5.2. «Народна маса» – старий / новий герой, або модернізація наративу М. Грушевського

Ясь Олексій

У великій оповіді М. Грушевського поняття «народ» («народня маса», «демос») є фронтальним та, мабуть, одним із найуживаніших термінів, який представлений у найрізноманітніших контекстах. Ба більше, тривалий час саме з цієї дефініцією здебільшого асоціювалися його наукові візії, котрі спершу однозначно кваліфікувалися як «народницькі» і протиставлялися «державницьким концепціям», а згодом тлумачилися як «неонародницькі», хоч і вважалися спертими на культурно-історичне чи соціологічне підгрунтя (Л. Винар, О. Оглоблин та ін.) [2701]. Інколи про «неонародництво» М. Грушевського, щоправда, у відмінних ракурсах, згадують і сучасні дослідники [2702]. Водночас уважають, що М. Грушевський до 1910-х років уникав означення терміна «народ» [2703].

Зрештою, навіть на зламі ХХ – ХХІ ст. це поняття вважають вихідним пунктом для студіювання й аналізу поглядів М. Грушевського, проте висвітлюють його у річищі кількох дискурсів. Зокрема, С. Плохій розглядає цю постать як своєрідний тип народника і, водночас, обстоює думку про романтичний націоналізм М. Грушевського, котрий мав виразне народницьке забарвлення [2704], що зумовлює побутування двох найважливіших дискурсів у його історичному письмі – народницького та національного [2705].

У стильовому плані терміни «народ» та «народна маса», з якими ототожнюють колективного героя минувшини, зазвичай відносять до канонів романтичного історіописання, хоч і з певними застереженнями. Скажімо, саме у такому сенсі розглядає цей «фокальний» термін М. Грушевського О. Пріцак.

На його думку, «термін «народ», «маса народна» і т. д. не взяті зі словника позитивістів. Вони метафізичні, не секуляризовані. Вони вросли в серце і думку М. Грушевського ще на Кавказі разом з ідеєю романтичної України, далекої його батьківщини» [2706].

На перший погляд, не тільки публіцистичне, а й історичне письмо М. Грушевського містить чимало розумувань, які досить добре й яскраво ілюструють романтичну підоснову поняття «народ» та низки похідних дефініцій. Наприклад, відомі авторські пасажі зі вступної лекції 1894 р. про народ як «єдиний герой історії», який «повинний бути альфою і омегою історичної розвідки» [2707] і т. п. Та й у публіцистичних писаннях автора проступають ще відвертіші романтичні розумування, котрі досить легко представити й оцінити у річищі народницької апології української минувшини.

Приміром, М. Грушевський в одному з публіцистичних текстів патетично зазначає: «Рушив титан – великий, темний, закований, загнаний в землю, – могутній і темний як та чорна земля, яку мав він в оковах обробляти» [2708]. У нарисі, присвяченому українському національному руху, історик наголошує, що «вже у XVII віці представником української народності став демос, й інтереси та успіхи українського демосу стають зацікавленнями й успіхами українства» [2709]. Більше того, він уважає, що «селянство, демос ліг до основи самого поняття українства» [2710].

Втім, справа з народництвом М. Грушевського, точніше з авторським представленням народу на авансцені національної історії, виглядає складнішою і, заразом, більш суперечливою та багатовимірною, ніж первісні уявлення, котрі склалися у його сучасників і опонентів, що у тому чи іншому, часто-густо модифікованому вигляді побутують і до сьогодні.

Передусім згадаємо, що історик неодноразово доволі критично висловлювався щодо колективного героя та тієї засадної ролі, котру приписували останньому на підмостках минувшини адепти романтичної історіографії [2711]. Зокрема, в одній зі своїх публіцистичних статей М. Грушевський досить категорично зауважує, що «під впливом ідей романтичного народництва, які поширилися в українському суспільстві внаслідок вищезазначених умов, це суспільство схильне було перебільшувати самодостатність й імунітет народного життя…» [2712]. Заразом він підкреслює, що «нам [українству. – Авт.] не потрібно жити містичною вірою у сокровенну силу народу…» [2713].

Таким чином, погляди М. Грушевського як щодо романтичних суспільних ідеалів, так і відповідних взірців історіописання є досить виразними та відрефлексованими, попри те, що вчений не тільки відчував, а й повсякчас декларував свій зв’язок із традиціями української історичної та політичної думки. Проте він не забував означувати й оцінювати відповідні погляди як старі, архаїчні і навіть антикварні! М. Кордуба уважав, що «Грушевський був суворим суддею історії свого народу» [2714].

Та найбільше підважують суто романтичне потрактування терміна «народ» розмаїті дослідницькі устремління М. Грушевського у його великому тексті.

«Сі психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність – довгий процес розвою, зовсім виразно зв’язують в національну цілість поодинокі групи української людности супроти иньших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, народ [розбив М. Грушевського. – Авт.], з довгою історією його розвою», – наголошує історик у вступі до третього видання першого тому «Історії України-Руси» (1913) [2715].

Це означення з незначними відмінностями споглядаємо у вступі і до другого видання (1904) [2716], а розмірковування про «культурно-історичні прикмети», котрі дозволяють вирізнити український народ з-поміж інших, віднаходимо ще в першому виданні першого тому (1898) [2717].

