Лівобережний Київ на картах XVI століття

Тетяна Гедзь

Подвоєння чи навіть потроєння однієї й тієї назви досить часто спостерігається на давніх картах. Так, на відомій карті Фра Мауро 1459 року є три позначення Києва. З них на правому березі Дніпра одне позначення – Chiovio, на лівому два: Chievo over chio та Macharmi. Остання назва є варіантом тюркської назви Києва "Манкермен" ("велике місто" чи "велика фортеця"), яка, поряд із звичною назвою, вживалася в ХIV–ХVI ст. [1]. Тотожність цих двох назв була очевидною і для венеціанського дипломата і мандрівника Амброджіо Контаріні, який 1 травня 1474 року записав у своєму щоденнику: "В'їхали ми у місто Київ, або Магроман" [2].

У XVI столітті з'явилося декілька карт, де Київ позначено як на правому так і на лівому березі Дніпра. Спробуємо систематизувати ці позначення (див. Рис. 2).

На усіх картах Європи, створених Меркатором починаючи з 1552 року [8] (наприклад, див. карту B), лівобережну позначку Києва було запозичено з карти Сарматії Бернарда Ваповського. Поряд з лівобережною позначкою при копіюванні була повторена правобережна назва Києва – Kioua, літера K у назві в результаті копіювання перетворилась на R. Cаме так на лівому березі Дніпра, на півдорозі між Києвом і Черкасами, виник населений пункт Rioua.

Карти C і D створено за даними Івана Ляцького, московського воєводи, який з політичних причин емігрував у 1533 році до Литви. Карта Московії Антонія Віда (С) у нижній частині містить написи староросійською мовою, датований 1542, та латиною, датований 1555 роком. У латинському написі говориться, що Іван Ляцький надав авторові допомогу у створенні карти. Лео Багров вважав, що карта, створена Відом 1542 року за даними Ляцького, була рукописною, а рік 1555 є роком її друку [9]. Натомість, Ст. Александрович наводить аргументи щодо створення карти у 1535 році (1555 рік вважає помилкою гравера), та її друку в 1542 році [10]. У 1544 році Від надав Мюнстеру матеріали для згаданої вище карти Московії (D), про що автор вдячно згадав у "Космографії". Невідомо, у якому вигляді було надано ці матеріали: друкованої карти чи рукопису. Зображення Києва на обох картах є схожим, але на карті Віда Київ розташовано уздовж Дніпра, а на карті Мюнстера позначення Києва об'єднує обидва береги.

Вплив карти Сарматії Бернарда Ваповського на карти, створені в Європі в XVI столітті, досліджено істориками. Але автору не відомі дослідження щодо спільних елементів цієї карти Ваповського і карти Московії Антонія Віда. Схожість цих двох карт у частині території, що співпадає, є очевидною.

На обох картах у частині, що співпадає, позначені такі об'єкти:

Карта Сарматії Ваповського: Київ, Вишгород (вперше), Чорнобиль (вперше), Любеч (вперше), Речиця (вперше), неідентифікований населений пункт, напис про битву під Оршею, Лойова Гора (вперше), Гомель (вперше), р. Сож (вперше), Чернігів, неідентифікований населений пункт, Стародуб (вперше), Новгород-Сіверський (вперше), р. Сейм (вперше), Путивль (вперше), Азов (позначення без назви).

Карта Московії Віда: Київ, Речиця, напис про битву під Оршею (з малюнком), Гомель, р. Сож, Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, р. Сейм, Путивль, Азов.

Курсивом виділено об'єкти, що присутні на обох картах. Назви на обох картах переважно співпадають, хоча карта Ваповського містить більше топонімів, ніж карта Віда. Крім того, назва Речиця – Rzecytsa передана на ній більш точно, ніж у Віда та Мюнстера, де Rstha є, фактично, транскрипцією слова ріка ("река").

Схожість зображень на обох картах змушує шукати єдине джерело інформації. Таким джерелом інформації був згаданий вище Іван Ляцький, який з січня-лютого по квітень 1527 року перебував як глава московського посольства при дворі короля Польщі Сигізмунда I [11]. Саме в цей час Бернард Ваповський інтенсивно працював над створенням карти Сарматії, використовуючи усі можливі джерела даних.

Можна припустити, що в середовищі європейських географів було відомо, що Іван Ляцький вже одного разу надавав інформацію для карти Московії. Саме тому Антоній Від у 1535 році звернувся до Ляцького з проханням щодо відтворення частини карти, оскільки основний тираж карти Сарматії, де ця інформація була використана, було втрачено.

