Грудень

Дмитро Донцов

5 грудня

Коваленко зі своїми «власниками» задумує нову акцію: об’єднання всіх несоціалістичних партій українських.

7 грудня

Настрій в місті чимраз більш тривожний. Трудно ховатися. Мобілізація. Запровадили нібито воєннополеві суди. Російська преса виє з розпачу з приводу байдужості російського елементу на Україні, який не думає сповнити свій «долг перед родіной». Дуже добре пише про російську революцію Булгаков : яка нездарна и огидна російська революція! Ні пісні, ні гимну, ні пам’ятника, ні навіть гарного гесту! Все банальне, вульгарне, вкрадене. Шмат червоного перкалю та ще «Марсельєза», украдена якраз в той час, коли ми підло зрадили французів. В один з перших днів революції довелося оглядати на одній з московських вулиць подібний похід. Я – людина спокійна і на загал народолюбно настроєний, але в мені тоді клекотіли обридження і несмак».

Подібні думки нуртували в мені, коли в Лукіянівці у Києві в 1905 р. довелося вступити в контакт з російськими і жидівськими революціонерами. Ціле їх середовище, ментальність, зробили на мене відпихаюче враження.

Одна російська газета умістила відомість, що всі українці стали вже розсудними, і всі українські партії у Києві, навіть хлібороби-демократи, стали на платформу федерації. Я, в товаристві ще одного члена партії, понесли до редакції формальну заяву Ген. ради партії, яка спростовувала вищезгадану вигадку, підкреслюючи, що ми незмінно стоїмо на платформі державної незалежності. Редактор приняв нас чемно, але з запобігливою усмішкою переконував, що видрукування подібної заяви може, під теперішній час, пошкодити нам особисто. Ми відповіли, що шкода буде не йому, а нам, отже, нема чого йому тим журитися, і зажадали уміщення заяви в найближчім числі.

21 грудня

Змора скінчилася. Багато пережилося за ці два тижні. Ночувати доводилося в різних місцях. Кілька разів спав у Шеметів. Властиво не спав, а лежав убраний. Були два фальшиві алярми, коли вбігав в мою кімнату Володимир Шемет з криком – «Дзвоник, тікайте». В таких випадках я летів в сад, що примикав до дому Шеметів, щоб через паркан та через інші садиби кудись тікати. Одного разу відклик фальшивого алярму наступив, коли я вже сидів верхи на паркані.

Останню ніч, перед вступом війська Директорії до Києва, ночував я в одного українця, професора з колегії Галагана. Спав в одній кімнаті з якимсь, як пізніше виявилося, добровольцем. Я ховався перед тим режимом, яким був ще нині, він – перед тим, що мав прийти завтра.

Під час вступу передових стеж республиканців, сидів я в кав’ярні «Київ» на Фундуклеївській. Коли виходили з кафе, почалася стрілянина. Як потім довідалися, деякі – чи добровольці, чи большевики – почали з вікон на Хрещатику обстрілювати українців. Останні відповіли теж стрілами. Я врятувався до колегії Галагана, де застав моїх приятелів з блідими, перераженими обличчями. День заповідався кепсько.

Увечері коло 7-ої мусів іти до А. Бібіковський бульвар був наче зачарований. Довгі ряди височенних тополь, присипаних снігом. Туман. Коли доходив до Безаківської, на вулиці коло тротуару лежав труп якогось добровольця. По тій стороні коло Ботанічного саду, розкинувши руки, в калюжі крови – другий. Десь зі сторони Жидівського базару чутно було стрілянину.

На неділю заповідається великий рух на вулицях. Зустріч повстанських військ. Український Київ тішиться. Маю лихі передчуття.

Від 14-го, по заняттю Києва республиканцями, Ковальський та ще дехто, просили мене перебрати назад УТА від Б-я, і лишитися там аж до приходу Директорії. Знайшов там і давнього знайомого, урядовця УТА, Петренка. Тоді, перед сформованням кабінету і перед приходом Директорії, утворилася рада «комісарів», які мали перебрати владу по міністерствах. На деяких зборах тих комісарів доводилось мені бути. Враження відніс жахливе. Випущено з в’язниць большевиків. Мої намагання перешкодити цьому не привели до нічого. Тенденція – порозумітися з Советами проти «Антантських імперіалістів». На одне з таких засідань прийшов Коновалець. Сказав, що за військо республиканське – не ручить. Зробила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях, і підносять голову в краю. Вся нейтрально-радянська компанія вилізла на арену. Хамоватий тон газет, косоворотки московські і «товариші» в гетьманськім палаці… Страшна з’ява?

Бачився з Богуном і Тишкевичем. Нічого потішаючого від них не довідався. Був у мене Й. Волошиновський, просив ратувати його «Дзєннік Кійовські», замкнутий новою владою. Мабуть, через помилку або безголов’я, бо замикаючи той «Дзєннік», який стояв на платформі самостійності України, нова влада лишила виходити орган «вшехполяків» в Києві, які до тої самостійності відносилися негативно. Треба б було зробити навпаки.

