Три спостереження з історичної топоніміки України

Тетяна Гедзь

1. Десна й Дніпро

До книги Д. Вирського “Річпосполитська історіографія України (XV – середина XVII ст.)“ включено латинський текст і авторський переклад на українську “Descriptio veteris et novae Poloniae” (“Опис старої і нової Польщі”) С. Сарницького 1585 р. [1]. Цей текст – алфавітний список назв із координатами та коментарі до них – складено, в основному, на основі матеріалів карти Польщі В. Гродецького 1558 р. та люстрації прикордонних земель, здійсненої під керівництвом Я. Сененського у 1576 р.

Коментарі до топонімів середньої та нижньої течії Дніпра зафіксували інформацію про “Дике Поле”, яка на той час існувала тільки в усній формі. Наприклад, назви Тисмен і Тисмениця, зафіксовані лише в “Описі…” для нинішніх Інгулу та Інгульця, Д. Вирський вважає залишками слов’янської “давньоруської” топоніміки, яка ще трималася у регіоні у другій половині XVI ст. [2]. Можливо, до цього ж топонімічного “пласту” належить і назва, яка буде розглядатися далі.

Поряд із звичайною Десною у списку Сарницького є Dlsna, саме з другою літерою l.

Латинський текст:

“Dlsna flu. 50. 54. flumen cis Borystenem e regione Chorcycae insulae.”

Переклад і примітки Д. Вирського:

“Дслна річка [11] 50. 54. річка за [12] Дніпром у районі Хортиці Острова.

11. Топонім неясний. Примітних лівих приток Дніпра зі скільки-небудь схожою назвою я не виявив. Найпримітніша річка в цьому районі – це Кінська (Кінська Вода).

12. З лівого боку [3]”.

М. Грушевський в “Історії української літератури” зібрав колекцію переказів про суперництво “брата з сестрою”, Дніпра й Десни [4]. Розглянемо їх фрагменти:

Перший переказ, зафіксований на Черкащині: “Як ще ріка нікотра не протікала, так Десна була старша за Дніпро. Стали вони спорить: “Котре прудче з нас побіжить, то те буде старше”. Так Десна зараз же як заспорилась, порізалась де низькі місця – щоб їй легше було. А Дніпро іще в батька пішов благословитися – а в їх батько море мабуть. Так він порізавсь горами, бескетями, поламався скрізь. Десна бачить, що не випередить Дніпра – що Дніпро горами порізавсь, – так вона стала рвать каміння і гатить Дніпро, щоб самій раньше прорізатися. (А тоді каміння ще не закляте було, – тільки вже не знаю, коли його Матір Божа закляла і вона у 12 місцях гатила його, і поробилось там 12 порогів, а посередині 4 рази перегачувала. Ненаситецький зветься – там камінь поріс”.

Ще два варіанти легенди записано на Катеринославщині. За одним із них “Дніпро – брат, Десна – сестра, обоє діти Лимана. Зостарівсь Лиман і осліп. У Дніпра руки були в шерсті, у Десни ні. Вона наділа рукавички вовняні й пішла прохать у батька благословенія. Лиман ламнув за руки – вони в шерсті, і поблагословив. Десна тоді пішла вперед, і давай становить високі гори та скелі, щоб не було брату проходу. Прийшов до Лиману Дніпро –“благословіть, каже, тату!” – “Я ж тебе, синку, благословив!” – “Ні, каже, я не приходив: то вас обманила сестра!” Поблагословив Лиман і каже: “Ну доганяй же сестру!” Дніпро порозвертав гори, скелі, догнав сестру і пішов з нею поруч: він по праву, вона по ліву сторону. Ото що пороги, забори, то все ставила сестра, а Дніпро порозвертав і як заревів – ревітиме поки світ сонця. Дніпро по правді робе: прочищає глиб, дає дорогу суднам, а Десна ні, вона ставить коси і засовує річку піском. У Дніпра берег бистрий, а у Десни більше риби і одмітів (тиховодів)”. Ще за одним варіантом легенди “Дніпро і Десна, брат і сестра, пустившися в путь (в перегони), післали наперед Дніпро богатирського коня, а Десна сизокрилого орла”.

