, маємо злучитися на ідеї гетьмана і… федерації. Крім того, нічого не мати спільного з Петлюрою. Виразив йому свою думку про федерацію. Проти федерації удалося помістити в «Новій раді» статтю.

Стрів Цьокана. Оповідав, що я разом з Луценком і А. на чорній листі у французів, бо ті «мають документальні дані, що я теж робив переворот 29 квітня». Як то все глупо!

Приходив др. Кекало з Харкова і другий член партії з Катеринославу з листом від Яворницького. В Харкові відбулися збори, влаштовані бувшим старостою, ген. Залєським і проф. Погодіним. На цих зборах було до 2000 російських військових старшин царських, на яких отверто жадалося відбудовання «єдиної і неділимої Росії». Одного українського старшину, який пробував протестувати, мало не вбили. В Катеринославі староста Черніков тероризує нашу партію.

У Шемета мешкає Біленький. Перед від’їздом до Відня – він був членом тамошнього нашого посольства – просив у Дорошенка інструкцій для Липинського. Оповідав про Ш[ульги]на. Той переїздив через Відень до Болгарії і випросив у Липинського концепт його промови до болгарського посла у Відні, щоби використати його до своєї промови в Софії. Липинський боявся, щоб він не переплутав і не ужив на офіційній авдієнції слів, сказаних Липинським на бенкеті.

Боюсь, що з партії багато не вийде. Два її члени – один властитель камениці, другий, який, як сам мені казав, продав щойно двадцять і п’ять десятин лісу по 7000, – дали на партію кожний аж по 1000 крб.

Тяжко розуміти наших земляків. Запалиться, впаде в патос, здається, гори перевернув би… І нагло кине все і поїде на огірки в село. В найгарячіший час місяцями буде сидіти в якійсь дірі.

Приходив Луценко. З кабінетом, мабуть, нічого не вийде. Виробив Міхновському перепустку на побачення з Ковенком. Тепер всі вже, мабуть, пізналися на Кістяковськім. Ці арешти – діло його рук.

26 вересня

Нині ходив до ген. Спаноккі. Просив його інтервенції в справі катеринославських подій.

Галіп і Ткаченко питалися Міхновського, чому хлібороби-демократи не вступають до Національного cоюзу. Говорили, що єдина сила власне за хліборобами і т. п. Це, мабуть, фортель. Їм потрібні хлібороби для якоїсь партійної махльойки.

27 вересня

Переказували мені з союзанських кругів, що Тілль сміється з меморандуму Національного cоюзу. Каже: «Вассер, вассер!»

Коли мені доводилося сперечатися з союзанцями з приводу нашого виступу з Національного cоюзу, все наводили мені приклад Міхновського, який нібито стоїть добре з ними. Тепер, коли він приїхав, двічі – раз отверто, удруге – підступом, старалися затягти його до себе. Не вдалося! Хоч з другої сторони він занадто імпульсивний. Нині в присутності Л. остро критикував нашу партію. Я мусів пізніше представити йому, яке то враження зробить, коли про це оповість Л. в Національнім cоюзі. Слава Богу, згодився зо мною і в кав’ярні почав «одбой». Міхновський мав розмову з «соціалістами-самостійниками» і намовляв їх вийти з «Національного cоюзу». Переговори останнього з гетьманом скінчилися нічим, хоч вони і думали, що вже вертає незабаром доба Центральної Ради.

Вчора Міхновський читав проект відозви до селян. «Ес-ефи» починають рити під Липинським, бо він є «поляк», який «зрадив Україну». Галицькі українці теж довший час не могли погодитися з другим «паном», митрополитом Шептицьким. Пригадую, вісім чи десять літ тому наробила сенсацію одна стаття в львівськім «Ділі», в якій митрополита назвали Валенродом.

Коли я вернув в березні сюди, побачив, що з тими людьми – з соціалістами і демократами – мене ніщо не вяже. Скорше міг знайти спільну мову з Скоропадським, Липинським, Шеметами, Махновським, Біленьким. Мабуть тому, що я, як і вони, вийшов з того самого, поміщицького, середовища.