Отож у великому тексті М. Грушевського йдеться про українську «етніку», точніше етнонаціональну спільноту («ціле», «цілість») та різноманітні виміри і площини її побутування у часі та просторі! У іншому місці він означує народ як «етнографічно-культурну одиницю», що виникла у результаті фізичних прикмет території та відповідних культурних впливів [2718].

Інколи М. Грушевський уживав і доволі специфічні дефініції, щоб підкреслити й означити національну «цілість» з огляду на відмінність соціокультурних умов буття підавстрійських та підросійських українців, зокрема вважав їх «частинами спільного цілого». Наприклад, М. Грушевський пише про «інстинкт національного будівництва», який із «перехресних політичних, релігійних і культурних течій створював невловимі комбінації, котрі, у кінцевому рахунку, підтримували зв’язок українських територій, ендосмос і екзокосмос народного життя в їх роз’єднаних частинах» [2719].

Зауважимо, що на початку ХХ ст. дефініції «ендосмос» та «екзокосмос» часто-густо застосовувалися для позначення фізичного явища просочування (дифузії) рідин (рідини з більшою густиною до рідини з меншою густиною і зворотнього процесу), котрі були здатні змішатися крізь пористу роздільну оболонку [2720]. Поняттям «колективний ендосмос» послугувався французький історик М. Блок, який використовував його для окреслення своєрідного впливу кількості, а відтак неминучого наслідування певних суспільних взірців і норм [2721]. Схоже, що обидва науковці спиралися у своїх текстах на традицію Паризької соціологічної школи.

Крім того, М. Грушевський маркує «народну масу» у дусі біологічних аналогій – «етнічною особиною (рос. «этнической особью»)», котра протягом багатьох віків вела «стихійну боротьбу» за збереження [2722]. До речі, вважають, що термін «особень» (рос. особь) у розумінні найпростішого, неподільного, індивідуального, самобутнього, увів до російського природознавства український учений М. Максимович [2723].

Отже, «народна маса» постає на сторінках «Історії України-Руси» як «національна індивідуальність» («особина»), «етнографічно-культурна одиниця», врешті-решт організм («органічне ціле»), який взаємодіє, співіснує, змагається на сцені минувшини й сучасності з іншими «національними цілостями».

«Історія боротьби всіх сих сусідів за українські землі і участи в сій боротьбі самого українського народа становить зміст середнього періода нашої історії – щодо політичного боку», – наголошує автор [2724].

У публіцистичних писаннях М. Грушевський уживає терміни «народ» та «народна маса» у соціальних контекстах, зокрема для протиставлення «простонародної маси» («простої глини») до вищих чи аристократичних верств [2725]. Приміром, він обстоює думку, що «український демос» є єдиною «національною силою» і «національним капіталом» [2726], зокрема порівнює його, то з титаном, який перебуває у «безодні пітьми», то навіть із біблійним Самсоном з «обстриженою політичною і національною свідомістю» [2727]. Натомість українську аристократію історик репрезентує досить критично, позаяк «вищі верстви населення почасти порвали свій зв’язок із народними масами, долучилися до пануючої народності, почасти були нею розчинені» [2728].

Та демаркація між «народною масою» й різними соціальними спільнотами як у «Історії України-Руси», так і в інших працях М. Грушевського видається досить умовною, точніше ситуативною. За спостереженням С. Плохія, у добу Хмельниччини ««народні маси» складалися передусім із селянства, але до них часто належали і міщани, і навіть низові козаки. Еліту становила козацька старшина, зокрема частина української шляхти, що долучилася до повстання, а інтелігенцію утворювали представники шляхти, козацької старшини і навіть міщан, яких в інших випадках історик зараховував до народних мас» [2729]. Відтак соціальна диференціація у великому тексті М. Грушевського зазвичай виконує роль прикладної, орієнтаційної схеми у той чи інший період національного історичного життя.

Зрештою, «народ» на сторінках багатотомника представлений не стільки як метафізична даність, скільки як конкретно-історична цілість («національна цілість») – вислід тривалої етнічної, соціальної та політичної еволюції з низкою її стадій, котра формувалася внаслідок взаємодії, перехрещування, змагання багатоманітних факторів історичного життя. Тим більше, що в уяві історика і, воднораз, політика-публіциста народ твориться з «етнографічної маси» як «дивний соціальний організм, що своїм народженням давав запоруку дальшого неустанного розвою і житя і віщував побіду над течіями розкладу і смерті серед українського житя» [2730].

Схоже, що М. Грушевський як прихильник органічного, еволюційного та стадіального представлення історії уявляв побутування української людності на авансцені минувшини у вигляді послідовних фаз розвитку: родоплемінні спільноти – народність – народ – нація, хоч зазвичай не формалізував окреслені періоди і не був послідовним у застосуванні цієї термінології.

Зазначимо, що у великому тексті М. Грушевський неодноразово вживає означення «етнографічна маса», котре слугує йому для вирізнення вкрай обмеженої ролі українського народу у державному і суспільному житті за доби Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Скажімо, він зауважує:

«Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство – верстви, що ані в державнім житті, ані в місцевій самоуправі землі не мали голосу. Руський нарід живе далі, але тільки як етнографічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релігійну справу» [2731].

