3. Технологія давніх виробництв

В.П.Дудкін, М.Ю.Відейко

За допомогою археометричних методів досягнуто значних успіхів у вивченні технологій виробництв мідного віку – металургії, кременярства та обробки каменю, гончарства, ткацтва, обробки шкіри, дерева та кістки і рогу. Важливу роль в цьому відіграла також експериментальна археологія, яка дала змогу відтворити давно забуті технології.

3.1. Металургія та металообробка

Відкриття міді – одне з найвидатніших досягнень минулого. З ним пов’язують прогрес у розвитку продуктивних сил, виробничих можливостей та технологічних знань людства. Не дивно, що мідні вироби, знайдені археологами на поселеннях трипільців, стали предметом вивчення відповідних фахівців та джерелом жвавих дискусій [Рындина, 1971, с. 15 та далі].

Першим звернувся до вивчення трипільського металу із застосуванням спектральних досліджень Є.Черних [Черных, 1966]. Серія спектральних аналізів була зроблена в лабораторії Інституту археології АН СРСР в Москві. Результати досліджень свідчили, що трипільці використовували практично чисту мідь, і лише на пізньому етапі з'являються бронзові сплави, походження яких, на думку дослідника, слід пов’язувати з Кавказом.

У 1971 р. вийшла фундаментальна праця Н.Риндіної, яка висвітлювала широке коло питань, пов’язаних з металообробкою у трипільській культурі. Нею було проаналізовано матеріали з археологічних колекцій наукових фондів та музеїв. Було зроблено численні шліфи, які вивчали, щоб встановити технологію виготовлення речей. З цією ж метою було проведено експериментальне виготовлення речей з міді за допомогою ковальської техніки обробки металу. В роботі було поставлено і вирішено такі питання, як розкриття техніки створення виробів для різних періодів культури, їх зв’язок з місцевим виробництвом, виявлення місцевих центрів металообробки, виділення імпортних виробів, і нарешті – встановлення витоків трипільської металообробки. Останнє мало велику вагу для вирішення проблеми походження трипільської культури та її місця серед давніх цивілізацій південно-східної Європи [Рындина, 1971].

Цікавими виявилися результати вивчення технології створення великих кинджалів, які було знайдено свого часу при розкопках пізньотрипільських усатівських курганів, зроблені Н.Риндіною та Л.Коньковою. Вони встановили, що ці вироби виготовлено за технологією, відомою лише майстрам з Малої Азії, що свідчить про їх імпорт з цього регіону. Усатівські кинджали мають, на думку дослідників, певні аналогії в матеріалах з культурних горизонтів Троя І – Троя ІІ [Конькова, Рындина, 1982].

Результати спектральних та технологічних досліджень дають підстави твердити, що металургія та металообробка – це нові види господарської діяльності, що з'явилися в енеоліті і потребували значного обсягу технічних та природничих знань і навичок, які, в свою чергу, обумовлювали високу ступінь спеціалізації і могли розвиватися лише при умові виділення майстрів-ремісників, зайнятих переважно у даній галузі. Металургія міді з'явилася на території України в готовому, цілком сформованому вигляді в V тис. до н.е. разом з трипільськими племенами і пов'язана своїм походженням з Балканами. В мідному віці в археологічних культурах на Україні з'являються перші мідні вироби і починається власне виробництво.

Руду могли видобувати в балканських родовищах, а метал виплавляли в інших місцях, іноді на значній відстані від родовищ. Так, на ранньотрипільському поселенні Олександрівка (північ Одещини) знайдено кам'яні рудодробилки [визначені трасологічними методами Н.Скакун], на яких імпортовану за сотні кілометрів сировину подрібнювали перед збагаченням. Використовували також нечисленні поклади самородної міді, одне з таких родовищ – біля с. Великий Мідськ – було і в Україні.

