В соціалістичному раю

Жарких М.І.

27.10.1935 р. Льва Гумільова заарештували вдруге [10]. Притокою для арешту було те, що Лев не доніс про характер розмов у колі сім’ї [Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 33]. Ахматова активно піклувалась його долею, написала навіть листа до Сталіна [11]:

"А.А. почала клопоти про звільнення, поїхала до Москви, прийшла до Сейфуліної, та відправилась до Поскребишева, секретаря Сталіна, й дізналась, як треба віддати листа, щоб він потрапив до рук Сталіна. Поскребишев сказав: 'Під Кутафьєю баштою Кремля біля 10-ї години, тоді я передам'. Наступного дня А.А. з Пильняком під’їхали туди машиною, і Пильняк віддав листа" [12].

Льва звільнили через два тижні після арешту (3.11.1935 р.), згідно спогадів Ахматової – наступного дня після передачі листа. Але з університету його усеж-таки встигли виключити (скоро після цього він добився зарахування знову) [13]. 5 грудня 1935 р. він розпочав роботу над книгою "Давні тюрки" [ДТ, с. 3]. Оскільки основні джерела до неї були надруковані значно пізніше (див. екскурс "Час написання книг Л.М.Гумільова"), то цю дату можна розуміти тільки як формування задуму чи головної теми праці, а не як дату початку написання тексту книги.

В 1937 р. Гумільов виступив з науковою доповіддю "Удільно-ліствична система тюрків у 6 – 8 ст." у Ленінградському відділенні Інституту сходознавства АН СССР [Куркчи А. Комментарии. – П94, с. 451]. Це свідчило про серйозність його намірів дослідника. Стаття Гумільова під такою назвою була надрукована в 1959 р.

Малюнок 3. Тюрма «Крести» в Ленінграді, куди комуністи часто вкидали Л.М.Гумільова з метою створити йому якнайкращі умови для наукової роботи

10 березня 1938 року Л.М.Гумільова заарештували втретє [14]. Згідно спогадів Гумільова, притокою для арешту була його сварка з професором російської літератури Пумпянським відносно біографії Миколи Гумільова [15]. А у червоних професорів звичай був такий: якщо вони не могли переконати студентів словами, то вони подавали на них доноси, і студентів, незгодних з професорами, заарештовували. Щоб надати справі солідності, були заарештовані ще 2 студенти, і з них слідчі сформували "антисовєтську групу". Те, що ця група є витвором слідчих – видно хоча б з того, що М.П.Єреховича і Т.А.Шумовського заарештували 10 лютого 1938 р., а Гумільова, якого призначили "керівником", – лише через місяць. Якби ідея групи визріла у слідчих раніше, послідовність арештів була б інакшою.

Слідчі тяжко гарували, щоб зробити з підслідних совєтських людей; зокрема, Гумільова били цілих вісім днів [16]. Звинувачення було висунуте за статтями 58-8, 58-10 і 58-11, тобто "терористична діяльність", "антирадянська агітація" і "утворення організації". Машина будівництва соціалізму працювала на повну потужність: Гумільов як "керівник організації" одержав присуд – 10 років виправних таборів + конфіскація його особистого майна + 4 роки позбавлення політичних прав [17].

Деталі функціонування цієї машини і досі незрозумілі. Всі члени групи – цивільні особи, але судив їх військовий трибунал Ленінградського округу (чому?). Касаційну скаргу Гумільова відхилили, але справу вирішили повернути на додаткове розслідування (чому?). Хоча було призначене додаткове слідство, 3.12.1938 р. Гумільова відправили у табір біля Медвежогірська і зарахували в лісоруби на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу [18] – так, неначе вирок вступив у дію. Простою мовою, радянська бюрократична машина дала збій, і оце етапування Гумільова до табору і назад було зайвим; але воно могло коштувати йому життя, тому що за зиму 1938 – 1939 років, проведену в таборі, Гумільов дуже охляв.

На щастя, досить скоро (десь між 3.02 і 15.03.1939 р.) його повернули до Ленінграда для повторного розслідування. Це додаткове розслідування підтвердило висновки першого розслідування (ну, це ще можна зрозуміти), всі статті звинувачення залишені в силі, але судила тепер особлива нарада НКВД СССР (чому?). Вона присудила всім учасникам однакове покарання – 5 років таборів + 5 років заслання [19].