Вигляд русла відомої усім “північної” Десни у певній мірі підпадає під опис у даних переказах. Десна впадає до Дніпра північніше Києва, але частина її вод ще декілька кілометрів тече окремими руслами поряд з основною течією Дніпра, то зливаючись, то відділяючись від нього (Десенка, Чорторий). Але варто звернути увагу на деякі риси наведених вище переказів:

– вони зафіксовані південніше Києва: на Черкащині та Катеринославщині;

– із суперництвом Дніпра й Десни пов’язано утворення дніпровських порогів;

– батьком Дніпра й Десни названо Лиман або море.

Отже, не виключено, що наведені вище перекази про річку, що тече у районі порогів зліва від Дніпра, то зливаючись, то віддаляючись від нього, можуть стосуватися нинішньої р. Конки.

Назву річки Конка/Кінська Вода (по-тататарськи Ілкису) пов’язують з табунами диких коней, які випасались на її берегах [5]. Можна припустити, що попередньою назвою цієї ріки була Десна, що й запам’яталося у народних переказах. Якийсь варіант цих переказів був записаний у середині XVI ст. Слово “Dlsna” – результат неодноразового і неуважного переписування тексту-джерела, при якому латинське е перетворилося на l. В такому разі ця назва є ще одним залишок слов’янської топоніміки, і приводом повернутися до питання: хто і коли піднімався Дніпром угору, даючи лівим притокам, що лежали по праву руку, назву “Десна”.

2. Озеро Галло і “Дачи Чары”

Той, хто неодноразово проїзжав на північний захід від Києва Варшавською трасою знає, що на відстані близько 60 км від Києва, недалеко одне біля одного знаходяться села Загальці і Галинка. Між ними і навколо траси пролягає рівнинна місцевість. Років із вісімсот тому ця місцевість виглядала по-іншому, бо була зайнята озером, пам’ять про яке залишилась в історії – озером Галло.

Найбільше даних про це озеро зібрав Л. Похилевич. Він же надав і версію походження слова: “Галло – жмудское слово, означающее границу и низменность: Семигалла или Земигалла – пограничная, низменная земля [7]”. За легендами, озеро Галло, про яке йде мова, знаходилось на границі між князівствами [8]. Все-таки, слово це, імовірно, частіше означало заповнену водою низину, аніж кордон. За Словником мікрогідронімів України у Волинській області є Галаве, Галаське, Гале болота, аналогічні назви зафіксовані на Житомирщині та Кіровоградщині [9]. “Озеро это, мало-помалу превратившееся в болото, ныне высушено проведением продольных каналов. Длина его 5, а ширина 2 версты [10]”. “Касательно оскудения вод в озере рассказывается следующая легенда: Когда-то очень давно, княгиня Анна переправлялась из Галенки через озеро и нечаянно уронила грудное дитя, которое погибло в волнах. Отчаянная мать прокляла непостоянную стихию. С того времени озеро видимо стало мелеть, зарастать и высыхать, а окрестности его сделались мрачными и угрюмыми. Уже при монастырском владении (з середини XVII ст. – Т.Г.) жители пользовались на озере поплавными сенокосами и огородами [11]”.

Легенда про княгиню Анну зафіксувала процес зміління озера у результаті кліматичних змін, який завершився остаточним його зникненням на початку XX ст. Сліди озера Галло неможливо побачити на сучасній карті–“кілометрівці”, зате вони чудово помітні на якісній топографічній карті Генштабу Радянської армії [12].

Карта ця датована 1927 р., але у правому нижньому куті листа з озером Галло знаходиться схема, з якої видно, що переважна площа даного листа містить топографічну зйомку 1912-1916 рр. Саме тому на цій карті збереглося позначення досить несподіваних об’єктів – низки дачних селищ біля річок Ірша і Тетерів, віддалених від Києва майже на 100 км.

Поява дачних селищ навколо Києва припадає на кінець XIX – початок XX ст. і була зумовлена, зокрема, розвитком мережі залізниць. Так дачні селища в Ірпіні, Бучі та Ворзелі виникли після проведення в 1900–1903 рр. залізничної гілки Київ-Ковель [13].

Селища, як дачні, так і постійні, виникали поряд із залізничними станціями. Існування чималого дачного селища на відстані біля 8 км. від залізничної станції Тетерів, що розташована приблизно за 90 км. від Києва, є винятком з цього правила. Мова йде про “Дачи Чары”, які знаходилися біля злиття річок Ірша і Тетерів.