Ба більше, навіть напередодні Першої світової війни М. Грушевський наголошує, що «етнографічна форма українства» зберегла своє домінуюче становище до того часу [2732]. Тож у авторському представленні та потрактуванні понять «народ» і «народна маса» поважну роль відігравала культурницька підоснова, котра спиралася на своєрідний ідеал національного / народного життя, до якого тою чи іншою мірою апелював М. Грушевський.

Таким взірцем у світосприйнятті та поглядах ученого було побутування «малих» європейських націй, зокрема чеської. У його публіцистичних писаннях неодноразово споглядаємо покликання на практики й досягнення чеського національного руху.

«Передовсім треба мати на увазі не тільки квалітативну, змістовну вартість, а так сказати квантитативну сторону чеського культурного житя – той факт, що чеська або чехизована європейська, чи німецька, скажім, культура обхопила всі сторони народнього житя, так що Чех почуває своє житє своїм власним, національним, чеським», – відзначає історик [2733].

М. Грушевський не тільки апелює до чеського прикладу, а й уважає його можливим і досить перспективним шляхом для розвою українського культурного життя. На його думку, «питання нашої культури – се взагалі питаннє дрібних культур малих націй, їх культурної і духовної самостійности і способів заховання сеї самостійности» [2734].

Натомість культурне й соціальне життя «великих» націй часто-густо було предметом скептичних і критичних оцінок М. Грушевського. Наприклад, він зауважує, що «американське житє, вражаючи уяву своїми зверхніми грандіозними розмірами, своїми контрастами, своїми різкими формами, в сумі дає далеко менше інтересного, ніж могло-б дати житє найбільшої, найбагатшої природними, економічними й культурними засобами і наймолодшої-то значить найменш зв’язаної якими-небудь гальмами світової демократії» [2735].

Врешті-решт варто наголосити, що погляди пізнього М. Грушевського щодо колективного героя української минувшини зазнали помітних інтелектуальних і культурних перетворень, як у руслі соціологізації історії, так і у контексті низки етнологічних і культурознавчих практик. Тому на зламі 1920-х – 1930-х років у рецензії на німецькомовну студію ленінградського етнографа й фольклориста К. Зеленіна історик запропонував доволі цікаве означення «української народності», в якому побутують як суто позитивістські, так і, власне, модерністські складові. «Се продукт життя останніх століть, що своєю інтензивністю викликало в сій частині великі зміни, але заразом і повищену активність, свідомість і волю до національности», – зауважує рецензент [2736].

С. Плохій слушно відмітив ту поступову, але неухильну еволюцію засадного терміна «народ» в історичному наративі М. Грушевського, котрий змінював своє значення із синоніму «народних мас» до своєрідного відповідника нації [2737].

Загалом різноманітні настанови М. Грушевського виявляють не лише натуралістично-позитивістські впливи, а почасти й віталістичні віяння і навіть елементи соціологізації історії, котрі співіснують з оцінками й заувагами у народницько-романтичному дусі. Видається, що авторське представлення колективного героя на авансцені минувшини містить доволі різноманітні інтелектуальні та культурні нашарування, котрі строкато сполучені у його історичному письмі.

Зауважимо, що творець «Історії України-Руси», як правило, воліє оповідати не про блискучий та героїчний флер подій, пов’язаний із епічними діяннями народу, а про різні, іноді до того часу, непримітні, суперечливі площини його історичного буття. Власне, історика цікавлять різноманітні прояви творчості «народної маси» у соціальній, духовній, культурній, політичній та господарськоекономічній царині.

Доба Хмельниччини приваблює М. Грушевського тим, як

«народ, який виштовхнули із старої, уторованої колії стихійною силою великого соціального перевороту, нашвидкоруч, експромтом творив форми державної та суспільної організації, комбінував і пристосовував до потреб нового життя – приватного й суспільного, елементи звичайного права, традиції старого права та впливи чужих, новітніх правових систем» [2738].

Але різні зрізи чи шари народного життя він розглядає не стільки як вияви його духовної екзистенції, на які традиційно орієнтувалися адепти класичного чи старого романтизму, скільки як вислід складного й розмаїтого процесу еволюції, комбінації різноманітних умов і чинників, кінець-кінцем взаємодії відмінних площин та передумов світу минулого.

Такими площинами чи навіть «першими підставами» («двома великими творчими силами») розвою народу М. Грушевський уважає народність та територію [2739]. Останній він приділяє виключну увагу, позаяк стверджує, що у «багатій святими, благородними, навіть блискучими часом поривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячолітє історичного житя передало сучасним поколінням, – українська територія багато завинила» [2740]. Крім того, вчений наголошує на автохтонності як слов’янського, так і українського населення щодо певної частини території, на якій розгорнулося його історичне життя, зокрема звертає увагу на порівняно невелику міграцію [2741].

В «Історії української літератури» М. Грушевський метафорично означує територію як «історичний верстат», який доля призначила «східно-полудневій, українській галузі» [2742]. Про те наскільки важливу роль автор відводив географічному та природному середовищу історичного життя народу / нації свідчать спогади І. Раковського – одного з очевидців перших університетських викладів молодого вченого у Львові. Зокрема, І. Раковський згадує про початкове враження галицьких слухачів, у яких склалася думка, що на лекціях М. Грушевського йдеться не про історію, а про «природу й етнологію України» [2743]. І. Витанович навіть зауважив, що на сторінках «Історії України-Руси» представлений «фізіографічний образ» території [2744].