Був у Коновальця, в його штабі. Коли я представив йому свої враження і думки з приводу нової ситуації, сказав мені, що він і Петлюра проти анархії, до повстання «совдепів» не допустять. Рішили, що буду сходитися з ним, але таємно.

В театрі відбулося урочисте представлення на честь Директорії: різнородні кавалки, не бракувало й коміки з Саксаганським.

Все це було в якійсь макабричній дізгармонії з грізним моментом. В Клубі в четвер, 19-го – бенкет на честь Директорії. На нім написав свій вірш-експромпт на папіровій серветці Олесь: у формі потіхи для сина, хутко, бо «почуємо рідні гармати, угледимо військо своє».

Засідання Директорії в палаці з представниками українських національних партій. В п’ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового, республиканського уряду. Декларація – большевицька. Представники всіх партій, навіть тих, поміркованих, які не співчували з повстанням, поставилися до Декларації прихильно. Прийшло трохи до полеміки між соц.-демократами і іншими ленінцями. З дуже боязькою реплікою виступали «ес-ефи» Ніковський і Марголін. Очевидно, опозиції і не снилося організувати довколо себе якусь силу, бо інакше мусіла б виступати не тоном паралітика. Суть промови Марголіна була: Декларація Директорії властиво не те, що треба, але партія Марголіна буде підтримувати Директорію та її політику, спрецизовану в Декларації. Від імені нашої партії, я зазначив в промові, що Декларація не до приняття хліборобам. Скінчив свою промову так: «Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії».

Вертали ми – я і Шемети – пізно вночі додому. Довжелезна Васильківська, а перед тим Хрещатик. Темно на вулиці, темно в хатах. Ноги чалапали по купах брудного, нероз’їждженого снігу. Нові пани ситуації – хиляться в сторону большевизму, опозиція – складається з трусів.

Переворот? Бонапартизм? Еміграція нова? Що лишається?

На однім з засідань Ради комісарів поважно думали ці панове про можливість переговорів з большевиками. М. Порш пропонував післати їм телеграму, що на Україні вже доконалася зміна режиму, та що отже нема чого, по знищенню «реакції», йти походом на нас. Прийшло у мене до острої суперечки з ним. Не міг, хоч і вибираючи слова – не назвати його дурнем. Побачив, яке незглибиме провалля ділить мене від тих людей. Я уважав за абсолютно недопустиме обсуджувати нашу внутрішню політику з представниками чужої та и ще ворожої держави. Для них же ж – ці представники ворожої держави були «дорогі товариші», з якими їх лучила боротьба за спільний «світлий ідеал соціалізму». Що їм було до держави? Вірили вони запевнюванням російського уряду, що Ю. Коцюбинський з своєю компанією і з своїми бандами нічого спільного не мають з совєтським урядом.

В день в’їзду до міста Директорії сидів з В. Садовським, Піснячевським, Александровською та іншими в «Празі», на долі, дивлячись крізь вікно. Сніг на вулицях. Був пригноблений настрій, не хотілося ні про що говорити. Тому, коли мене запитали – на кого я орієнтуюся? – я відповів, що на свою сусідку. – А коли їх дві? – Тоді на сусідки. Більше мене про політику не питалися.

Чи думають нові верховоди про якусь пресову кампанію проти большевизму? На засідання Комісарів перестав ходити. Соціалісти, здається, призначають для пресових справ галицького радикала О.Назарука.

22 грудня

Нарада партійної Управи. Київ у вирі чуток. Під впливом настроїв в уряді, на провінції шириться большевизм. В Святошині банди «партизанів» грабують і мордують «буржуїв». Творяться всюди революційні комітети. Влада командантів на місцях слабне.

Управа хліборобської партії приняла мій внесок зажадати від Директорії: 1) заведення воєнно-полевих судів проти грабіжництва і большевицької агітації, 2) переформування «Інформаційного Бюра», 3) видання ясної національної декларації політики уряду, 4) недопущення творення «совдепів» в армії, 5) зосередковання влади в руках С. Петлюри і уділення йому надзвичайних повновластей. Здається, що цілий світ провалюється в безодню, і ми з ним.

Симптоми большевизму! Підлітки хлопчаки зачіпають прилично убраних пань на вулиці, лають їх «буржуйками», бомбардують нераз сніжними кульками. На фіякрах – розбавлені вояки зі своїми «дамами».

23 грудня

В колах Директорії – безлад і прострація. Винниченко грозить відходом. Експанзивний Швець хоче або застрілитися, або когось застрілити. Невідомо чи в стані Петлюра опиратися Винниченкові. Дідушок оповідав, що в Директорії якесь божевілля. Кляне її. На міністрів призначено хлопчаків, або туманів. Міністр закордонних справ, Чехівський, не знає ні одної чужої мови, поза Україною ніде не бував.

