В соціалістичному чистилищі

Жарких М.І.

З 1956 р. Лев Гумільов працює – спочатку на посаді двірника в Етнографічному музеї [42] (невже його біографія все ще не здавалась досить пролетарською?), потім – бібліотекарем в Державному Ермітажі, зокрема, продовжувалась співпраця з М.І.Артамоновим по хозарській проблемі. В 1959 – 1963 рр. Л.М.Гумільов проводив археологічні пошуки на нижній Волзі та на Тереку, пов’язані з проблемою хозарських пам’яток [Р, с. 286, 513 – 514; ОХ]. В рамках цього циклу польових досліджень ним була організована одна з перших підводних археологічних експедицій. П’ятидесятирічний вчений опановує підводне плавання з аквалангом і влітку 1961 р. обстежує затоплені оборонні споруди Дербента [ОХ, с. 72 – 89].

В 1960 р. він починає читати лекції на історичному факультеті Ленінградського університету про кочівників Центральної Азії [Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124]. Це був, очевидно, спецкурс; я не маю відомостей, щоб Гумільов колись читав якісь базові курси лекцій. З 1966 р. він викладав спецкурс "народознавство" на географічному факультеті [Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 37].

Малюнок 6. Лев Гумільов і Анна Ахматова. 1960 р.

Десь на кінець 1961 року припадає якийсь прикрий конфлікт між Львом Миколайовичем та його матір’ю. У викладі Ахматової це виглядало так:

"Цей великий вчений не був у мене в лікарні три місяці. Він прийшов до мене додому в самий момент інфаркту, образився на щось і пішов […] Він хвора людина. Йому там сплюндрували душу. Йому там втовкмачували: твоя мати така знаменита, що варто їй тільки слово сказати, і ти будеш вдома" [43].

В листі до брата (Віктора Андрійовича Горенка), датованому 20.07.1963 р., А.А. пише:

"Передати вітання Льву не можу – він не був у мене вже два роки, але за переказами захистив докторську дисертацію і успішно веде наукову роботу" [Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М.: Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 237].

Це напруження у стосунках тривало до самого кінця життя Анни Андріївни. За спогадами М.Алігер, восени 1965 р. під час перебування в Москві А.А. захворіла і потрапила до Боткінської лікарні. Друзі склали графіка, хто коли мав її відвідувати, щоб її не перевантажувати. Лев Миколайович після довгої розлуки приїхав до Москви, щоб побачити матір, але його не допустили, тому що його не було в списку (не так тії вороги, як добрії люди…). А.А. дуже обурювались цим випадком [Алигер М. В последний раз. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 367]. Звичайно, такого не могло трапитись за нормальних відносин.

З 1959 р. розпочався безперервний та рясний потік наукових публікацій Л.М.Гумільова. В 1961 р. він оборонив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. Тема її – "Давні тюрки 6 – 7 ст." [Чуковская Л.К., с. 63] З 1962 р. він знову посідає посаду старшого наукового співробітника (це найвище його місце в табелі рангів), на цей раз – в науково-дослідному інституті географії при географічному факультеті Ленінградського університету. На цій посаді він працював 28 років [Красильников В.Н., с. 38]. В 1962 році виходить велика книга М.І.Артамонова "Історія хозар". Гумільов був науковим редактором цієї книги (не часте для нього заняття) і цілком справедливо пишався своєю причетністю до цієї визначної публікації [44].

Малюнок 7. Мандри Л.М.Гумільова

– місця, де Л.М.Гумільов працював у експедиціях;

– місця, де Л.М.Гумільов перебував в ув’язненні;

– інші місця, пов’язані з життям Л.М.Гумільова.