Зазначимо, що М. Грушевський надавав особливого значення колонізаційним процесам, які докладно висвітлюються у великому тексті. Більше того, колонізація не тільки задавала той чи інший темп історичної еволюції народу, а й значною мірою впливала на його етнічну формацію. «Отсі зміни, сі колонізаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етніку, полишили глубокі сліди в фізіономії української народності», – підкреслює історик [2745]. На його думку, у «сих флюктуаціях згинула страшенна маса народнього капіталу» [2746].

У рецепції М. Грушевського колонізація – це не тільки опанування і заселення того чи іншого простору, а соціальний, культурний, політичний та господарський терен історичного побутування українського народу, який виявляє його творчий потенціал і життєву силу! Тому в авторських коментарях про колонізаційні здобутки українських переселенців проступають нотки гордості за своїх пращурів. Такою, скажімо, виглядає його заувага про колонізацію пограничних земель Російської держави у XVII cт., коли

«голий обрабований український демос упередив державну велико-руську народність, в часи найбільших лихоліть своїх опанувавши простори московської України – перехопив у великоруської народности сі території, географічними і політичними обставинами властиво їй призначені до скольонізовання» [2747].

Варто наголосити, що у багатотомнику М. Грушевського часто-густо йдеться про інтенсивність / силу чи активність / пасивність історичного буття народної маси у ту чи іншу історичну добу. Наприклад, він згадує про потужне й інтенсивне політичне життя українського народу у «перших віках свого історичного існування» [2748]. Згодом історик відзначає його «другорядну роль» у Великому князівстві Литовському [2749], пасивне побутування й «атрофовану ініціативу» у XV – XVI ст., [2750] врешті-решт зупиняється на незвичайному піднесенні, ба навіть вибуху, що стався за часів Хмельниччини.

«Се велика трагедія народного житя, де вперше на пам’яти історії український народ виступає активно, творцем своєї долі й житя, зривається до боротьби на житє й смерь за здійсненнє своїх мрій і бажань, але по вікових напруженнях облитий кров’ю, знесилений в боротьбі з непереможними перешкодами, упадає на бойовищі, на розбитих надіях і мріях», – відзначає М. Грушевський [2751].

Отож на сторінках багатотомника «народна маса» представлена з різних історичних перспектив і масштабів, хоч здебільшого подається як певна етнічна, національна цілісність, що відіграє ту чи іншу роль на сцені минувшини. У широкому розумінні саме таке висвітлення української минувшини мало продемонструвати безперервність «народного життя», на що звернули увагу вже рецензенти як ранніх [2752], так і пізніших праць ученого [2753].

Та, незважаючи на такий лейтмотив великого тексту, М. Грушевський виразно розрізняє різноманітні соціальні верстви та прошарки. Відтак у його історичному письмі постійно згадується про становище, інтереси, устремління різних класів, станів, верств українського суспільства. Він якось навіть наводить тогочасний афоризм, що «історія була продуктом суспільної диференціації і класовості» [2754].

Схоже, що М. Грушевський (після М. Драгоманова!) у вживанні поняття «клас» та похідних дефініцій належав до найпослідовніших українських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. Можливо, це пов’язано з соціалістичними складовими у поглядах та світосприйнятті М. Грушевського, котрі відігравали різну, але досить помітну роль на різних етапах його політичної біографії.

Звісно, М. Грушевський не генералізує класовий поділ, зокрема вживає його не як інструмент жорсткої формалізації, а скоріше, навпаки, як маркер соціальної диференціації, що виказує дослідницькі практики, зорієнтовані на студіювання напрочуд багатоманітного фактографічного матеріалу, котрий відображає розмаїття перехідних форм, відносин, інститутів і т. п. Недаремно один із підрозділів «Истории украинского народу», присвячений соціальним спільнотам часів давньої Русі, має назву «Суспільні класи» [2755].

Д. Дорошенко тримався думки, що російськомовна версія витягів з «Історії України-Руси», присвячена козацтву, репрезентує науково розроблену історію цього «класу українського суспільства» [2756]. Натомість марксист і соціаліст М. Рожков характеризував «Иллюстрированную историю Украины» М. Грушевського як «вельми цікавий пам’ятник українського «лівого» націоналізму, властивий загалом для малоросійської дрібної буржуазії» [2757]. Критик навіть обстоював тезу, що «п. Грушевський, засліплений своїм культом національності, підмінює класову підкладку національною» [2758]. Наведені розумування демонструють наскільки відмінною була рецепція соціального і національного дискурсів в історичному письмі М. Грушевського з боку як його опонентів, так і тодішніх прихильників.

Таким чином, соціальний і навіть соціокультурний зріз минувшини безперечно сприймається М. Грушевським як вислід побутування, співжиття та змагання різних класових спільнот. На цьому місці, варто акцентувати увагу на тих мірилах вартості, котрими автор послугується в «Історії України-Руси» для оцінки й означення різних соціальних станів, верств, груп.

Приміром, розглядаючи скарги і петиції міщанства, котре прагнуло урівнятися у правах з католиками, історик відзначає, що «в сих заходах і міщане напр[иклад] не могли піднятися над своїми льокальними кривдами і жалями, не могли самі дійти до гадки оборони національних прав не тільки українського народу взагалі, а хоч би навіть в границях цілого міського устрою: оборони прав взагалі українського міщанства, а не свого тільки міста» [2759]. Водночас він наголошує на спільності «клясових інтересів і бажаннє зрівнятися не тільки de jure, але і фактично з привілейованим панством польським», що проступають у діях тодішньої української аристократії [2760].