Хоча цей вирок був неначе остаточним, бюрокатична машина продовжувала обмолочувати його справу до жовтня 1940 р. Десятки людей у погонах надсилали один одному запити, довідки, заяви, пояснення, справки, екстракти, витяги, реляції і знову екстракти, запити, довідки, і знову заяви, скарги, апеляції та касації. Будівництво соціалізму просувалось нечуваними темпами! Ахматова теж вставила свої п’ять копійок, написавши другого листа до Сталіна (6 квітня 1939 р.) [20].

30 липня 1940 р. було видано на гора висновок у справі Гумільова. В ньому написано, що у відношенні Гумільова "чужде соціальне походження і зв’язок з родичами, які притягались до відповідальності за контрреволюційну діяльність, не встановлені", а звинувачений він на підставі свідчень осіб, які проходили в інших справах і були виправдані. Цей висновок був абсолютно безпідставним і фальсифікаторським (і дворянське походження і батько, розстріляний за участь у Таганцевській справі, тепер неначе не існували), і він був відхилений заступником головного прокурора Червоної Армії 28 вересня 1940 р. (це якраз логічно).

Головникова і Тархова вважають ці коливання у відношенні до Гумільова відлунням коливань товариша Сталіна у відношенні до Ахматової та її віршів. Я думаю, що корисний для Гумільова висновок був результатом чієїсь спроби обдурити бюрократичного монстра, але вона не вдалася.

Ці події відкарбувалися в ахматовському "Реквіємі":

"Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел"

та в короткій згадці Л.М.Гумільова:

"В 1938 – 1939 роках автор, маючи доволі незайнятого часу, почав обмірковувати історичні процеси різних держав," і т.д. [ЭС, с. 16].

В той час, коли Арнольд Тойнбі випускав томи своєї "Всесвітньої історії", його російський колега і автор альтернативної концепції тієї-таки історії перебував в ув’язненні. Як нестерпно гірко тепер читати такі слова Ахматової про сина:

"Він дуже витривалий, тому що завжди звик жити у поганих умовах, не зманіжений. Звик спати на полу, мало їсти" [Чуковская Л.К., с. 7].

Десь 15 – 18 серпня 1939 р. Гумільова відправили з Ленінграда: поїздом до Красноярська, потім на баржі по Єнисею до Дудинки. В норільських таборах він працював землекопом, геотехніком, лаборантом-хіміком [Варустин Л., с. 23]. Він був твердо ізольований від "великої зони", так що в травні 1942 р. Ахматова не знала, чи він живий [Хейт А., с. 142]. Термін його ув’язнення закінчився 10.03.1943 р. [21], після табору він перебував на засланні в Туруханському краї [22]. Влітку 1943 р. він працював у геологічній експедиції на Хантайському озері [23]. З весни 1944 р. він працював техніком у магнітометричній експедиції Норільського комбінату на р.Нижня Тунгуска [24].

В кінці 1944 р. він домігся, щоб його мобілізували до армії; він воював у складі 1386-го зенітно-артилерійського полка, з яким у складі 1-го Білоруського фронту дійшов до Берліна [25]. Восени 1945 р. він повернувся до Ленінграда і оселився разом з матір’ю [Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой, с. 268]. В січні 1946 році він закінчив Ленінградський університет. Таким чином, навчання в університеті розтягнулось для Гумільова більш ніж на 10 років. Після закінчення університету він поступив в аспірантуру Інституту сходознавства АН СССР (навесні 1946 р.), за один рік склав усі іспити та підготував дисертацію [Красильников В.Н. Л.Н.Гумилёв и Петербургский университет. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 37]. В 1946 – 1947 рр. брав участь в археологічній експедиції під керівництвом М.І.Артамонова на Поділлі [ДР, с. 346]. Здається, це був перший і останній випадок в житті Гумільова, коли наукові інтереси привели його в Україну; але ніякого сліду в його творчості цей візит не зробив.

В грудні 1947 р. його відраховують з аспірантури, і тільки в березні 1948 р. він зумів влаштуватись на надзвичайно почесну, вигідну та високооплачувану роботу бібліотекаря у психотерапевтичній лікарні ім.І.М.Балинського, що на П’ятій лінії Василівського острова у Ленінграді [26]. В 1948 р. він проводить археологічні розвідки на Алтаї [ДТ, с. 70], під керівництвом С.І.Руденка веде розкопки третього Пазирицького кургану [ОХ, с. 53]. 28.12.1948 р. він захистив на історичному факультеті Ленінградського університету кандидатську дисертацію на тему "Політична історія першого тюркського каганату: 546 – 659 рр." [Чуковская Л.К., с. 63; Р, с. 550; Варустин Л., с. 27] В лютому 1949 року він посів першу в своєму житті наукову посаду – старшого наукового співробітника Музею антропології та етнографії. В тому ж році в збірнику праць музею була надрукована його перша наукова праця (див. бібліографію його праць).

