Четвертий період

Жарких М.І.

Героїв своїх треба любити – заповідав нам класик, і тому, намітивши вище (в розділі "Наукова активність Гумільова") три періоди творчості Гумільова, мені страшенно важко писати про четвертий період.

Але якщо я про нього не напишу, то ніхто вже не напише, бо у нас склалася така традиція, що автор біографії зобов’язаний виправдовувати й вихваляти кожен вчинок свого героя, а коли вчинок не дає матеріалу для прославлення, то про нього треба мовчати.

Отже, треба сказати з повною відвертістю: четвертий, останній період життя Гумільова був періодом занепаду його творчих сил, періодом маразму і графоманства.

Початок цього періоду припадає десь на роки вимушеного мовчання (1982 – 1985 рр.); період продовжувався до смерті вченого. Найбільшим за обсягом "здобутком" цього періоду є книга "Давня Русь і Великий степ", яка за сумбурністю викладу не має собі рівних серед праць Гумільова.

1. Візьмемо історіографічні спостереження автора.

"Автор мусить чимось пожертвувати, а найдоцільніше – не писати того, 'що все одно напишуть німці' (як говорив М.В.Тимофеєв-Ресовський), тобто бібліографію та історію питання" [ДР, с. 8].

В цьому він уподібнювався вченим-природничникам. Дуже часто він заміняє історіографічні екскурси фразою "література питання неосяжна" [1] – в його уявленні це знімає з дослідника обов’язок виявити й схарактеризувати хоча б найвизначніші праці.

Але там, де він береться за цю несродну йому працю, мимоволі хочеться сказати: лишіть краще це німцям. Наприклад, торкаючись справи раціональної схеми історії східного слов’янства, він пише:

"Крок назад зробив львівський професор М.С.Грушевський, який працював в Австро-Угорщині і також потребував політичного обґрунтування окупації Галичини Австрією. Тут була запропонована схема, яка нагадувала російську державну, тільки навпаки. Литовсько-польська Річ Посполита була оголошена продовженням Київської Русі, а Владимирсько-Московська Русь представлена окремим народом, суперником і навіть ворогом України-Руси" [ДР, с. 14].

Ось приклад того, як небезпечно братись за історіографію, не читавши самих творів, а виходячи тільки з політичної ситуації та дедуктивного методу: ну, якщо він працював в Австро-Угорщині, то що він там міг написати? В цьому феноменальному уривку невірно абсолютно все:

• Грушевський не обґрунтовував австрійської окупації (у нього було багато ідейних ворогів і на його адресу висунуто багато різних звинувачень [2], але таких дурниць, наскільки мені відомо, ніхто не писав). Той факт, що Грушевський весь час залишався підданим Російської імперії, Гумільову був невідомий.
• Схема Грушевського передбачала відділення історії народів східної Європи від історії держав східної Європи, тому говорити, що вона нагадує російську державну схему – все одно, що оголошувати біле одним з відтінків чорного.
• Ніде й ніколи Грушевський не писав, що Річ Посполита – продовження Київської Русі.

Але якщо ми спробуємо спіймати Гумільова за руку і спитати: де ж все це Грушевським написано? – він відповість: "История Украины-Руси: в 5 т. Т. 1 – 3. Львов, 1904 – 1905; т. 4. Львов, 1903; т. 5. Львов, 1905" [ДР, с. 14 – збережено правопис оригіналу].

Все в цьому посиланні викликає здивування. По-перше, "чому собачою мовою"? Невже Гумільов не знав, що праця Грушевського надрукована українською мовою? (Закид російських шовіністів, що українська мова вигадана й штучно підтримується австрійським урядом на шкоду Росії, лишився Гумільову невідомим, а то б він міг підкріпити "австрофільство" Грушевського). По-друге, чому "в п’яти томах", коли їх десять? По-третє, чому змішано різні видання (судячи з дат, для тт. 1 – 3 малося на увазі друге видання, для тт. 4 – 5 – перше видання)? По-четверте, чому не використано третє видання першого тому, яке значно перероблене і є останнім виразом думок автора? По-п’яте, чому не використана спеціальна стаття Грушевського "Звичайна схема руської історії"?