У такому ж дусі М. Грушевський подає й оцінює потуги українського магнатства на ниві культури та віри. «Острозька академія, меценатство кн. Острозького в справах православної віри й української культури – се властиво й усе, що дало українське магнацтво народній справі в таку тяжку для неї хвилю», – підкреслює вчений [2761]. Натомість козаччину М. Грушевський розглядає як форму, в якій «кристалізувалися суспільно-економічні змагання українського демосу і його протест против польсько-шляхетського режіму, стала речником національних змагань української народности» [2762].

Досить часто з аналогічної перспективи висвітлюється й побутування визначних діячів української історії. Наприклад, про Данила Галицького М. Грушевський пише: «Вибранець народній, підписаний громадою в боротьбі з боярством, він не сміє зближитися до сих мас – вони зістаються йому чужими, з боярством чує він себе далеко близше – по традиції» [2763]. Проте про батька князя Данила він зауважує, що у «народних масах Роман був безперечно популярний, і його боротьба з боярством, як я зазначив уже, могла хиба ще причинитися до сеї популярности» [2764]. Відтак М. Грушевський наголошує, що «взагалі Роман полишив по собі глибокий слід в народній памяти і сильно відбився в народній фантазії» [2765], хоч автор досить критично налаштований до цієї історичної особистості.

У схожому контексті подається й постать Б. Хмельницького.

«Відомо, що він розпочинав справу для узьких клясових інтересів козацької верстви, і коли навколо нього шуміло вже всенароднє повстаннє, він – ще не оцінюючи його значення, торгувався з королем про марні козацькі привілєгії, за ціну їх готовий зложити зброю і полишити ні з чим розбурхані ним народні маси», – відзначає М. Грушевський [2766].

Отже, відповідний народницький ракурс витримується і щодо постаті Великого гетьмана.

«Незвичайно характерна риса в політиці Хмельницького, що він ніколи не відважась опертися на сам лише нарід і все розпочинав війну, запевнивши собі якогось стороннього союзника. – відзначає історик. – Се йшло в парі с нерозуміннєм домагань народніх мас – і з знеохоченнєм народу до Хмельницького» [2767].

Подані пасажі єднає загальнонародний масштаб («народна справа», «національні права», «національні змагання», «домагання народних мас» і т. п.), точніше мірило вартості, з перспективи якого розглядається й оцінюється буття як окремих соціальних спільнот, так і видатних особистостей у світі української минувшини. Тож зацікавлення й устремління визначних постатей, різних соціальних верств, прошарків, станів виглядають вторинними, доповнюючими складовими в історичній палітрі автора. Мабуть, саме така позиція М. Грушевського як інтелектуала й створювала те враження метафізичності, сакральності, вищості масового героя, яке побутувало у читачів його праць.

На думку С. Плохія, «він (М. Грушевський. – Авт.) завжди цінував маси надто високо, аби не робити таких діячів, як Костянтин Острозький і Богдан Хмельницький, одинокими та головними героями своєї оповіді» [2768]. Втім, до таких оцінок автора «Історії України-Руси», вірогідно, підштовхувала не стільки стара романтична апологія народу / нації (відголос якої відчувається у його історичному письмі!), скільки прагнення посісти об’єктивістське і критичне становище щодо світу минувшини, себто його фактографічний сцієнтизм. Якщо згадати скептичні настанови вченого щодо детермінізму й генералізації, як інструментів конструювання української історії, то репрезентація минувшини у контексті самоцінності побутування народної маси як «органічної цілості», що посідає місце «об’єктивної вищості» у суспільному житті стосовно подій, фактів, станів, форм і т. п., видається вповні логічною та раціональною у світлі трансформацій натуралістичних пропозицій на ниві модифікованого чи «критичного» позитивізму кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Зрештою, мотивів та причин ставлення М. Грушевського до «народу» («народних мас») як «об’єктивної вищості» на теренах історичного життя, варто дошукуватися у телеологічній спрямованості його великого тексту. Тим паче, що монументальна історія України мала увінчатися новим відродженням і розвоєм народу / нації. Цей авторський задум був задекларований ще у першому томі «Історії України-Руси». Та навіть такі аксіологічні настанови М. Грушевського не залишалися незмінними, а суттєво еволюціонували протягом першої третини ХХ ст. за рахунок включення елементів соціологізації історії і нового віталізму, особливо у циклі томів «Історії України-Руси», присвячених українському козацтву (Т. 7 – 10). Причому навіть у відносно скупих внутрішніх рефлексіях історика щодо своєї студії споглядаємо помітну зміну загального рефрену.

«Основним завднанням моїм і мусіло бути дослідження саме ролі їх [народних мас. – Авт.] у сім великім зломі українського життя, висвітленнє впливів сього моменту на дальшу їх долю і переломлення в їх уяві і свідомості його значення. – відзначає вчений. – Одначе для першого – ролі мас – безпосередніх вказівок стрічається мало: тільки де-не-де виринають загальні звістки про їх позицію, їх активні впливи, їх активну чи пасивну опозицію» [2769].

