Наукова активність Гумільова

Жарких М.І.

Малюнок 9. Діаграма наукової активності Л.М.Гумільова [перевидання враховуються на окремій діаграмі]

З діаграми наукової активності видно, що діяльність Л.М.Гумільова можна розділити на три періоди: перший – до 1963 р.; другий – 1964 – 1974 рр.; третій – 1975 – 1992 рр. В першому періоді основна увага вченого присвячена проблемі історії кочових народів Центральної Азії. Він закінчився з обороною докторської дисертації. Другий період, характерний найвищою активністю – закінчення кочівникознавчого циклу праць і початок формування концепції етногенезу. Він почався з перших статей з циклу "Ландшафт та етнос" (1964 р.) і закінчився монографією "Хунни в Китаї" та спробою захисту дисертації на тему "Етногенез і біосфера Землі" (обидві – 1974 р.). В третьому періоді активність публікацій зменшується, основна увага вченого прикута до шліфування концепції етногенезу, написання прикладних праць з позицій цієї концепції та … боротьбі з начальством за право публікуватись. При уважному розгляді виявляється, що був ще четвертий період, але про нього пізніше (в екскурсі "Четвертий період").

Свої наукові статті Гумільов публікував у 52 різних часописах. З них найбільше публікацій умістив "Вісник Ленінградського університету" – 14 статей; потім ідуть "Известия Всесоюзного географического общества" – 11 статей; в інших виданнях Всесоюзного географічного товариства розміщено 11 статей; в журналі "Природа" – 9 статей. В решті часописів опубліковано по кілька статей; наприклад, часопис "Декоративное искусство" опублікував 5 статей Гумільова. Питається – чому? яке відношення мають твори Гумільова до декоративного мистецтва? – Ажніякого не мають; просто головний редактор часопису Айдер Куркчи був великим симпатиком творчості Гумільова, і ось так, по блату [1], статті Гумільова з’явились у цьому часописі.

Діаграма публіцистичної активності визначається загальним ходом совєтської історії: поки начальство було сильним, воно ніякої гумільовської публіцистики не допускало; коли начальство підупало на силі до такої міри, що почалась "пєрєстройка", журналісти ухопились за Гумільова як за стандартний "смажений факт", що й відбилось в 11 статтях протягом 1988 року. Потім факт став простигати й вивітрюватись (тобто від нього все менше тхнуло смаженим), і в міру цього спадав інтерес журналістів.

Малюнок 10. Діаграма перекладацької активності Л.М.Гумільова та перевидань його праць

Діаграма публікацій перекладів виразно показує, що перекладацька активність Гумільова сконцентрована у першому десятилітті після звільнення; пізніше він не мав ані часу, ані натхнення займатись перекладами. Діаграма перевидань показує, що за життя Гумільова його твори перевидавались не часто (але все ж таки перевидавались, що само по собі заслуговує на увагу). Після смерті Гумільова його книги перевидаються досить стабільно.

Гумільов все життя працював сам, як вчений-одинак. Переважна більшість його праць, в тому числі всі монографії, написані ним особисто, без співавторів. Співавторів у нього всього було 15, з них тільки з двома співпраця була тривалою (по п’ять спільних статей). Це знавець історії Тибету Борис Кузнецов та співробітник географічного факультету Костянтин Іванов. З них лише останній міг претендувати на звання учня Льва Гумільова. Гумільов не мав можливості створити свою наукову школу.

Забігаючи трохи наперед, відзначимо, що зміни поглядів Гумільова на корінні причини історичних явищ також відповідають відзначеним вище трьом періодам: якщо у першому періоді такими визнаються соціальні та економічні явища, то в другому – ландшафтні й кліматичні, а в третьому – власне етнологічні (пасіонарність і фази етногенезу).

Зменшення числа публікацій можна пояснити спільною дією трьох причин:

• якщо в другому періоді основна форма публікації – стаття, то в третьому – монографія; за науковими здобутками значення третього періоду, безумовно, перевищує значення другого;
• на кінець другого періоду основа концепції етногенезу була сформульована, що вплинуло на зміну форми наукових публікацій;
• певне значення мав опір, що його комуністичне начальство чинило публікаціям Л.М.Гумільова.