Числами позначено:

1 – Царське Село і Санктпетербург (Ленінград), де ЛМГ народився, довгий час жив і помер;

2 – Слепнево і Бежецьк (1913 – 1929 рр.);

3 – хребет Хамар-Дабан (1931 р.);

4 – Дангара (1932 р.);

5 – ур.Аджи-Коба (1933 р.);

6 – Саркел (1935 р.);

7 – Медвежогірськ (1938 – 1939 рр.);

8 – Норільськ (1939 – 1943 рр.);

9 – Хантайське озеро (1943 р.);

10 – р.Нижня Тунгуска (1944 р.);

11 – Берлін (1945 р.);

12 – Поділля (1946 – 1947 рр.);

13 – ур.Пазирик (1948 р.);

14 – Караганда (1950? – 1951? рр.);

15 – Междуреченськ (1952? – 1953? рр. );

16 – Омськ (1953? – 1956 рр.);

17 – дельта Волги (1959 – 1963 рр.);

18 – Дербент (1961 р.);

19 – Прага (1966 р.).

Але перешкоди на шляху репресованого сина репресованого не закінчились. В Совєтському Союзі, щоб займатись наукою, обов’язково треба було посідати якусь наукову посаду. Наукової самодіяльності комуністи не терпіли, цілком слушно вважаючи, що коли наука не допомагає будувати комунізм, то вона є шкідливою. Перебуваючи на науковій посаді, людина знаходилась під наглядом "компетентних органів" (ними фактично були парткоми [45], а якщо вони нездужали – їм на допомогу приходили "органи" у вузькому значенні слова, тобто таємна поліція, яка звалась КГБ). Вважалось, що в такій ситуації науковець не зможе шкодити будівництву комунізму.

Щоб піднятись на вищий щабель – наприклад, стати завідувачем кафедри, що давало значні можливості розширити дослідження – обов’язково треба було бути членом КПСС. Завідувач кафедри, який не був би членом КПСС – це річ так само нечувана, як гаряче морозиво [46]. Не вмію сказати, був чи не був у КПСС Л.М.Гумільов (здається, таки не був), але спроба його посісти кафедру етнографії (десь після 1973 р.) закінчилась нічим [ЭБЗ, с. 617]. Ясна річ, що така номенклатурна годувальниця, як Академія наук СССР, була перед ним зачинена.

В 1966 р. Гумільов відвідав Прагу і виступив з доповіддю "Коливання ступеня зволоження та міграції народів в південно-східній Європі з 2 по 4 ст." на 7-му міжнародному конгресі з передісторії [Р, с. 27] [47]. Ця поїздка не зробила великого впливу на сферу наукових контактів Гумільова, яка обмежувалась Ленінградом та Москвою. За межами цих центрів він опублікував лише 14 робіт (по 2 – в Баку, Будапешті, Парижі; по 1 – в Алма-Аті, Душанбе, Казані, Новосибірську, Пермі, Празі, Тарту, Чебоксарах). У "світовій науці" (тобто науковому співтоваристві католицького суперетносу) він залишився невідомим.

В 1967 році Л.М.Гумільов оженився з Наталею Вікторівною Симоновською. Його дружина – за фахом художник-ілюстратор книг – стала його надійною помічницею:

"Для його книги 'Пошуки вигаданого царства' я зробила оправу та чотири розвороти, для 'Хуннів у Китаї' – обкладинку з химерами" [Гумилёва Н.В. 15 июня. – П94, с. 18].

В 1974 р. Л.М.Гумільов оборонив дисертацію "Етногенез та біосфера Землі" на здобуття вченого ступеня доктора географічних наук. Вчена рада географічного факультету Ленінградського університету схвалила роботу, але Вища атестаційна комісія її не затвердила. Наукові публікації Л.М.Гумільова зустрічали шалений опір – про це він сам докладно оповідає в надзвичайно цікавій записці [ЭБЗ, с. 632 – 638], в якій він вирахував, що за 11 років (1975 – 1985 рр.) йому вдалось надрукувати 16 авторських аркушів своїх праць, а відхилено праці обсягом 82 аркуші, тобто 87 %.

"До початку 80-х років в університеті у нього не було жодного помічника, бодай лаборанта, не кажучи про наукових співробітників. Його дослідження не вводились навіть у план науково-дослідних робіт […] Заробітна плата старшого наукового співробітника та єдиний на рік негласний виїзд до Москви за свій кошт – ось і все, що мав від університету вчений. Лекції, звісно, читались безкоштовно, але навіть за таких умов їх часто забороняли" [48].