Виглядає, що історія колективного героя як етнонаціональної цілості у великому наративі М. Грушевського дедалі більше розпадається на низку самостійних сегментів – соціальних ролей і сюжетів, які висуваються на перше місце, ба навіть заступають собою загальне тло «народних рухів» і всієї «народної війни». Натомість роль соціальних спільнот (класів, верств, прошарків) набуває не тільки більшої ваги, а й стає багатозначною, контрастною, суперечливою, котру складно представити й оцінити у межах полярного підходу.

Передусім, ці спостереження стосуються історичного буття козацтва, устремління й мотиви якого дедалі більше розходяться і навіть конфронтують із «народною масою» за часів Хмельниччини, на що звертає увагу М. Грушевський.

«Віра – се народ, се земля; коли козаки підняли боротьбу за стару віру України, ясно, що вони вели боротьбу в інтересах цілого народу й землі, й мали тим самим право їх іменем говорити й їх долю рішати. – наголошує історик. – Вони вирвали сю землю з-під власти невірних латинників, вони «відвоювали» сю землю від польських королевят – тим самим вони стали його панами, правом завоювання. Як при кожнім завоюванні, вони завоювали сю країну передусім для своєї верстви (кляси), і се здавалось таким зрозумілим в тих часах, що сього не треба було ні вияснити, ні аргументувати: річ була сама собою зрозуміла» [2770].

Власне, розмежування відмінних зацікавлень і мотивів різних спільнот торувало шлях до глибшої соціальної диференціації всієї «народної маси» у великій оповіді М. Грушевського. Відтак становище «об’єктивної вищості», котре посідав колективний герой історії щодо інших станів дедалі більше розмивалося, себто вимагало від ученого внесення низки коректив до «козацького циклу» томів «Історії України-Руси».

М. Грушевський мусив більш докладно висвітлювати і, що, найголовніше, оцінювати соціальні процеси, котрі стають більш інтенсивними й швидкоплинними, зокрема виявляють широкий діапазон мотивацій та зацікавлень верст, прошарків і станів, які змагаються між собою.

«Клясові інтереси сеї нової верстви [козацтва. – Авт.] стара історіографія звичайно ототожнювала з стихійною боротьбою мас і приймала за вираз того що називалося «народною боротьбою», «боротьбою за визволення України». Очевидно, тепер і факти, і соціально-історичний досвід вимагають від нас пильного розділювання сих двох моментів процесу…», – стверджує автор [2771].

Звичайно, такі пасажі почасти відображали загальні віяння у тодішній соціогуманітаристиці «пролетарсько-селянської держави» (перша книга дев’ятого тому «Історії України-Руси» побачила світ 1928 р., а друга книга – 1931 р.), зорієнтованої на тотальне поширення класового підходу, проте все ж таки демонстрували загальний поворот європейської гуманістики до історії «масової людини». До того ж, М. Грушевський не цурався розглядати соціальні спільноти у класовому контексті і у довоєнних текстах, але зазвичай уникав генералізації й абсолютизації у таких означеннях. Скажімо, в одному з довоєнних популярних викладів української історії він називав козацтво «суспільним класом», хоч і підкреслював, що таке означення правомірно вживати тільки від кінця XVI ст. [2772]

Зауважимо, що авторські розумування про репрезентацію й потрактування історичної ролі козацтва в українському історіописанні ХІХ – початку ХХ ст. промовисто демонструють спрямування еволюції поглядів самого М. Грушевського, котра виявляє їх соціальну, точніше соціологічну підоснову.

«В сім напрямі мусіла піти й дальша історична праця, з тим як соціально-історичний аналіз розвиваючися в сих десятиліттях, на переломі ХІХ і ХХ ст. показував все ясніш, що козацтво було не тільки узброєним українським народом, але також і соціальною верствою, з усіми прикметами й тенденціями її – з боротьбою за соціальні привілєгії з іншими верствами, конкуренцією і змаганнями до провідної ролі. При тім ближче дослідженнє соціальних відносин XVIII в. ще й розколювало сю соціальну верству на дві клясові групи – на рядове козацтво і старшину, між якими теж виявлялася завзята соціально-економічна боротьба, суперечність клясових чи групових інтересів» [2773].

Отож у великому наративі М. Грушевського досить гостро постала проблема репрезентації відмінних інтересів та мотивацій різних соціальних спільнот і, водночас, тих загальнонаціональних і релігійних устремлінь, які єднали різні верстви, прошарки, стани за часів нібито «всенародної війни». Більше того, сама логіка фактографічного викладу висувала й повсякчас актуалізувала питання: як саме сполучалися ці різні соціальні спільноти у начебто «єдину» і таку строкату «народну масу»?

«Автор [М. Грушевський. – Авт.] підкреслює, що в мотивах для повстання Хмельницького релігійний мотив усильно підчеркувася, тоді як мотив соціальний, безсумнівно дуже могутній і реальний, губиться серед других і ніде не виступає у весь зрість. Щодо мотива національного, то він підмінюється релігійним. Через що так?», – риторично запитує М. Василенко [2774].