В V тис. до н.е. в ареалі поширення ранньоземлеробських культур північних Балкан (Каранове VI – Гумельниця – Селкуца – Вінча D та ін.), басейну середнього Подунав'я та Тиси (Тиса-Полгар, Бодрогкерестур, Лендель), а також Трансільванії та північного Причорномор'я (Петрешті, Кукутені-Трипілля А, В) виникають осередки металообробки, які, на думку Є.Черниха, можна об'єднати в Балкано-Карпатську металургійну провінцію. Для неї характерні певні типи виробів – хрестовидні втульчаті сокири-тесла, сокири-молоти, тесла-долота, виготовлені з металургічно чистої міді.

Надзвичайно високим був рівень металургійного осередку, пов'язаного з колом культур Коджадермен – Каранове VI – Гумельниця. Тут було освоєно, крім ковальства, техніку лиття, в тому числі в складні форми. Відливалися пласкі та втульчасті сокири, клівці, мідний дріт та пластини. Дріт та платівки слугували заготовками для виготовлення прикрас-підвісок, браслетів, намистин, пронизок тощо. Ранньотрипільський осередок металообробки був найбільш східним у системі Балкано-Карпатської металургійної провінції, яка, в свою чергу, сформувалася під малоазійськими впливами, як вважає Є.Черних.

В цей час переважала ковальська обробка металу, якою трипільські майстри володіли, як встановила в ході своїх досліджень Н.Риндіна, досконало. На етапі Трипілля В значною мірою розширюється асортимент виробів – як прикрас, так і знарядь праці, переважна кількість яких виготовлена на місці, за винятком сокир-молотів типу "Відра" та деяких прикрас, імпортованих з середовища культур Тиса-Полгар та Лендель. Продовжуючи ковальські традиції попереднього етапу, майстри опановують фігурне кування та лиття – як у відкриті, так і у складні закриті форми.

За даними спектрального аналізу виробів (Є.Черних) використовувалися ті ж джерела металу, що і на попередньому етапі. Можливе використання місцевих покладів сировини – у Подністров'ї, Буго-Днiпровському межирiччi та самородної мiдi на Волинi (Великий Мiдськ).

3.2. Гончарство

Археометричні дослідження в галузі трипільського гончарства велися в двох напрямках. По-перше, робилися хімічні аналізи керамічних мас та фарб з метою вивчення виробничих центрів та особливостей технології. По-друге, велися спеціальні дослідження технології виробництва – рецептури керамічних мас, техніки виготовлення. Слід згадати також експерименти по виготовленню трипільського посуду (див. розділ "Експериментальна археологія").

Перші дослідження фарб з трипільського посуду проведено в 20-і роки. І.Красніков у 1931 р. опублікував працю, де наводились результати таких досліджень. Вони свідчили, що три основних кольори, уживані трипільцями, пов’язані з використанням оксиду заліза – вохри, болотяної руди та каоліну [Красников, 1931].

Новий етап у дослідженні трипільського гончарства відкривають праці О.Кульської, Н.Дубицької та К.Коршака. На підставі хіміко-технологічного дослідження кераміки та решток будівель, вони дійшли висновку про місцевий характер виробництва трипільського посуду. К.Коршак провів експерименти по нанесенню одного з різновидів рельєфного орнаменту – канелюру [Кульська, 1940; Кульська, Дубицька, 1940].

Рецепти керамічних мас, які застосовували трипільські майстри, відкрито завдяки дослідженням Е.Сайко. На підставі комплексу аналізів вона характеризувала виробничі традиції на рівні окремих поселень – спільність рецептів формовочних мас, техніки виготовлення посудин, їх випалу [Сайко, 1982; Заец, Сайко, 1989].

Цікаві роботи виконано англійськими дослідниками. В лабораторії Оксфордського університету встановлено рецепти фарб та режими випалу трипільського посуду з поселень біля с. Більче-Золоте. Результати в цілому підтвердили висновки І.Краснікова, опубліковані в 1931 р. Окрему працю керамічному виробництву Трипілля присвятив Л.Елліс [Ellis, 1984, 1987].

