Легенда про марксистський характер теорії етногенезу
Жарких М.І.
Етногенетичну теорію Л.М.Гумільова цілком слушно вважають антимарксистською; натомість намагання автора замаскувати її під марксистську – незграбні й не витримують критики.
По-перше, в усіх своїх працях Л.М.Гумільов жодного разу не вжив слова КПСС.
По-друге, в усіх своїх працях Л.М.Гумільов жодного разу не вжив слова "Ленін".
Я підкреслюю – жодного разу. Читач вже бачить, як я люблю різні підрахунки – і можете мені повірити, що це буквально так. В часи, коли навіть проблеми штучного запліднення корів вирішувались за допомогою вказівок з чергового з’їзду КПСС та цитат з В.І.Леніна, він не процитував їх жодного разу.
Це не дурниця: цитування Леніна та КПСС було демонстрацією лояльності з боку автора. А оскільки в колишньому СССР всі люди були під підозрою в нелояльності, то треба було час від часу свою лояльність начальству демонструвати й доводити. Гумільов демонстрував нелояльність.
Може виникнути запитання: чому книги Гумільова все ж таки виходили? Можливо, щось важило те, що його книги мають різку антикитайську спрямованість (див. екскурс "Одвічна агресивність Китаю"). Але значно більше значення мала мімікрія, маскувальне розфарбування. Це не залишилось непоміченим з боку коментаторів:
"Читач може здивуватись, що терміни марксистської теорії, яку Л.Гумільов заперечував, зустрічаються в деяких його статтях. Слід пам’ятати, що статті написані в совєтський час, і автор був змушений робити подібні вставки, щоб статті було допущені до друку" [Р, с. 237, примітка В.А.Мічуріна].
"Єдине, що йому з його поглядами дозволило вціліти за тоталітарного насильства, було те, що він досить вільно, але вміло використовував діалектичну формулу панівного на той час марксистського матеріалізму про перехід або стрибок кількості у якість" [Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 64].
Але таке розуміння є занадто прямолінійним. Класичних "бронебійних" вставок на кшталт "геніальний Ленін сказав, а останніз з’їзд КПСС підтвердив, що треба щось робити" – в працях Гумільова немає. Натомість є виразні спроби примирити свої власні погляди з панівним марксизмом, а там, де примирення було вочевидь неможливим – замаскуватись під марксизм. Ось приклади такої мімікрії.
"Історія величі та падіння [тюркського] каганату – яскравий приклад діалектичного закону заперечення заперечення" [ОХ, с. 104 – 1966 р.].
"Відзначимо, що суспільні системи [кочових] народів були тісно пов’язані з рівнем розвитку їх продуктивних сил та способом виробництва, тобто з системою господарства заселених цими народами країн" [Р, с. 256 – 1970 р.] – це дійсно виглядає як вставка, тому що вся стаття це заперечує, зокрема: "Будемо розглядати безпосередньо суспільно-політичний лад як чутливий індикатор стану етносу" [Р, с. 260].
"Розв’язати питання 'чому?' і 'що до чого?' дозволяє діалектичний метод з законом заперечення заперечення, системний підхід та вчення про біосферу. За законом заперечення заперечення життя і смерть, а в історії – підйоми та спади повинні чергуватись; отже, поняття поступального руху, або прогресу, до таких природних явищ, як етногенез, непридатне. Не те щоб прогресу зовсім не було, але він має місце тільки в соціальній формі руху матерії та в техніці" [ДР, с. 378 – 1989 р.].
До того ж слід враховувати, що погляди Гумільова розвивались (вище ми намітили періоди цього розвитку), і для першого періоду немає особливих підстав говорити, що його погляди відходили від марксизму. Рішуче заперечення причетності до марксизму Гумільов висловив лише в 1992 р.:
"Європейська освіта і європейський менталітет серед інших ілюзій породили й ілюзію соціальної природи етносів (народів) […] Можна, звісно, продовжувати вважати, нібито історія визначається соціально-економічними інтересами та свідомими рішеннями […] В рамках пасіонарної теорії етногенезу відмінності одного етносу від іншого визначаються не 'способом виробництва', 'культурою' чи 'рівнем освіченості'. Етноси об’єктивно відрізняються один від одного способом поведінки їх членів (стереотипами поведінки)" [Р, с. 177 – 178].
– але це заперечення було запізнілим і не вплинуло істотно на зміст його праць. В тому ж таки 1992 р. в підсумковому огляді "З історії Євразії" ми зустрічаємо і марксистські "формації" [Р, с. 91], і протиставлення "істориків-еволюционістів", які мислять неправильно, "історикам-діалектикам", які мислять правильно і до яких Гумільов зараховував і себе [Р, с. 95].
В СССР невизнання марксизму прирівнювалось до державної зради. Щирі патріоти імперії зла намагались викрити зраду Гумільова (вище ми вже розглядали таку спробу з боку В.І.Козлова). Через 11 років його підтримав Ю.Афанасьєв:
"У прямій суперечності з марксистсько-ленінськими критеріями розроблялись так звані євразійські теорії з їх антиісторичним, позакласовим, біолого-енергетичним підходом до минулого: періоди підйомів та спадів якоїсь пасіонарності у світовій історії, 'симбіоз' Орди та Русі в 13 – 14 ст. і т.ін." [Афанасьев Ю. Прошлое и мы. – Коммунист, 1985 г., № 14, с. 110]
Тобто комуніст Ю.Афанасьєв у статті, надрукованій в журналі "Комуніст", не вважав цю теорію марксистською.
Це викриття було абсолютно правильним з точки зору форми і змісту, але запізнілим. Імперія зла котилась до занепаду, і навіть серед офіцерів таємної поліції запанувала повна байдужість до питання, хто є марксистом, а хто ним не є. Досить було зовнішніх ознак лояльності, виконання певних обрядів, ба навіть просто неучасті в активніших протестах, щоб жити в мирі з деградованим комуністичним режимом.
Отже, легенда про марксистський характер теорії етногенезу була створена самим Гумільовим з метою примирення своїх поглядів з поглядами, які підтримувала таємна поліція.