В 1949 р. Гумільов був заарештований втретє:

"Льову заарештували 6.11 [1949 р.], коли він зайшов додому під час обідньої перерви. Обшук закінчили швидко. Анна Андріївна лежала непритомна. Я допомогла Льові зібрати речі, дістала його полушубок. Він попрощався з мамою, вийшов на кухню попрощатись зі мною, його увели" [Пунина И.Н. Сорок шестой год… – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 471].

"В приступі відчаю Ахматова наважилась на такий крок, до якого вона не вдавалась ще ніколи, ні за яких обставин. Вона написала віршовий цикл 'Слава миру'. В нього було включено вірш, який прославляє Сталіна. Ці вірші були переслані нею з Ленінграда до Ніни Антонівни Ардової. А вона зв’язалась з О.О.Фадеєвим, генеральним секретарем Союза писателів [… Цикл надрукували в журналі 'Огонёк' в 1950 р.] [27]

Анна Андріївна стала їздити до Москви, щоб передавати кожен місяць суворо визначену адміністрацією суму до Лефортовської тюрми. Так вона довідувалась, що син живий. Слідство тривало довго. А Льва Гумільова все-таки засудили на 10 років у таборі особливого режиму. Він повернувся тільки в 1956 р., реабілітований за відсутністю складу злочину" [Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой, с. 272].

"Коли 30 вересня 1949 року був заарештований Микола Пунін, а 6 листопада – Лев Гумільов, ані в [Ахматової], ані у близьких до неї людей не лишалось сумніву, що всі ці події викликані однією обставиною – її зустріччю в 1945 р. з Ісайєю Берліним" [Хейт А., с. 172].

Хоча у присутніх "не лишалось сумніву", я твердо переконаний, що тут причинного зв’язку нема. І.Берлін – перший секретар британського посольства в Москві. Його зустрічі з Ахматовою відбулись 26 і 27.11.1945 р. [28] Якщо треба було покарати советську ревізську душу за нелегальну зустріч з іноземцем, для цього, по-перше, були всі законні підстави (такі зустрічі були заборонені, не треба ховатися з мотивами репресій); по-друге, не треба й не можна чекати чотири роки, на протязі яких отруєна зустріччю совєтська душа могла безперешкодно отруювати інших – треба й необхідно було ізолювати її негайно. Розплата за цю зустріч прийшла у вигляді постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звєзда" і "Ленінград" (14.08.1946 р.): цілком можливо, що під час її розробки факт нелегальної зустрічі Ахматової використовувався як ілюстрація морального занепаду інтелігенції й обґрунтування необхідності жорстоких адміністративних заходів. Деяку фактичну опору цьому припущенню можна знайти знову-таки в оповіданнях Ахматової; І.Берлін під час зустрічі з нею в 1965 р. записав, нібито Сталін сказав: "Наша черниця тепер приймає візити іноземних шпигунів" – про це їй оповів хтось із свідків [спогади І.Берліна (Найман А.Г., с. 283)]. Коли це справді так було, то цим свідком мав би бути Фадеєв; але для даного епізоду якнайкраще підходить оцінка Наймана: "Репліки Ахматової були не енциклопедичною інформацією, а анекдотом" [Найман А.Г., с. 76].

Але арешти 1949 року, на мій погляд, ніякого відношення до цієї зустрічі й постанови не мали, а йшли зовсім по іншій лінії: і Пуніна, й Гумільова заарештували як "повторників", тобто таких осіб, які вже один раз були заарештовані. Механізм цієї найбездушнішої репресивної кампанії з усіх радянських кампаній добре розкрила Євгенія Гінзбург ("Крутий маршрут").

Тим не менше під час слідства від Льва Гумільова вимагали свідчень про шпигунську діяльність Ахматової на користь Англії, вимагали подробиць розмов Ахматової з Берліним [29]. Я вважаю цей бік слідства чистою формальністю, оскільки саму шпигунку Ахматову комуністи так і не знайшли часу ані заарештувати, ані допитати. І під час цього слідства його знову катували. Доводиться тільки шкодувати, що цей прекрасний метод підвищення продуктивності наукової праці не був застосований ані до Альберта Ейнштейна, ані до Арнольда Тойнбі.