Що за часи! Що за звичаї! Всемогутній КГБ, який ще зовсім недавно без будь-яких проблем запроторював людей на десятки років ув’язнення, не має влади ані заборонити вповні таємні мандрівки з Петербурга до Москви, ані дозволити їх! Ось вам ознака того параліча влади, який не зовсім точно був названий "застоєм" і який не міг не закінчитись розвалом імперії зла, тобто СССР.

Малюнок 8. Лев Гумільов і Анатолій Найман. 1990 р.

Отже, в університеті Лев Гумільов працював в науковому підрозділі і не мав безпосереднього відношення до навчання студентів. Він читав тільки спецкурси, які часто забороняли на тій підставі, що вони антимарксистські [Красильников В.Н., с. 38]. Це – чи не єдиний випадок відносин Гумільова з советською владою, коли висунуте проти нього звинувачення відповідало дійсності (див. екскурс "Легенда про марксистський характер теорії етногенезу"). Але й ставши науковим працівником, Л.М.Гумільов не здолав усіх перешкод. Щоб займатись історією, знову-таки треба було бути членом КПСС; Л.М.Гумільов до громади советських істориків не належав, основні його статті надруковані з рамена Географічного товариства СССР. Необхідність маскуватись під географа, якось обґрунтовувати свою наукову службу на географічному факультеті некорисно відбилась на аргументації етногенетичної теорії Л.М.Гумільова (див. екскурс "Легенда про географічний характер теорії етногенезу").

Ще гірше було те, що він хотів займатись проблемою загальних закономірностей історичного процесу. Як окрема наукова спеціалізація вона ще не виділилась, і тому не має спеціальної назви. Інколи цю дисципліну звуть історіософією, але я волів би звати її теоретичною історією або історіологією [49]. Для того щоб займатись цією проблемою в Советському Союзі, треба було бути не просто членом КПСС, а генеральним секретарем ЦК КПСС. У комуністів існувала впевненість, що загальні закономірності історичного процесу відкриті Марксом і Енгельсом і сформульовані у "науці" під назвою "історичний матеріалізм". Виходячи з цього заложення вони вважали, що робити якісь вдосконалення у цій "науці" личить тільки генеральним секретарям, але ніяк не простим людям. Історичний матеріалізм вважався священним джерелом комуністичної влади (щось на зразок помазання на царство), і тому стороннім вхід туди було заборонено. Тим більше неприхильні були комуністи до спроб створення альтернативних щодо "історичного матеріалізму" моделей всесвітньої історії.

І не дивлячись на всі ці перешкоди, Л.М.Гумільов створив таку альтернативну модель. Тому я й кажу, що він зумів стати визначним вченим.

У 1988 р. Гумільов надрукував статтю під назвою "Біографія наукової теорії, або Автонекролог" [50], в якій з гіркотою передбачав, що як він помре, то не знайдеться кому написати некролога. Він практично не помилився: тільки "Вісник Санктпетербурзького університету" відгукнувся коротеньким, сповненим неточностей анонімним некрологом [51].

Л.М.Гумільов помер 15.06.1992 р. в Санктпетербурзі, похований на Микільському цвинтарі Олександро-Невської лаври. Географи Санктпетербурзького університету проводять читання пам’яті Л.М.Гумільова [52]. 23.05.1996 р. президент Казахстану Н.Назарбаєв видав указ про перетворення Акмолинського університету у Євразійський університет ім.Л.М.Гумільова, що й було виконано [53]. Центр етнології Санктпетербурзького університету також носить ім’я Л.М.Гумільова. 1.10.1997 р. на будинку по вул.Коломенській 1/15 у Санктпетербурзі відкрито меморіальну дошку Л.М.Гумільову [54], у цьому будинку створена квартира-музей Л.М.Гумільова.

Примітки

[42] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк.: Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 172 (23.08.1956 р.).