Відповіді, запропоновані М. Грушевським, не виглядають однозначними. Насамперед, на сторінках «Історії України-Руси» проступає і шириться ідея народної / національної солідарності, котра співіснує та змагається з соціальними, класовими зацікавленнями. Ця ідея, як і інші концепти, представлена у його історичному письмі досить невиразно, позаяк автор традиційно уникає точних і категоричних термінологічних означень, які б вихолощували та спрощували багатоманітність фактографічного матеріалу. Проте таке становище не заважає вченому закликати до зв’язку й солідарності з попередніми генераціями у процесі пізнання минувшини [2775].

Здебільшого ідею солідарності (від лат. solidus – цілісний, суцільний) пов’язують із позитивістською візією О. Конта, котра має натуралістично-органічну підоснову, але продукує досить широкі смисли – політичні, етичні, юридичні, позаяк вони поширюються на буття суспільства, держави, корпорації і навіть окремої родини. Один із засновників позитивізму розглядав солідарність як своєрідну відповідність і зв’язаність окремих частин у загальному цілому, наприклад, у організмі, в якому дії частин тіла узгоджуються між собою [2776]. Втім, солідарність репрезентувалася О. Контом і як своєрідна етична настанова, котра мала гармонізувати суспільні відносини, приміром, між робітниками та підприємцями, себто відігравала специфічну роль регулятора у соціальному житті.

Новий вектор у переосмисленні й актуалізації цього поняття задали студії французького соціолога Е. Дюркгайма, написані у руслі позитивістських дослідницьких стратегій, зокрема одного з їх фундаторів О. Конта.

«Це можна вважати проявом тісного зв’язку (преємство) його досліду з філософією Конта, котре часто підчеркується дослідниками, хоч як Дюркгем відійшов від Конта в своїм методі», – наголошував М. Грушевський [2777].

На думку Е. Дюркгайма, суспільна організація визначалася певним типом соціальної солідарності – механічної (примітивні чи архаїчні суспільства) та органічної (модерні суспільства). Таким чином, різні типи солідарності репрезентувалися як складові єдиного еволюційного ланцюгу з певною колективною свідомістю, яка відігравала важливу роль у народів на примітивному ступені розвитку, але поступово втрачала свою значимість у цивілізованих народів. Але залишки «механічної солідарності», за візією французького соціолога, залишалися навіть у цивілізованих народів.

Е. Дюркгайм, порівняно з О. Контом, зробив невеликий, але досить вагомий крок уперед на ниві соціологізації історії, оскільки пов’язав із колективними уявленнями не тільки відповідні соціальні дії, а й зацікавлення та мотиви! Мабуть, не варто дивуватися, що зазначені ідеї побутують у великій оповіді М. Грушевського в імпліцитному вигляді.

Загалом український історик розглядав солідарність як той чи інший вияв людської соціальності [2778] відповідно до певних історичних передумов, що передбачала взаємні суспільні зобов’язання. У широкому сенсі М. Грушевський уважав, що солідарність є неодмінною властивістю будь-якого суспільства.

«Те що ми називаємо громадянством [розбив М. Грушевського. – Авт.], чи суспільністю, себто організоване людське множество, об’єднане почутєм солідарности і організованими формами свого співробітництва…», – зауважує вчений [2779].

Походження солідарності М. Грушевський пов’язував із колективістськими уявленнями родоплемінної спільноти, котра, власне, й виплекала «егалітарну солідарність» [2780]. Таку солідарність історик ототожнював із «круговою порукою», що складала основу «племінного брацтва» [2781]. Зокрема, він розрізняв різні види солідарності: родоплемінну, класову та національну.

Наприклад, історик обстоював думку, що

«поневолення кляси клясою таким чином являється однаково результатом упадку солідарності і колективності [розбив М. Грушевського. – Авт.], – чи він довершується оружним насильством чи економічним індивідуалізмом, дорогою безкровною і мирною» [2782].

Певна річ, цей коментар свідчить, що його автор відводив солідарності важливу роль в осягненні історичного буття як соціальних, так і етнічних спільнот.

Ба більше, національну солідарність М. Грушевський представляв як особливий і досить складний вид солідарності.

«У нової нації являються спільні традиції, спільні герої: не тільки хитра політика владущих, але й саме житє творить їх часто, і зв’язує певними моральними зв’язками розріжені верстви. – зазначає історик. – Але при суперечностях клясових, ся нова національна солідарність далеко лишається позаду старої солідарности племінної, котрої символами, формами мишлення, навіть термінами вона орудує» [2783].

У великому тексті М. Грушевського репрезентовані усі перелічені види солідарності, хоч автор уникає їх виразного ранжування. Скажімо, він згадує про солідарні акції чи заходи племен, що не мали «одностайної політичної організації» за античної доби [2784], себто нав’язує такі приклади до «родоплемінної солідарності». Натомість висвітлюючи часи Київської держави чи Великого князівства Литовського автор оповідає про солідарність князів та певної династії. Приміром, історик пише про солідарність Ростиславовичів [2785], Романовичів [2786], Ольгердовичів [2787] та ін.

Втім, М. Грушевський уживає цей концепт і в інших контекстах. Зокрема, він зазначає, що під час боротьби між князями-претендентами «свідомість неподільности Київської землі впливала на певну солідарність, бодай часом» [2788]. У іншому місці історик згадує, що у «менш визначних проявах ота солідарність князя і землі, опір земель мусили в дуже сильній мірі невтралізовати і невтралізовали дійсно змагання князів – спадкоємців київської концентраційної політики, до єдиновладства» [2789]. Крім того, автор приділяє помітну увагу ідеї «політичної одности й солідарности сеї Руської землі, що бореться против окремішности земель, против все більшого відокремлення галузей східнього Слов’янства» [2790]. Водночас він характеризує відносини поміж князем та його дружиною як солідарні, [2791] тобто означує соціальний статус таких зв’язків.