На цей раз Гумільов був засуджений до 10 років таборів [30], але за яким "звинуваченням" – мені невідомо. В 1951 р. перебував у таборі в Караганді [31]; потім його перевели до Междуреченська, ще пізніше – до Омська [32].

Малюнок 4. Лев Гумільов в ув’язненні. 1951 р.

Малюнок 5. Лев Гумільов в ув’язненні. 1953 р.

Починаючи з 1953 р., він отримує від табірного начальства дозвіл писати, – звісна річ, не вірші, але наукову працю про хуннів [33]. Приємно бачити, як прогресує російська державність! У 1847 році, щоб заборонити Тарасові Шевченку писати, потрібен був спеціальний царський указ – а тепер заборона писати стала просто загальною нормою. Цей рукопис обсягом 20 аркушів він у жовтні 1955 р. переслав до Емми Герштейн. Та передрукувала його на машинці й передала славному сходознавцю Миколі Конраду [34]. Це був перший варіант книги Гумільова про хуннів (нижче ми побачимо, що книга активно поповнювалась новим матеріалом аж до 1958 р.).

Гумільов пригадував, що він повернувся з Омська до Москви з двома чемоданами рукописів наукових статей та двох монографій ("Хунну" та "Давні тюрки") [35].

В той же час А.А.Ахматова не шкодувала зусиль для звільнення сина. Л.К.Чуковська згадувала, що 27.01.1954 р. вона під диктовку АА писала листа до голови Верховної ради СРСР К.Є.Ворошилова з клопотанням про Л.М.Гумільова. Наступну згадку про цей лист занотовано під 5.02.1954 р.; до нього був доданий лист архітектора Льва Володимировича Руднева на ім’я того ж Ворошилова. Руднев на той час займався будівництвом Московського університету і був близьким знайомим Ворошилова [36]. Це звернення лишилось без наслідків.

25 березня 1955 р. Лев Гумільов пише відчайдушного листа до Емми Герштейн. Цей лист часто цитують дослідники, тому і я скажу про нього кілька слів.

"Ви праві, у мами старечий маразм і розпад особистості, але мені від цього не легше […] рятувати мене, доводити мою невинність – це її обов’язок; нехтувати цим обов’язком – злочин […]

Врятувати мене можна тільки одним шляхом: добитись того, щоб член уряду чи ЦК звернув на мене увагу і переглянув справу без упередженої думки […]

Мама, як натура поетична, страшенно лінива та егоїстична. Їй лінь думати про прикрі речі і про те, що треба зробити якесь зусилля […] Для неї моя загибель буде тільки притокою для надгробного вірша про те, яка вона бідна – синочка втратила […]

Максимум через півроку я втрачу працездатність і мені буде ще гірше – я не зможу займатись історією, яка одна мене тримає […] Що буде далі? Мабуть, я тихо скочусь в інвалідність і смерть, яка мене не лякає. Шкода тільки, що мій науковий талант вже розвинувся і тепер мені б давати й давати нашій науці якраз те, що найбільш актуально […]" [37]

Перше, що впадає у вічі – це знайомство Льва Гумільова з "Реквіємом" (натяк на надгробний вірш не можна зрозуміти інакше). Другий очевидний момент – що лист писався у стані крайнього душевного пригнічення; не буде перебільшенням сказати, що випробування перевищили міру терпіння і автор виглядає з листа духовно зламаним. Третій теж очевидний момент – що в ту хвилину (а може, і весь час перебування у таборі) Лев Гумільов справді був прикро невдоволений з поведінки матері.

Але при цьому не можна брати цього листа за якусь скрижаль, що містить абсолютну істину, і на підставі його одного роздавати подяки і догани, як роблять деякі біографи. Тут слід мати на увазі, по-перше, що кінець листа є першою спробою автонекролога (у 1988 р. буде ще друга спроба), і жанр зобов’язує до трагічного пафосу. По-друге, безпосередня мета листа – підштовхнути адресата до якихось дій, і тут перебільшення страждань автора і байдужості оточуючих цілком виправдані [38].

А третє і головне – це наївний план звернення до якоїсь "впливової особи" із ЦК. Минулися часи, коли начальство могло творити чудеса, коли в ЦК були такі справді впливові особи, як товариш Сталін. Тепер в ЦК сиділа така дрібнота як Ворошилови та Фадеєви, яка й мріяти про впливове становище не могла. Все, що вона могла вигадати – це "колективне керівництво", тобто систему, при якій ніхто персонально не міг віддати навіть поганого розпорядження, не кажучи вже про добре.