Огляд праць, присвячених трипільському гончарству, можна знайти в роботі О.Цвек про керамічне виробництво Трипілля-Кукутені [Цвек, 1994].

В мідному віці виготовлення посуду в найбільш високорозвинених археологічних культурах перетворилося на ремесло. Про це свідчать технологія його виробництва та технічне оснащення, якість та кількість виробів. Найперше вдосконалюються рецепти глиняних мас. Наприклад, трипільські гончарі стали використовувати для виготовлення посуду сировину, яка створювалася шляхом змішування кількох сортів глин і була дуже пластичною. З неї можна було робити посуд навіть на гончарному крузі, тонкостінний, якісний, який міг витримати високотемпературний випал у спеціальному горні.

Якщо в неоліті посуд ліпили від руки, то в мідному віці з'являється гончарний круг. Застосовувався повільний гончарний круг і в трипільській культурі – починаючи з середнього етапу. Відомі відбитки вісі кругу, а також тканини, яка підкладалася на нього під денце виготовлюваної посудини (щоб та не приліплювалася до поворотної основи). Згідно спостережень над посудом трипільської культури, форми столового посуду змінювалися в напрямку пошуку найбільш простих та менш трудомістких для виготовлення виробів.

Важливим етапом виготовлення посуду була обробка поверхні та орнаментування. Крім архаїчних типів орнаментації, пов'язаних зі штампами, врізними лініями тощо, прогресує технологія виготовлення розписного посуду. Найдавніші зразки розписувалися мінеральними фарбами (вохра, тальк, оксид марганцю) після випалу. Пізніше перейшли на покриття поверхні кольоровими, переважно білого або цегляного кольору, ангобами і розпису до випалу. Виготовлений таким чином посуд добре зберігається навіть в землі.

Високий розвиток гончарства в енеоліті був характерним, насамперед, для ранньоземлеробських культур. Він визначався виділенням гончарства в окрему галузь, технологічною революцією (розробка рецептів формовочних мас, фарбування, стандартизація виробів, поява гончарного кругу, спеціальних печей для випалу). Важливою ознакою є поява гончарних майстерень. Такий злет гончарного ремесла став можливим завдяки економічному розквіту ранньоземлеробських громад, який дав можливість матеріально забезпечити діяльність майстрів. Там, де такої можливості не було, гончарство лишалося на рівні домашнього ремесла, сприймаючи доступні прийоми нових технологій від сусідів. Економічна та суспільна криза наприкінці мідного віку зробила неможливим існування спеціалізованого гончарного ремесла і викликала регрес в цій галузі. У трипільській культурі відбувається повернення до домашніх форм виробництва з характерними для нього ознаками, що супроводжувалося відмовою від попередніх техніко-технологічних досягнень.

3.3. Петрографічні дослідження

Цікаву інформацію про давні виробництва дає визначення сировини. Окремо слід зупинитися на визначеннях таких стратегічних сировинних матеріалів мідного віку, як камінь та кремінь. У виготовленні знарядь праці найперше місце займав кремінь (скребачки, ножі, проколки, леза серпів, наконечники стріл, дротиків), обробка якого досягла досконалості. Віджимна ретуш (в тому числі з використанням мідних знарядь), шліфування надавали виробам додаткові робочі та естетичні якості. Сировина для їх виготовлення транспортувалася іноді за десятки або сотні кілометрів.

Особливе місце займають праці В.Петруня [Петрунь, 1967, 1992, 1993, 1994 та ін.]. Він особисто дослідив знаряддя праці та сировину для їх виготовлення з десятків трипільських поселень та розробив власну методику їх вивчення. Йому належить серія праць із визначеннями сировинної бази як для окремих поселень, так і регіонів поширення трипільської культури. Його роботи у південному Побужжі підтвердили припущення про походження трипільського населення цього району з Подністров’я. Було встановлено, що знаряддя праці на поселенні Гребенюків Яр (Буго-Дніпровське межиріччя) виготовлені з сировини, яка походить з басейну Дністра.

