5.1. «Органічна цілість», «колесо еволюції» та факторний підхід у дослідницьких стратегіях М. Грушевського

Ясь Олексій

Питання про методологічні та теоретичні засади конструкції «Історії України-Руси» і до сьогодні залишається одним із найцікавіших та найсуперечливіших з обсягу всієї творчої спадщини М. Грушевського. Зазвичай гадають, що М. Грушевський як історик первісно формувався у руслі позитивістської парадигми історичного пізнання.

Скажімо, О. Гермайзе називав М. Грушевського «істориком суворої позитивістичної школи» [2516]. О. Пріцак розглядав молодого М. Грушевського як «послідовника класичного позитивізму (Конт, Спенсер), але з еволюціоністично-біологічною закраскою Гекеля (Ernst Haeckel, 1834 – 1919) та з утилітаризмом, що нагадує Дж. Мілля та Бентема (Jeremy Bentham, 1748 – 1832) [2517]. У схожому дусі висловлювався й Я. Дашкевич, який уважав, що М. Грушевський творив у руслі методології позитивізму [2518].

Згодом історичні погляди М. Грушевського зазнали суттєвих трансформацій. Відтак сучасні дослідники тримаються думки, про полістильну природу його світосприйняття та поглядів. Зокрема, Л. Зашкільняк ствердждує, що М. Грушевський був «автором оригінальної раціоналістичної методології історії, яку у загальних рисах можна назвати «етно-соціальною»», котра сполучила різноманітні елементи «від романтизму і просвітництва, через позитивізм до психології народів і неокантіанства» [2519]. Аналогічні думки про розмаїття стильових компонентів у методології М. Грушевського побутують і в студіях інших науковців (В. Гоцуляк, В. Тельвак) [2520].

Втім питання про те, як саме різноманітні стильові складові, провідні ідеї та концепти М. Грушевського сполучаються у конструкції його великого тексту «Історії України-Руси» і досі залишається актуальним та спричиняє гострі наукові дискусії. До того ж, вивчення цієї найбільшої студії українського вченого ускладнюється стриманістю, точніше за висловом І. Витановича, «незвичайною обережністю перед схематизацією», котра була властива М. Грушевському [2521]. І, справді, останній виявляв надзвичайну стриманість, а часто-густо недомовленість щодо низки методологічних проблем у більшості своїх текстів. Натомість він наголошував на фактографічній зумовленості, точності та доказовості висновків і узагальнень. «Всякий в праці науковій мусить виразно відріжняти факт від догадки або відомости незафактованої; фактичний вивод може повстати тільки на основі фактів», – згадує вчений у одній із своїх рецензій [2522].

Отож славнозвісна теза про «неперестаний скептицизм» [2523] (М. Кордуба афористично нарік її «абсолютним критицизмом» [2524], а один із перших радянських інтерпретаторів Ф. Ястребов – «гіпертрофованою пошаною до джерела»!) [2525] сформульована майбутнім автором «Історії України-Руси» ще на зорі академічної кар’єри, яскраво простежується у його оповіді. Тому майже одразу великий наратив М. Грушевського здобув реноме «повної критичної історії українського народу» (В. Доманицький) [2526], принаймні на теренах українського історіописання.

М. Покровський – знаний, ерудований дослідник та непримиренний опонент М. Грушевського рекомендував своїм слухачам перший том «Історії УкраїниРуси» як гарний довідник. Причому він наголошував, що «Грушевський в своїх перших томах, присвячених Київській Русі є найбільш свіжим і найбільш європейським дослідником» [2527].

Вищезгаданий М. Кордуба у великій рецензійній статті (понад 100 стор.), присвяченій «козацькому циклу» томів «Історії України-Руси», характеризував М. Грушевського як чудового історика-аналітика, який звертав найбільшу увагу на опрацювання джерел, аніж на конструктивну довершеність багатотомника [2528]. Один із відомих учнів М. Грушевського – В. Герасимчук означив творчу манеру свого великого вчителя як «мікроскопійну докладність» [2529]. Зазначимо, що ця теза вельми нагадує відому метафору Е. Дюркгайма, котрий порівнював інструментальне призначення історії на теренах соціогуманітаристики з роллю, яку мікроскоп відіграє у вивченні фізичного світу [2530].

Та й сучасні історики вважають найбільшу працю М. Грушевського «неперевершеною у використанні джерел і літератури» (Ф. Сисин) [2531], розглядають «Історію України-Руси» як «історичну синтезу аналітичного характеру» (О. Домбровський) [2532], а її автора називають «великим фактографом» (Я. Ісаєвич) [2533] та «прекрасним аналітиком-фактологом» (Я. Дашкевич) [2534]. Певна річ, ці враження та рефлексії щодо критично-аналітичної спрямованості та сцієнтистської основи багатотомника М. Грушевського є домінуючими і донині в українській історіографічній рецепції.

У цьому ж річищі варто розглядати і ставлення М. Грушевського до такого поширеного інструменту на теренах позитивістського історіописання як генералізація. Не випадково чимало авторських застережень щодо генералізації тих чи інших відомостей із різних джерел, не кажучи вже про відповідні спроби тогочасних учених, споглядаємо на сторінках «Історії України-Руси» [2535].

Більше того, у вступній статті до третього тому «Жерел до історії УкраїниРуси» М. Грушевський доволі гостро прореагував на закиди В. Щербини – рецензента з «Киевской старины» й учня В. Антоновича про відсутність загальних висновків з обсягу фактографічного матеріалу, опублікованого у першому та другому томі цього серійного видання [2536]. Вочевидь, роздратування автора й публікатора джерел викликали не тільки зауваги рецензента про те, що М. Грушевський послідовно уникає більш-менш широких узагальнень, а й своєрідне означення його творчої манери, котру В. Щербина назвав «лабораторним методом» [2537].

У відповідь М. Грушевський із неприхованим невдоволенням щодо сентенцій настирного рецензента зауважив:

«Я думаю, що мої розвідки служать живим протестом против таких передчасних генералізовань. Як робилися звичайно такі «загальні виводи»? Ловилося кілька припадкових виказів, їх a priori уважано за показчики загальних норм, і от на підставі кількох таких показчиків готові «середні цифри», а з порівняння таких середніх цифр ріжного часу і ріжних місць – готовий загальний образ розвою оподаткування в певнім часі, або теорія прогресії його в певнім географічнім напрямі» [2538].

Втім, М. Грушевський не виключав і введення гіпотетичного елементу до історичних студій, хоч і обмежував цю процедуру певними межами та передумовами, котрі загалом спиралися на вимогу емпіричної чи фактографічної достатності. «Я гадаю, що з одним «математичним методом», у сенсі підведення підсумків категоричним ствердженням джерел, наука не піде далеко; вважаю, що будь-яка гіпотеза має право на існування, оскільки для неї є підстави, якщо вона в змозі пояснити що-небудь і не суперечить незаперечним даним науки; гадаю, що жодна гіпотеза не зашкодить успіху дослідження, якщо пропонується тільки, як гіпотеза», – відзначає автор [2539]. Тим більше, що наявність попередніх гіпотез, які висувалися на грунті відомого й опрацьованого фактографічного матеріалу, вважають типовою складовою позитивістських дослідницьких стратегій [2540].

Однак, ставлення М. Грушевського до таких поширених і традиційних дослідницьких інструментів як генералізація та висунення гіпотез свідчить про потужний об’єктивістський сцієнтизм, який відіграв поважну, ба навіть вирішальну роль у його формації як інтелектуала. Цей скептицизм і критичні настанови М. Грушевського поширювалися й на різноманітні теоретичні конструкції, хоч він відводив чільне місце висуненню оригінальних концептів, оскільки вони спричиняли розмаїтті інтелектуальні реакції.

Наприклад, у великій рецензій статті, присвяченій теорії Яна Пейскера, український історик зауважує:

«Сміло, талановито поставлену єретичну теорію, що будить гадки, заплоднює їх новими ідеями, дає нове освітленнє нашому матеріалови, вважаю далеко кориснішою для загального поступу нашого знання, ніж скромні і обережні сіренькі праці, що збирають до купи всіми науковими авторитетами прийняті і до дальшого розповсюдження апробовані ідеї й ідейки, і з сього погляду високо ціню визначні конструктивні здібності, сміливість гадки і широку ерудицію автора» [2541].

У наведеній цитаті незаперечно вгадуються настрої українського інтелектуала, котрий продукував кардинальні новації, зокрема виступав із демонтажем імперської схеми і, водночас, пропонував нову конструкцію української історії, а відтак і усієї східноєвропейської минувшини як низки самостійних національних історій. Видається, що теорію Я. Пейскера, як і всі інші, М. Грушевський оцінює, передусім, зі сцієнтистських позицій, себто прагне з’ясувати наскільки добре вона «працює» на емпіричному матеріалі.

Певне уявлення про фактографічний скептицизм М. Грушевського, який добре виявляється у ставленні до різноманітних конструкцій, можемо скласти з його реакції на концептуальні пропозиції російського історика М. Рожкова – учня В. Ключевського та новоспеченого адепта соціологізації історії й прихильника марксизму.

«З молодечим запалом, не зв’язаний тими численними ограниченнями, які звичайно висуваються при довшім, глибшім самостійнім студіованню матеріалу ділить він [М. Рожков. – Авт.] життя на категорії, систематизує явища, пильнує аби одна категорія вповні згідно з теорією розвивалася з другої… При всім тім праця Рожкова має свою цінність. Оригінальна система, що змушує автора зсувати ріжні факти з насиджених місць, повертати їх иньшим боком, хоч би й догори ногами, користна сею, певного рода «переоцінкою» матеріалу», – підкреслює рецензент [2542].

Зрештою, місце студії М. Рожкова М. Грушевський визначає спираючись на фактологічну основу. Саме з фактографічного боку проступає і зацікавлення рецензента, і його критична налаштованість. Власне, двозначність коментаря українського історика є досить показовою, позаяк він не відкидає соціологічне конструювання апріорі, проте значною мірою сприймає його у руслі фактологічного сцієнтизму. З такої перспективи, мабуть, не варто дивуватися, що підходи М. Грушевського стосовно концептуалізації української минувшини, з одного боку, досить складно проступають крізь величезну масу фактографічного матеріалу, а, з другого боку, формуються поволі, у постійній конфронтації з критично-аналітичними інтенціями. Відтак авторська конструкція доволі часто виглядає невиразною, розмитою, а почасти й суперечливою, розлогою і багатозначною.