Одне слово, я не погоджуюсь з тими біографами Льва Гумільова, які засуджують Ахматову за буцімто недостатні зусилля.

В березні 1956 р. за клопотанням Ахматової партійний функціонер Олександр Фадеєв [39] написав листа до Генеральної військової прокуратури з проханням переглянути справу Льва Гумільова, де він, зокрема, писав:

"При розгляді справи Л.М.Гумільова слід також врахувати, що він, Лев Гумільов, як син М.Гумільова й А.Ахматової, завжди міг представити 'зручний' матеріал для всіх кар’єристських та ворожих елементів для возведення на нього будь-яких звинувачень" [Хейт А., с. 177. Текст листа: Новый мир, 1961 г., № 12].

В перекладі з комуністичного новоязу виходить, що походження Гумільова було його провиною, але тепер часи вже не ті, й це не мусить розглядатись як провина; також це походження надавало більшої ваги безпідставним доносам. Рука Ахматової відчувається в тому, що в листі нема нічого про те, в чому конкретно звинувачували Гумільова, але є її погляд, що його провина – бути сином своїх батьків.

Лист Фадеєва був відправлений 2.03.1956 р., перегляд справи було призначено на 12.03 [40] (ось з якою швидкістю вміли совєтські органи виконувати вказівки, якщо вони виходили від найвищого начальства і якщо це начальство дійсно хотіло, щоб ці вказівки виконувались). Гумільова звільнили згідно Указу Верховного Совєта СССР від 24.03.1956 р. (конкретне рішення щодо звільнення Гумільова винесено 18.05.1956 р., а звільнили його 11.06.1956 р.) [41], і 15 травня 1956 р. Лев Гумільов повернувся до Москви, де зустрівся з матір’ю.

Підводячи підсумок заходам радянської влади щодо виправлення Льва Гумільова, можна сказати, що із 15 присуджених йому років таборів він відбув 11.5 років (тобто 76.5 %), а з 5 років заслання – 1.5 роки (тобто 30 %). Як бачимо, по обох позиціях має місце недовиконання плану.

Примітки

[10] "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 697; А.Хейт (с. 105 – 107) помилково вказує, що це трапилось на початку 1935 р. Сам Гумільов теж помилявся, коли клав цю подію на серпень 1935 р. (Варустин Л., с. 14).

[11] Хейт А., с. 112. Текст листа довгий час був невідомий; в 1939 р., коли Л.К.Чуковська запитала про його зміст, Ахматова переповідала його з пам’яті; про цей лист – Чуковская Л.К., с. 6. С.Б.Лавров наводить його у своїй книзі (гл. 4) разом з текстом аналогічного звернення Б.Пастернака і резолюцією т.Й.В.Сталіна: "т.Ягода. Звільнити з-під арешту і Пуніна і Гумільова та доповісти про виконання". Всі на світі дива від начальства відбуваються – зауважив у свій час М.Є.Салтиков-Щедрін.

[12] Найман А.Г. Рассказы об Анне Ахматовой. – М.: Художественная литература, 1989 г., с. 77. Дуже подібне свідчення Е.Герштейн: "У Сейфуліної були зв’язки в ЦК. Анна Андріївна написала листа Сталіну, дуже короткого. Вона ручалась, що її чоловік та син – не змовники і не державні злочинці. Лист закінчувався фразою: 'Допоможіть, Йосипе Вісаріоновичу!' В свою чергу Сталіну написав Пастернак […] Пильняк повіз Ахматову на своїй машині до комендатури Кремля, там вже було домовлено, що листа приймуть і передадуть до рук Сталіна" (Герштейн Э.Г. Тридцатые годы. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 256 – 257). О.С.Булгакова занотувала у своєму щоденнику, що Ахматова приїхала у цій справі до Москви 30.10.1935 р., а лист був написаний за допомогою М.А.Булгакова 31.10 (Соколов Б. Булгаковская энциклопедия. – М.: ЛОКИД, 1996 г., с. 27). Додаткові подробиці містить стаття О.Головникової і Н.Тархової (див.вище).