Всі ці формальні зачіпки, звичайно, не варто було б наводити, якби не головний недолік такого "наукового апарату": в п’яти томах Грушевського є не менше трьох тисяч сторінок, і де ж саме серед цього моря можна знайти обґрунтування австрійської окупації? Гумільов показує нам на книжкову полицю і впевнено каже: там таке твердження є! а якщо ми не знайшли? ну то самі й винні – погано шукали. Такий науковий апарат гірший за відсутність будь-якого апарату.

Незнайомство з Грушевським приводить Гумільова до історіографічної помилки:

"Не будемо дивуватись висновку, що його запропонував нам М.С.Трубецькой: Київська Русь 12 ст. не є предком сучасної Росії" [Р, с. 42]

– пише він в передмові до збірника праць М.С.Трубецького. Вперше таку схему висунув Грушевський, тому дивуватись справді нічого.

Отже, факти не підтверджують тісного знайомста Гумільова з працями Грушевського. Тому обережно висловлене П.П.Толочком припущення про вплив концепції Антоновича-Грушевського на погляди Гумільова (цитата в розділі "Концепція відносин Русі та Золотої Орди"), на мій погляд, не знаходить підтвердження. Гумільов висунув свою концепцію незалежно від поглядів вказаних авторів.

Слід зауважити, що Гумільов не висловлювався з приводу теорії нації, запропонованої Грушевським (знову-таки через необізнаність із нею). А ті, хто був з нею обізнаний, закидали Грушевському "зведення поняття нації до факту природничого" [3], те, що "нація по Грушевському – це 'спільність характеру', 'спільність долі', 'комплекс фізичних і духовних якостей', а цементуюча її сила – релігія" [4], тобто рівно те саме, що закидали й самому Гумільову. Таким чином, є підстави вважати Грушевського ідейним попередником Гумільова, але тільки з точки зору загального розвитку історіології, бо факти заперечують конкретний вплив праць Грушевського на формування думок Гумільова.

Дістається на горіхи й Костомарову:

"М.І.Костомаров вважав український народ якщо не одвічним, то дуже давнім і завжди не схожим на великоросів […] погляди Костомарова прозвучали в 60-х рр. 19 ст. і знайшли послідовників серед українських націоналістів, наприклад М.С.Грушевського та інших, але по 120 роках цей войовничий провінціалізм видається несерйозним" [ДР, с. 319].

Якщо ми схочемо дізнатись, де ж Костомаров таке писав, одержимо "науковий апарат": "Исторические монографии и исследования. Спб., 1903, с. 112". Як на гріх, в 1903 р. вийшло цілих три книги "Досліджень", які обіймають не менше 8 томів (у тому вигляді, як вони скомпоновані Костомаровим). Ось і шукайте там свою 112-у сторінку… Звичайно, йдеться або про статтю "Дві руських народності", або про статтю "Думки про федеративне начало в історії давньої Русі", але там так різко сформульованих Гумільовим тез нема. Якщо Гумільов вважав, що він таким чином резюмує погляди Костомарова, то це треба спеціально обґрунтовувати, робити історіографічний екскурс, займатись несродною працею. І чому "провінціалізм"? Костомаров працював у Петербурзі і був не більшим провінціалом, ніж сам Гумільов.

Німець Герард Фрідріх Міллер, який працював у Росії в 18 ст. (жив у 1705 – 1783 рр.), названий "польським істориком 16 ст." [ДР, с. 465] – це вже не недбалість, а просто кара божа!

2. Розглянемо стратегічну ідею походу монголів у Європу.

Гумільов вважав, що мета походу Батия в Європу висвітлюється невірно. Дослідники вважали, що ця мета полягає у завоюванні країн Європи, а насправді Батий буцімто хотів розгромити половців, і тільки половців.

Ось формулювання 1989 р., з книги "Давня Русь та Великий степ":

"Завоювання не відбулось, тому що воно й не задумувалось. Батий мав завдання розсіяти половців, що він і зробив, і укласти прийнятний мир з осілими сусідами, від яких можна було не чекати контрудару" [ДР, с. 361].

"Навіщо було стомленій армії Батия, яка мала ціль напасти на половців з тилу, витрачати час і людей на зруйнування добре укріплених замків [Правобережної України], яких у джерелах згадано 109, а всього на Русі їх відмічено 209" [ДР, с. 345].