Особливістю обох карт є текстові повідомлення про битву 8 вересня 1514 року під Оршею. Битва відбулася між військом під командуванням князя Костянтина Острозького, гетьмана Великого князівства Литовського, та військом Московського князівства на чолі з воєводою Іваном Челяднином, що зазнало поразки. На карті Ваповського міститься текст Ніс Sigismundus Rex Poloniae Anno 1514 Octuaginta milia Moscovitarum magno vectigalis(?) superavit. Незважаючи на труднощі з прочитанням закінчення тексту можна зрозуміти, що у ньому йдеться про перемогу Сигізмунда, короля Польщі, над восьмидесятитисячним московським військом. Цей напис є, фактично, цитатою із віршованого панегірика на честь перемоги польської зброї, написаного Ваповським під час перебування в Римі та виданого у наступному після битви 1515 році [12]. Безсумнівно, битву під Оршею, було відзначено на карті за ініціативою самого Ваповського, а не Ляцького. На карті Віда, створеній за даними Ляцького у 1535 році, міститься напис короткий та позбавлений емоцій: Conflictus an: 1514. Очевидно, поразка московського війська не надихала емігранта з Московії, але цю подію було ним позначено, оскільки її було позначено на першому варіанті карти. Напис на карті Віда супроводжується чудовим батальним малюнком (див. Рис. 3).

Визнання Ляцького як одного з постачальників даних для карти Сарматії дозволяє уточнити питання щодо датування карти та кількості її видань. Твердження "карта Сарматії Ваповського 1526 року", яке раніше вживав і автор цих рядків, виявилось хибним.

Привілей на друк карт, який був наданий Сигізмундом I краківському друкареві Флоріану Унглеру, датовано 18 жовтня 1526 року. Польський дослідник К. Бушек, який першим написав про карти Ваповського, вважав, що карта південної і північної частин Сарматії була видана "не раніше 1526 року"[13], в подальшому обережне "не раніше" дослідниками було проігноровано. Врахування на карті інформації, що могла бути отримана лише у лютому-квітні 1527 року, означає, що карту було створено в 1527 чи 1528 роках.

Збережений фрагмент карти Південної Сарматії К. Бушек назвав пробним відбитком по причині його візуальної "неохайності": одне зображення відштамповано поверх іншого, назви містяться на значній відстані від об'єктів тощо. Враховуючи те, що документально підтвердженим є лише видання карти 1528 року, варто підтримати точку зору, що іншого, більш раннього, тиражу не існувало і збережений фрагмент насправді є одиничним пробним відбитком [14].

Повернемось до зображення на картах лівобережного Києва. На картах А (Ваповського) і D (Мюнстера), що мають єдине джерело – інформацію Івана Ляцького – Київ має спільні риси: на правому березі символічно зображено церкву, на лівому – світську споруду. Таке позначення могло бути правдивим відображенням ролі лівобережного поселення у політичному житті Києва.

В XI–XIII століттях в історичній місцевості Милославичі, яка зараз входить до складу лівобережного житлового масиву Вигурівщина – Троєщина, знаходилося городище з навколишнім посадом. Aрхеолог В. Гошкевич у окремій праці, присвяченій цьому поселенню, зібрав, зокрема, літописні свідчення про нього [15].

Перша згадка про Городець міститься під 1026 роком, коли "Ярослав зібрав воїв многих і прийшов до Києва і вчинив мир із братом своим Мстиславом коло Городця" [16]. Під 1097 роком Іпатіївський літопис містить згадку про Городець із вказівкою щодо його розташування: Володимир Мономах "послав [послів] до Давыда і до Олега Святославича, говорячи: Підіть обидва до Городця… і тоді одразу, зібравши воїв, прийшли вони обидва до Володимира, [а] Володимир перебував, стоячи з військом у бору" [17]. Під час одного з епізодів конфлікту між князівськими династіями Мономаховичів і Ольговичів узимку 1135 року "Ярополку не можна було перевезтися (через Дніпро – Т. Г.) із-за криг із воями своїми. А вони, постоявши три дні за Городцем у бору, пішли до Чернігова". Тоді ж Городець та поселення біля нього було спалено [18].

Менгу-хан, надісланий Батиєм у 1237 році, споглядав Київ, ставши "на тій стороні Днепра коло Городка Пісочного" [19].

Лівобережний населений пункт, відомий у XI–XIII ст. під назвою Городець, відродився та продовжив існувати в наступні віки. У "Списку городів руських, далеких і близьких", датованому кінцем XIV–початком XV ст., cеред "київських городів" є населений пункт Мирославици [20]. У той час на місці городища вже знаходилась заміська резиденція київських правителів. За однією з версій у 1397 році київський князь Скиргайло застудився "на ловах за Днепром у Милославичей", від чого й помер. За іншою версією він виїхав до заміського замку з Києва вже будучи смертельно отруєним.