Зазначимо, що історичне письмо М. Грушевського, зокрема його великий текст, породжували напрочуд різні асоціації. І. Франко якось зауважив, що «психічній вдачі нашого автора відповідає також його стиль, який можна назвати «холодною прозою»» [2543]. М. Василенко вважав, що «характер викладу» М. Грушевського є оповідальним, оскільки його оцінки та зауваги щодо підходів чи концепцій інших істориків перенесені до приміток [2544]. Але в іншій рецензії він зауважив, що

«попередні томи «Історії-Руси» були написані трохи важкою науковою мовою і вимагають деякого напруження при читанню. Щодо VIII тому, особливо до III його частини і почасти II, то в деяких місцях вони написані так живо, інтересно, так художньо, що їх читати і легко, і читаються вони з великим неослабним інтересом» [2545].

На думку В. Пічети, у великому тексті М. Грушевського «дивовижне знання матеріалу і літератури сполучається з майстерним викладом, виразним, яскравим, образним» [2546], а Г. Вернадський наголошував на фактографічності будь-якого викладу українського вченого [2547]. Натомість Б. Крупницький акцентував увагу на саркастичних та іронічних нотках як у стилі поведінки, так і творчій манері автора «Історії України-Руси». «Саркастично-іронічний тон до певної міри помітний не тільки в обходженні М. Грушевського з людьми, але і в його писаннях», – підкреслює Б. Крупницький [2548]. Але в іншій праці він відзначив:

«Трохи сухий, іронічний і навіть саркастичний тон пробивався в його викладі історії, завжди яснім і логічнім, але правдиво пластичнім тільки там, де сам матеріал був відповідного характеру» [2549].

Вочевидь, наведені зауваги демонструють не тільки розмаїті рефлексії та суб’єктивні враження тодішніх інтелектуалів щодо цієї великої оповіді, а й свідчать про наявність різних семантичних шарів у письмі М. Грушевського. Насамперед, варто згадати про призначення великого тексту, котре скеровувало автора «Історії України-Руси» до представлення української історії як певної цілісності та її тяглості у часі й просторі. Більше того, у «Вступних замітках» до третього видання першого тому (1913) М. Грушевський навіть пророкує, що

«не мине ще повних десяти літ, а конструкція української історії як органічної цілости від початків історичного житя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над сим задуматися) оте вклеюваннє українських епізодів в традиціонну схему «государства Россійского»» [2550].

Прикметною рисою цієї цитати М. Грушевського є те, що йдеться про конструювання національної минувшини, себто авторська заувага сприймається майже в неокантіанському дусі! Схоже, що ідея конструювання української історії визрівала в історика поступово, принаймні її не простежуємо у вступі до першого (1898) чи другого (1904) видання першого тому.

Втім, у вступних заувагах до першого видання органічні інтенції М. Грушевського, які нав’язують цілісне представлення образу національної історії, проступають досить виразно. Приміром він відмічає, що

«ми маємо перед собою живий народній організм; лінгвістичні, етнографічні, антропологічні, культурно-історичні прикмети і обставини відріжняють його виразно від усіх иньших і між ними – від найбільше близьких до нього слов’янських народів – великоросійського, польського, словацького, і зв’язують його складові частини в одне народне тіло в сучаснім і минулім» [2551].

Однак, у випадку з «Історією України-Руси» не варто генералізувати означені спостереження. Проте органіцизм постає як один із наріжних каменів концептуалізації / схематизації М. Грушевського, котрий обумовлює як вибір низки інструментів, так і загалом усю його дослідницьку стратегію. За гаданої простоти органіцизм у його текстах відіграє не тільки поважну роль, а й продукує низку цікавих смислів. Тому доцільно зупинитися на тих інтелектуальних перетвореннях, який зазнав означений концепт на теренах історіописання.

Ідея органіцизму, себто уподібнення людського суспільства до природного організму / тіла, походить із давніх часів, принаймні, від доби античності. Вважають, що термін «органіцизм» увів до наукового обігу англійський фізіолог Дж. Холдейн 1918 р., хоч органічні концепти побутували у соціогуманітаристиці, зокрема в історіописанні, протягом усього ХІХ ст. і навіть раніше. Зазвичай органіцизм пов’язують із конструкціями т. зв. життєвих циклів і функцій організму у сенсі їхньої повторюваності та неодмінною інваріантністю – конечністю природного і, заразом, соціального буття, що, звісно, постулює телеологічність історичного руху. Наприклад, циклічну модель споглядаємо у базовій тричленній формулі – народження, становлення, вмирання чи у вигляді її багатоманітних проекцій із різною кількістю складових.

В античну добу зародилася думка, котру здебільшого приписують Платону, за якою ціле є чимось більшим, аніж звичайна сума його складових. Ця теза є наріжною ідеєю в конструкціях органіцизму як висліду натуралістичної програми пізнання на обширах соціогуманітаристики, в межах якої суспільство розглядається як частина світу природи, а соціальне буття як різновид природного життя. Звісно, до циклічних / органічних мотивів історичного руху апелювали і пізніше. Зокрема, у ранньомодерні часи цю ідею обстоював італійський філософ Дж. Віко. Та справжній злам в європейській соціогуманітаристиці щодо побутування уявлень, пов’язаних із органіцизмом, стався протягом модерної доби, особливо впродовж ХІХ ст. Засадні трансформації наукової картини тогочасного світу зумовили гостре змагання між механіцизмом й органіцизмом.

Здавалося б, що зазначений інтелектуальний конфлікт спирався майже виключно на розвій природничих та математичних наук, а відтак транслювався до соціогуманітаристики опосередковано. Проте нечуваний, до того часу, соціальний і політичний динамізм ХІХ ст. творив власні терени конфронтації аксіоматичних і механістичних взірців світосприйняття з органічними конструкціями, в яких прагнули відобразити мінливість, часто-густо невпорядкованість, стихійність, імпульсивність, ба навіть хаотичність людського буття. Не випадково провідниками своєрідного «натурфілософського бунту» супроти канонів механістичного природознавства стали німецькі класики-ідеалісти Г.-В. Гегель та Ф.-В. фон Шеллінг.

Скажімо, Г.-В. Гегель пов’язував різноманітні стани «природного духу» як окремих індивідів, так і націй із віковою різницею їхнього життя [2552]. Звідси і походить його знаменита теза про чотири вікові стани всесвітньої історії (дитячий, юнацький, зрілий та старечий) [2553]. Отож американський учений Гейден Вайт уважає, що, за модусом аргументації, філософія історії Г.-В. Гегеля незаперечно є органіцистською [2554]. Подібне представлення соціального світу обстоював і Ф.-В. фон Шеллінг, який наголошував на органічному розумінні самої природи історичного часу [2555]. Ба більше, у його працях йдеться про метафізичний чи органічний спосіб відчуття мислення та дії [2556].

Вважають, що органологія (органіцизм) [2557] постала у модерну добу як спосіб осягнення своєрідного зв’язку між ідеальним і реальним. Заразом органіцизм став інтелектуальною опозицією до раціональних, універсальних і нормативних конструкцій, з якими ототожнювали ідеали Французької революції кінця XVIII ст. Натомість ідея органічного розвитку, яка повсюдно панувала у романтичному історіописаннні ХІХ ст., мала вислідом думку про унікальність історичного буття, зокрема неповторність національного / народного духу та його різноманітних перевтілень. Адже плин історії можливо відчути тільки один-єдиний раз, себто вловити певний його момент або стан. Чільним репрезентантом цієї візії був М. Костомаров.

Такі романтичні уявлення підважували і, кінець-кінцем, звели нанівець моралізаторські мотиви, які належали до неодмінних атрибутів пізньопросвітницького історіописання. Зрештою, органіцизм посів чільне місце не тільки у німецькій класичній філософії та романтичних системах світобачення, а й у позитивістському історіописанні. Проте у позитивістській органології практично не залишалося жодного місця для побутування духу народу / нації. Панівне становище посідали біологічні чи механістичні аналогії, часом доведені до крайнощів, приміром, як у соціал-органіцизмі Г. Спенсера.

Відзначимо, що О. Пріцак саме з впливами Г. Спенсера пов’язував ідею «органічного розвитку суспільного процесу», котра побутувала в текстах М. Грушевського [2558]. Певна річ, позитивістський органіцизм, щоправда, позбавлений надмірностей суцільного натуралістичного уподібнення суспільства був однією зі стрижневих ідей у концептуалізації М. Грушевського.

Звісно, український історик досить щедро послугувався натуралістичними і навіть фізіологічними метафорами. Зокрема, він означував Україну у добу революційних потрясінь 1905 – 1907 рр. як «організм тяжко ослаблений довгою хоробою, довгою деструкційною роботою сильних реактивів, обезвладнений, отроєний» [2559]. Тож у його текстах повсякчас згадується про «лєтаргу ослабленим організмом» [2560] і навіть про організм-реконвалесцент (від пізньолатин. reconvalescentia – одужання, себто організм на стадії одужання) [2561].

У цьому ж дусі М. Грушевський досить часто описував і перебіг історичних подій. На його думку, після Берестецької поразки 1651 р. «національний організм давав собі раду з заданими ранами» [2562]. У відповідному ракурсі він розглядав і погляди К. Саковича та М. Смотрицького – головних речників компромісу між уніатською й православною церквою 1620-х років, котрі означив як спроби запобігти «прогресивному паралічеві руського тіла» [2563].

Часом натуралістичні / фізіологічні розумування М. Грушевського набувають майже віталістичного забарвлення. Тому згадуючи про двоїстість політики князів та «етнографічно-культурний розлом» у Великому князівстві Литовському він зауважує, що вони «мусили дуже сильно ослаблювати силу супротивлення против польських окупаційних планів, і взагалі підтинали сили організму в. князівства, саму життєвість його» [2564]. Однак, такі натуралістичні пасажі не генералізувалися М. Грушевським до крайньої, точніше граничної межі. Зокрема, український учений досить скептично ставився до спроб науковців другої половини ХІХ – початку ХХ ст. віднайти та формалізувати соціальні й історичні закони на засадах органіцизму / органології.

Втім, саме означені соціогуманітарні уявлення й спричинили виникнення низки біоорганічних теорій суспільства як своєрідного надорганізму в інтелектуальному дусі еволюційної біології. Відтак французький соціолог Р. Вормс пропонував розглядати суспільство як «надорганізм» (фр. supra-organisme) [2565].

Будь-що-будь, але з присмерком позитивізму на початку ХХ ст. ідея органіцизму все ж таки не зникла з соціогуманітаристики. Натомість ця методологічна стратегія потрапила у «силові поля» неокантіанства та соціологізації історії, які творили з «органічними» концептами разючі й цікаві інтелектуальні мутації, спричиняли їхнє перетікання в інші предметні області, продукували інструментальні трансформації тощо.

