Головні шляхи Правобережної України 16 ст. у творах Станіслава Сарницького

Тетяна Гедзь

Візуальний образ мережі шляхів давньої України склався у нас, головним чином, завдяки Генеральній (Загальній) та Спеціальній (Детальній) картам Г. Л. де Боплана середини 17 ст., а також окремим аркушам атласу Польщі Дж. А. Ріцці Дзанноні, виданого у 1772 році, які для українських земель базуються на джерелах більш раннього часу. На цих картах, зокрема, позначені головні шляхи Правобережної України: Чорний [1] та Кучманський [2] (Рис. 1).

Звернімо увагу на початок цих шляхів. Чорний шлях за Бопланом починався з території неподалік Дніпра, зайнятої кількома лісовими масивами (Чорний ліс, ліс Нерубай) (Рис 2). Протягом 16–18 ст. основною функцією Чорного шляху була воєнна – прохід татарських загонів углиб населених земель. Ці загони формувалися під прикриттям прибережних дніпровських лісів. Це цілком підтверджується написом, що розміщений приблизно на місці Чорного лісу біля гирла річки Тясмин на карті Дніпра – складовiй частині Радзивиллівської карти Великого князівства Литовського (бл. 1600 року): “Тут татари, як правило, переховуються, доки не зберуться усі, хто виявив намір напасти на наші землі” [4]. На окремих європейських картах, створених на основі карт Боплана, Чорний шлях починається від переправи на Тавані (нині в районі м. Каховка та Берислав) та від інших дніпровських переправ, отже, веде із Криму. Показовою в цьому плані є карта Габріеля Боденера 1710 року (Рис. 3).

Кучманський шлях на картах, згаданих вище, не має самостійного, окремого початку та є, фактично, відгалуженням Чорного шляху, від якого він відокремлюється біля витоку р. Велика Вись (притоки р. Синюха), іде на південь, перетинає р. Південний Буг, прямує на захід вододілом між Південним Бугом і Дністром та знову з’єднується із Чорним шляхом біля витоків Південного Бугу.

Але будь-який шлях не є сталим та незмінним утворенням. Його поява, маршрут та інтенсивність використання залежать від політичних обставин, кліматичних та інших умов, що змінюються в часі. Розглянемо, як позначено та описано три великі шляхи України − Кучманський, Чорний і Волоський – майже на століття раніше від Боплана, у творах польського придворного історика та географа Станіслава Сарницького (1532–1597).

Відразу зазначимо, що польській історіографії властиве скептичне ставлення до історичного та картографічного доробку Станіслава Сарницького. Це спричинено численними помилками та архаїзмами у текстах історика та на його картах. Але, маючи досить обмежене коло джерел інформації про географічні реалії українського степу 16 ст., ми не можемо нехтувати відображенням масиву даних, зібраних безпосередньо у 16 ст., навіть якщо він дійшов до нас у неповному та видозміненому вигляді у творах Станіслава Сарницького.

Про цей масив даних розповімо окремо.

У 1575 році відбувся успішний татарський напад на території сучасної Центральної і Західної України [7]. Татарські загони безперешкодно розсіялися серед населених земель. Шляхетське військо, що зібралося для оборони, досягло лише локальних успіхів, розбивши окремі ворожі мобільні загони. Основні воєнні сили татар, здобувши велику здобич та численний ясир, безперешкодно повернулися додому. Політична еліта Речі Посполитої усвідомила, що для ефективного опору та попередження в майбутньому подібних катастроф необхідно знати більше про території між Дніпром і Чорним морем та про шляхи, якими користуються татари для наближення до заселених земель.

На коронаційному сеймі Стефана Баторія, що відбувся 1576 року, було прийнято рішення про проведення люстрації (ревізії, опису) “добр руських і подільських”. Очолював роботи по опису земель українського прикордоння (руського та подільського воєводств) каштелян пшемиський і львівський Ян Сененський. Процедура проведення люстрації передбачала безпосереднє перебування офіційних осіб на території, що підлягала опису, та збір топонімічних даних від місцевих жителів. Відбувся унікальний процес фіксації живого пласту місцевої топоніміки.