В енеоліті відомі знахідки зооморфних кам'яних скіпетрів. Їх знайдено як у похованнях скелянської культури (найвідоміше – Суворовський курган), так і на поселеннях ранньоземлеробських культур (переважну більшість). Оскільки скіпетри зображують голову коня, то деякі вчені вважають їх інсигніями ватажків войовничих степових скотарів. Однак техніка виготовлення таких виробів була невідома "степовому населенню". Натомість, в районі трипільського поселення Березівська ГЕС на Південному Бузі (звідки походять два таких скіпетри), геолог В.Петрунь знайшов поклади каменю, з якого робили ці речі. Отже йдеться саме про місцеве, трипільське, виготовлення "конеголових скіпетрів".

В одній з останніх праць В.Петрунь розглянув склад кам’яної та крем’яної сировини виробів з пізньотрипільських (софіївських) могильників на середньому Дніпрі [Petrougne, 1995]. Встановлено, що трипільське населення використовувало різні гатунки – не менше 9 – самого лише кременю. При цьому найкращі вироби виготовляли з імпортного кременю, принесеного з покладів на Волині. Бойові сокири-молоти виготовлені переважно з привізної сировини, причому джерела деяких зразків, на думку В.Петруня, знаходяться десь на території сучасної Словаччини, за Карпатами. Результати праці значно розширили уявлення вчених про "міжнародні" зв’язки населення України в мідному віці.

Досліджуючи походження крем’яної сировини з поселень V-IV тис. до н.е. на території Польщі та Словаччини, польська дослідниця М.Качановська встановила, що приблизно 30% її складає кремінь з Волині та Подністров’я [Kaczanowska, 1971, 1985 та ін.]. Археологам раніше було відомо про перебування неолітичної людності з тих місцевостей в Україні – через виявлені на трипільських поселеннях імпорти та наслідування неолітичній кераміці з території Словаччини [Цвек, 1989]. Тепер стало зрозуміло, що приваблювало людей з-за Карпат на трипільські землі – високоякісна кремінна сировина, яку транспортували за сотні кілометрів.

3.4. Експериментальна археологія

В ході досліджень перед археологами постають проблеми, які практично неможливо вирішити ніякими аналітичними методами. Виникає потреба моделювати певні виробничі або технологічні процеси з метою порівняння отриманих результатів зі спостереженнями, зробленими в ході розкопок або аналізів. Дослідження трипільської цивілізації також не обійшлося без цілої низки цікавих та корисних експериментів.

Перший з них було поставлено для вирішення проблеми трипільського житлобудування. Це сталося під час розкопок на поселенні Коломийщина 1 в 1935 році. Тоді провели моделювання процесу обпалення підлоги трипільського житла за допомогою вогнища, розкладеного на глиняній долівці зруйнованої сільської хати. На думку учасників експерименту, він підтвердив робочу гіпотезу про використання вогню при спорудженні трипільцями жител типу "площадок" [Пассек, 1940; Кульська, Дубицька, 1940]. Аналогічний експеримент провів в 1976 р. археолог К.Зіньковський. Він обпалював модель долівки трипільського житла та спалив модель цілого будинку, зроблену в масштабі 1 : 10. На його думку, результати цих дослідів спростовують висновки експериментаторів, зроблені в 1940 р. – вогонь тільки знищив трипільські житла, а не був використаний в процесі будівництва. Інший висновок – рештки будівлі, що зосталися після спалення, підверджують висунуту В.Маркевичем гіпотезу про двоповерховість трипільських жител та свідчать про ритуальний характер пожежі [Зиньковский, 1983, 1986].

Найбільший і різнобічний комплекс експериментів у галузі виробництва побутових речей та використання знарядь праці трипільцями провели у 80-і роки Г.Коробкова та С.Семенов. Це дало змогу зробити ряд палеоекономічних реконструкцій та запропонувати вирішення дискусійних питань про характер окремих видів діяльності, визначити рівень технічної озброєності трипільського населення [Коробкова, 1980; Коробкова, Семенов, 1983].

