Перший топографічний опис прикордонних земель Правобережжя

Тетяна Гедзь

У статті розглядається топографічний опис, який міститься у досить несподіваному джерелі – у книзі “Herby Rycerstwa Polskiego” польського геральдика та історика Бартоломея Папроцького, виданій у 1584 р.

Почнімо цю історію здалеку. В.М. Никифоров, який більшу частину свого життя прослужив священиком, а потім настоятелем Успенського собору м. Олександрії, залишив по собі цікаві роботи з історії Олександрійського повіту. Однією із них є невелика стаття “Село Федварь (Александрийского уезда, Херсонской губернии)”, опублікована в Записках Одесского Общества Истории и Древностей. Вона містить короткий виклад історії с. Федвар (нині с. Підлісне Кіровоградської обл.), де є такий текст:

“Один из южно-русских воевод, именно Юрий Язловецкий, преследуя в 1571 г. татар, опустошавших Киевоподолию, зашел, между прочим, к верховьям рек Ингула и Ингульца, и нашел здесь три бани, или, как Папроцкий называет их, лазни. Что-же это за бани? По всем соображениям, это были не что иное, как теперешние наши каланчи, только устройство их было гораздо проще, а именно: ставились на землю четыре длинные колоды из сосны, в близком расстоянии одна против другой; внутри этой четырехугольной башни проходила лестница; наверху строилась будка для караульного; возле такой каланчи вкапывался длинный шест, к верху которого привязывали соломенные снопы. Караульный, заметив вдали, на расстоянии от 10 до 20 верст, движущуюся орду, немедленно зажигал солому, или, как называли казаки, фигуру, чем подавался сигнал поступать так и с другими фигурами, чтобы люди укрывались и спасались от незванных гостей. Одну из трех бань … можно приурочить к Федварской местности, с которой открывается обширный горизонт на юг, на расстояние 30 верст [1]”.

Наведена вище цитата містить унікальний опис сторожової степової споруди та її функціонування. Але до нього ми повернемось пізніше. До згадки про похід 1571 р. Никифоров подає посилання на книгу П. Куліша “История воссоединения Руси”. Ця книга на вказаних сторінках [2] містить переклад опису маршруту походу коронного гетьмана, тобто головнокомандуючого військами Польщі, Єжи (Юрія) Язловецького у пошуках татарського загону, який вертався з Московщини з багатою здобиччю. Цей опис є детальним переліком населених пунктів, річок, лісів, урочищ, якими проходив загін. Куліш наводить його саме як зразок тогочасних географічних знань про південноруські землі.

Маршрут загону Язловецького пролягав з Бару через Меджибіж, Хмільник, Білу Церкву до Києва, від Києва через Городище, Корсунь і Ольшанку до верхів’їв Інгульця й Інгулу, далі до Черкас, Канева, “острогів” на Дніпрі, знову до Канева, Хмільника, Вінниці й Бару. На кожній ділянці маршруту згадується багато місцевих топонімів, що робить опис цікавим для істориків та краєзнавців.

Існує три варіанти опису цього рейду. Перший варіант міститься у виданні “Herby Rycerstwa Polskiego” Папроцького 1584 р. [3]. Другий міститься у перевиданні книги Папроцького в 1858 р. [4] і не завжди точно й повно повторює оригінальний текст. Третім є згаданий вище переклад на російську мову, зроблений П. Кулішем з видання 1584 р., на наш погляд, також не позбавлений неточностей. Цей опис був відомий М. Грушевському, який процитував його фрагмент про “найважливіші остроги на річці Дніпрі” [5] та А. Стороженку [6].

Далі публікуємо текст опису за виданням 1584 р. iз власним перекладом та коментарями. Відстань між окремими об’єктами у тексті зазначено у подільських милях [7].

Наводимо дещо скорочений початок тексту в перекладі Куліша:

“На моем веку был Юрий Язловецкий воеводою русским и гетьманом коронным. Ни один гетман не водил так много людей и так далеко против неприятелей. А было это в 1571 году. Сведав о множестве татар, которые шли из Московщины из великою добычею, бояся он, чтобы не причинили вреда и отечеству, и пошел против них с людьми до самого Киева.”

Як видно з таблиці, не всі топоніми, згадані в описі маршруту, вдалося знайти на сучасній карті. Зроблена спроба нанести на карту основні ідентифіковані пункти маршруту. Відстань між ними переважно накреслена “навпростець”, за браком даних про існуючі у XVI ст. місцеві дороги. Але окремі ділянки маршруту співставлені із реальними шляхами. Так, відстань між Слободищем (п. 6) і Білою Церквою (п. 14) загін подолав дорогою, що проходила між річками Кам’янкою і Раставицею. Шлях від с. Острійки на Узині (п. 32) до Корсуня (п. 41), можливо, пролягав дорогою уздовж лівого берегу р. Рось. Переміщення між Каневом і Білозерським укріпленням принаймні, до Тавані, відбувалися шляхом, який проходив уздовж правого берега Дніпра [14].