На межі ХІХ – ХХ ст. у соціогуманітаристиці поширилася соціально-психологічна та структурна-функціональна версії органіцизму. У таких візіях цілісність людського суспільства виводилася з ідеї колективної свідомості чи загального розуму як самостійної реальності, що є чимось іншим, аніж звичайна сума чи сполучена свідомість усіх індивідів і т. п. Крім того, суспільство розглядалося як надорганізм, головною метою якого є підтримання соціальних інститутів та їхніх функцій, себто органіцизм перетворювався у функціоналізм чи структурно-функціональну парадигму гуманітарного пізнання. Відтак видозмінені ідеї органології побутували у численних концепціях гештальтпсихології, емерджентної еволюції, органічного індетермінізму тощо.

Самостійне призначення у тодішній світовій соціогуманітаристиці здобула й циклічна органологія. Вона репрезентована у різноманітних теоріях культурно-історичних типів чи цивілізацій (М. Данилевський, А. Тойнбі та ін.), в яких антитеза органічного та механічного, іноді представлена як конфлікт культури й цивілізації (О. Шпенглер).

Органіцизм справив помітний вплив і на нову версію віталізму на межі ХІХ – початку ХХ ст. Один із найвідоміших адептів неокантіанського повороту Г. Ріккерт уважав, що тодішня філософія життя дедалі більше позбавлялася інтуїтивізму і набувала вигляду «натуралістичного біологізму» [2566]. Ця «натуралістична» метаморфоза тогочасного віталізму робила його досить привабливим для багатьох науковців, які обстоювали сцієнтистське й об’єктивне представлення багатоманітного історичного життя.

Деякі з цих інтелектуальних і культурних впливів споглядаємо і у текстах М. Грушевського, зокрема у його публіцистичних писаннях. Зокрема, в одній із розвідок, видрукуваних за часів революції 1905 – 1907 рр., він зазначає: «очевидна річ, що як народність являється не простим механічним конгломератом, а певним організмом, зв’язаним суспільними потребами, змаганнями й цілями незалежно від державних границь, то вона так само несе в цілости повну відвічальність за свою національну діяльність незалежно від державних поділів і границь» [2567].

В іншій публіцистичній замітці автор зауважує, що

«треба Духа божого над молекулярним процесом хаосу – треба ширшої провідної ідеї в сім атомізмі дрібних діл, взагалі ідеологічного елєменту, який би зібрав в органічну цілість сю розсипану храмину, надав ціль і значеннє сим атомам, а не позволив розпастися й переродитися в просту егоїстичну роботу для грубоособистих цілей і завдань» [2568].

Зазначимо, що у його знаменитому есе «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» ідея цілісного та «органічного» представлення національної історії висувається як один із найважливіших інструментів демонтажу генеалогічно-централістичної конструкції російської минувшини. М. Грушевський наголошує –

«дуже сумніваюся, щоб хтось, хто вчився «руської історії» по звичайній схемі, потрапив зв’язати її (козачину XVII в. – Авт.) в своїм представленню з ранійшими і пізнійшими стадиями історії української народности, мислив би історію в її органічній цілости» [2569].

Власне, ідея представлення української історії як «осібної цілості» побутує ще у ранніх рецензіях М. Грушевського [2570], себто постає як предтеча майбутньої «монументальної конструкції» великого національного наративу.

Таким чином, у наведених пасажах показовим є пов’язання органіцизму з ідеєю національної цілісності. Процитовані розумування М. Грушевського виказують уже не позитивістське, а значною мірою соціологічне потрактування органічної цілісності («цілості»), зокрема демонструють його спробу сполучити ідеальні й матеріальні чинники світу минувшини. На його думку, історія стає

«органічною цілістю, коли в основу досліду кладеться соціальний і культурний процес, де тяглість не переривалася ніколи, де хоч би й найрізкіші зміни налягали на стару, тривку основу, яка тільки поволі змінялася під їх впливами» [2571].

Водночас автор уже в першому виданні першого тому згадує про культурну боротьбу за часів національного відродження ХІХ ст. для «осягнення ідеалів, що в’яжуть в один організм народі маси з тою новою інтелігенцією» [2572].

Та ідея цілісності у представленні М. Грушевського має ще один украй важливий сенс – органічне сполучення й зв’язок усіх історичних епох на українських обширах [2573]. Тож органічний концепт пов’язує не лише час, а й простір як терен історичного побутування народу. Приміром, західноукраїнські землі історик розглядає як «суцільну область, органічно пов’язану в одне ціле», хоч вона й складається з трьох частин, що віддавна входили до «складу різних політичних організмів, з їх самобутнім суспільним і культурним життям» [2574].

Видається, що органічний лейтмотив великого тексту М. Грушевського зорієнтований на відтворення, реконструкцію складного, суперечливого українського історичного процесу, попри численні флуктуації, розриви, трансформації, розмаїті впливи та чинники, врешті-решт мінливу просторово-часову конфігурацію. За висловом С. Плохія, «подати історію різних українських земель як минувшину цілісного національного організму – один із найбільших викликів й одне з головних завдань наративу Грушевського» [2575].

Зауважимо, що історичні візії з обсягу органіцизму суттєво розширювали інструментальні можливості вчених-гуманітаріїв, зокрема дозволяли досить вільно мігрувати з одного дослідницького поля на інше. Більше того, органіцизм продукував конструкції, розраховані на динамічність, мінливість світосприйняття, котре адсорбувало численні зміни й трансформації світу історії на зламі ХІХ – ХХ ст. Загалом органічне представлення фактографічного матеріалу скероване на те, щоб зловити та зафіксувати певний стан історичного руху у його незчисленних виявах.

Ці інструментальні властивості органіцизму як методологічної стратегії видавалися вельми привабливими багатьом історикам, особливо тим, які прагнули повніше відобразити складну просторово-часову палітру національної історичної сцени, зокрема її соціота етнокультурне підсоння, а відтак шукали адекватні засоби для репрезентації означених складових у своїх текстах. Але спрямованістю на тотальну мінливість соціального / національного буття в жодному разі не вичерпується неабияка привабливість «органічних» візій історії. Органіцизм виступав як інтегруюча аксіологічна настанова у практиках ученого-гуманітарія, яка дозволяла йому зберегти цілісність та забезпечити виразні межі освітлення відповідної дослідницької перспективи у неосяжному морі фактографії, котре стрімко розширювалося у ХІХ – на початку ХХ ст.!

У такому сенсі різноманітні конструкції з обсягу органології на зламі цих століть були однією з інтелектуальних предтеч холізму, себто ідеї конструювання суспільства як цілісної системи, хоч, звичайно у спрощеному, почасти навіть у вульгаризованому, примітивному вигляді. Зазначені інструментальні спокуси були аж надто звабливими, щоб утриматися від багатоманітних впливів органіцизму, які циркулювали у тому чи іншому полі національної історіографії. Не залишилися вони й поза увагою відомих репрезентантів українського історіописання ХІХ – початку ХХ ст., зокрема М. Грушевського. Тим більше, що аксіологічний вектор відігравав поважну роль саме у проектах написання та представлення національних історій «скривджених» або «недержавних» націй.

Схоже, що ці міркування, передусім скерованість на цілісне представлення української історії, були засадними для М. Грушевського у виборі органіцизму як одного з провідних концептів, навколо якого вибудовувалася конструкція національної минувшини. На сторінках «Історії України-Руси» ідея органіцизму («організму», «тіла») побутує у найрізноманітніших контекстах.

Зазвичай М. Грушевський уживає цю дефініцію для позначення етнополітичної чи державної зрілості певної спільноти чи суспільства. Скажімо, історик називає «державним організмом» або «політичним тілом» Київську державу [2576], Велике князівство Литовське [2577], Річ Посполиту («польський державний організм») [2578], Кримське ханство («Кримську орду») [2579] і навіть Україну за доби Хмельниччини [2580] та ін.

У процесі такого маркування виявляються і певні вподобання автора, зокрема його схильність застосовувати означення «осібне» та «замкнене політичне тіло». Відтак у тексті «Історії України-Руси» неодноразово споглядаємо ці визначення. Зокрема, М. Грушевський згадує про дреговичів та їх бажання «відокремитися в осібне політичне тіло» [2581], Чернігівщину, котра «замкнулася в осібне політичне тіло, під проводом династії Святослава» [2582], Велике князівство Литовське, яке «не тільки за життя Витовта, але й по нім зістається осібним політичним тілом» [2583] і т. п.

Водночас автор багатотомника вживає й інше означення. Наприклад, він обстоює думку, що «Волинь не сформувалася в замкнене політичне тіло, а не мала своєї династії й переходила з рук до рук аж до другої половини ХІІ в.» [2584]. У такому ж дусі М. Грушевський відзначає прагнення низки місцевих громад, зокрема на Київщині «зробити з своєї землі замкнене політичне тіло, з осібною династією, і тим забезпечитися від політичних пертурбацій» [2585]. Він навіть обстоює думку про загальну тенденцію в історії Давньої Русі, котра виявилася у формуванні «землі-волости, як замкненого політичного організму» [2586]. У подібному ракурсі історик трактує й петицію подану послами Б. Хмельницького до Москви 14 (24) березня 1654 р., зокрема наголошує, що в ній

«відчувається инший дух і напрям: зробити з України замкнене державне тіло, васальну державу під протекторатом московського царя, закриту для всяких вмішань московського уряду та його агентів до внутрішніх українських справ» [2587].

Зрештою, М. Грушевський досить часто оперує термінами «державний» чи «політичний організм» для представлення етнота соціокультурних метаморфоз української історії. Він тримається думки, що

«український народ і його територія, стративши свою державну одність, входив у склад кількох чужих політичних організмів (Польщі, Литви, Угорщини, Московщини). Політичні, церковні й інші відносини, розділюючи українську землю на кілька окремих частей, спільними інтересами тягли їх до тісніших зносин до інших чужородних країв і груп» [2588].

У іншій розвідці історик зауважує, що «перші століття історичного житя українського народу наповнені неустанною, завзятою боротьбою політичних організмів українських і польських (почасти і угорських) за західнє пограниче, вічними пограничними війнами…» [2589].

Неодноразово ці дефініції споглядаємо і на сторінках «Історії України-Руси». Зокрема, М. Грушевський згадує про ліквідацію чи «смерть» Великого князівства Литовського як «політичного організму» і «державного тіла» [2590]. Проте у його великому тексті віднаходимо й інші авторські означення, в т. ч. боярського землеволодіння та бюрократії як «громадських організмів» [2591]. М. Грушевський уживає органіцизм і у контексті опозиції до механічного. Однак, автор майже ніколи не генералізує такі означення, котрими маркує та характеризує певні явища, процеси, факти, зокрема щоб наголосити на їх штучності, поверховості, умовності і т. п.