Гумільов вважав цей останній фактор найважливішим. В 1987 році він звернувся з листом до А.І.Лук’янова [2], який на той час працював у Центральному комітеті КПСС (здається, завідував відділом), в якому описував перешкоди на шляху публікації своїх праць і просив, щоб їх розглядали неупереджено. В перекладі з совєтського новоязу – він просив, щоб його публікації були дозволені. Цей лист зареєстровано в ЦК 17.03.1987 р., а 6.04.1987 р. Лук’янов направляє його до О.М.Яковлєва з резолюцією:

"Шановний Олександр Миколайович! Чи не можна все ж таки чітко і певно з’ясувати у видавництвах, чим вони керуються, відмовляючи в публікації ідей сина Гумільова. По нашій лінії до нього ніяких претензій нема" [с. 85].

О.М.Яковлєв 11.04.1987 р. дав доручення двом завідувачам відділів. Доручення полягало тільки у двох словах: "Прошу розібратись". Думаю, що на словах Яковлєв наказав їм зняти заборону, бо коли через сім тижнів завідувачі розібрались, вони доповіли Яковлєву про уже вжиті ними заходи щодо деблокади Гумільова. з’ясували ж у ЦК КПСС таке:

• що науковці АН СССР негативно оцінюють роботи Гумільова і вважають їх шкідливими (цю довідку ми ще будемо аналізувати);
• що "ряд положень т.Гумільова використовується, наприклад, деякими письменниками та публіцистами Казахстану для усякого роду націоналістиних побудов, обґрунтування переваг кочового трибу життя і кочівників над іншими народами (А.Сейдимбеков 'Куполи, що співають'. – Алма-Ата: 1986 р.; К.Салгарин 'Предки і потомки' – Алма-Ата: 1986 р., казахською мовою)"; [якби не ЦК КПСС, я б і не довідався про цих шанувальників творчості Гумільова!]
• що праці Гумільова "Феномен етносу" (1977 р.) та "Народознавство" (1981 р.) отрималі різко негативні відгуки рецензентів – вчених АН СССР та Академії суспільних наук при ЦК КПСС і на цій підставі відхилені видавництвами;
• що "стаття т.Гумільова 'Деякі маловивчені аспекти історії кочівників', направлена ним до журналу 'Вопросы истории', двічі обговорювалась на редколегії і не була рекомендована до друку у зв’язку із ігноруванням наукових даних та безпідставним перебільшенням ролі кочівників в історії світової цивілізації" [с. 88].

Отже, картина гранично чітка: з одного боку, науковці одностайно негативно оцінюють праці Гумільова; з другого боку, публікація його праць розпалює націоналістичні пристрасті і шкодить державним інтересам СССР. Здавалось би, треба й надалі забороняти праці Гумільова. Але вжиті працівниками ЦК заходи йдуть у пряму супереч з цими висновками:

• виконувач обов’язків директора ВІНІТІ т.Болошин отримав вказівку поновити копіювання роботи "Етногенез та біосфера Землі";
• директор видавництва "Наука" т.Чибиряєв отримав вказівку "уважно й об’єктивно розглядати роботи, що представлені т.Гумільовим";
• таку саму вказівку отримали ректор Ленінградського університету т.Меркурьєв та головний редактор журналу "Вопросы истории" т.Трухановський [с. 88].

Остання вказівка в перекладі з новоязу означає: вище начальство незадоволене тим, як оцінюються праці Гумільова – то щоб надалі так не було. От в цьому і полягала горбачовська "пєрєстройка" – приймались і виконувались рішення, які прямо суперечили усій попередній політиці КПСС.

Так чи інакше, Гумільов зумів скористатися цим несподіваним фавором: у тому ж 1987 р. журнал "Вопросы истории" публікує його статтю "Люди й природа Великого степу: спроба пояснення деяких деталей історії кочівників" (здається, це та сама стаття, що вже була двічі відхилена); видавництво Ленінградського університету в 1989 р. видало працю "Етногенез та біосфера Землі"; ленінградське відділення видавництва "Наука" в 1990 р. видало працю "Географія етносу в історичний період". Так виконували вказівки ЦК КПСС люди, які їх отримали.

Але не можна не сказати, що в останніх своїх працях Лев Гумільов явно виписався. Ці праці рясніють самоцитуванням на протязі цілих сторінок [3], натомість нових формулювань в них зовсім не так багато, як можна було б сподіватись з огляду на число та обсяг праць (докладніше – в екскурсі "Четвертий період"). Звичайно, треба пам’ятати вислів Сови ("Вінні-Пух та інші") про речі, які можна спокійно пояснити двічі, не боячись, що хтось зрозуміє, про що йдеться. Теорія етногенезу належить до таких речей. Так чи інакше, можна стверджувати, що Гумільов у своїх працях встиг висловити все, що він хотів сказати, і ми маємо повний виклад його системи без необхідності щось домислювати.