Матеріали цієї люcтрацїї збереглися лише у викладі придворного історика та географа Станіслава Сарницького. Його перу належать тексти та карти, що стосуються подніпровських і причорноморських земель, які й будуть далі розглядатися. Їх особливістю є акцент на описах головних татарських шляхів.

У 1577 році Сарницький презентував королю Речі Посполитої Стефану Баторію рукопис своєї праці “Księgi hetmańskie…” [8], в якій описано різні аспекти організації військової справи. Саме у цій книзі, у розділі “O slakach abo o drogach tatarskich któremi do nas przihodzą”, уперше з'явився текстовий опис маршрутів Кучманського, Чорного та Волоського (“на Волохи”) шляхів. Ось текст цього розділу (див. Рис. 4):

“Jako się ordy tatarskie dzielia nie jest czas o tem się roszerzać. Atoli jedne mianuja nohajskiemi, dobrudzkiemi, zawolgenses co za Wołga rzeka mieszkają, astrakanscy, tauricani abo przecopscy. Ci różnemi drogami do nas chodzą. Alie jednak dwie najpospolitsze.

Jedna gościnczem wielgiem, co podolscy liudzie zową kuczmania. Jako są ty uroczyska: Białogród, Andrzejów Ostrów 6 mil od Oczakowa, Bałaki [помилка прочитання, у тексті Bałaky– Т. Г.] za Jędrzejowem Ostrowem pół milie. A Bałakije [у тексті Bałakyr– Т. Г.] 8 mil od Baru, alie mi się zda daliej. Rusawa, Dulna [у тексті Rusawa Dolina – річка Русава – Т. Г.], Zinków, Szarawka, Gródko Biedrzychowo, Zalosne, Busko, Sokal.

Druga droga zowa czarnem szliakiem to jest manowcami, liasy, chodnikami. Alie tem szlakiem nie chodzi luid wielgi etc. Jako jest Uherski i Hnili Tykicz. Item uroczysko, które Kozacy zową Nasze Polie. Item lias zwinogródzki niżej Czerkas. Toż dopiero między Bracław a Kaniów, Białą Cerkiew, aże ku Wołyniu. Acz czarnem szlakiem właśnie zowa on wielgi meat[us] którem się Tatarzy białogrodzcy, kiliscy, dobrudzcy schodzą, gdy mają wtargnąć, gdzie Pretficz radził zamek przedni ku obronie wszytkich ruskich krajów naprzód postawic. Tu proszę abym był wymówiony. Dość jest, ze ja jeno daję pobitkę aby kto tam świadomszy tych rzeczy, poprawił. Alie iże rozumiem, ze ta rzecz młodem liudziem godna ku wiadomości, przeto jenom fizerung tego uczynil. Kozaków starych prosże, aby tego poprawili. Alie, iże kozacy niżowi nagabują, gdy się przeprawują, tedy na Wołochy, tedy ku Tehini sobie szlak nowy czynią. Atoż straż nasza, gdy ostrożnie ich chce wyszpiegować, tedy ne idą przed niemi, alie niedalieko stroną, co oni zową w bok idzie straż” [9].

У “Книгах Гетьманських…” основним, як “гостинець”, визначено Кучманський шлях. Початок шляху вказано з Білгорода (м. Білгород-Дністровський), але далі в тексті вказана кількість миль від пункту Andrzejów Ostrów до Очакова. Це означає, що початків шляху фактично було два: дороги з двох важливих причорноморських міст, Білгорода і Очакова, прямували на північ до Andrzejów Ostrów та Bałaky/Bałakyr (вважаємо, що це написання назви одного й того ж населеного пункту).

Щодо ідентифікації топоніма Andrzejów Ostrów зазначимо наступне.

Андріїв острів як острів на р. Південний Буг згадано Бопланом в Описі України[10]. З часом відбулася трансформація назви острова у позначення населеного пункту на численних картах, яку Ф. Петрунь описує таким чином:

“Під час походів Мініха на Очаків в цім районі біля теп. села Андреевки (Эрделевки користуючись транскрипцією російських мап, Шуберта та трьохверстки) було збудовано Андреєвського редута, що охороняв переправи через Буг (див. мапу Theatrum belli… anno 1737). Фігурують рештки цього шанца на мапі Rіссi-Zannoni 1772 p.; знає його також рукописна мапа 1772‒1774 pp. (ЗООИД., т. XIV). В тексті Боплана (вид. 1861 р., стоp. 57) є звістка про острів з аналогічною назвою: “Andre Ostro est une isle qui peu avoir une lieue de long et un quart de large, pleine de bois“. Ha мапі Боплана (Delineatio generalis) на де-якім віддаленні від Бугу бачимо означіння татарського міста з написом при ньому: Andryiow. До факту існування в степах з 17 ст. татарської оселі з слов’янською назвою треба віднестися критично. Напевне, креатором цього населеного пункту, який не згадується з других джерелах, був В. Гондіус, що штихував Бопланівські мапи ‒ напис Боплана: Аndrуі ow у нього перетворився в Andryiow. Цей Andryiow традиційно дається на значній кількості мап, які протягом століття були під впливом Бопланівських творів в зображенні району степів” [11].

Недалеко від позначення Andryiow на Загальнй карті Боплана знаходиться гирло р. Чичаклея. “Найбільш важливим та відомим у свій час був замок, що містився далі на південь біля уст’я Чичаклеї. В джерелах він зустрічається то під назвою Чичаклея, то під ім’ям Балаклея” [12]. Ця назва схожа на Bałaky/Bałakyr з опису у “Книгах Гетьманських”, але найбільш вірогідною є і версія, згідно з якою Bałakyr – це Балакирі, село Хмельницької обл., що лежить неподалік від Кучманського шляху [13].

Згадана річка Русава – ліва притока Дністра, біля гирла якої розташоване м. Ямпіль (Вінницька обл.). Далі Кучманський шлях проходив вододілом між притоками Бугу і Дністра, власне, по маршруту, зафіксованому Бопланом: повз Зіньків, Шарівку та Городок (Gródko Biedrzychowo) Хмельницької. обл.[14], Залізці (Тернопільської обл.), Буськ та Сокаль (Львівської обл.).

Далі в тексті йдеться про Чорний шлях – дорогу, “що називається чорним шляхом або манівцями” (тут назва Чорний шлях за змістом споріднена з поняттям “чорний хід”), що починається між річками Угорський (Гірський) і Гнилий Тікич. Подальший перелік географічних об’єктів: “урочище, яке козаки звуть Наше Поле [можливо, урочище Чорне поле, позначене Бопланом біля витоків Гнилого Тікича – Т. Г.], далі ліс Звенигородський нижче Черкас, далі до Білої Церкви, яка лежить між Брацлавом і Каневом, а далі до Волині”[15]. Складно об’єднати ці пункти у послідовний маршрут, але зазначимо, що всі вони знаходяться поряд із “бопланівською” гілкою Чорного шляху.

Ці два шляхи, Кучманський та Чорний, названі татарськими, тобто шляхами вторгнення. Наприкінці розділу згадується новий шлях, “на Волохи”, що використовується (прокладений) козаками, для відслідковування та утруднення руху татар старими шляхами.

Подальші праці Станіслава Сарницького побачили світ майже одночасно. У 1585 році надруковано історико-географічний покажчик “Descriptio veteris et novae Poloniae”/”Опис давньої та нової Польщі”[17] (далі – Descriptio). У 1587 році побачила світ історична праця “Annales sive de origine et rebus gestis Polonorum et Lituanorum”/ “Аннали або про походження та справи гідні Поляків та Литовців” (далі – Annales).

Descriptiо містить покажчик географічних об’єктів відповідно до певної карти, що була створена за матеріалами люстрації: “Index tabulae Sarmatiarum”. Крім того, книга містить окремий розділ про шляхи татарських набігів Кучманський, Чорний та Волоський [18].

Далі у вигляді таблиць наведемо описи цих шляхів з двох творів Станіслава Сарницького.

Кучманський шлях

Зазначимо, що в обох описах Сарницьким Кучманського шляху мова фактично йде про один і той же маршрут, причому назви окремих пунктів на ньому повторюються (Шаравка, переправа через Пд. Буг біля Чапчаклеї, Очаків).

Чорний шлях

Чорний шлях у описі 1585 року відрізняється як від опису 1577 року, так і від зображення на картах Боплана. Він веде від Торговішти/Ольвії до Києва уздовж правого берега Дніпра, далі повертає на захід та проходить вище (північніше) шляхів татарських набігів, зафіксованих Бопланом. Фактично, в Descriptio означений не шлях татарських набігів, а давній торговельний шлях уздовж правого берега Дніпра, що активно функціонував у 10-13 ст., та продовжував існувати в середині 16 ст. [20].