[43] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк.: Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 363, запис за 1.01.1962 р. (а ще 21.06.1961 р. відносини між ними були спокійними – с. 350). Чуковська прийшла до висновку, що "Льова й насправді вірить, буцімто він пробув у таборі так довго через байдужість та бездіяльність Анни Андріївни" (с. 364).

[44] А.Куркчи пише: "Гумільову належать в ній фрагменти з історії гуннів, кінця Хозарського каганату, багато історичних співставлень та хронологія" (Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 78) – тобто це вже не редагування, а співавторство. Але це питання детально не з’ясоване.

[45] Партком – "партійний комітет", низова ланка злочинної комуністичної організації, яка мала назву "Комуністична партія Советського Союзу" (далі скорочено КПСС) і контролювала всю владу в цьому союзі.

[46] КПСС для обдурювання громадськості спеціально висувала не-членів КПСС на визначні посади (наприклад, академік-мічуринець Т.Д.Лисенко, письменник М.Горький, авіаконструктор А.М.Туполєв); кожен випадок такого висування розглядався й затверджувався найвищим керівництвом КПСС, тому таких людей правильніше вважати не "безпартійними", а номенклатурою найвищого рівня, принаймні рівня ЦК КПСС.

[47] В некролозі сказано: "Він регулярно отримує запрошення на міжнародні конференції та симпозіуми, але за кордон його не пускають. Побувати йому вдалося тільки в Чехословаччині та Угорщині, та й то лише за особистим запрошенням" (Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124). Для того, хто не знає реалій совєтського життя, поясню: якщо совєтський вчений їхав за кордон за офіційним запрошенням, то кошти на це виділялись тією установою, від якої він був відряджений, із спеціального фонду закордонних відряджень; а якщо він їхав за приватним запрошенням, то за власний кошт або коштом сторони, що приймала його. Отже, дати відрядження якомусь Гумільову – значить відібрати ласий шмат закордонної поїздки у номенклатурника чи родича номенклатурника. А хто ж собі ворог?

С.Б.Лавров (гл. 2) вніс уточнення: в 1966 р. Гумільов відвідав Прагу та Будапешт, в 1973 р. був у Польщі (інтерв’ю Гумільова для краківської газети "Tygodnik powszechny" надруковано 11.08.1974 р.; якщо це правильно, то він був у Польщі у 1974 р.). Так чи інакше, але ці випадкові міжнародні зв’язки не вплинули істотно на його творчість.

[48] Чистобаев А.И. Первые Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 126; виділення моє – М.Ж.

[49] Кареев Н.И. Историология: теория исторического процесса. – Пг.: тип.М.М.Стасюлевича, 1915 г. – 320 с.

[50] В цьому жанрі він наслідував давньотюркському герою – мудрому Тоньюкуку (надгробний напис Тоньюкука Гумільов назвав "автонекрологом" [ДТ, с. 288]).

[51] Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 123 – 125. Неточності: після виключення з університету в 1935 р. він був відновлений в 1937 р. [насправді – в 1935 р.]; в 1938 р. був засуджний на 5 років, весь цей термін він відбував у Норільську [дуже спрощено].

[52] Чистобаев А.И. Первые Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 126 – 127; Чистобаев А.И. Вторые Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 4, с. 92 – 93; Чистобаев А.И. Третьи Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1996 г., сер. 7, № 2, с. 159 – 160. Про читання 2002 р. була інформація у вебі: + інші статті.

В Москві також проводяться Гумільовські читання, які не треба змішувати з петербурзькими, бо вони мають окрему нумерацію (2-і – 2-4.06.1998 р.; 3-і – 8-10.06.1999 р.; 4-і – 23.09.2000 р.).

[53]. Усі держави, що утворились після розвалу СССР, успадкували параліч влади, і тому кожен випадок, коли розпорядження таки виконується, заслуговує на особливу відзнаку.

[54] Панченко А.М. "Я потерял собеседника…" – Невское время, № 188 (1591), 15 октября 1997 г.; я користувався веб-копією: .