[13] Є свідчення (Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124; Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 33; Лавров С.Б., гл. 4), що його відновили тільки в 1937 р. Це невірно: 1. сам ЛМГ згадував, що "в березні 1938 р. мене узяли з четвертого курсу" (Варустин Л., с. 15); 2. в січні 1946 р. він складає екстерном іспити за 4-й та 5-й курси (Варустин Л., с. 25). Отже, на момент арешту в 1938 р. він мав закінчених три курси (1934/5 – 1-й; 1935/6 – 2-й; 1936/7 – 3-й).

[14] Ахматова пригадувала, що вона дізналась про це 11.03.1938 р. (Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк.: Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 285). Найповніше історія цього "слідства" висвітлена у спеціальністі статті (Головникова О., Тархова Н.).

[15] Варустин Л., с. 16; Лавров С.Б., гл. 4; Хейт А., с. 111 – 114. Дослідниця пише, що приводом до арешту було тільки те, що Лев – син М.Гумільова та А.Ахматової. Оскільки основне джерело її книги – оповідання самої Ахматової, це слід розглядати як точку зору останньої.

[16] Цей важливий факт подає у своїй книзі С.Б.Лавров (гл. 4). Якою нікчемною виглядає на цьому фоні англійська влада, яка ніколи не катувала Арнольда Тойнбі; та й гітлерівці, мавши принаймні три роки (1933 – 1936), так і не знайшли часу, щоб добряче побити Освальда Шпенглера.

[17] "Терористична діяльність" полягала у намірі убити А.О.Жданова (на той час – секретаря Ленінградського обкома ВКП(б)). Інші сюжети – донос Пумпянського, читання крамольного вірша О.Мандельштама про "кремлівського горця" – у справі не фігурували. Ця скромна, але реальна антирадянщина відступала на другий план перед блискучими вигадками чекістів. Згідно з їхніми планами, Гумільов мав вступити на шлях контрреволюційної діяльності цілком свідомо, бажаючи помститись за розстріляного батька; Ахматова ж за цими планами мала підбурювати Гумільова здійснити теракт над Ждановим (Головникова О., Тархова Н.). Тобто слідчі здобули цілком вагомі підстави для арешту Ахматової; але плани будівництва соціалізму змінились, і цей арешт так ніколи не відбувся. Сам Гумільов в кінці життя не пригадував, на кого, за задумом слідчих, він мав чинити замах (Варустин Л., с. 18).

Ахматова писала: "Мій син розповідав, що йому під час слідства читали показання Осипа Емільовича [Мандельштама] про нього і про мене і що вони були бездоганні" (Хейт А., с. 295). Це я розумію так, що слідчі не видобули з Мандельштама ніяких свідчень, які могли б зашкодити іншим. О.М.Панченко пише, що Лев Гумільов був дев’ятим з того десятка слухачів, яким Мандельштам прочитав роковий вірш про "кремлівського горця" (Панченко А.М. Идеи Л.Н.Гумилёва и Россия 20 века. – В кн.: Гумилёв Л.Н. От Руси к России. – М.: Ди Дик, 1995 г., с. 17). Лев був добре знайомий з О.Е.Мандельштамом, подовгу гостював у нього в Москві (Герштейн Э.Г. Тридцатые годы. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 253; Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой. – там само, с. 258). Е.Герштейн, а за нею М.Ардов вважають, що вірш Мандельштама, переписаний рукою Л.Гумільова, зберігався у справі Гумільова, і через це його не випускали аж до 1956 р.: "Уявімо собі працівника прокуратури (та й будь-якого радянського чиновника): ось він відкриває теку зі справою засудженого Л.М.Гумільова…І уявімо, що мала відчувати ця людина… Який ледяний жах охоплював її, кола вона читала ці рядки. А якщо таке відбувалось за життя самого Сталіна?.. Я так і бачу тремтячі пальці, які закривають теку зі справою…" (Ардов М. Жертва акмеизма. – газета "Время МН", 18 октября 2002 г.; я користувався веб-копією: ). Полковник держбезпеки, який тремтить від прочитаної антирадянщини, міг би прикрасити будь-який готичний роман.

[18] Медвежогірськ – місто на північному кінці Онезького озера, за 400 км на північний схід від Ленінграду; за офіційною історією, Біломорканал був відкритий у 1933 р. (Большая советская энциклопедия, 1970 р., т. 3, с. 124), тому не зовсім зрозуміла фраза "вони розчищали русло для майбутнього каналу" (Варустин Л., с. 16); скоріше, проводились якісь додаткові роботи.