Свій загальний план автор викладає так:

"Для опису подій, які відбувались у східній Євразії, була застосована методика подання за трьома рівнями. Найдрібніші деталі, необхідні для уточнення ходу подій, були описані в статтях традиційними засобами історичного дослідження. Цих статей – історичних, географічних та археологічних – довелось написати понад сто.

Другий рівень – узагальнення – дав життя п’яти спеціальним монографіям (Хунну – 1960 р.; Хунни в Китаї – 1974 р.; Давні тюрки – 1967 р.; Пошуки вигаданого царства – 1970 р.; Відкриття Хозарії – 1966 р.). Всі вони були виконані також традиційними прийомами, за одним винятком – вони написані не академічною мовою, а 'забавным русским слогом', що підвищило засвоюваність тексту та розширило коло читачів.

Але головна ціль не була досягнута, тому що лишилось без відповіді запитання: де 'початки та кінці', тобто границі історично-географічних феноменів? Тому довелось спеціально розібрати теорію походження та зникнення етносів на фоні змінного природного середовища. Тільки після цього з’явилась можливість перейти від опису історії до розуміння її як ряду закономірних процесів біосфери та соціосфери" [ДР, с. 3].

"З 1930 р. до нашого часу автор збирав матеріал та писав про діяння хуннів, тюрків, хозар та монголів. Його праця вилилась у створення 'Степової трилогії', опублікованої у семи книгах та 150 статтях. Статті виконували роль каменів, з яких мурувався фундамент споруди; книги були стінами, а даний нарис [4] – покрівля, що увінчує будівлю" [Р, с. 71].

Ми в даній праці будемо розглядати другий та третій рівні цього плану, звертаючись до окремих статей Гумільова лише у випадку необхідності. Видання, якими я користувався, перелічені у списку скорочень в кінці книги.

Отже, для з’ясування суті теорії етногенезу ми маємо два теоретичних трактати – "Етногенез та біосфера Землі" й "Географія етносу в історичний період" і збірник статей "Етносфера". Приклади застосування етногенетичної теорії дано в наукових книгах "Хунни в Китаї", "Давня Русь і Великий степ", "Тисячоліття довкола Каспію" і науково-популярних книгах "Від Русі до Росії" та "Чорна легенда". На допомогу читачам надруковано три словники етногенетичної термінології Гумільова [ЭБЗ, с. 605 – 611; Т, с. 325 – 333 – уклав В.Ю.Єрмолаєв; ЭС, с. 493 – 542 – уклав В.А.Мічурін; цей останній словник є найдокладнішим]. Інші книги Гумільова належать до кочівникознавчого циклу його праць і мають лише непрямий стосунок до теорії етногенезу (якщо не рахувати вкрай невдалої спроби переписати в етногенетичних термінах книжку "Хунну").

Примітки

[1] "По блату" – вираз і явище, характерне для совєтського життя; воно означає спосіб дії за рахунок особистих знайомств зі впливовими особами, в обхід офіційно встановлених процедур. У постсовєтському житті "блат" перестав діяти, оскільки до особистих знайомств тепер треба прикладати долари, а класичний "блат" не передбачав грошової винагороди для впливових осіб.

[2] Публикация моих работ блокируется: кто и почему отвергал Л.Н.Гумилёва. – Источник, 1995 г., № 5, с. 84 – 88. Ця прецікава підбірка документів з архіву ЦК КПСС складається з листа Гумільова до Лук’янова (10.03.1987 р.); висновків комісії АН СССР щодо праць Гумільова (30.03.1987 р.); листа Д.Лихачова, В.Яніна, Д.Балашова і Б.Романова до секретаря ЦК КПСС О.М.Яковлєва з проханням дозволити друкування праць Гумільова (15.05.1987 р.); звіту двох завідувачів відділами ЦК КПСС (науки та учбових закладів – В.Григор’єва та пропаганди – Ю.Склярова) про стан справ і вжиті ними заходи (3.06.1987 р.).

[3] Особливо велика кількість уривків переїхала зі статтї "Хунны в Азии и Европе" (1987 р.) до статті "Из истории Евразии" (1992 р.).

[4] Нарис "З історії Євразії" надруковано по смерті автора в 1993 р.