Зауважимо, що дорога від околиць Києва до пониззя Дніпра використовувалась у 16 ст. також з воєнними цілями (див. опис Бернардом Папроцьким походу коронного гетьмана Єжи Язловецького у 1571 році [21]). Одночасно в середині 16 ст. історичними документами підтверджується існування “татарського” Чорного шляху в обрисах, зафіксованих Бопланом [22].

Волоський шлях

Волоський шлях 16 – 1-й пол. 18 ст., виходив з Білгорода, йшов через Бессарабію, між басейнами Дністра та Пруту на Покуття, через брід на Дністрі повертав у напрямі м. Бучач, а звідти – на захід до Львова. Другий рукав цього шляху вів правим берегом Дністра галицькими землями і доходив до р. Вісла [23] (див. Рис. 1). Шлях “на Волохи”, прокладений козаками, за даними “Книг Гетьманських”, для розвідки та захисту проходив паралельно згаданому вище, але уздовж лівого берега Дністра. У 1585 році цей заново сформований Волоський шлях вже названо “татарським”, причому на ньому частково згадуються ті ж населені пункти, що й на Кучманському шляху. Право- і лівобережні шляхи уздовж Дністра поєднувалися переправами. Про переправу біля Рашкова (м. Рашків, Молдова) згадаємо детальніше, тому що вона безпосередньо пов’язана з топонімом Кучмань, що дав назву Кучманському шляху.

Сарницький у Descriptio називає Кучмань річкою та згадує про Кучманський брід, але в іншому місці цього ж тексту називає Кучмань урочищем [24]. Інформація про річку з такою назвою відсутня. Також відсутня інформація про населений пункт Кучмань, позначений на карті Ріцці Дзанноні [25]. За даними історичних документів урочище Кучмань локалізується між Рашковом та с. Чичельник Вінницької обл. У літописі Самовидця під 1685 роком згадується, що “Хан кримский вийшол 5 з ордами и сам стал коло Рашкова на Кучмани” [26]. В описі другого походу османської армії на Чигирин у 1678 році міститься згадка про ділянку маршруту “от Рашкова на лес Кучман, с Кучмана мимо Чечелник” [27]. На сучасних картах між Рашковим і Чичельником у верхів’ях р. Кодима простежуються залишки великого лісового масиву. Цей лісовий масив (єдиний ліс, через який проходив Кучманський шлях) без назви позначений на Генеральній карті України Боплана. Або весь цей ліс, або його частина (урочище) у 16-17 ст. мали назву Кучмань.

Кучманські, Волоські і Чорні шляхи (Kuczmienskie/ y Wołoskie/ ba y czarne szlaki/) згадуються у творі Мартина Пашковського “Історії турецькі і сутички козацькі з татарами” 1615 року [28]. Перейдемо до карт, створених Станіславом Сарницьким, на яких ці шляхи позначено вперше.

Ми вже згадували вище, що Descriptio/Опис давньої і нової Польщі містить покажчик об’єктів, позначених на певній карті. Вважається, що цією картою є карта Сарматії [29], створена Станіславом Сарницьким, що дійшла до нашого часу у двох версіях. Уперше обидві версії карти, разом із усією зібраною на той час інформацією про них, були опубліковані К. Бучеком [30].

Перша версія карти, як вважає К. Бучек, була створена Сарницьким до 1584 року з метою друкування та подальшого включення до видання Descriptio. Але, на думку дослідника, замовнику карти, львівському каштеляну Яну Сененському, не сподобалась представлена Сарницьким карта по причині низької якості зображення та численних помилок. Тому, власне, Descriptio був надрукований без карти, лише з текстовим описом, а карта, відповідно, не була надрукована та включена до книги, і залишилась лише в рукописі. Вважається, що перша версія карти була створена Сарницьким на основі карти Польщі В. Гродецького 1557 року [31], хоча між ними є суттєва різниця, зокрема, більш детальний перелік об’єктів в частині Поділля та Подніпров’я. Перша версія карти дійшла до нас лише в копії, зробленій істориком та етнографом Ігнацієм Якубом Паулі (Żegota Pauli) наприкінці 19 ст. [32]