[19] Про оцей доважок у вигляді заслання чітко сказано тільки у статті Юрія Панова "СибЛаг ГУЛага" (газета "Кузбасс", 21.10.1999 р., № 200; я користувався веб-копією: ). Головникова і Тархова про нього чомусь не пишуть.

Взагалі як на звинувачення у тероризмі – покарання відносно легке. Я думаю, що план по терористах НКВД на той час уже виконало, і тепер формально позбувалось зайвих "терористів".

[20] Мемуаристи наводять інші дати – листопад 1938 р., 1940 р. Вони помилкові, як з’ясовано у статті Головникової і Тархової, де є і повний текст листа. Відповіді на нього Ахматова не одержала, але не через недбалість людей у погонах, а навпаки – через їх пильні старання: на цьому листі проставлено не менше семи відміток розгляду листа у різних інстанціях.

[21] Лист А.А.Ахматової до І.М.Томашевської 2.06.1943 р. (Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М.: Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 219); Варустин Л., с. 23.

[22] Чуковская Л.К., с. 63; Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 261. "Сьогодні одержала листа від мого Льови. Не знала про нього нічого сім місяців і божеволіла" – писала А.А.Ахматова до І.М.Томашевської 4.04.1943 р. (Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М.: Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 218).

[23] Варустин Л., с. 23. Це озеро – за 150 км на південний схід від Норільська.

[24] Варустин Л., с. 23. Повідомлення, що в магнітометричній експедиції він працював у 1943 р. (Хейт А., с. 331, 333, 378, 379; Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой, с. 261) – неточні.

[25] Варустин Л., с. 25; твердження, що його зарахували "у штрафний батальйон Особливої ударної армії 1-го Білоруського фронту" (Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 33; дослівно повторене у статті Богданов Я. От идей Льва Гумилёва к национальной идеологии России. – ) – помилкове. У склад 1-го Білоруського фронту входили 2-га, 3-я та 5-а ударні армії, з них лише 3-я та 5-а були націлені на Берлін (Большая советская энциклопедия, 1970 г., т. 3, карта "Берлінська операція").

[26] Красильников В.Н., с. 37; Варустин Л., с. 26; Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124; Панченко А.М. Идеи Л.Н.Гумилёва и Россия 20 века. – В кн.: Гумилёв Л.Н. От Руси к России. – М.: Ди Дик, 1995 г., с. 16.

[27] Це було нестандартне поетичне звернення з проханням врятувати сина, яке потрапило на стіл впливової особи без допомоги Поскребишевих. Не знаю, що сказав на це товариш Сталін; але якби я був товариш Сталін, я подумав би так: "Усе іде як слід. Наші успіхи є незаперечними. Ми довго чекали, поки товариш Ахматова почне прославляти радянську владу, і нарешті дочекались. Це колесико машини соціалізму обертається як слід, і нічого міняти не треба", – і нічого не сказав би.

Важливу статтю на цю тему надрукували В.Шенталинський і О.Хлебников (Антитеррористическая операция против Ахматовой. – Новая газета, № 11, 20 марта 2000 г.; я користувався веб-копією: ). У статті надруковано повний текст доповідної записки, яку міністр держбезпеки Абакумов подав на ім’я Сталіна 14.07.1950 р. "Про необхідність арешту поетеси Ахматової". Цю необхідність міністр обґрунтовував показаннями М.М.Пуніна і Л.М.Гумільова. але товариш Сталін не дав на це згоди, як думають автори – саме через цикл віршів "Слава миру", який почав друкуватись у часописі "Огонёк" (№ 14 за 1950 р.). Тоді ж Ахматова знову написала листа до товариша Сталіна з проханням за сина (текст: Родина, 1993 г., № 2, с. 51) – вже третій з черги після листів 1935 і 1939 років.

[28] Примітка М.М.Краліна (Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М.: Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 384); як не дивно, цієї точної дати нема ані в А.Хейт (можливо, Ахматова її не пам’ятала), ані в спогадах самого І.Берліна (відповідний уривок: Найман А.Г., с. 275).

[29] Панов Ю. СибЛаг ГУЛага. – (газета "Кузбасс", 21.10.1999 р., № 200; я користувався веб-копією: ).

[30] А.Куркчи (Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 36) твердить, що вирок було винесено Особливою нарадою Ленінграда. Це не зовсім зрозуміло з огляду на те, що слідство велось у Москві (не могла ж АА помилитись у назві тюрми, до якої вона їздила).