Послідовність пунктів у кінцевій частині опису не співпадають із справжнім маршрутом. Так, у описі є текст: “Прийшли в Канів 11 липня” (п. 75) і “Прийшли в Піков, місто Філона Кміти Чорнобильского, воєводи смоленського та ін., 14 липня” (п. 84). Пиків − передостанній пункт маршруту, поряд з Хмільником. У Пикові загін був через 4 дні після Канева. Але у тексті Канев i Пиків розділяють описи маршруту між Каневом і Черкасами та далекого рейду до південних “острогів”. Це означає що рішення про цей рейд було прийнято по прибуттю у Канев, до Канева ж загін і повернувся, звідки й рушив додому.

Далі ми розглянемо лише один аспект цього тексту, а саме згадування у ньому поряд із орієнтирами природними орієнтирів рукотворних: “три лазні” і “бочки” (фрагм. 58 і 61 відповідно). Вони, безсумнівно, є сигнальними спорудами, встановленими недалеко від розгалуження Чорного Шляху. Ще один сигнальний об’єкт, Treboshny (Три башти?) зафіксовано в описі шляху від Черкас до Канева (фрагм. 74).

Повернемося до безсумнівно слушного висновку В.Н. Никифорова про сигнальний характер “лазень”. До тексту про “лазні” Никифоров подає сноску “Банею и теперь малороссы называют маленький осьмерик, на котором утверждаются шар и крест на колокольне [15]”. Саме така дзвіничка з “осьмериком” (вісім опор другого ярусу ?) зображена на малюнку Т.Г. Шевченка “У Василівці” (рис. 1). Дзвіниця-“осьмерик” схожої конструкції й сучасної побудови і нині стоїть на подвір’ї Свято-Миколаївського Лебединського монастиря.

Для підтвердження того, що сигнальні споруди такої будови могли називатися і лазнями, і банями, звернемось до значень цих слів у словнику Б.Д. Грінченка: “Баня: 1) Купол на церкви, вообще, на строении; 2) солеварня, солеваренный завод; 3) минеральный целебный источник [16]”,”Лазня: 1) Баня; 2) Низенькая хижина с маленьким входом, куда можно только пролезть; 3) Яма для сохранения хлеба в зерне [17]”. Дах “будки для караульного” був аналогічним за виглядом і конструкцією до тих, що будувалися на дзвіничках сільських церков, тобто бань. Але до цієї будки треба було вилазити по драбині. За визначенням у словнику слово лазня вживалося для споруд, до яких треба було лізти, а отже могло вживатися і для сигнальної споруди. Таким чином ця споруда мала ознаки, за якими до неї могли бути застосовані обидва слова: і лазня, і баня.

Далі згадаємо панегірик на честь охоронців степових кордонів польського історика XVI ст. С. Сарницького із “Опису давньої та нової Польщі” 1585 року:

“Над цими шляхами розвідниками лише мужів шляхетних, випробуваних чеснот ставлять, які звуться сторожами трьох шляхів або тридоріжжя. Тут вони з власної волі та заради людей, ревність та життя своє щонайменше шкодуючи, різноманітні природні таланти старанно плекають та хитрощі ворога вивідують, а коли дізнаються про ворога, приносять вістки урядникам замків та вождям військовим польовим, які дають знак знову збирати військо і одразу поспішають на зустріч тим виступити. І таким чином на Поділлі день і вночі війну продовжують до схилу цілого життя [19]”.

М. Грушевський згадує використання охоронцями степових кордонів штучних вишок “на сохах”: “… на певних урочищах, на татарських шляхах, на могилах або штучних вишках “на сохах” стояли сторожі, маючи при собі коней [20]”. Схоже, у Никифорова ми маємо детальний опис саме такої вишки.

Можна тільки пошкодувати, що Никифоров не вказав джерела опису будови і функціонування “лазні”. Можливо, це усні перекази при минувщину степу, що перейшли від людей, які бачили такі вежі на власні очі. В 1842 р. інший історик, архієпископ Гавриїл (Розанов), записав від старого запорожця М. Коржа опис іншого типу сигнальних споруд – “бочок” або ж “хвігур”. Наводимо цей опис:

“Фігури – це ряд бочок, поставлених певним чином і пристосованих для сторожових цілей. Для кожної фігури брали 20 однодонних обсмолених бочок і 1 зовсім без дна; їх ставили у п'ять рядів одну на одну у формі правильного кола. Спочатку ставили «насторч» шість бочок у коло й обв'язували смоляними канатами, на них так само ставили друге коло з п'яти бочок, на нього третє з чотирьох, далі четверте з трьох і п'яте з двох. Нагору ставили одну бочку без дна. Завдяки такому розташуванню всередині фігури з гори й до низу утворювалася порожнеча, куди наливали смолу. Над верхньою бочкою клали залізний прут із блоком, крізь який проселяли довгий мотузок, один кінець якого опускали в порожнину фігури, прив'язавши до нього залізний дріт з великим жмутом мачули, вимоченої в селітрі, чи віхтем соломи [21]”.