Приміром, розгортання державного будівництва давньої Русі М. Грушевський представляє у такому вигляді: «Процес, який в противність сьому механічному процесу можна б назвати хемічним – що все вводив в склад і житє київських провінцій вироблені еволюцією Київської держави норми…» [2592]. У його багатотомнику йдеться про «механічну причину» [2593], «механічні зв’язки» [2594], «механічний утвор [витвір. – Авт.]» [2595] і т. п. У такому ж дусі М. Грушевський послугується подібними означеннями у «Всесвітній історії в короткім огляді». Зокрема, історик зауважує, що Польська держава другої половини XV cт. «складалася з кількох частин, досить механічно зв’язаних з собою – самою тільки особою короля і великого князя» [2596].

Втім, у конструкції великої національної оповіді органіцизм постає не тільки як спосіб вирізнення чи маркування, а й як інструментальний засіб для стадіального представлення світу минувшини. Недаремно в історичному письмі М. Грушевського органіцизм («органічна тяглість») розглядається як спосіб сполучення різних «фаз» або «стадій» історії, котрий дає змогу простежити безперервність «народного буття».

Та й на сторінках «Історії України-Руси» автор пише про «перші проби зв’язати в органічну цілість з сими загальнопризнаними «українськими часами» попередні віки історичного розвою українського народу» [2597]. У передмові до сьомого тому цієї знакової студії він зауважує, що козацька фаза української історії «мусить бути докладно вияснена в своїх зв’язках з попередніми стадиями, бо органічна зв’язлість і тяглість народнього життя не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний нарід» [2598].

М. Грушевському властиве стадіальне представлення світу історії, яке він поширює не тільки на процеси високого рівня загальності, а й на досить локальні явища. Наприклад, він вирізняє різні фази розкладу Київської держави, зокрема пов’язує закінчення першої стадії з князюванням Мстислава Володимировича [2599]. На його думку, «границями посередніх стадій в сім процесі політичного ослаблення й упадку Київа можна з певним приближеннєм поставити перше (1169) і друге (1203) зруйнованнє Київа, а фіналом саму середину ХІІІ віка» [2600].

Стадіальною локалізацією М. Грушевський послуговується щодо цілих періодів української минувшини, зокрема стосовно занепаду Великого князівства Литовського [2601], розгортання Хмельниччини [2602] та ін. Водночас він уживає стадіальну репрезентацію і щодо окремих культурних, церковних, соціально-економічних та інших процесів. Скажімо історик зауважує, що «найстарші стадії чорноморської торгівлі в наших краях вповні виходять за границі історії» [2603].

М. Грушевський означує й різні стадії змагань навколо церковної унії кінця XVI ст. [2604], становлення і розвитку привілейованого землеволодіння XVI – початку XVII cт., [2605] соціальних взаємин між селянством і козацтвом [2606] тощо. Проте вчений застосовує стадіальну локалізацію і щодо дрібних подій та явищ, як-от перебіг війн і навіть окремих козацьких походів і т. п. Він навіть пише про «перші стадії діяльності» засновника Кримського ханства – Хаджі-Герая [2607], що демонструє наскільки глибоко укорінилося стадіальне маркування в авторському мисленні.

Зазвичай органічне та стадіальне представлення історії, сперте на позитивістське підгрунтя, сполучається з ідеєю невпинного чи т. зв. «вічного» поступу. Цей концепт, точніше різноманітні згадки про поступ та поступовість, досить рясно представленні в історичному письмі М. Грушевського. «Віру в поступ, яку Грушевський ніколи не ставив під сумнів, в те, що світ стає чим раз кращим, можна відчути безмала в кожнім реченні, написаннім його рукою», – слушно зазначає Л. Білас [2608].

Більше того, у публіцистиці М. Грушевського споглядаємо й цікаве означення поступу, в якому виразно проступають як натуралістичні складові, так і культурницькі мотиви.

«Людський поступ – се безконечне громадженнє міліардів атомів сих малих діл, солідно і совістно сповнюваних. Як з незамітної творчої роботи міліардів коральових поліпів виростають могутні громади коральових скал, так плідна муравельна праця поколінь, совісно сповнюваний буденний обов’язок незамітно громадять культурні капітали суспільности й людства», – стверджує історик [2609].

У іншому місці покликуючись на чеський приклад (розвій чеського національного руху та його культурні досягнення) М. Грушевський уважає неабияким досягненням «винахід середньої лінії для заховання національної тяглости при вічнім поступі наперед, рівно з темпом загально-людського походу» [2610]. Певна річ, можемо віднайти ще цілу низку схожих сентенцій у його публіцистичних писаннях.

Здавалося б, що стадіальне представлення світу минувшини, притаманне М. Грушевському, неминуче нав’язує висхідне та лінеарне розуміння прогресу, що традиційно асоціюється зі славнозвісним, класичним образом «драбини зі сходинками». Натомість автор звертається до іншого, потрактування поступу на обширах минувшини, котре нав’язує образ не «драбини», а «колеса історичної еволюції» [2611].

Таке еволюційне розуміння поступу помітно корелює й стадіальне маркування М. Грушевського, котре у цьому контексті набуває виразного релятивного сенсу, себто постає як та чи інша орієнтаційна, прикладна схема у насиченому фактографічному викладі. Тож уживаючи стадіальний поділ історик практично ніколи не формалізує, себто не доводить його до граничної межі. Відтак він залишає досить великий простір для читача, котрий часто-густо має самостійно осягнути авторську локалізацію перетворень на підмостках минувшини.

М. Грушевський обстоював думку про конвенціональний, тобто умовний характер переважної більшості «всяких поділів і границь в безконечних перемінах історичної еволюції» [2612]. Зокрема, навіть хронологічну демаркацію між античним та ранньосередньовічним світом історик уважав, щонайменше, відносною. На його думку, «476 рік як кінець західньої Римської імперії се чисто конвенціональна (условна) хронологична межа» [2613].

З такої перспективи стадіальна локалізація М. Грушевського відразу позбувається жорсткої прив’язки, котра задає ті чи інші межі каузальності на теренах минувшини. Тому авторське розуміння стадіальності хоч-не-хоч нав’язує зіставлення з поглядами М. Драгоманова, який вельми гнучко вживав цей поділ, зокрема щодо тривалості різних періодів, їхнього змістовного наповнення і навіть співіснування окремих стадій тощо.

На відміну від М. Драгоманова, автор «Історії України-Руси» зазвичай уникає впровадження певних установчих чи вихідних концептів у історичному письмі. Ба більше, споглядаємо якусь апріорну нехіть М. Грушевського стосовно формалізації та генералізації фактографічного матеріалу.

Та повернемося до ідеї поступу на теренах історії у представленні М. Грушевського. У вступі до публіцистичної збірки, датованої лютим-березнем 1918 р., він мимоволі порівнює свої тодішні відчування з настроями інтелектуала-просвітника Ж. де Кондорсе за часів потрясінь і лихоліть французької революції кінця XVIII ст. Зауважимо, що останній був автором раціоналістичної та стадіальної теорії поступу як безупинного «уліпшення людського життя» [2614], себто апології інтелектуального й морально-етичного розвою історичної людини. Низку ідей Ж. де Кондорсе (часом його розглядають як попередника О. Конта!) сприймав В. Антонович – наставник М. Грушевського.

Втім, можливі й інші паралелі щодо потрактування поступу творцем «Історії України-Руси». Приміром, варто згадати Е. Дюркгайма, погляди якого стосовно «еволюції моралі та суспільної організації» вподобав М. Грушевський [2615]. Тим паче, що у візії Е. Дюркгайма суспільний поступ постає як зростання можливостей для індивідуальної свободи людини у межах «органічної солідарності». До того ж, ідеї солідаризму тою чи іншою мірою сприймалися українським істориком.

У цьому контексті варто згадати цікавий коментар щодо національного месіанізму, котрий М. Грушевський простежує у літературних героїв романів визначного польського письменника Г. Сенкевича.

«Ми знаємо, що нема нації, в якої-б сього [месіанізму. – Авт.] не було; дужим націям воно шкодить, слабшим помагає в певній мірі і здається воно нам загальним почуттям кожної нації, що вона має в собі життєві сили, сили оновлення. І як спільне се чуття всім народам, так спільна і дорога до життя, до оновлення – ясна і позбавлена всякого містицизму, розумного і економічного розвитку, розвою свободи і громадської солідарности», – зазначає історик [2616].

Ця заувага досить добре репрезентує М. Грушевського як інтелектуала, котрий, з одного боку, начебто виказує співчуття до месіанізму як вияву «життєвої сили нації», що нагадує віталістичні розумування, а, з іншого боку, протиставляє йому позитивістську ідею невпинного розвитку, хоч і не доводить цю контраверсію до граничної межі. Здебільшого він усіляко уникає інтелектуальних і світоглядних крайнощів, попри власні симпатії до певних поглядів.

Так чи інакше, незаперечним видається культурницька та соціальна підоснова, котра простежується в апеляціях М. Грушевського до ідеї поступу. Причому понятійною зв’язкою регрес / прогрес історик послугується, як правило, у ранніх текстах, зокрема у відомій розвідці «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці» (1892) [2617], котру навіть уважають своєрідною ілюстрацією його позитивістських поглядів [2618]. Натомість у пізніших працях, зокрема на сторінках «Історії України-Руси», автор досить стримано й виважено оперує цими концептами, зокрема уникає категорично протиставляти поступ і регрес.

Насамперед, М. Грушевський уживає термін «поступ» для пояснення масштабних процесів і явищ світу історії. Скажімо, він обстоює думку, що «економічний і культурний поступ Німеччини, зв’язаний з розвоєм міст і взагалі міського права» [2619].

У іншому випадку історик порівнює культурний розвій Польщі та України на зламі пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів.

«В сфері-ж культурній Польща зіставалася задвірком, Hinterland-ом [нім. задня земля, себто простір на околиці цивілізації. – Авт.] західньої Європи не тільки без всякої тіни самостійности, але і без скільки-небудь живійшого культурного руху в сій сфері. – відзначає М. Грушевський. – Вона правда все таки поступала і в сій сфері більше ніж Україна, що переживала часи застою; але й її поступ був так повільний і незначний, що не було чути в тім великої ріжниці при повній відмінности самих основ культури у неї і у Вкраїни» [2620].

Відзначимо, що автор вживав це поняття для маркування й інших сфер історичного життя, котрі мали виразні якісні чи кількісні показники – «поступ колонізації» [2621], «поступ ремісничої техніки» [2622] і т. п.

