5. Історико-етнографічні відомості

Закусило О.М., Шевченко Н.О., Асаулова О.В.

Мал. 1. Мапа

Історія зберегла відомості й про інші знахідки, аналогічні об’єкту даного дослідження – «Ритуального дубу». Так, у серпні 1909 році в місцевості, яка була відома киянам, як Микільська Пустенька, що розташована неподалік від колишнього монастиря Пустинного Миколи біля впадіння Десни в Дніпро, робітниками під час очищення річища Десни за 8 км від її гирла [10, С.95-104] з дна річки було витягнуто величезного дубового стовбура завдовжки до 20м. Від інших дерев цей стовбур відрізнявся не тільки задовільним станом збереженості, а присутністю чотирьох кабанячих щелеп, що їх було симетрично вправлено з одного боку та які встигли міцно врости в деревину.

Щелепи були прилаштовані так, що утворювали квадрат. Вони добре збереглися, були майже неушкодженими, лише потьмяніли. Тоді ж частину стовбура з щелепами робітники випиляли, але при пилянні сильно її попсували. Через три роки знайдену дубову колоду було відправлено на зберігання до Художньо-промислового музею (нині – Державний історичний музей України) [1, С.80].

Мал. 2. Знахідка 1909 р. Фрагмент стовбура з кабанячою щелепою. Реконструкція.

Наприкінці 1970-х років, приблизно у 1978-79 рр., в околиці с. Количівки, розташованого біля м. Чернігова, з дна Десни було піднято ще один, третій за рахунком, стовбур мореного дубу. Довжина третьої знахідки сягала 20, 5 м, а обвід складав 2, 95м. На висоті 15 м від основи спостерігалася лише одна, вставлена в деревину, свиняча щелепа. Дослідженням цієї пам’ятки займалися археологи Забашта Р. В. та Пошивайло О. М. [8, С. 57 – 58;С. 60; С.63]. Згідно одержаних результатів радіовуглецевого аналізу, вік деревини складав 750+50років.

Усі три знахідки належали до району, де в давні часи проходила межа полянської та сіверянської земель, сходилися прип’ятський та деснянський водні шляхи. Саме тут була й переправа. За часів давньої Русі в цьому місці перетиналися важливі торгівельні шляхи: Дніпровський – «із варяг у греки» та ще один, що вів з Києва до Чернігова.

Тож, і третю знахідку можна вважати ритуальною знахідкою.

Відомий дослідник археологічних знахідок В.В. Хвойка, який свого часу ознайомився зі знахідкою 1909р., визнав її за священне дерево слов’янської язичницької доби й датував ІХ ст.н.е. Характерні особливості деревини надавали підстав визначити вік зростання дерева, який сягав майже 150 років. Такі відомі вчені як Л. Нідерле, Д.Н. Анучин, В.О. Городцов, В.В. Завитневич, М.В. Довнар-Запольський також пристали до думки щодо ритуального призначення цього дубу.

Влітку 1912 року В.В. Хвойка у доповіді знов підтвердив свою гіпотезу щодо цієї знахідки. Про історію пам’ятки, названої «Перунів дуб», згадувало потому у своїх статтях багато дослідників, зокрема Болсуновський К.В. [2] , Каргер М.К [12, С.61-113], Лавров М.Ф. [13] але в них відомості щодо місця відкриття та часу знаходження було подано дещо не зовсім точно. Навіть зараз в літературних джерелах зустрічається датування цієї події 1908 або 1910 рр. Найбільш цікавим та об’єктивним щодо цього питання здається дослідження Козловської В.Є., результати якого було надано нею у статті за 1928р.[10, С.95-104; 11].

Результати дослідження та спільні ознаки усіх трьох знахідок: а) одна й та ж порода дерева – дуб; б) великий розмір стовбура, що заввишки коливається в межах 10 – 21 м з обводом більш як 2 м; в) присутність в збереженої кореневої системи, тобто відсутність жодних слідів, що дерева були зрубані або зламані; г) щелепи (відповідно – чотири, дев’ять і одна), що належали самкам домашньої свині віком до 2-3 років, вправлені в деревину високо по стовбуру, де розходяться гілки, надавали підстав віднести їх до одного хронологічного періоду й датувати їх приблизно IX ст. н.е.