Друга редакція карти була доопрацьована Сарницьким у 1584-1586 роках, до неї були внесені окремі уточнення, але основні викривлення й помилки залишились. У примірнику Annales у Muzeum Narodowe у Кракові зберігається такий набір карт другої редакції: (1) рукописний фрагмент східної частини карти із зображенням Дніпра і Поділля. К. Бучек вважав цей фрагмент рукописною копією карти, але спорідненість почерку та стилю карти з рукописом “Книг Гетьманських” дозволяє припустити, що цей фрагмент є оригіналом карти авторства Сарницького; (2) друкована копія усієї рукописної карти Сарматії, від оригіналу якої і зберігся фрагмент (1); (3) рукописна копія (чи оригінал?) карти міст Лівонії [33]. Друкована копія (2) містить у порівнянні з оригіналом (1) значну кількість синтаксичних помилок, зокрема, спричинених незнанням автором копії латини. Відбитки цієї копії карти Сарматії разом з копією карти міст Лівонії, виготовлені, імовірно, у 19 ст., було вклеєно у декілька примірників Descriptio [34].

Обидві редакції карти Сарницького містять позначення татарських шляхів.

На першій редакції карти (Рис. 5) Кучманський шлях позначено від р. Чичиклея до Шаравки, а Чорний шлях – від дніпровських порогів до Києва, а далі до р. Случ. Також на ній, окрім Кучманського та Чорного, позначено Волоський шлях на ділянці уздовж лівого берега Дністра. Пунктирне позначення шляхів на цій карті супроводжується указанням кількості миль у відповідності з текстом Descriptio.

На другій редакції карти пунктиром фрагментарно позначені два шляхи: Кучманський та Чорний (Рис. 6). Їх позначення відповідає опису в Descriptio. Кучманський шлях веде від переправи через р. Кодиму до переправи через міфічну р. Кучмань (про топонім Кучмань було згадано вище), далі поступово відходить від переправ до вододілу між Дністром і Південним Бугом. Чорний шлях позначено між Києвом, Полонним, бродом через р. Горинь та Луцьком. Графічне позначення дороги на південь, до Білгорода та/або Очакова, що згадана у текстах Сарницького, на обох картах відсутнє.

Обидві версії карти містять тексти із згадкою про татарські шляхи (Рис. 7 і 8).

На основі текстів і карт Станіслава Сарницького, розглянутих вище, можна зробити такий висновок: у 2-й половині 16 ст. головним шляхом Правобережної України – шляхом татарських набігів – був Кучманський шлях. Він починався від Очакова та/або від Білгорода. Далі Кучманський шлях прямував на північ, до переправи через Південний Буг біля гирла р. Чичаклея. У цьому місці шлях розгалужувався. Від переправи на захід, між Дністром і Південним Бугом, ішов, власне, той маршрут Кучманського шляху, який ми бачимо у Боплана та Ріцці Дзанноні. Від переправи на північ від Бугу ішла дорога (Droga Niedoyerzana, Zly-Krok у Ріцці Дзанноні) до з’єднання з Чорним шляхом.

Звернімо увагу на перелік орд у розділі про татарські шляхи у “Книгах Гетьманських”: “nohajskiemi, dobrudzkiemi, zawolgenses co za Wołga rzeka mieszkają, astrakanscy, tauricani abo przecopscy”. Кримські татари (“tauricani abo przecopscy”) згадані у цьому списку на останньому місці. Як основних учасників набігів на землі Речі Посполитої згадано татар ногайських та добруджських.

Ногайськими татарами тут названа Білгородська, вона ж Буджацька орда (до якої належали й добруджські татари) ‒ об'єднання напівкочових ногайських племен, що сформувалося у 2-му десятиріччі 14 ст. і зайняло степи між гирлами Дністра й Дунаю від Білгорода до Кілії [36]. У тексті розділу привертає увагу згадка про заволзьких та астраханських татар. Ця згадка відображає історичний факт, а саме дві хвилі переселень татар із Заволжжя до степів Західного Причорномор’я. Перша хвиля переселення відбулася ще на початку 14 ст., коли біля Очакова й Білгорода з’явилися татари з улусів Великої Орди, розгромленої Менглі-Гіреєм. Друга хвиля переселення безпосередньо вплинула на згадані вище події 1575 року. У 1560-х роках турецький султан Сулейман I надав степову рівнину між гирлами Дністра і Дунаю для розселення кочовим ногайським татарам, які масово втікали з-за Волги від міжусобних воєн, голоду та епідемій [37]. Нові мешканці Причорномор’я, бідні та войовничі, з метою збагачення охоче брали участь у нападах на сусідні землі.