В пів до першої запросив мене до себе гр. Берхем. Маса валізок і скринь, спакованих і поставлених кількома рядами вздовж стіни: «райзефертіг». Вигляд досить переполошений. Хотів би поговорити, як сказав, з кимсь без товмача. Нарікав, що йому затримують транспорти. Не мав поняття про Директорію, а властиво про проект декларації нового уряду. Збирався їхати до Петлюри і питався, який, на мою думку, вихід з положення? Я виложив йому мій план, прийнятий вчора нашою Управою.

В Клубі Пилипчук, Богун, Вольська та інші хотіли втягнути мене до творення якогось нового табору. Здається, це не поважне. Дав до «Відродження» інтерв’ю з моєю програмою. Російська газета, яка під час облоги Києва, «щоб нам не шкодити», не видрукувала нашого спростовання в справі федерації, тепер помістила нашу заяву на видному місці.

25 грудня

Стрів Б., того самого, що в першу суботу по «федеративнім» перевороті, попереджав мене в Клубі, що на мене виданий приказ про арешт, та що я не повинен показуватися тут, – тепер оповів мені, що 5 мінут по тім, як вийшов тоді з Клубу, з’явилися там 8 вартових і 5 добровольців, шукаючи за мною. Певно, теж і за іншими.

27 грудня

Нині увечері моя хата, на долішній Великій Володимирській, недалеко від Музею, стряслася від вибуху. Вибухла бомба в Педагогічнім музеї, де зігнано полонених москалів добровольців.

28 грудня

Розмовляв з Чехівським про моє відношення до Директорії. Він є за тим, щоб я їхав закордон. Зустрів одного знайомого німця. Берхем йому оповідає, що я задивляюся на ситуацію песимістично. «Трибуна» видрукувала моє «реквієм етернам» гетьманові, – статтю, яку я їй приніс ще під час облоги.

31 грудня

Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське малповання большевизму. Страх перед рішучими заходами проти червоних.

Примітки

Ковальський – можливо, Ковальський Микола Миколайович (1885 – 1944) – український громадський діяч ().

Петренко – ?

Але таємно – Є.Коновалець і я сходилися таємно в ті дні, бо я стояв на проскрипційній листі Директорії, як сторонник поваленого гетьманського режиму. Про це пише м. і. в «Свободі» (26. 4. 1952) В. Дорошенко:

«Ті, що були при владі за гетьмана, тепер тремтіли за своє життя… І мали підставу боятися, бо як я довідався від своїх приятелів (покійних Б.Матюшенка і Марусі Мартос), серед Директорії й її оточення були екстремісти, що домагалися голів гетьманських прислужників». Навіть доля Д.Дорошенка була непевна, але що він був душа незлоблива…, то його помилувано. Гірше стояла справа з другим Дмитром Івановичем – Донцовим, що його шиї домагалися ес-ери… Донцову могло бути не з медом».

Поміг мені в цій халепі полк. Є. Коновалець.

Саксаганський Панас Карпович (1859 – 1940) – український актор та режисер ().

Марголін Арнольд (1877 – 1956) – єврейський та український громадський діяч, адвокат (К.Галушко).

А.Марголін був призначений Директорією послом до Лондону. В своїй дипломатичній діяльності, репрезентуючи самостійну Україну, що була в стані війни з російським агресором, – виступав він за «федерацію», тобто за «єдину, неділиму» Росію, отже проти української державності. Про це він сам пише в своїй англійській книзі «From a political Diary, Russia, the Ukrainian and America, 1905-1945», Columbia University Press 1946. Докладно про це див. статтю – «З приводу одної книги», Нюйоркський «Вісник», травень, 1950. По 26 травня 1926 він не заявився без застережень по стороні замордованого шефа своєї держави, С. Петлюри (Д. Донцов).

Коцюбинський Юрій Михайлович (1897 – 1937) – радянський політичний діяч. Член РСДРП(б) з 1913 р. З грудня 1917 – заступник народного секретаря військових справ в уряді Радянської України. У 1918 р. – у підпіллі. 1921-1923 – посол УСРР у Відні. Розстріляний своїми товаришами-більшовиками. (К.Галушко).

Назарук Осип Тадейович (1883 – 1940) – галицький адвокат, громадськтий діяч, письменник, публіцист. У 1919 підтримував Директорію, у 1920-ті роки прилучився до гетьманського руху. Помер на еміграції у Кракові. (К.Галушко).

Швець Федір Петрович (1882 – 1940) – український вчений і політичний діяч ().

Чехівський – член Ц. К. Укр. соц. дем. партії. Політика ніколи не була його стихією. Вже в 1920 рр. зайнявся він виключно церковно-релігійними справами, ставши одним з організаторів Укр. правосл. автокеф. церкви (Д. Донцов).

Трибуна – щоденна газета, виходила у Києві з середини грудня 1918 р. до 3 лютого 1919 р. ().