28 вересня

Два документи. Один – про збори, влаштовані проф. Погодіним і ген. Залєським у Харкові. Опріч того, що вже знав про цю справу, довідався з документу, що німці мали обіцяти їм зброю. Другий документ привіз катеринославець; є це лист верхньодніпровського старости до місцевої кооперативи з закликом помагати організувати армію для відбудови Росії.

30 вересня

Зачинається паніка. «Н. cоюз» іде до Тілля, Міхновський до гетьмана. М. Галущинський повідомив, що галичани хотіли б, щоб я в їх справі, у справі їх відносин до гетьмана був поінформований. Дістав лист від Пилипчука в справі редактора «Народної волі», якого арештували.

Був у Шишманова. Мило, як все, приняв мене. Йому подобається те, що він називає моїм реалізмом. Читав мені довірочно депеші, які прийшли до посольства. Положення в Болгарії дуже поважне. Крок Малінова був офіційним. Генадієва випущено з тюрми. Шишманов «переключається» на Антанту. Докоряє німцям за їх політику на Україні. В цім ми зійшлися. Розмовляли довго. Сьогодні дістав запросини від К. Лоського на обід на честь Гумеруса, фінляндського посла.

Примітки

Єловицький – можливо, Густав Єловицький (1880 – 1965) – польський релігійний діяч ().

Левицький Дмитро (1877 – 1942) – громадський діяч, адвокат. Під час Першої світової війни потрапив в російський полон. У 1917 р. – голова Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни у Києві. 1919-1921 – посол УНР у Данії. Після повернення до Галичини – редактор щоденника «Діло» (1923-1925). Один із засновників Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО). У 1928-1935 – депутат польського сейму. Помер на засланні у Середній Азії (К.Галушко).

Павлюк – ?

Тишкевич – син гр. Мих.Тишкевича (здається на ім’я Станислав), був. посла України при Ватикані і в Парижі, знаного українського патріота, його листи до мене і спогади видрукував я в львівськім «Віснику» (Д. Донцов).

Цьокан Ілля (1887 – 1940) – український військовик ().

Мирон Вітошинський (1886 – ?) – український грмадський діяч ().

Тевзая Віктор Васильович (1883 – 1932) – грузинський державний діяч ().

Павелко – ?

Каменський Анатолій Павлович (1876 – 1941) – російський письменник ().

Охримович Юліян (1893 – 1921) – український політичний діяч ().

Нога – ?

Смаль-Стоцький Степан Йосипович (1859 – 1938) – український мовознавець ().

Стебницький – «ес-ер», публіцист (Д. Донцов).

Стебницький Петро Януарійович (1862 – 1923) – український громадський діяч ().

Мурський Василь (? – 1956) – український журналіст ().

Яковлів – учений правник, б. посол України у Відні (Д. Донцов).

Яковлів Андрій Іванович (1872 – 1955) – український правник і політичний діяч ().

Вайс Йоган (1863 – 1914) – німецький богослов ().

Юркевич Лев Йосипович (1884 – 1917?) – український політичний діяч ().

Наш голос – українська газета (Лвів, 1910 – 1911).

Кекало Лука – член Всеукраїнської Ради військових депутатів ().

Яворницький Дмитро Іванович (1855 – 1940) – український історик ().

Залєський – мабуть, Петро Іванович Залеський (1867 – після 1925), російський генерал ().

Погодін Олександр Львович (1872 – 1947) – російський історик ().

Черніков – ?

Біленький – ?

Народна воля – щоденна українська газета (1917 – 1919) ().

Малінов Олександр Павлов (1867 – 1938) – болгарський дипломат, міністр закордонних справ Болгарії (1918) ().

Генадієв Никола Іванов (1868 – 1923) – болгарський політик ().

Мова йде про наглі зміни в болгарськім уряді в звязку з наступом на Балканах армії ген. Франше д’Еспре і з заломанням болгарського фронту (Д. Донцов).

Гумерус Герман Грегоріус (1877 – 1948) – фінський дипломат ().