У 2-й половині 16 ст. землі Білгородської орди були підпорядковані Османській імперії та передані в управління кримським татарам [38], які, схоже, на той час були організаторами, але не основними учасниками походів на землі Речі Посполитої.

Перелік татарських локацій, подібний до переліку в розділі “Книг Гетьманських”, міститься в записках барського старости Бернарда Претвича середини 16 ст.: “Тисяча білгородських, очаківських, добруджських, кілійських татар ходило нищити землі ВКМості під Кам’янець” [39] (це маршрут Кучманського шляху за Станіславом Сарницьким). Воєнну здобич, у тому числі ясир (полонених) продавали на ринках в Очакові та Білгороді [40].

В середині 17 ст. зберігалася відносна самостійність та войовничість Білгородської (Буджацької) орди, отже і загроза набігів. За свідченням Г. Л. де Боплана “Це свого роду незалежні татари, вони не підкоряються ні Хану, ні Турку, і проживають в Буджаку, який являє собою рівнину, розташовану, як ми згадували, між гирлом Дністра і Дунаю. У мій час тут знаходилося не менше 20 тисяч утікачів і вигнанців. Ці татари хоробріші за тих, які мешкають у Криму, оскільки краще привчені до війни завдяки обставинам. Вони також кращі, ніж інші, наїзники” [41]. Незважаючи на це, у Боплана та Ріцці Дзанноні, відсутні згадки про початок Кучманського шляху від узбережжя Чорного моря, отже ця гілка шляху у середині 17 ст. втратила актуальність чи перетворилася на другорядну. На те мають бути певні причини та обгрунтування.Можливо, причина полягає у поступовій зміні економічного функціонування території. Все більша кількість татар переходила до осідлого способу життя. Документи свідчать, що Білгород у 17-18 ст. перетворився на один з портів, звідки до Стамбулу вивозилось зерно (пшениця та ячмінь), вирощене на землях Буго-Дністровського межиріччя [42]. Можливо, за Боплана вже почався процес перетворенння загрозливого Кучманського шляху на Kervan Joli (караванну дорогу) Ріцці Дзанноні. Відповідно, основним джерелом воєнної здобичі та ясиру стали землі на північ від Бугу, а головним шляхом Правобережної України став Чорний шлях.

Джерела і література

1. Гедзь Т. М. // Енциклопедія історії України: Т. 10.

2. Пришляк В. В. // Енциклопедія історії України: Т. 5.

3. Кісь Я. Татарські шляхи на Україні в ХVI–ХVII ст. // Жовтень. ‒ 1986. ‒ № 4.

4. Люта Т. Мапа Великого князівства Литовського 1613 р. Миколая-Христофора Радивіла // Пам’ятки України: історія та культура. – 1996. – № 2. – С. 87.

5. Спеціальна карта України Гійома Левассера де Боплана 1650 року. Київ – Львів, 2000.

6. Карта прикордонних територій України, Польщі, Туреччини і Криму (Die Gegend zwischen Pultava und Bender Mitt Angraenzenden Polnisch, Turckisch und Tartarischen Landschhaffen), Аугсбург, 1710. Центральний державний історичний архів у Львові.

7. Хід цієї воєнної кампанії описано у: Вирський Д. Війни українні: хроніки татарського прикордоння України (ХVI–середина XVII ст.). – Київ, 2016. – С. 27-94.

8. Повна назва книги: Księgi hetmańskie z dziejów rycerskich wszytkich wieków zebrane i praktyka albo experientia hetmanów najjaśniejszego Zygmunta Starego króla polskiego, a także cesarza Karola V i Solimana tureckiego dwu panów waliecznych za naszego wieku, objaśnione ku ćwiczeniu młodych ludzi nacyjej naszej polskiej.