На жаль, відновити технічні прийоми заправлення щелеп в деревину безпосередньо на місці не вдалося внаслідок його відсутності. Втім, за даними попередніх дослідників [1, С. 8], яким вдалося спостерігати пам’ятку ще неушкодженою, техніка вправлення щелеп в стовбур виглядала наступним чином: в стовбурі дуба видовбувався глибокий чотирикутний отвір, куди вставлялася щелепа молодого кабана зубами догори, потім в отвір заганявся дубовий кілочок, який з часом так вростав в деревину, що міцно тримав щелепу і його, з часом, не можна було розрізнити в стовбурі.

Враховуючи вищенаведені факти, можна погодитися з висновками попередніх дослідників як количівського священного дуба (Р.В. Забашта, О.Г. Пошивайло) так і інших знахідок ( В.В. Хвойка, В.Є. Козловська 1975рр., Г.Ю. Івакін), щодо гіпотези відносно тісного зв’язку усіх знахідок з слов’янською міфологією язичницької доби.

Згідно місця знаходження усіх трьох артефактів, йдеться про територію між гирлом Десни й Дніпра, Києвом та Черніговом. За словами Нестора-литописця, який уклав у 1113 р. «Повість врем’яних літ» [14, С. 132-133], вказується про «ліс і бір великий» навколо Києва за часів Кия (кін.V-VIст.). Не викликає сумніву і близькість розташування колишніх дерев до води: адже величезні стовбури після зсуву грунту не могли далеко відноситися течією від місця свого зростання внаслідок їх значної ваги.

Старовинні пісні – колядки («Коли не було з нащада світа»), українські народні пісні («Купала під Івана») донесли до нашого часу віру давніх слов’ян про шанування води, як первісної стихії, з якої утворився світ та яку заселяли різні міфічні істоти – упирі, берегині й русалії [17, С.91-116]. Вибір дерева – дубу, як ритуального священного дерева, також не був випадковим. Розмір крони дорослих дерев дубу, що в діаметрі досягав кількох десятків метрів, дозволяв ховатися в його тіні людям під час ритуальних дій. Наявність залишків кореневої системи в усіх трьох знахідках свідчило про те, що дерева не були зрубані, а опинилися у воді, скоріш за все, внаслідок зсуву грунту під час повнів [1, С.83]. До того ж, перебування стовбурів на дні річок надавало підстав припустити їх розташування у період росту близько до води, тобто на березі річки.

За етнографічними даними давні слов’яни вважали рослинний світ живим та розподіляли дерева згідно їх форми на «чоловічі» та «жіночі»: «береза» – «березун», «дубиця» – «дуб». Наприклад, дерево «береза» вважалося жіночим, якщо його гілки росли в боки, а чоловічим, якщо – гілки росли доверху. Властивості деревини дубу – висока твердість, декоративність та стійкість до впливу негативних атмосферних факторів, надавали їй переваги перед іншими породами та дозволяли використовувати її не тільки як будівельний матеріал, а і для різьблення. Так, під час риття котловини в садибі №25 по вул. Оболонській, неподалік від Дніпра у 1968 році В.М. Даниленком був знайдений стовпоподібний витвір з мореного дубу завдовжки 154см вагою 50 кг з грубо позначеним обличчям, очами, довгастою шиєю та короткими ногами (Фото62).

Фото 62. Язичницький ідол. Музей історії Києва. Автор знахідки гіпотетично визначив її як язичницького ідола давньоруської доби [1, С. 89].

Про застосування деревини дубу для ритуального вогнища свідчать залишки вугілля від дубових дров, винайдених у 1975р. археологами при дослідженні капища по вул. Володимирській, 3, датованого першою половиною Х ст. Цей факт узгоджується з Густинським літописом [6] щодо ідола Перуна у Києві, якому «…як богу жертви приносили і вогонь непогасний з дубового дерева постійно палили». На сторінках літописів – Новгородському, Воскресенському, в «Уставі» Володимира Святославовича та «Житії» Костянтина Муромського розповідається про полян, від яких пішли «суть кияни», «хто молиться в гаю» та поклоняється деревам [1, С.11].