Ці абсурдні формулювання не були в його творах випадковими. Вони висловлювались і раніше. Ось формулювання 1987 р.:

"Половці прийняли під свій захист меркитів, ворогів монголів. Степова дорога від Онона до Дніпра дорівнює дорозі від Дніпра до Онона. Залишити відкритим кордон з мобільним противником – божевілля; тому монголи воювали з половцями, поки не загнали їх за Карпати, заради цього здійснили глибокий кавалерійський рейд через Русь" [Р, с. 44 – 45].

Вони висловлювались і пізніше. Ось формулювання 1990 р.:

"Монголи прийшли в країну [Русь], яка вже не могла чинити опір і яку вони не збирались завойовувати. Вона була їм зовсім непотрібна! Вони просто пройшли через неї стратегічним маршем для того, щоб розправитись з половцями" [Р, с. 143].

Але всі ці формулювання належать до четвертого періоду.

3. Розглянемо твердження щодо занепаду Київської Русі.

"Данило Галицький, який загравав в 1256 р. з папством, знищив галицьких 'бояр-зрадників', зруйнував міста та спустошив давню слов’янську [Болохівську] землю. Цим він підірвав постачання монгольських військ, а заодно і свого Галицького князівства, яке стало легкою здобиччю Польщі" [ДР, с. 346].

"Союз із Заходом привів Галичину та її народ до катастрофи. Через 80 років [після походу Бурундая 1259 р.], тобто в 1339 р., польський король Казимир Великий 'без жодного пострілу' приєднав Галичину до Польщі" [ДР, с. 361].

"Чому через 80 років після походу Батия, в 1321 р. князь Гедимін на р.Ірпінь розбив руських князів й узяв Київ, а в 1339 р. польський король Казимир зайняв Галичину, не випустивши жодної стріли?" [ДР, с. 373].

Чому природне явище – фаза обскурації давньої Русі – ставиться в персональну вину князю Данилу Галицькому? Адже раніше Лев Гумільов неодноразово підкреслював, що воля окремої людини не в змозі подолати статистичні закономірності етногенезу.

Не можна не відзначити поверхового знайомства автора з подіями, про які він пише. Здобуття Києва Гедиміном в 1321 р. давно зараховано до міфів, а Галичину Казимир здобув в 1349 році. Дві фактичні помилки на три рядки тексту – це забагато навіть для найслабшого студента. На щастя, Гумільов на час написання цих рядків уже був доктором наук і жодних іспитів не мав складати.

4. Розглянемо твердження про князя Рюріка.

"Рюрик ототожнюється з Рериком Ютландським, котрий володів князівством, пограничним із землями фризів, скандинавів, німців і слов’ян" [ДР, с. 106].

"Згадаємо, що Рюрік був варяг (це професія) із етноса 'Русі' (росомонів)" [ДР, с. 116].

Але ж десятьма сторінками вище Рюрік був германець з Ютландії.

5. Нарешті, ярлик.

"Ярлик – це пакт про ненапад. Реальної залежності він не передбачав. Батий надсилав ярлики до правителів Рума, Сирії та інших країн, від нього незалежних" [ДР, с. 355].

Ярлик – це не пакт про ненапад, це наказ верховного правителя своєму підлеглому [5]. Надсилати такі накази незалежним правителям – це провокація війни.

Написана в цей же період книга "Від Русі до Росії" являє собою скорочений і поліпшений варіант книги "Давня Русь і Великий степ". Скороченню піддано якраз найбільш екстраваганті пасажі ДР, в яких найбільше виявлено відхід автора від традиційних концепцій. Це позбавило книгу дискусійності і разом з тим перетворило її на досить заурядний нарис історії Росії, написаний з державницьких позицій. В якості новітньої "Скороченої історії держави Російської" цей нарис відрізняється від попередніх (Карамзіна, Соловйова, Іловайського) не так змістом і спрямованістю, як прізвищем автора.