Селище це було особливим: власна назва, віддаленість від Києва, залізниці і навіть від великих сіл, довжина вулиць біля 2 км, незначна кількість садиб – все це справляє враження його “концептуальності”. Можливо, на його створення надихнула популярність на початку XX ст. теорії “міста-саду” англійця Ебенезера Говарда [14]. В київських архівах і періодиці того часу могли залишитися згадки про “Дачи Чары”, від самого ж селища на сьогодні не залишилося нічого.

3. “Скоки”

Карта Польші Річчі-Занноні 1772 р., незважаючи на окремі запозичені у Боплана фрагменти, є самодостатньою і цікавою. Для території України вона містить багато оригінальних деталей, які не запозичені із інших карт, і не перейшли з неї на інші карти.

Фрагмент карти Річчі-Занноні 1772 р.	Фрагмент карти Річчі-Занноні 1772 р.

Такою оригінальною деталлю є тип географічних назв, який більше не зустрічається в жодному текстовому чи графічному джерелі. Мова йде про “скоки”, що знаходились у міжріччі Дніпра та Інгульця (Рис. 3).

На рис. 3 знаходиться фрагмент карти із зображенням русла Дніпра від Нової Січі (1734—1775 рр.) до Білого озера. На цій ділянці русла Дніпра й Інгульця проходять майже паралельно. Між ними знаходиться детально змальоване підвищення рельєфу, з якого на обидва боки до великих річок стікають річечки й струмки. У деяких місцях найближчі відстані між витоками протилежних за напрямками річок мають окремі назви:

– Skok Konia bialego (Скок Коня білого);

– Skok Wilczy (Скок Вовка);

– Skok Koguci (Скок Півня);

– Skok Owczy (Скок Вівці).

Не виключено, що у наведеному вище переліку спостерігається певна ієрархія “поважності” тварин. Скоком Коня білого називається перехід через гребінь від одного струмка до іншого, який знаходився найближче до Нової Січі, скоком Вовка – наступний за ним по віддаленості, а скоком Вівці – найвіддаленіший від Нової Січі перехід.

Існування цього типу географічних назв може свідчити про те, що у другій половині XVIII ст. залишалися діючими шляхи уздовж річок, як великих, так і малих. Перехід через вододіл Інгульця й Дніпра здійснювався уздовж невеликих річок, що стікали з гребня вододілу, частіше всього по заліснених ярах. Для переходу між витоками річок вибиралась найкоротша відстань. Оскільки ця відстань пролягала через безводний і безлісий гребінь-вододіл, подорожні, особливо кінні, намагалися подолати його якнайшвидше, “перескочити”, що і могло породити назву “скок”.

Згадаємо, що у 70-х роках XVIII ст. близькими сусідами Січі були воєнізовані поселення Нової Сербії. Тому варто звернути увагу на значення слова skok, яке у ряді слов’янських мов пов’язане із водою та перепадом висот. У Болгарії, Чехії, Словаччині та Сербії назву Skok носять водоспади чи скелясті місцевості з каскадом водоспадів [16]. У хорватській мові скоком узагальнено називається гідравлічне явище – поведінка водної течії при перепаді висот, причому у природі воно спостерігається як на водоспадах, так і при проходженні порогів [17]. Якщо слово skok вживалося мешканцями Нової Сербії на позначення порогів дніпровських, воно могло певний час вживатися ними й для позначення висоти на суші, яку треба було подолати. В такому випадку карта Річчі-Занноні зафіксувала короткий час існування у Подніпров’ї сербських чи хорватських географічних назв.

Література

1. Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XV – середина XVII ст., К., 2008, коментар автора: С. 175 – 214, латинський текст і переклад: Додатки, С. 41 – 178. .

2. Річпосполитська історіографія України …, С. 207,209.

3. Річпосполитська історіографія України …, Додаток., С. 82.

4. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т.4. Кн. 2., К., 1994. .

5. .

6. Карта Гродецького з атласу А. Ортеліуса 1575 р. Cartographia Rapperswilliana Polonorum. . Також див. карту в атласах А. Ортеліуса, наприклад, .

7. Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский, К., 2007, С. 36.

8. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, Біла Церква, 2005, С. 80.

9. Словник мікрогідронімів України, К., 2004.

10. Сказания…, С. 80.

11. Сказания…, С. 81.

12. Із збірки карт на . Исторические карты Украины, Киева. Карты РККА 1:200000. M-35-VI-Malin-sued.jpg.

13. Зборовський Я. .

14. Ивашко Ю. .

15. .

16. .

17. .

Опубліковано 8 жовтня 2011 р.