Мал. 3	Мал. 4

У Погодинському та Хлєбніковському списках під 1169 роком згадується урочище «Добрий дуб», назва якого походить від велетенського дубу, що стояв під самим Києвом.

Мал. 5	Мал. 6

У слов’янському фольклорі дерево, що символічно вважалося світовим, співвідносилося з трьома світами: Нав’ю, Прав’ю та Яв’ю (Мал. 5). у календарному колі – коловороті, кожний місяць року відповідав певному роду дерева (Мал. 6 ). В сімейному обряді дерево символізувало рід.

Про символічне значення священного дерева – дубу, йшлося у давніх легендах та народних казках. В одній з них розповідається про дуб заввишки до самого неба, на гіллі якого сидить птах – золотий гребінець. Він у воді не тоне та у вогні не горить. В кроні цього дубу є чудові жорнова (символ весняної грози), що дають землі родючість, а людям – хліб. На дубі тримаються три світи – небо, земля і пекло та живуть віщі діви. Біля коренів того дубу лежить страшенна змія, а навкруги течуть джерела з живою водою [15].

За міфопоетичними уявленнями індоєвропейців, до яких відносилися й слов’яни [9, С. 304;С.306 – 307], дуб був пов’язаний з «творцом молний, владыкой над всеми» [16, С. 30.], богом грому та блискавки – Перуном [9, С. 304], що видобував з священного дубу живий вогонь. Місцем перебування Перуна була висока гора, на якій і ріс священний дуб. Змій вкрав у Перуна сонце, воду, скот та, навіть, жінку, за що той вбив Змія своїм «перуном» – вогненною або кам’яною стрілою (блискавкою), кам’яним або залізним молотом (громом) [15]. Після цього на небо повернулося сонце, а на землю пролився дощ.

Мал. 7	Мал. 8	Мал. 9

В давньоруській грамоті від 1302 р. згадується місцевість під назвою «Перунів Дуб», що свідчить про зв'язок дубу з цим язичницьким богом, який за часів існування княжої дружини у Х ст., вважався покровителем найголовнішого жерця, функції якого перебирав на себе князь.

Найбільш раннє свідчення в літературних джерелах щодо язичницького жервоприношення біля дубу відноситься до Хст. У своєму трактаті «Об управлении государством» Костянтин Багрянородний сповіщає про те, що на острові св. Григорія (о. Хортиця) роси (рос. русы) «здійснюють свої жертвоприношення тому, що там росте великий дуб». Він описує обряд, під час якого одні приносять в жертву живих півнів й навкруги втикають стріли, а інші – шматки хліба та м’яса, що кожний має, як того потребує звичай [18].

В старовинних писемних джерелах, де згадується про водяні культи язичників, передусім йдеться про молитви біля води та жертвоприношення. В «Слові Іоанна Златоуста про те, як погани кланялись ідолам» пояснюється про жертвоприношення воді у вигляді втоплення живих курей та півнів. У промові Філософа в «Повісті минулих літ» з метою пропаганди християнства на Русі, засуджувалися традиції полян-поган, які «за диявольською намовою приносили жертви гаям, колодязям і річкам» у вигляді тварин та птахів. Існування цих традицій підтверджується знахідками кісток тварин на язичницьких капищах, про одного з яких, знайденого Хвойкою В.В. у Києві у1908 році, згадує К.В. Болсуновський [3].

Дійсно, в міфах та легендах багатьох народів світу – Африки, Індії, Європи, велика рогата худоба – тур або бик та дикий кабан – вепр (Фото 63) були головними дійовими особами. В давній Греції одним з перетворень богині родючості Деметри був кабан. Малюнок на вазі з Афінського національного музею свідчить про принесення жрицею в жертву кабана (Фото 64).

Фото 63	Фото 64. Малюнок на вазі

Відомий дослідник язичницьких традицій Б.О. Рибаков схилявся до думки про ритуальне призначення решток споруд з залишками кісток свійських тварин та визнавав їх за язичницькі капища, на яких відбувалося жертвоприношенням. Три знахідки морених дубових стовбурів також стали яскравими свідками тих язичницьких традицій та доповнили дані щодо релігійних уявлень давнього населення Києва та його околиць. Завдяки зусіллям музеєзнавців, реставраторів та науковців цей свідок давніх подій й досі залишається з нами.