[31] "Славянские ль ручьи сольются в русском море?..": диалог Л.Н.Гумилёва, А.М.Панченко, К.П.Иванова. – Литературная учёба, 1990 г., № 6, с. 74. Є відомості, що він перебував у таборі Чурбай нора біля Караганди у 1949 – 1956 рр. (Шевченко Ю.Ю. Послесловие к интернет-изданию монографии Л.Н.Гумилева "Старобурятская живопись. Исторические сюжеты в иконографии Агинского дацана" – ). Думаю, що кінцеву дату цього перебування слід уточнити.

[32] Варустин Л., с. 30, 27. Междуреченськ – місто в передгір’ях Алтаю, 60 км на схід від Новокузнецька.

[33] На момент смерті товариша Сталіна (5.03.1953 р.) Гумільов був у таборі бібліотекарем, не ходив на загальні роботи (Панченко А.М. "Я потерял собеседника…" – Невское время, № 188 (1591), 15 октября 1997 г.; я користувався веб-копією: ).

[34] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк.: Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 133, 498. За свідченням Чуковської, Конрад навіть хотів залучити ув’язненого Гумільова до роботи над "Всесвітньою історією", де Конрад був членом головної редакційної колегії. З цього, звісно, нічого не вийшло, принаймні серед авторів 2 та 3 томів (Всемирная история. – М.: Политиздат, 1956 г., т. 2; 1957 г., т. 3), де пишеться про хуннів та тюрків – Гумільова нема.

[35] Гумилёва Н.В. 15 июня. – П94, с. 20; Варустин Л., с. 28. Як буде показано далі (в екскурсі "Час написання книг Л.М.Гумільова"), в книзі "Давні тюрки" активно використані джерела, надруковані в 1958 – 1959 роках. Тому рукопис, що його Гумільов писав у таборі, не міг бути дуже близьким до завершення. Скоріш за все, це треба розуміти так, що Гумільов уже опрацював якусь частину "Тюрків".

[36] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк.: Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 68 – 69. Лист Л.В.Руднева до К.Є.Ворошилова з приводу звільнення Л.М.Гумільова [01 – 02.1954 р.] надруковано: Шпион, 1994 г., № 3 (5), але я цієї публікації не бачив.

[37] Повний текст листа – у статті Ю.Панова "СибЛаг ГУЛаг-а" (газета "Кузбасс", 2.12.1999 р.; я користувався веб-копією: ). М.Ардов датує його роком раніше – 25.03.1954 р. (Ардов М. Жертва акмеизма. – газета "Время МН", 18 октября 2002 г.; я користувався веб-копією: ).

[38] З цим листом пов’язана ще одна обставина, якою не слід нехтувати. Хто така Емма Герштейн, окрім того, що вона – єврейка? З її спогадів (Герштейн Э. Лишняя любовь: сцены из московской жизни. – Новый мир, 1993 г., №№ 11 – 12; веб-копія: ) ми дізнаємось, що у 1934 – 1938 рр. вона була дружиною Льва Гумільова (ясна річ, неофіційною). Їхня любов була зайвою для будівництва соціалізму, і сім’ї вони так і не створили. Спогади написані десь 1985 р., хронологія подій у них сплутана, про що сама мемуаристка чесно повідомляє читачів. Цікавлять її тільки дві теми – секс і євреї. Про секс вона пише мляво (куди їй до Оксани Забужко!), а про євреїв – багато і з повним знанням справи. Для розуміння розглядуваного листа важливо, що Лев Гумільов писав до своєї коханої, і міг дозволити собі такі вислови, які не призначались для сторонніх. Цей лист – інтимний, ось що!

[39] О.Фадеєв довгий час був членом ЦК КПСС (1939 – 1956 рр.), але на 20-у з’їзді постраждав: його розжалували в кандидати в члени ЦК КПСС. Наскільки мені відомо, вперше Ахматова звернулась до нього з клопотанням про долю сина в серпні 1940 р., через рік після вироку. Клопотання було невдалим (Чуковская Л.К., с. 122, 129).

[40] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк.: Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 146, 148.

[41] Панов Ю. СибЛаг ГУЛаг-а. – газета "Кузбасс", 2.12.1999 р. (я користувався веб-копією: ); Гумилёва Н.В. 15 июня. – П94, с. 20. З хронології подій видно, що персональні клопоти О.Фадеєва за персону Л.Гумільова були запізнілими і зайвими (не дожену, так зігріюсь). На той час вже було прийнято загальнодержавне рішення про звільнення політв’язнів, і Гумільова звільнили в цьому загальному порядку.