Але найбільше М. Грушевський застосовує цей термін і похідні дефініції («поступові ідеї») щодо наукової та суспільно-політичної думки, зокрема стосовно означення поточного стану вивчення певної проблеми чи української науки [2623]. Інколи у його публіцистичних писаннях поступ уживається для позначення розвою / занепаду національної справи чи українського суспільства тощо. В одній із розвідок він зауважує, що

«сила старих поглядів і відносин в громадянстві не тільки гальмує темп його поступу, але й викривляє його хід, і се особливо небезпечно в такі відповідальні й критичні моменти, як нинішній» [2624].

Зрештою, поступ у візії М. Грушевського постає не стільки як інструмент концептуалізації, скільки як своєрідний ідеалістичний орієнтир, який узагальнює, резюмує загальнолюдські, цивілізаційні досягнення. Таке розуміння поступу корелюється з авторським уявленням про всесвітню минувшину як «історію людства», а не «обраних» народів [2625]. Відтак учений послугується поступом здебільшого як універсальним мірилом вартості на теренах загальної історії всього людства. Зокрема, в «Історії української літератури» він розглядає ранньосередньовічні часи східного слов’янства, як такі, щонайтісніше зв’язані з «загальними поступами світової цивілізації» [2626]. В одному з публіцистичних текстів історик наголошує, що

«розвій [національної. – Авт.] індивідуальности – се підстава людського поступу – все сам собою висуває на перше місце інтереси індивідууму, хоч і приганяє їх в певній мірі до інтересів і потреб вселюдства» [2627].

М. Грушевський доволі часто уживає термін «поступ» в оціночних, аксіологічних контекстах, зокрема у публіцистичних писаннях, які нав’язують звернення, зіставлення національної, української проблематики з всесвітніми, європейськими, цивілізаційними масштабами чи пов’язаними з ними мірилами вартості. Проте на тлі вживання поняття «еволюція» у його студіях ідея поступу проступає епізодично, ба навіть фрагментарно. Натомість еволюційний рефрен є всеохоплюючим і наскрізним, принаймні, до першої книги дев’ятого тому (1-е видання 1928 р.), в якому термін «еволюція» почасти заступається іншим поняттям – революція. Не випадково Б. Крупницький уважав, що

«він [М. Грушевський. – Авт.] був еволюціоністом, для якого історичний процес був процесом, виповненим силою й динамікою, як це відповідало і його власній, повній енергії натурі» [2628].

У вступному слові до першого тому російськомовних витягів із «Історії України-Руси» М. Грушевський зазначає, що його завдання полягало в тому, щоб подати «образ культурно-суспільної еволюції, котра увінчалася створенням Київської держави» [2629]. У подібному сенсі сформульований і авторський лейтмотив у вступі до німецького перекладу першого тому, в якому акцентується пріоритетна увага саме на висвітленні «історичної еволюції українського народу» [2630].

Однак, у вступі до першого видання першого тому ці розумування представлені у специфікованому вигляді, зокрема з виразним наголосом на культурницькій підоснові національного історичного процесу. Автор зауважує, що

«головний зміст історії кождого народа становить його культурний розвій і тісно сполучений з ним – економічний, що становить грунт всякої культурної еволюції й незвичайно на неї впливає» [2631].

З такої перспективи апеляції М. Грушевського до історичної еволюції спостерігаємо у багатоманітних, іноді досить суперечливих контекстах. Наприклад, історик уживає зазначений термін щодо різних періодів Київської держави: кульмінація «механічної еволюції» за часів Володимира Святого [2632], «еволюція внутрішньої одности» за «єдиновластва» Ярослава [2633], врешті-решт «процес розсівання, розтікання добутку політичної й культурної еволюції» Русі [2634]. М. Грушевський прикладає еволюційні мірила вартості і щодо різних площин української минувшини, особливо щодо культурно-релігійної та суспільної. Зокрема, він зазначає, що історичне життя відкинуло надії, пов’язані з Київською державою як можливою віссю «дальшої суспільної й культурної еволюції» [2635].

Значну увагу вчений приділяє культурній еволюції [2636] та наголошує, що «під знаком релігії переходить – і доходить до нас, в письменній традиції, культурно-національна еволюція сих віків» [2637]. Водночас він згадує про розрив староруської культурної еволюції, що «заповідала в будучности такі інтересні овочі не тільки свому народу, але й загально-людській культурі» [2638].

Чільне місце у великому наративі М. Грушевського відводиться й соціальній еволюції. На його думку, наслідками такої еволюції є розчинення різних «переходових верств» у «одній клясі «підданих»» [2639], перетворення й ототожнення ««пана», дідича, можного чоловіка з Ляхом» [2640], а також становище різних «суспільних кляс» [2641].

У ракурсі еволюційних трансформацій автор «Історії України-Руси» розглядає й побутування тодішніх станів, зокрема шляхетської верстви [2642], козацтва [2643] тощо. Поза увагою М. Грушевського не залишається й економічне життя. Приміром, дослідник обстоює думку про «перевагу економічних інтересів шляхетського фільварку над купецько-ремісничим містом» із перспективи суспільнополітичної еволюції Речі Посполитої [2644], вважає, що найпершим елементом у

«економічній еволюції сього періоду українського житя, виступає перед нами насамперед перехід центра тяжкости економічного життя з міста на село, з міського промислу й торгівлі – торговлі заграничної передовсім, на сільське господарство, спеціально рільне» [2645].

В іншому місці М. Грушевський зауважує, що жодні «умови, привилеї, практики не могли охоронити селян від того, що несла з собою ся економічна еволюція – від ламання давніших норм і обтяжання ріжними новинами» [2646]. Та розгортання історичної еволюції у його конструкції не є сталим і одноманітним, а, навпаки, мандрує з однієї сфери до іншої, то набуває прискорення, то гальмується, інколи майже завмирає у своєму плині. У першому томі «Історії української літератури» він згадує про «прискорений темп індоєвропейської еволюції» [2647] і, водночас, пише про повільнішу еволюцію населення лісової смуги у пізньоантичні та ранньосередньовічні часи [2648].

Загалом у великому тексті М. Грушевського циркулюють думки про контрасти між західним, римським та східним, візантійським світом, які репрезентовані як вислід «тисячолітньої відмінної культурної й суспільно-політичної еволюції» [2649], сповільнений темп суспільно-політичної еволюції Великого князівства Литовського [2650], що набуває прискорення й перетравлює «останки староруської спадщини» на початку XVI ст. [2651], панівне становище німецької та єврейської людності на українських землях як відображення «анормальности економічної еволюції» [2652], зростаючу швидкість еволюції козацтва наприкінці XVI ст., порівняно з іншими періодами [2653], різницю в еволюції городового і запорозького козацтва [2654] і т. п.

Отож домінація еволюційної концептуалізації в світлі «Історії України-Руси» є настільки тотальною, що М. Грушевський у передмові до п’ятого тому згадуючи про те, що він не розпоряджається повною мірою всім фактографічним матеріалом, підкреслює: «треба вибирати тільки те, що безпосередньо служить до зрозуміння еволюції народнього житя» [2655]. В одній із публіцистичних розвідок учений навіть ототожнює історичну еволюцію з «динамікою народного українського життя» [2656].

Видається, що багатоманітне вживання автором поняття «еволюція» щодо різних площин історичного буття, зокрема у контексті окреслення інтенсивності, швидкості, мінливості чи, навпаки, сталості суспільних, політичних, культурних, релігійних, економічних, соціальних та інших відносин, форм, явищ, свідчить про виняткову роль цього концепту у його дослідницьких практиках.

Ба більше, М. Грушевський уявляв і представляв саму історичну Людину як вислід тривалого та вельми складного процесу еволюції.

«Археологія і етнологія дають образ довгого й тяжкого поступу людини від звірського істнування до цивілізованого. – зауважує історик у своєму курсі зі всесвітньої історії. – В результаті всіх сих відкрить культурна людина кінця ХІХ – початків ХХ в. побачить себе атомом безконечно довгого і широкого еволюційного процесу історичного, так само як і фізичного…» [2657].

Тому еволюційний рефрен у його дослідницькому інструментарії простежується у повсюдному вживанні історико-генетичного методу [2658].

Таким чином, у великому тексті М. Грушевського еволюційна репрезентація специфікувала й диференціювала світ історії, себто відображала національні варіації її розгортання. Натомість поняття «поступ», переважно, продукувало універсальні смисли, звернені до всесвітніх масштабів або мірил вартості, пов’язаних з історичним буттям усього людства.

Зауважимо, що еволюційний рефрен в «Історії України-Руси» не є чимось винятковим, а логічно вкладається у панівні дослідницькі стратегії тодішнього європейського історіописання. Скажімо, французький історик Л. Февр іронічно зауважив, що історіографія кінця ХІХ ст. зіяла б суцільними дірами й тріщинами, якщо б їх не приховувала «найширша та найм’якіша подушка еволюціонізму» [2659]. Відтак ідеї еволюціонізму поділялися багатьма вченими й діячами. Наприклад, палким прихильником еволюційного представлення і потрактування минувшини був Михайло Драгоманов – один із визначних попередників М. Грушевського на полі української соціогуманітаристики кінця ХІХ ст.

Що ж рухало «колесо еволюції» у великому тексті М. Грушевського? Первісно відповідь на цей запит є досить простою, логічною й очевидною – факторний аналіз або підхід, відомий більше як позитивістська «теорія факторів». Тим паче, що сам автор «Історії України-Руси» безпосередньо нав’язує репрезентацію історичної еволюції з виявленням та поясненням різноманітних чинників.

«Фактори житя виступають в незвичайній ріжнородности й численности, й нелегко вибрати в відповідній повноті моменти, потрібні для зрозуміння нам еволюції житя та представити їх в відповідній пропорції їх впливів і значення», – відзначає М. Грушевський у вступній замітці до п’ятого тому [2660].

Зазвичай поліфакторний підхід розглядають у контексті диференціації єдиного історичного процесу на низку площин / зрізів / шарів, що відображає як фактографічну насиченість тогочасних історичних студій, так і прагнення дослідників до досконалішої та виразнішої організації емпіричного матеріалу. Водночас «теорія факторів» була вислідом позитивістської каузальності, себто вона репрезентувала ідею причинності, котра мала пояснити різноманітні трансформації у світі минувшини та нав’язати генетичний зв’язок між явищами й процесами. Проте зазначений підхід продукував уявлення про буття суспільства у дусі своєрідної комбінації тих чи інших «важелів» (факторів), себто обстоював механістичне пояснення історичного руху, що дивним, інколи химерним чином співіснувало з органіцизмом [2661].

Певна річ, різноманітні сполучення органіцизму та механіцизму спричиняли взаємодію натуралістичної програми пізнання на обширах соціогуманітаристики з механістичною картиною тогочасного світу. У дусі такого розуміння факторного підходу постає й утверджується думка, що сполучення схожих / однакових чинників спричиняє однорідні, принаймні подібні наслідки на різних історичних підмостках.