Лівобережні будови стають особливо помітними у політичному житті Києва другої половини XV ст., коли на території городища знаходилась резиденція останнього київського князя Симеона Олельковича, звідки той управляв Київською землею.

Семен (Симеон) Олелькович (Олександрович) (1418–1470), князь Київський з 1455 року, правнук Великого князя Литовського Ольгерда, був впливовим політичним діячем Великого князівства Литовського та успішним воєводою, якому вдавалося захищати підвладні йому землі від нападів татар. По причині впливовості та політичної ваги він навіть згадується з титулом "цар" у молдавських літописах XV−XVI ст.[21]. Часи його князівства вважаються київським культурним ренесансом, зокрема, київський князь відновив Успенський собор у Київській Лаврі, постраждалий під час нашестя Батия у 1240 році.

Зберігся текст грамоти, наданої 12 червня 1459 року князем Симеоном Олельковичем своєму слузі Єремії Шашку на право володіння "городищами, селищами и урочищами". Ці земельні наділи знаходились на берегах річок Росави, Кам'яниці й Рашківки – приток Дністра. Надання маєтків на такій віддалі від Києва на думку Ф. М. Шабульдо було можливим тому що зазначені землі відносились до Брацлавського староства, а Симеон Олелькович мав також і титул брацлавського намісника [22]. У цьому тексті є така важлива деталь: "листъ писанъ на Прилуце, за Днепромъ"[23]. Отже лівобережна резиденція князя в другій половині XV cт. мала назву Прилука. За словником української мови Б. Грінченка "Прилука – полянка среди лесов, попеременно то лес, то поле"[24]. Це повністю узгоджується із постійними згадками в історичних документах про бір, що знаходився "в тилу" городища у сторону Чернігова.

В. Гошкевичем були зібрані свідчення про місцезнаходження лівобережної резидениції Симеона Олельковича, що містились у документах XVI– XVIII ст. [25]. Ці свідчення містяться у справах про спори за землі на лівому березі Дніпра між Києво-Печерською лаврою, Михайлівським монастирем та київським замком, що також мав там володіння. Через городище проходила межа спірних земель, тому згадки про нього потрапляли до подібних справ протягом більш ніж 150 років.

Найперша згадка відноситься до початку XVI ст. Київський воєвода Андрій Немирович (1511–1523) разом із місцевими жителями визначав межу між Милославичами – володіннями Троїцького собору Києво-Печерської Лаври – та володіннями київського замку. Межа проходила "от кладовища подле борку к городищу прежнему, где был двор князя Симеона Олельковича". Ця подія відбулася через 40–50 років після смерті князя (у 1470 році), але на той час резиденція, що найімовірніше була дерев'яним замком, уже перетворилася на спустошене городище. В. Гошкевич висловив припущення, що княжий двір було знищено кримським ханом Менглі Гіреєм під час його нашестя на Київ у 1480 або 1486 роках. Згодом це припущення, без наведення будь-яких додаткових доказів, перетворилося на твердження [26].

Інший давній акт, де згадується городище Симеона Олельковича, зберігся серед документів Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври у копії 1719 року. Третім документом є опис межі села Вигурівщина, яке універсалом Богдана Хмельницького у 1650-х роках було закріплене за Михайлівським монастирем. Документи містять достатню кількість топографічних деталей, за якими можна встановити точне місцезнаходження городища, що й було здійснено В. Гошкевичем разом із професором Київської духовної академії В. Завитневичем. Від Микільської слобідки вони дійшли до старовинного русла річки Гнилуші, пройшли повз величезні старі сосни "борка", стовбури яких в охваті сягали 5,5 аршин (1 аршин приблизно дорівнював 71 см). Згадаємо визначення "прилуки" як галявини між деревами та "борків" за Городцем, що згадуються в документах починаючи з літописів) та підійшли до високих валів городища Симеона Олельковича. "Если провести прямую линию между церквами Вигуровской и Троещинской, то линия эта пересечет городище" [27].

Нині річка Гнилуша, що була одним із рукавів Дніпра, перетворилася на однойменне озеро. На східному березі озера і розташоване городище, яке має форму півкола розмірами 120х80 м. Бір, що знаходився на підвищеннях у тилу городища, був частиною великого лівобережного лісового масиву, що тягнувся за Бровари. Він активно знищувався у кінці XIX ст. під час забудови села, наразі жодного дерева від нього не залишилося.

Городище досліджували, окрім В. Завитневича у 1890 році [28], П. Раппопорт і М. Сагайдак у радянські часи. Археологічні дослідження виявили сліди пожеж та численні поховання, а також фрагменти кераміки часів Київської Русі та пізнього середньовіччя [29]. На сьогодні вали городища майже непомітні під приватною забудовою, але декілька садиб було збудовано з урахування лінії валів (див. Рис. 5).