Окрім книги "Давня Русь і Великий степ" до четвертого періоду належить велика стаття "Замітки останнього євразійця" (1987 р.). Вона була написана як передмова до видання збірника праць М.С.Трубецького. Ось причини монгольських війн:

"Ініціатива війн виходила, як не дивно, не від маленької кочової держави Чингіс-хана, а з боку його могутніх сусідів […] Як в Китаї, так і в Ірані монголи відбивали напади зовсім не місцевого населення, а окремих загонів колишніх завойовників та окупантів: чжурчженів і тюрків, які відступили після поразки, але не склали зброї. Висновок: монголи не намагались підкорити осіле населення, а прагнули встановити надійні кордони, які забезпечували безпеку їхньої власної країни від нападів сильних і безжальних ворогів" [Р, с. 43 – 44].

Коли я читатиму, що Наполеон в 1812 році просто відбивав напад військ Кутузова, що заскочили його під Бородином – я буду тільки зітхати, але не заперечувати…

Висловлювання на тему рейду монголів через Русь з даної праці ми вже розглядали, подивимось краще на Олександра Невського:

"Князь Олександр Невський уклав союз з монголами і тим зупинив хрестоносний натиск" [Р, с. 45; те саме повторене в 1990 р. – Р, с. 144].

"Об’єднання Русі з улусом Джучі (Золотою Ордою) в 1247 р. відбулося через 9 років після походу Батия восени 1237 р. Данину ж руські князі почали платити лише в 1258 р. Інакше кажучи, Олександр Невський визнав суверенітет хана Орди, і трапилось це того ж року, коли папа оголосив хрестовий похід проти схизматиків (православних) і татар" [Р, с. 47].

"Велике князівство Володимирське добровільно примкнуло до Золотої Орди в 1263 р. за волею святого князя Олександра Невського" [Р, с. 48].

Доводиться слідом за В.А.Кучкіним повторювати елементарні речі: що Олександр бився з католиками в 1240 і в 1242 роках, не маючи у своєму війську жодного монгола (він вперше побачив монголів допіру в 1246 р.), так що зупинив він хрестоносців не тим способом, який йому приписує Гумільов. Союз укладено в 1247 році й тут же, через два уступи – в 1263 році…

"Інакшою виявилась доля південно-західних князівств. Біла Русь, Галичина, Волинь, Київ та Чернігів відмовились від союзу з Ордою і… стали жертвою Литви та Польщі" [Р, с. 49; те саме повторене в 1990 р. – Р, с. 144].

Дозволю собі замітити, що Галичина в особі князя Льва Даниловича не тільки не відмовлялась від союзу з Ордою, а навпаки – активно брала участь у боротьбі проти Литви та Польщі на боці Орди. Коли в 1349 році король Казимир захопив Галичину, це не викликало ніякої реакції з боку Орди. Історики до сих пір не можуть дати розумного пояснення – як таке могло статись [6], але з огляду на вірну службу князя Льва треба сказати, що скоріше Орда виявилась неспроможною захистити васальні землі, ніж ці васали відмовились від союзу з нею.

"Великоросія ж уникла подібних бід завдяки союзу із Золотою Ордою, яка відбила натиск ливонських рицарів в 1399 р. під час протистояння на р.Нарові. Збереження Новгорода у межах Росії значною мірою – заслуга татар, які навчили російську кінноту прийомам степової війни" [Р, с. 50].

"Швеція була примушена до Ніштатського миру не гренадерами та драгунами армії європейського зразка, а 'низовими' військами: козаками, башкирами та татарами, які переходили по льоду Ботничеську затоку та палили й грабували околиці Стокгольма. Степові звичаї війни виправдали себе і тут" [Р, с. 51].

"Війна з Наполеоном була виграна значною мірою за рахунок монгольських традицій партизанської війни" [Р, с. 53].

Традиції степової війни – річ поважна, але її позитивний вплив на російське військо повністю вичерпався в 2 половині 17 ст. В 1687 і 1689 роках "носії степових традицій", маючи багаторазову чисельну перевагу, не змогли створити серйозної загрози для Кримського ханства, а в 1695 р. – здобути Азов. В 1700 році ці ж носії утікали перед Карлом_12 з-під Нарви. Нове російське військо європейської традиції здобуло Азов в 1696 р., розбило Карла в 1709 р. і спалило Бахчисарай в 1736 р. Якщо башкири під проводом російських царів могли становити поважну загрозу для Швеції, то чого вони чекали 150 років (з 1557 року)?