Таке представлення плину минувшини суттєво ускладнює осягнення поглядів тодішніх інтелектуалів, які сформувалися у річищі позитивістської парадигми історіописання. Схоже, що саме звідси походять численні вислови про еклектичність, суперечливість, розмитість «теорії факторів», яку кожен із великих істориків тлумачив по-своєму.

Одні дослідники прагнули генералізувати багатофакторний підхід «згори», спираючись на ті чи інші провідні ідеї історичних перетворень. Натомість інші науковці намагалися виявити відповідні чинники, котрі рухали історичне життя «знизу», себто від фактів та джерел. Цікаві роздуми з цього приводу представлені у магістерській дисертації М. Грушевського:

«поряд із вивченням схожих явищ у різні часи та різних місцевостях, я визнавав би вельми корисним по можливості детальне студіювання різних явищ внутрішньої історії в їх територіальному зв’язку: на певній території можливо спостерігати ті конкретні відносини, в які вступали між собою при зустрічі різні історичні фактори, їх взаємодією і зв’язок, між тим як у інших випадках вони вивчаються більш чи менш in abstracto» [2662].

Це вирізнення конкретного й абстрактного боків факторного підходу є досить важливим для розуміння дослідницьких пріоритетів М. Грушевського, котрий прагнув відтворити всю поверхню історичного життя в її фактологічному розмаїтті. Авторські потрактування напрочуд складно звести чи генералізувати до якоїсь певної комбінації чи набору провідних чинників. Адже сам історик зауважував, що саме у «забутих шкільною історіографією кутах часто виношувались і назрівали чинники (фактори) і течії, які потім мали величезне конструктивне значення в історії людства» [2663].

Зрештою, питання про сполучення, точніше характер поєднання чи зв’язку історичних чинників у концептуалізації М. Грушевського і до сьогодні залишається доволі дискусійним, оскільки вельми складно віднайти сталі засади факторного підходу у його текстах. Відтак думки дослідників щодо вживання «теорії факторів» в історичному письмі М. Грушевського помітно різняться.

О. Гермайзе вважав, що

«М. Грушевський – виразний плюраліст в свойому розумінні історичного розвитку: він з однаковою пильністю аналізує всі причини і всі фактори, що викликали ту чи иншу історичну подію, не роблячи належної класифікації, не зводячи ті різнорідні причини та фактори до одної соціологічної основи» [2664].

Натомість Д. Багалій обстоює думку, що з «трьох чинників історії – територія, населення, держава – постійними і важнішими він [М. Грушевський. – Авт.] визначає перший і другий» [2665]. Цю тезу поділяє й О. Пріцак, який уважає, що до основи «історіософічної концепції своєї ІУР [«Історії України-Руси». – Авт.] поклав М. Г. три чинники: населення, територію і державу» [2666].

Втім, у цьому випадку скоріше йдеться про установчі чи базові складові конструкції великого тексту М. Грушевського, котрі відображають побутування народу / нації на історичній авансцені. Той же О. Пріцак відзначає, що автор так і не встановив певного зв’язку між окремими факторами у п’ятому та шостому томах цієї праці [2667].

В. Тельвак уважає, що провідну роль у факторному підході М. Грушевського відіграють культурний та економічний чинники [2668]. Та інші науковці наголошують на мінливості й гнучкості «факторного» інструментарію автора «Історії України-Руси». На думку Б. Крупницького, «Грушевський не був матеріалістом і не любив взагалі крайніх поглядів. Саме у нього ми помічаємо тенденцію до зрівноваження ріжних історичних факторів» [2669]. У подібному дусі висловлюється й Л. Зашкільняк, який підкреслює, що автор багатотомника уникав «жорсткого факторного детермінізму» [2670].

Вочевидь, М. Грушевський не поділяв одного з вихідних догматів позитивістського факторного підходу про «рівноправ’я» окремих чинників на теренах світу історії [2671]. За слушним спостереженням Л. Зашкільняка, М. Грушевський уважав, що на різних етапах еволюції домінують різні чинники [2672]. Власне, його погляди щодо факторного аналізу здебільшого задаються специфікою представлення східноєвропейської й української минувшини, котра висувала / відкидала певні чинники історичної еволюції.

«Політичне, державне жите, розуміється чинник важний, але поруч нього існують иньші чинники – економічний, культурний, що мають часом, менше, часом більше значення від політичного, але в каждім разі не повинні лишатися в тіни поза ним», – зазначає історик [2673].

М. Грушевський конкретизує та пояснює цю тезу у контексті представлення української історії.

«Українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій – сі впливи на її національне житє повинні бути визначені, але політичний фактор сходить в її історії сих бездержавних століттях на підрядну ролю попри факторах економічних, культурних, національних», – підкреслює автор [2674].

Про взаємодію різних чинників в українській історії вчений згадує і у своєму багатотомнику [2675].

Отож сполучення чи взаємодія багатоманітних факторів у певний період національної минувшини сприймається М. Грушевським у специфічному, ба навіть індивідуальному сенсі, який властивий саме цій історичній добі. Тому не варто дивуватися тій мінливій та розмаїтій репрезентації факторів, яку простежуємо на сторінках «Історії України-Руси». Різні чинники, котрі вживає автор для того, щоби відтворити українську історію, вперто «опираються» будь-яким спробам вкласти їх у межі факторного підходу чи нав’язати виразний зв’язок поміж ними.

Приміром, відомий позитивістський поділ на зовнішні (географічне та природне середовище, геополітичне становище) та внутрішні фактори (економічний, політичний, культурний, соціальний, етнопсихологічний та ін.) [2676] є практично непомітним у наративі М. Грушевського. Історик лише зрідка вказує на взаємодію таких «великих» чинників. Зокрема, він зауважує, що в історичному житті українців «глибокі зміни зумовила зустріч цих могутніх факторів – території й народу» [2677].

Таку чи подібну градацію інколи споглядаємо у текстах пізнього М. Грушевського. Наприклад, в «Історії української літератури» автор тримається думки про індоєвропейців як «продукт фізичних і культурних факторів» [2678]. Однак, і у цьому випадку такий поділ відіграє роль прикладної схеми, котра має виявити соціальні та культурні передумови «словесної творчості».

Найзагальнішу характеристику «теорії чинників» М. Грушевський подає у своїй відомій соціологічній студії, зокрема виокремлює кілька «рядів факторів соціальної еволюції» – біологічний, економічний та психологічний [2679]. М. Рубач уважав, що цю схему М. Грушевський запозичив у В. Вундта [2680].

М. Грушевський одразу застерігає супроти генералізації цієї схеми, себто висловлює сумніви щодо формалізації «непохитних законів соціальних».

«Скільки б не уставлялась ся таких «соціальних законів» в абстракції, в якійсь алгебраїчній формулі, все таке в реальних обставинах житя, в неустанній прогресії складності і скомплікованости його факторів завсіди буде зіставатися сумнів: чи всі дані, які беруть участь в данім соціальнім моменті, дійсно взяті на рахунок? чи якийсь фактор, зіставшися поза рахунком, не змінить своїм впливом результату найбільш несподіваним способом?», – запитує М. Грушевський [2681].

На його думку, і О. Конт, і К. Маркс суттєво й одностороннє спростили концепцію соціальних факторів, успадковану від К.-А. де Сен-Сімона – одного з фундаторів соціалізму. Зокрема, О. Конт надав першорядне значення духовному, психологічному чиннику [2682]. Натомість К. Маркс відвів провідну роль економічному фактору, який перетворився в апологію економічного матеріалізму [2683].

Такі застереження зводять нанівець спроби надати цій класифікації факторів інструментального призначення в історичному письмі М. Грушевського. Натомість автор «Початків громадянства (генетична соціологія)» дедалі більше розмірковує про потенційні можливості й вади факторного підходу (як абстракції) на ниві історичного пізнання, аніж про ту чи іншу специфіку його вживання у певних дослідницьких практиках.

Зрештою, на сторінках «Історії України-Руси» домінує прикладне вживання факторного аналізу, а не його генералізаторське призначення, котре мало б виявити й окреслити каузальні ланцюги. Відтак М. Грушевський уводить ті чи інші чинники здебільшого для позначення відповідного вектору історичного руху, певного стану, що склався на українських обширах, а не для змалювання чи відтворення минувшини у річищі детермінізму, «соціальних законів» і т. п.

Скажімо, М. Грушевський наголошує, що візантизм, який «свого розцвіту і сили доходить в Юстініанову добу і служить головним культурним фактором тутешнім аж до XI – XII в.» [2684]. Іноді автор репрезентує появу певних держав та їхню роль на історичній авансцені як політичний і культурний чинник. У цьому ж контексті він згадує про виникнення Кримського ханства [2685] чи міжнародну роль України-Гетьманщини за часів Хмельниччини [2686] та ін.

Зазначимо, що М. Грушевський і на сторінках свого курсу з всесвітньої минувшини довільно виокремлює різноманітні фактори, зокрема не дуже прагне пов’язати їх у якусь викінчену систему. У такому сенсі автор окреслює як політичні і соціальні, так і культурні та релігійні чинники на авансцені всесвітньої історії. Зокрема, у руслі факторного підходу він представляє одну зі світових релігій – іслам. «Як елемент динамічний, фактор організації й політичного руху, іслам проявляє себе ще й досі», – зауважує історик [2687].

Часто-густо М. Грушевський ототожнює провідні чинники з певними соціальними спільнотами – боярство, шляхта, козацтво та ін. Він обстоює думку, що саме в другому десятилітті XVII cт. відбувається «перетвореннє української козачини з явища чисто-побутового, з спеціальности східноукраїнського житя, в новий соціальний і національний фактор» [2688].

Прикметною рисою цієї зауваги є те, що козацтво стає чинником української минувшини саме тоді, коли відбувається докорінна зміна історичного життя, себто формується якісно інший стан суспільства. Власне, козаччина здобуває значення нового суспільно-політичного фактора у той час, коли

«по своїм відродженню і реабілітації по лубенськім погромі (1596 р. – Авт.) велетенськими кроками поступаючи в своїм розвою рішучо виходила за границі чисто клясових інтересів, щоб стати силою і репрезентацією загально-національною» [2689].

У вступі до сьомого тому «Історії України-Руси» М. Грушевський зауважує, що майбутні томи (сьомий – дев’ятий, або сьомий – десятий) будуть присвячені «історії національного відродження за поміччю нового соціально-національного чинника (фактора) – козачини» [2690].