Рис. 5. План городища на Вигурівщині-Троєщині [30] та відповідна місцевість на сучасній супутниковій карті

Отже можна стверджувати, що ініціатором картографічного позначення Києва на правому та лівому берегах Дніпра на початку XVI ст. був московський воєвода Іван Ляцький. Причиною появи лівобережної позначки було існування на лівому березі з XI по кінець XV століття резиденції київських правителів.

Література

1. У арабських та персидських історичних джерелах (Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды, т. 2. М.−Л., 1941, С. 36–37, 121, 179); у турецьких дипломатичних документах (З. Абрагамович. Старая турецкая карта Украины с планом взрыва днепровских порогов и атаки турецкого флота на Киев/ Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы, т. 2. М., 1969, С.76–96, карта на С. 95).

2. Барбаро и Контарини о России, М., 1971 С. 411.

3. Карта з сайту Британської бібліотеки: .

4. Див. Гедзь Т. Неідентифіковані об'єкти на карті Сарматії Бернарда Ваповського. .

5. Атлас з сайту . Карта XXVII "Lithuania".

6. Кордт В.. Матеріали до історії картографії України. К., 1931, С. 30–31, карта у Додатку I.

7. З сайту . Карту наведено за виданням 1550, але вона міститься в "Космографії" починаючи з 1544 року.

8. Див. карти Меркатора, наведені у книзі: Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст. К., 2004, C.70–71, 110–111.

9. Багров Л.. История русской картографии. М., 2005, С. 96–103.

10. Alexandrowicz St. Rozwój kartografii Wielkiego ksiestwa litewskiego od XV do polowy XVIII wieku, Poznan, 1989, S. 59.

11. Зимин A. Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV – первой трети XVI в. – М., 1988. С. 188. Точне датування початку посольства: ПСРЛ., т. 8, – СПб, 1859, С. 271–272.

12. Sismundus Casimiriade Rex inclitus orae, Sarmaticae, patria gloria magna sue, Octoginta trucis superavit milia gentis Moscovicae… Повний текст вірша див. Szujski J. Bernard Wapowski i jego kronika/Kroniki Bernarda Wapowskiego z Radochoniec kantora katedr. Krakowskiego częśċ ostatnia czasy podługoszowskie obejmująca (1480–1535), Scriptores rerum Polonicarum, II, Cracoviae, 1874, S. 347–353.

13. Buczek K. The History of Polish Cartography from the 15th to the 18th century. WroclawWarszawaKraków, 1966, P. 32.

14. Таку точку зору висловлено в: Zsolt G. Torok. Renaissance Cartography in East-Central Europe, ca. 1450–1650. The History of Cartography, Vol. 3, P. 1820. .

15. Гошкевич В. Замок князя Симеона Олельковича и летописный Городец под Киевом/ Труды Киевской Духовной Академии. 1890, февраль. с. 228–254, див. С. 248–251, 253–254. Також: Городише, селище, 11–13 ст./ Звід пам'яток історії та культури. Кн. I, ч. I. К., 1999. C.323.

16. Літописні згадки про Городець зібрано в Гошкевич В. Замок князя Симеона Олельковича. Цитати з літописів наведено за текстом: Літопис руський / Пер. Л. Є. Махновця, К., 1989, C. 86.

17. Там же, С. 150.

18. Там же, С. 188.

19. Там же, С. 394.

20. Тихомиров М. Список русских городов, дальних и ближних. М., 1952, С.102.

21. У повідомленнях про одруження у 1463 році молдавського господаря Стефана Великого із Євдокією, сестрою Симеона Олельковича: Славяно-молдавские летописи XV−XVI ст. М., 1976, C. 26, 63, 69, 106, 107, 118.

22. Шабульдо Ф. "Семеновы люди": их территория и роль в политических отношениях между Крымом и Литвой на исходе XV века/Ruthenica, 2010, IX. С. 57–73, прим. 16 на С. 61.

23. Грамоты великих князей Литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского. К., 1868.

24. Cловарь украинского языка (под ред. Б.Д. Гринченка), К., 1907. Репринт К., 1958, т. III, C. 424.

25. Гошкевич В. Замок князя Симеона Олельковича…, C. 229 – 241.

26. Наприклад, у статті Городище, селище, 11–13 ст./ Звід пам'яток історії та культури…

27. Гошкевич. В. Замок князя Симеона Олельковича …С. 242–246.

28. Завитневич В. Замок князя Семена Олельковича и летописный Городец под Киевом. (Результат пробной археологической раскопки). .

29. Городище, селище, 11—13 ст./ Звід пам'яток історії та культури…

30. Там же.

Опубліковано 26 вересня 2014 р.