9. Sarnicki Stanisław, Księgi Hetmańskie, oprac. M. Ferenc. – Kraków, 2015. – S. 262-263; Ferenc M. Rusini, Ruś i Ukraina w Księgach Hetmańskich Stanisława Sarnickiego // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Historyczne. – T. 143, z. 2 (2016). – S. 261-268.

10. Г. Л. де Боплан. Опис України. – Київ, 1990. – С. 46 (прим. 170: Андріїв острів – острів на Бозі).

11. Петрунь Ф. Е. // Журнал научно-исследовательских кафедр в Одессе. ‒ 1926. ‒ Т. 2. ‒ № 2. ‒ С. 91-103.

12. Там же.

13. Ferenc M. Rusini, Ruś i Ukraina w Księgach Hetmańskich Stanisława Sarnickiego…, C. 262.

14. Там же.

15. Вирський Д. Війни українні…, C. 44.

16. Biblioteka Jagiellońska, rkps 171, S. 308. .

17. Сарницький С. Опис давньої та нової Польщі. У кн. Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.). – Київ, 2008. Частина I, C. 175-214, частина II, додаток В до розділу 2, C. 41-120.

18. Вирський Д. Річпосполитська історіографія України. – Ч. II. – С. 107-108.

19. Тут і далі переклад Descriptio: Вирський Д. Річпосполитська історіографія України. – Ч. 2. – С. 108.

20. Томілович Л. В. Наддніпрянська ланка торгового шляху схід-захід в ХІІІ – середині XVI ст. // Vita Antiqua. – № 2 (1999). – C. 215-223. Про Торговішту/Торговицю див. Вирський Д. Річпосполитська історіографія України. – Ч. II. – С. 207-208.

21. Гедзь Т. .

22. Про ділянки “великого Чорного шляху татарського” як межу між землями Королівства Польського і Великого Князівства Литовського у 1546 році та межу Подільського воєводства у 1565-1566 і 1570 роках, див. Крикун М. Г. Подільське воєводство у XV-XVIII століттях: Статті і матеріали. – Львів, 2011. – С. 52, 54-56.

23. Пришляк В.В. // Енциклопедія історії України: Т. 1.

24. Вирський Д. Річпосполитська історіографія України. – Ч. II. – С. 73.

25. .

26. Літопис Самовидця.− Київ, 1971. − С. 140.

27. Вортман Д., Гедзь Т. .

28. Д. Вирський. Війни українні… С. 155-157.

29. Обидві версії карти не містять назви, але сам Сарницький в Annales вживає назву “tabula chorograpfrica Sarmatiarum”. У публікаціях стосовно цих карт, як правило, вживається назва “карта Польщі”. Карти охоплюють територію від р. Одер до Дніпра і від Балтійського до Чорного моря.

30. Buczek K. Kartografia polska w czasach Stefana Batorego // Wiadomości Służby Geograficznej. – 7 (1933), z. 2. – S. 69-121, tabl. IX-X; Łopatecki K.Wykorzystanie map w działaniach strategicznych do 1586 roku w Koronie i Wielkim Księstwie Litewskim // Terminus. – T. 20 (2017), z. 3 (43). – S. 526-529.

31. Buczek K. Kartografia polska w czasach Stefana Batorego….– S. 111.

32. Buczek K. Kartografia polska w czasach Stefana Batorego….– S. 108-109. Також див. карту: .

33. Muzeum Narodowe w Krakowie, sygn. VIII-XVI.137A, k. 1, 4. .

34. Olszewicz B., Jakubowski J. Neznana mapa Polski XVI w. (Wiadomost tymczasowa) // Pamietnik II Zjazdu Etnografow I Geografow Slowianskich. – Krakow, 1930. – T. II. – S. 274.

35. .

36. Панашенко В. В. // Енциклопедія історії України: Т. 1.

37. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. – М., 2002. – C. 450-451.

38. Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст. – Одеса, 2015. – С. 18.

39. Український степовий кордон в серединi XVI столiття (Спогади барського старости Бернарда Претвича) // Старожитностi Пiвденної Украiни. – Вип. 2 (1997). – C. 44.

40. Украiнський степовий кордон в серединi XVI столiття… , С. 45.

41. Г. Л. де Боплан. Опис України…– С. 48.

42. Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя …, С.23-24.