У подібному сенсі М. Грушевський представляє і роль шляхетства як фактора суспільного буття середини XVI ст. На його думку,

«се зведеннє до одного знаменника, що далі – то більше зближеного до практики польської, були, як бачимо, явищем розмірно новим, що розвинулося саме в переддень люблінської унії. Воно, як сказано, в значній мірі було результатом впливів нового політичного чинника – шляхецтва, що прийшовши до голосу в уставодавстві, з своїх клясових інтересів починає нагинати устрій в. кн. Литовського до шляхетських порядків Корони» [2691].

Іноді М. Грушевський звертає увагу на місцеві чинники окремих земель, зокрема уважає, що таким фактором в історії Галицько-Волинського князівства було боярство [2692]. Крім того, вчений розглядає й етнонаціональні спільноти як чинники політичного та культурного життя, зокрема чорних клобуків на давньоруських обширах середини ХІІ ст. [2693] Така увага до різноманітних спільнот і верств виглядає вповні закономірно, позаяк автор розглядає соціальний та культурний процес як провідну нитку, що «веде нас незмінно через усі вагання, через усі флюктуації політичного життя – через стадії його піднесення і упадку, та в’яже в одну цілість історію українського життя, не вважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходилося йому переживати» [2694].

Проте М. Грушевський уживає факторний підхід і з більш локальної перспективи, зокрема щоб продемонструвати суспільну природу тих чи інших утворень, явищ, процесів. Зокрема, він пише про важливу роль торгівельного чинника у формації Київської держави Х ст., хоч наголошує, що цей фактор «не впливав ізольовано одиноко» [2695]. Заразом історик тримається думки, що політичний устрій давньої Русі був вислідом взаємодії суперечливих чинників [2696].

Отже, в історичному письмі М. Грушевського домінують не стільки «великі» чи загальні фактори, скільки локальні чинники, котрі постають у певну історичну епоху, ба навіть за конкретної історичної ситуації.

На цьому місці логічно постає питання: наскільки усвідомленим є авторське представлення співбуття різноманітних чинників і передумов на сцені історичного життя з перспективи діючих суб’єктів? Тим паче, що соціологізація та психологізація історіописання на зламі ХІХ – ХХ ст. нав’язували різноманітні концептуальні й інструментальні пропозиції щодо потрактування буття соціальних спільнот, націй, держав і т. п.

Видається, що на ниві факторного підходу М. Грушевський тримався думки про стихійну, випадкову «гру» різних чинників, які творять різноманітні, непередбачувані комбінації. Недаремно у його текстах віднаходимо згадки про «сліпу» [2697] чи «непереможну силу» [2698] історичного процесу і т. п. Відтак автор «Історії УкраїниРуси» уважає, що навіть такі складні, полівимірні історичні утворення як держави чи нації є вислідом багатоманітної взаємодії різних чинників.

На думку М. Грушевського,

«виникнення величезного комплексу земель, які складають нинішню Російську імперію, було результатом факторів географічних й етнографічних, економічних і колонізаційних, династичних і політичних. Навіть там, де ці чинники діяли осібно та розвивалися логічно, послідовно, – їх комбінації та похідна дія їхнього перехрещування чи сполучення мали часто характер випадковий, навіть і з точки зору самого державного процесу московської держави, яка їх «збирала»…» [2699].

У схожому дусі М. Грушевський потрактовує і виникнення українського народу, зокрема наголошує, що процес його формування «був так само справою не яких-небудь усвідомлених факторів, а сліпих, стихійних сил впливу – географічних, колонізаційних, економічних і політичних умов у їх різнорідних комбінаціях і схрещуваннях» [2700].

Ці сентенції свідчать, що український інтелектуал украй обережно ставився до формалізації й генералізації факторного підходу, хоч і визнавав співвіднесення чи комбінацію різних чинників. Тож він обстоював думку не тільки про випадкову і часто-густо непередбачувану взаємодію багатьох чинників у процесі творення різних суб’єктів історичного життя, а й наголошував на відмінних способах цього співбуття – сполучення чи перехрещування.

Інакше кажучи для М. Грушевського «гра» тих чи інших факторів на історичній авансцені несла можливий, вірогідний результат, який складно передбачити і зафіксувати, а тим більше вкласти його у суворо окреслені межі позитивістської каузальності. Мабуть, фактографічний сцієнтизм і критично-аналітичні компоненти у мисленні українського вченого відігравали все ж таки провідну роль, порівняно з його конструктивістськими інтенціями на ниві концептуалізації національної історії.

За великим рахунком, інструментарій М. Грушевського спирався на позитивістські парадигматичні взірці, проте був трансформований і адаптований ученим під потреби й вимоги багатоманітних дослідницьких практик, які значною мірою тяжіли до фактографічного об’єктивізму та раціонально-логічної доказовості. Саме у цьому річищі постають авторські перетворення традиційних інструментів позитивістського історіописання (органіцизму, еволюціонізму, сцієнтизму, стадіальності, каузальності, факторного аналізу, генералізації та ін.).

Загалом ідеал науковості М. Грушевського був зорієнтований на доказове й об’єктивістське історично письмо, вислідом якого став проект монументальної «Історії України-Руси». Та найважливішим видається те, що його великий історичний наратив, первісно проектований за епістемологічними взірцями кінця ХІХ ст., творився у зовсім інші культурні епохи, зокрема у часи світової війни, революційних змагань, еміграції та радянської дійсності, котрі висували новітні дослідницькі стратегії та відмінні мірила вартості. Це спричиняло низку інтелектуальних конфліктів, зокрема змушувало автора тою чи іншою мірою реагувати на нові виклики та пропозиції, які поставали на ниві соціогуманітаристики першої третини ХХ ст.

Примітки

2516. Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. – 1926. – № 10. – С. 97.

2517. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І. Бречак. – Київ – Кембридж, 1991. – С. 18.

2518. Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський – історик… – С. 75.

2519. Зашкільняк Л. Методологічні погляди Михайла Грушевського // УМ. – 1999. – № 2/3. – С. 252; Його ж. Історична теорія в науковій творчості Михайла Грушевського // УІ. – 1999. – Т. 36, № 2/4. – С. 54.

2520. Гоцуляк В. Історіографічна думка про М. Грушевського і українську історичну науку його доби. – Черкаси, 1996. – С. 140; Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави історичних поглядів Михайла Грушевського (кінець ХІХ – початок ХХ століття) / Передмова Л. Тимошенка. – Нью-Йорк – Дрогобич, 2002. – С. 175.

2521. Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського // УІ. – 1966. – № 1/2. – С. 35.

2522. Грушевський М. Рец. на публ.: Коцовский В. Исторично-литературные заметки до «Слова» о полку Игоревым (передрук із справоздання гімназії академічної за р. 1893). – 42 с. // ЗНТШ (Львів). – 1895. – Т. 5. – С. 10.

2523. Його ж. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. – Львів, 1894. – С. 11.

2524. Кордуба М. Михайло Грушевський як учений. – С. 40.

2525. Ястребов Ф. «Тому дев’ятого перша половина» Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – ДВУ, 1928. – Т. 9, перша половина. – 601 с. // ПМ. – 1930. – № 1: (січ. – лют.). – С. 147.

2526. Доманицкий В. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1903. – Т. 4. – 532 с. // КС. – 1903. – № 12. – С. 163.

2527. Покровский М. Н. Историческая наука и борьба классов: (Историографические очерки, критические статьи и заметки). – М. – Л., 1933. – Вып. 1. – С. 77.

2528. Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung [Hruševśkyj M. Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) VIII. Band, 1. Teil. 1626 – 1638. 2. Auflage. Kyjiv – L’viv 1922. 335 s.; Počatky Chmel’nyččyny. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 2. (Die Anfänge der Chmel’nyččyna. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 2. Teil.) 1638 – 1648. 2. Auflage. Kyjiv – Wien 1922. 224 s.; Chmel’nyččyna v Rozcviti. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 3. (Die Chmel’nyččyna in ihrer Blüte. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 3. Teil.) 1648 – 1650. 2. Auflage. Kyjiv – Wien 1922. 288 s.; Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 1. Teil. 1650 – 1653. [Kyjiv] 1928. 601 + [III] s. ); Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 2. Teil. 1654 – 1657. [Kyjiv] 1931. 1026 + II s. (S. 605 – 1630.)] // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. – Berlin, 1932. – Bd. VI. – S. 382 – 383.

2529. Герасимчук В. Михайло Грушевський… – С. 15.

2530. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., сост., послесловие и примеч. А. Б. Гофмана. – М., 1995. – С. 280.

2531. Сисин Ф. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського та творення національної історіографії // Михайло Грушевський і українська історична наука. – С. 3.

2532. Домбровський О. Критичні завваги І. Франка до «Історії» М. Грушевського // УІ. – 1970. – № 1/3. – С. 130.

2533. Запис засідань конференції «Михайла Грушевський і сучасна історична думка» (29 вересня 1996 р.) // Михайло Грушевський і українська історична наука. – С. 315.

2534. Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський – історик… – С. 73.

2535. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1992. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]: До року 1340. – С. 63, 169; Його ж. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. 5: Суспільнополітичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV – XVII в. – С. 366; Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 6: Житє економічне. Культурне. Національне XIV – XVII віків. – С. 248 (прим. 5).

2536. Щербина В. Рец. на вид.: Fontes historiae Ukraino-Russicae (Ruthenicae) a collegio archaeographico Societatis Scientiarum Ševčenkianae editi. Vol. II. Жерела до історії України-Руси. Видає археографічна комісія НТШ. – Львів, 1897. – Т. 2: Люстрації королівщини в землях Перемиській і Сяноцькій з р. 1565 // КС. – 1898. – № 1. – С. 26 – 27.

2537. Його ж. Рец. на вид.: Fontes historiae Ukraino-Russicae (Ruthenicae) a collegio archaeographico Societatis Scientiarum Ševčenkianae editi. Vol. I. Жерела до історії України-Руси. Видає археографічна комісія НТШ. – Львів, 1895. – Т. 1: Люстрації королівщин в землях Галицькій, Перемиській з р. 1565 – 66 // КС. – 1896. – № 7/8. – С. 40 – 41.

2538. Грушевський М. Економічний стан селян в Сяніцькім старостві в середині XVI в. на основі описей королівщин // ЖУР. – Львів, 1900. – Т. 3. – С. 2 (прим. 1).

2539. Его же. Очерк истории Киевской земли от смерті Ярослава до конца XIV столетия. – К., 1891. – С. VI.

2540. Стельмах С. П. Історична думка в Україні ХІХ – початку ХХ століття. – К., 1997. – С. 109; Нечухрин А. Н. Теоретико-методологические основы российской позитивистской историографии (80-е гг. XIX в. – 1917 г.): Монография. – Гродно, 2003. – С. 140 – 141.

2541. Грушевський М. Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя. Критичні замітки // ЗНТШ (Львів). – 1911. – Т. 103. – С. 13.