Вони вважали, що для обробки землі трипільці використовували, переважно, ручні знаряддя-мотики, робоча частина яких виготовлялася з каменю або рогу. Випробували всі види мотик, насамперед найбільш поширені – мотики з поперечним лезом. Експерименти, проведені Г.Коробковою, показали високі робочі якості таких знарядь. За годину, на легкому грунті, такою мотикою можна було розпушити до 60 м2. Таким чином, сім'я з трьох чоловік могла за робочий день обробити до 1500-2000 м2. Були відомі і палки-копалки – на трипільських пам'ятках виявлено рогові наконечники таких знарядь. Проте їх продуктивність виявилася вдвічі меншою, ніж у мотик. Мотичне землеробство було поширене в трипільській, гумельницькій, лендельській, полгарській та інших культурах мідного віку Європи. Ці висновки важливі, бо питання про поширення орного землеробства в трипільській культурі, поставлене свого часу С.Бібіковим, і досі лишається дискусійним.

Він вважав, що трипільське населення обробляло землю за допомогою тяглової сили тварин, починаючи з раннього періоду. На трипільських поселеннях етапів А та ВІ (Гребенюків Яр, Нові Русешти та ін.) знайдено частини знарядь для проведення борізд, виготовлені з рогу благородного оленя. Відомі такі речі і на пам'ятках культури Гумельниця. На користь положень С.Бібікова слугують такі непрямі свідчення, як знахідки скульптурних зображень упряжок, моделей саней-волокуш, слідів деформації на кістках биків, кісток волів, палеоекономічні підрахунки.

Однак Г.Коробкова, Ю.Краснов пропонують обережніше відноситися до питання про орний характер трипільського землеробства, насамперед через відсутність прямих доказів та сумнівність непрямих свідчень, вважаючи основними знаряддями мотики. При цьому вагомим аргументом на користь їх гіпотези є саме експериментальні роботи.

Збір врожаю в трипільський час здійснювався за допомогою серпів з крем’яними вкладенями. В трипільській та гумельницькій культурі на ранніх етапах вживали серпи, в рогову або дерев'яну оправу яких вставляли вкладені з крем’яних пластин розмірами 2-5 × 1-1.5 см. Це так званий серп каранівського типу, винайдений ще в неоліті. З часом розміри вкладенів збільшуються до 4-7 × 2 см, а далі їх починають виготовляти з однієї великої пластини 15-22 × 3-4 см, також застосовуючи рогову чи дерев'яну оправу. Краї такого серпа ретушувалися, внаслідок чого утворювалося зубчасте лезо, аналогічне лезу сучасного залізного серпа. Цей винахід, як показали експерименти Г.Коробкової, значно підвищив продуктивність праці при зборі врожаю. Якщо ранні знаряддя дозволяли зрізати колосся на площі до 0.7 м2 за хвилину, то зубчасті серпи – до 1.2 м2 за хвилину, що всього в 1.5 рази менше за можливості залізного серпа.

Трасологічні дослідження Н.Скакун дозволили виявити невідому раніше категорію знарядь, пов'язану з обмолотом врожаю – молотильні дошки, що складалися з дерев'яної основи, в яку вставляли уламки кременю.

Цікаві дослідження виконано по обробці шкір. Експерименти, проведені Г.Коробковою показали, що для обробки різних видів свіжознятої шкіри площею від 1600 до 9000 см2 крем’яними знаряддями різних типів треба було витратити від 1 год. 20 хв. до 1 год. 45 хв. Найбільш ефективними виявилися бокові скребачки з гострим лезом, вставлені в дерев'яне руків'я. Щоб отримати чисту замшу, треба було витратити від 6 до 10 годин чистого часу. На крій та пошиття хутряної жилетки (за зразок правили зображення на пізньотрипільському посуді) за допомогою крем'яного ножа, проколки та кістяних голок знадобилося 3 години і 35 хвилин.