Неможливо дізнатися, чи відрізнялася будова сигнальних споруд XVI ст. від описаної в XIX ст. Та не викликає сумніву – без догляду й ремонту подібні споруди довго вистояти у степу не могли, хоча в самому описі сторожа при них не згадується.

“Хвігури” із бочок, за Яворницьким, знаходилися біля “радутів” – сторожових приміщень, де базувалися 50 козаків. Але це було у XVIII ст. Вважається, що у XVI ст. землі південніше Тясмину були фактично безлюдними. П. Куліш так писав про прикордонну сторожу:

“Впоследствии (мова йде про кінець XVI cт. – Т.Г.) сторожевая линия выдвинулась в степи до Брацлава, который, с одной стороны, посылал свои разъезды к Подольскому Каменцу, а с другой – к Белой Церкви. Белоцерковские разъезды встречались к западу с брацлавскими, а с востоку с киевскими [22]”.

Та землі, про які зараз іде мова, знаходяться значно південніше від лінії Київ – Біла Церква – Брацлав – Кам’янець-Подільський, тому питання, хто ж встановив сторожові “лазні” і “бочки” над головним татарським шляхом, залишається відкритим.

Використані джерела і література

1. В.М. Никифоров. Село Федварь (Александрийского уезда, Херсонской губернии) // ЗООИД, XXII, 1900, С.42–44.

2. П. Кулиш. История воссоединения Руси, СПб, 1874 , Т.1, С. 40–41.

3. B. Paprocki. Herby Rycerstwa Polskiego, Krakow, 1584, S.163. .

4. B. Paprocki. Herby Rycerstwa Polskiego, Krakow, 1858, S.221–222. .

5. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII., К., 1995, С. 136.

6. А.Стороженко. Стефан Баторий и днепровские казаки, К., 1904, С. 13,79.

7. Визначимо довжину подільської милі на основі відстаней, вказаних у тексті. Черкаси?Канів 7 миль: 1 миля, приблизно, 8,5 км,, Канів–Біла Церква 12 миль: 1 миля, приблизно, 8,3 км, Хмільник–Київ 47 миль: 1 миля, приблизно, 6,6 км,, Черкаси–Хортиця 40 миль : 1 миля, приблизно, 8 км. Визначена таким чином подільська миля приблизно співпадає з великою (українською) милею 8,5 км. у описі подорожі П. Халебського Див. М.І. Жарких. Павло Халебський. Метрологія .

8. “Руставиця річка… де видатний муж Станіслав Струсь [6] спочиває, батько тих, які хоробро б’ються зі скіфами… Прим.6. Струсь Станіслав (1516/1521–1567) – ротмістр оборони поточної, староста хмельницький.” Д. Вирський. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.). Додаток B. С. Сарницький. Опис давньої та нової Польщі, Краків, 1585. К., 2008, С. 103.

9. Про походження назви р. Каяльник див. Н.А. Баскаков. Река Каяла в “Слове” и река Сюурлий в русских летописях.

10. Спеціальну карту України Г.-Л. де Боплана 1650 р. див. В.Кордт. Материалы по истории русской картографии. Вып.II., К., 1910, табл. VII.

Карту з Атласу Польщі та Литви Річчі–Дзанноні 1772 р. див.

11. Там же.

12. Топонiм ще згадувався через 100 років після цього рейду. Див. АЮЗР, Т.13, с.559-560.

13. Про Піщаний Брід на р. Пд. Буг див. Ф. О. Петрунь.Степове Побужжя в господарськім та військовім укладі Українського пограниччя. Замітки до Бронєвського та Боплана. Журнал научно-исследовательских кафедр в Одессе. – 1926. – Т. 2. – № 2. – С. 91-103.

14. “[Шлях] веде від порту Понта Евксинського, тобто від міста Кафи, через ворота Таврики і Таванський перевіз на Бористені, а звідти степом на Київ”. [Переклад з московського видання: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – М., 1994].

15. В.М. Никифоров. Там же, С.42.

16. Cловарь украинского языка (под ред. Б.Д. Гринченка), К., 1907. Репринт К.,1958, Т.1, C.27.

17. Там же, Т. 2, C.341.

18. Т.Г. Шевченко. Мистецька спадщина. Т.1, 1830−1847 рр., К., 1961., рис. 232.

19. Д. Вирський. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.). Додаток B. С. Сарницький. Опис давньої та нової Польщі, Краків, 1585. К., 2008, С. 108.

20. М. Грушевський. Там же, C.38.

21. Цит. за Д.І. Яворницький. Історія запорізьких козаків. Л., 1990, Т.1, С.235.

22. П. Кулиш. Там же.

Опубліковано 4 березня 2011 р.