Звичайно, з усіма цими твердженнями не можна дискутувати всерйоз – можна тільки зітхати і сподіватись, що ми не доживемо до такого віку, щоб втратити самоконтроль і здатність до критичної переоцінки написаного.

До цього ж четвертого періоду належать і виступи Л.М.Гумільова на ниві політичної публіцистики, плани врятування Росії шляхом євразійської держави. До них також не можна ставитись серйозно [7].

Отже, існування четвертого періоду доведене незаперечно. І в інтересах самого ж Гумільова слід якомога рішучіше відсікти ці відверто маразматичні праці від цінних, хоча і не безспірних здобутків попередніх періодів.

Накидавши в попередніх розділах таку масу зауважень і заперечень щодо тверджень Гумільова, цілком закономірно поставити запитання: а може й справді мають рацію ті науковці, які вважають Гумільова міфографом і повністю заперечують його внесок в науку? Чи варто в такому разі було взагалі писати таку грубу працю заради спростування ідей, які, на думку Л.С.Клейна, "в науці вже пережили свій час"?

На це я можу відповісти так: якби Лев Гумільов був автором тільки тих тверджень, спірність чи помилковість яких показана вище, то звичайно, працю писати було б не варто. Хіба мало було невдах у науці, які висували сміливі гіпотезі, що не знаходили підтвердження? Але слід пам’ятати:

• я розглядав не всі праці Гумільова, а лише ті, котрі, на мою думку, вели до створення теорії етногенезу; практично не розглядались праці з історії хуннів та давніх тюрків;
• я навмисно зосередив увагу на найбільш слабких і нестійних твердженнях Гумільова, щоб не склалося враження, буцімто я просто алілуйщик і сліпий апологет Гумільова, для якого кожне слово учителя – істина в останній інстанції. Я критикував Гумільова більше (сподіваюсь також, і глибше) ніж усі попередні його критики разом узяті. Я знаю вразливі місця Гумільова краще за всіх і тим не менше продовжую наполягати: він дав величезну кількість цінних ідей, які треба розвивати;
• нарешті, в попередньому викладі я свідомо уникав розгляду головної наукової заслуги Гумільова – його теорії етногенезу.

"Если только жив я буду – чудный остров навещу" і свої міркування з приводу етногенезу розвину у вигляді окремої роботи.

Примітки

[1] Щодо давнього клімату [Р, с. 272]; щодо юечжийців [Р, с. 282]; щодо історії кочівників [ДТ, с. 86]; щодо тибетської релігії [ДТ, с. 250]; щодо хозар [ОХ, с. 27; ДР, с. 8]; щодо киданів [П, с. ]; щодо ефталітів [Р, с. 358]; щодо мистецтва доби Тан [Р, с. 113].

[2] Наприклад: Сарбей В.Г. Очерки по методологии и историографии истории Украины: период капитализма. – К.: Наукова думка, 1989 г. (Ч. 1, гл. 3: Научная несостоятельность буржуазно-националистической исторической концепции М.Грушевского и его "школы". – с. 51 – 69).

[3] Липинський В.К. Релігія і церква в історії України. – К.: 1993 р., с. 68 (вперше надруковано в 1925 р.).

[4] Горбатюк В.Т. М.С.Грушевський та його так звана школа. – Наукові записки Львівського університету, 1946 р., т. 1, № 1, с. 10.

[5] Усманов М.А. Жалованные акты Джучиева улуса 14 – 16 вв. – Казань: и-во Казанск.ун-та, 1979 г. Вся книга присвячена ярликам.

[6] Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: 1993 р., т. 4, с. 19 – 44, 435 – 444; Шабульдо Ф.М. Земли юго-западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К.: 1987 г., с. 37 – 52. "Пруські рицарі на початку 1357 р. писали, що Казимир обов’язався платити татарам значну річну данину за ту частину Руської землі, яку він держить у себе" (Грушевський М.С., с. 43) – "…"

[7] Утворення політичних партій на євразійській ідеології належить вже до іншого етапу політичного життя; спроби використання праць Л.М.Гумільова для обгрунтування цієї ідеології також належать уже його ідейним нащадкам і не є предметом моєї праці.