2542. Його ж. Рец. на кн.: Ключевский В. Курс русской истории. – М., 1904. – Ч. 1. – 456, 4 с.; Рожков Н. Обзор русской истории с социологической точки зрения. – СПб., 1903. – Ч.1: Киевская Русь (с VI до конца ХІІ века). – 173 с.; Книга для чтения по русской истории, составленная при участии профессоров и преподавателей под ред. проф. М. В. Довнар-Запольского. – М., 1904. – Т. 1. – VII, 639 c. // ЗНТШ (Львів). – 1905. – Т. 47. – С. 6.

2543. Франко І. Вказ. праця. – С. 56.

2544. Василенко М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ – Львів, 1913. – Т. 8, ч. 1. – 315 с. // Україна. – 1914. – № 3. – С. 83.

2545. Його ж. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – 2-е вид. – Київ – Відень, 1922. – Т. 8, ч. 1: роки 1626 – 1638. – 335 с.; ч. 2. – 224 с.; ч. 3. – 288 с. // Україна. – 1925. – № 5. – С. 158.

2546. Пичета В. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ – Львів, 1913. – Т. 8, ч. 1. // УЖ. – 1914. – № 3. – С. 129.

2547. Вернадский Г. Рец. на кн.: Грушевский М. История Украинского козачества до соединения с Московским Государством. – СПб. – Киев, 1913. – Т. 1: До начала XVII века (Извлечено из VII т. «Історії України-Руси») // РМ. – 1913. – № 12. – С. 463.

2548. Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця // Грушевський М. Історія України-Руси. – Нью-Йорк, 1954. – Т. 1. – С. ХIХ.

2549. Його ж. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків XX cт. (народники і державники): IІІ. Михайло Грушевський // Його ж. Історіознавчі проблеми… – С. 99.

2550. Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 4.

2551. Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [1-е вид.]. – С. 2.

2552. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М., 1977. – Т. 3: Философия духа. – С. 80.

2553. Его же. Философия истории / Пер. А. М. Водена. – СПб., 1993. – С. 147 – 152.

2554. Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Європе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е. Г. Трубиной и В. В. Харитонова. – Екатеринбург, 2002. – С. 108.

2555. Шеллинг Ф. В. И. Сочинения: В 2 т. / Сост. и ред. А. В. Гулыга. – М., 1989. – Т. 2. – С. 359.

2556. Шеллінг Ф. В. Й. фон. Із праці «Про суть німецької науки» // Мислителі німецького Романтизму / Упоряд. Л. Рудницький, О. Фешовець. – Ів.-Франківськ, 2003. – С. 359.

2557. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. – М., 1994. – С. 238.

2558. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – С. 13.

2559. Грушевський М. Галичина і Україна // Грушевський М. З біжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня 1905 – 6 р. – К., 1906. – С. 119.

2560. Його ж. На порозі століття… – С. 79.

2561. Там само. – С. 78.

2562. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1996. – Т. 9: Роки 1650 – 1654, кн. 1: (Хмельниччини роки 1650 – 1653). – С. 318.

2563. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1: Від Куруківщини до Кумейщини (1626 – 1638). – С. 10.

2564. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]: XIV – XVI віки – відносини політичні. – С. 184.

2565. Вормс Р. Общественный организм / Под ред. и с пер. А. С. Трачевского. – СПб., 1897. – С. 3, 45.

2566. Риккерт Г. Философия жизни / Пер. с нем. – К., 1998. – С. 338.

2567. Грушевський М. Польсько-українські мотиви // Грушевський М. З біжучої хвилі. – С. 68.

2568. Його ж. «Малі діла» // Його ж. Наша політика. – С. 66.

2569. Його ж. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / Отд. оттиск из сб. «Статьи по славяноведению». – СПб., 1904. – С. 3.

2570. Його ж. Рец. на кн.: Белов Е. А. Русская история до реформы Петра Великого. – СПб., 1895. – V, 479, 8 c. // ЗНТШ. – 1895. – Т. 8. – С. 6.

2571. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 17.

2572. Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [1-е вид.]. – С. 3 – 4.

2573. Его же. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – СПб., 1907. – С. 161 – 162.

2574. Его же. Украинцы [в Австро-Венгрии] // Формы национального движения в современных государствах. Австро-Венгрия. Россия. Германия / Под ред. А. И. Кастелянского. – СПб., 1910. – С. 153.

2575. Плохій С. Вказ. праця. – С. 183.

2576. Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 16; Його ж. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]: ХІ – ХІІІ вік. – С. 1.

2577. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 5.

2578. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. – С. 142.

2579. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 293.

2580. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1997. – Т. 9: Роки 1654 – 1657, кн. 2: (Хмельниччини роки 1654 – 1657). – С. 1405.

2581. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 308.

2582. Там само. – С. 339.

2583. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 151.

2584. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 390.

2585. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 213.

2586. Там само. – С. 209.

2587. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 790.

2588. Його ж. Українська історіографія і Микола Костомаров: (пам’яті М. Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті, помер 7. IV. 1885) // ЛНВ. – 1910. – Т. 50, № 5. – С. 210.

2589. Його ж. «Малі діла» // Його ж. Наша політика. – С. 59.

2590. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 137, 475.

2591. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 360.

2592. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 1.

2593. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 151.

2594. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 49.

2595. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 500.

2596. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1917. – Ч. 2: [ХІІІ – XVI вв.]. – С. 131.

2597. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C.4.

2598. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7: Козацькі часи – до р. 1625. – С. VIII.

2599. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 126

2600. Там само. – С. 128.

2601. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 184.

2602. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638 – 1648). – С. 201; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1495.

2603. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 84.

2604. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 562, 686.

2605. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 263.

2606. Там само. – С. 401.

2607. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 306.

2608. Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. – Львів, 2002. – С. 33.

2609. Грушевський М. «Малі діла» // Грушевський М. Наша політика. – С. 66.

2610. Його ж. З нашого культурного життя // Його ж. Наша політика. – С. 97.

2611. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 2.

2612. Його ж. Українсько-руське літературне відродженнє в історичнім розвою українськоруського народу (Відчит проф. М. Грушевського на науковій академії, споряженій дня 1-ого падолиста 1898 р. на пам’ятку столітніх роковин відродження українсько-руської літератури) // ЛНВ. – 1898. – Т. 4, № 11. – С. 75 – 76.

2613. Його ж. Старинна історія… – С. 156.

2614. Його ж. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – С. 3.

2615. Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського. – С. 51.

2616. Грушевський М. Останні романи Г. Сінкевича. Два відчити М. Грушівського. Читані в львівськім «Клюбі Русинок» 14 (26) і 17 (29) червня 1895 р. / Відбитка із «Зорі». – Ч. 14 – 17. – Львів, 1895. – С. 50.

2617. Його ж. Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці // Його ж. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. – К., 1917. – С. 29 – 30.

2618. Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави… – С. 77.

2619. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 224.

2620. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 412.

2621. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 255.

2622. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 118 – 119.

2623. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 20, 613; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 657.

2624. Його ж. На переломі // Його ж. На порозі Нової України. – С. 8.

2625. Його ж. Історія й її соціально-виховуюче значеннє. – С. 57

2626. Його ж. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. – К., 1993. – Т. 1. – С. 86.

2627. Його ж. На українські теми. З новорічних думок // ЛНВ. – 1910. – Т. 49, № 1. – С. 46.

2628. Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця. – С. XXVI.

2629. Грушевский М. Киевская Русь. – C. ІІІ – IV.

2630. Hruševśkyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. – S. 4.

2631. Грушевський М. Вступні уваги // Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [1-е вид.]. – С. 2.

2632. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 1.

2633. Там само. – С. 38.

2634. Там само. – С. 130.

2635. Грушевський М. Українсько-руське літературне відродженнє… – С. 76.

2636. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 401, 501.

2637. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 301.

2638. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 503.

2639. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 490 – 491.

2640. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 295.

2641. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 26.

2642. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 249.

2643. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 102.

2644. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 141.

2645. Там само. – С. 2.

2646. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 196.

2647. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 80.

2648. Там само. – С. 88

2649. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 564.

2650. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 19.

2651. Там само. – С. 18.

2652. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 168.

2653. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 138.

2654. Там само. – С. 141.

2655. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. VI.

2656. Его же. Украина и украинство. – С. 18.

2657. Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. – Ч. 2. – С. 206.

2658. Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – К., 2001. – С. 264.

2659. Февр Л. Суд совести истории и историка // Февр Л. Бои за историю / Отв. ред. А. Я. Гуревич. – М., 1991. – С. 11.

2660. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. VI.

2661. Нечухрин А. Н. Указ. соч. – С. 26 – 27.

2662. Грушевский М. Барское староство. Исторические очерки (XV – XVIII в.). – К., 1894. – С. ІІІ.

2663. Його ж. Історія й її соціально-виховуюче значеннє. – С. 58.

2664. Гермайзе О. Ювілей української науки. – С. 98.

2665. Багалій Д. І. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії. – С. 198.

2666. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – С. 20.

2667. Там само. – С. 20.

2668. Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави… – С. 108.

2669. Крупницький Б. М. Грушевський і його історична праця. – С. XXVII.

2670. Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського… – С. 42.

2671. Нечухрин А. Н. Указ. соч. – С. 77.

2672. Зашкільняк Л. Методологічні погляди… – С. 244.

2673. Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії… – С. 5.

2674. Там само. – С. 5.

2675. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 1.

2676. Богдашина О. М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.). – Харків, 2010. – С. 348.

2677. Грушевский М. История украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем: В 2 т. – СПб., 1914. – Т. 1. – С. 38.

2678. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 79.

2679. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – [Wien], 1921. – С. 38 – 39.

2680. Рубач М. Федералистические теории в истории России // Русская историческая литература в классовом освещении: Сб. ст. / Под ред. М. Н. Покровского. – М., 1930. – Т. 2. – С. 104.

2681. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 39.

2682. Там само. – С. 13.

2683. Там само. – С. 23.

2684. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 87.

2685. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 293.

2686. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 3: Хмельниччина в розцвіті (1648 – 1650). – С. 103.

2687. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1918. – Ч. 5: Позаєвропейські краї в останніх століттях. – С. 79.

2688. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. VIII.

2689. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 599.

2690. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. VII.

2691. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 19.

2692. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 18.

2693. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 549.

2694. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 17.

2695. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 398.

2696. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 536.

2697. Його ж. Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці // Його ж. Духовна Україна. Збірка творів / Упоряд. та додатки І. Гирича, О. Дзюби, В. Ульяновського. – К., 1994. – С. 139.

2698. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. – С. 276.

2699. Его же. Единство или распадение? // Его же. Освобождение России… – С. 55 – 56.

2700. Его же. Вопрос об украинских кафедрах… – С. 173.