М. Грушевський поширює концепт солідарності і на конфесійну ниву. Зокрема, у своєму курсі зі всесвітньої історії він згадує про солідарність та дисципліну християнської церкви у зносинах із давньоримською державою [2792].

Вищеподані авторські пасажі нав’язують певні аналогії з «колективними уявленнями», котрими щедро оперував у своїх працях Е. Дюркгайм, хоч і не відповідають його конструкціям уповні. У деяких текстах М. Грушевського навіть віднаходимо сув’язь «органічна солідарність» [2793].

Так чи інакше, у «козацькому циклі» томів «Історії України-Руси» застосування цього концепту помітно розширюється, позаяк йдеться вже не про солідарність певних племен чи якоїсь династії, а про «солідарні заходи» конфесійних, соціальних і, кінець-кінцем, народних / національних спільнот.

М. Грушевський згадує про думку князя В.-К. Острозького, котрий уважав, що православні й протестанти мають виступити з солідарною акцією у справі релігійної толерантності [2794]. Проте провідне місце у великому тексті безперечно посідає ідея солідарності різних верств і станів, передусім, козацтва у різні епохи національної історії, зокрема напередодні та за часів Хмельничччини.

Відзначимо, що історик характеризує козацтво як спільноту, котра вирізняється «незвичайною солідарністю» [2795]. «Запороже було огнищем козацької сили, солідарности, організованости», – підкреслює М. Грушевський [2796].

К. Грушевська – донька автора «Історії України-Руси» вважала, що козацька солідарність має стародавнє коріння.

«Наша організація заховала в собі дуже багато рис ще старшої вояцької верстви родоплемінного суспільства… Се між іншим та незвичайна солідарність поколінної верстви, що являється могутнім організаційним двигуном в суспільностях, де вона має вільний розвиток, плекана нею мужність і відвага, оперта на почутті сили своєї організації, і гуртова гордість, що виростає з таких передумов», – відзначає дослідниця [2797].

Та найбільшу увагу М. Грушевський приділяє солідарності козацтва та українського суспільства, котре постає як співробітництво різних спільнот на православному і національному підгрунті.

«Козацтво проголошує свою солідарність з українською інтелігенцією на пункті релігійних і національних змагань і з сього часу історія козачини стає центром українського житя більше як на столітє», – стверджує історик [2798].

Цю ж «формулу» М. Грушевський згадує й у інших працях [2799], а у дещо модифікованому вигляді повторює її у тексті того ж таки сьомого тому «Історії України-Руси», хоч уже наголошує на солідарності козацтва з українським суспільством загалом [2800]. Згодом він підкреслює, що «козацька делегація вже весною 1610 р. проголосила публічно свою повну солідарність з українською інтелігенцією – «народом шляхетським» і духовенством в справі оборони «своєї релігії» і готовність накладати за неї своїми головами» [2801]. У іншій студії історик зауважує, що «перед усім вела, очевидно, козаччина, а її підтримувала і заявляла свою солідарність шляхта» [2802].

М. Грушевський зупиняється й на проблемі ототожнення козацьких устремлінь із вимогами всього українського народу, себто порушує питання солідарності різних соціальних спільнот, принаймні у сприйнятті сучасників.

«… Ми ніде не бачили, щоб московський уряд коли-небудь поставив питання про перевірку наскільки інші верстви України солідаризуються з поглядами Козацтва, або наскільки воно уповноважене говорити іменем цілої Козацької України», – відзначає історик [2803].

Варто наголосити, що М. Грушевський намагається продемонструвати й генезу цієї солідарності. На його думку, «козачину не тільки більше моральні, ідеольогічні мотиви, релігійний пієтизм, почутє своєї солідарности з українською суспільностю, а навіть і чисто тактичні мірковання вели до сього ж союзу» [2804]. Відтак досить розмаїтті мотиви спричинилися до «солідарної», але вельми строкатої спілки козацтва з «останками української шляхти – в східній Україні ще немалозначними тоді, з могутньою духовною верствою й вищими верствами міщанства» [2805].

Провідним чинником тодішньої народної чи національної солідарності М. Грушевський, вочевидь, уважав «релігійну справу», котра на певний час цементувала цей досить суперечливий і різнобарвний альянс початку XVII ст., особливо, якщо взяти до уваги його політичні, культурні та соціальні складові. Не випадково у відомій студії «Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці» (1908 – 1912) автор наголошує на особливому значенні православних братств, що

«зв’язували узлом солідарності українські елементи – не тільки міські, а й замісцеві, з різного стану людей. Розвивали серед них почуття громадської й національної дисципліни, піддавали їх діяльність під контроль братської «опіки», навіть у формі суду над спорами й проступками в братстві, в формі цензури над моральністю й християнським пожиттям українських людей, заводили свою, хоч слабеньку, національну власть» [2806].

М. Грушевський навіть тримався думки, що козацтво, передусім його верхні прошарки, завдяки цьому «солідарному» союзу поступово входило «все глубше й дальше в те культурно-релігійне й національне життя, яке на протязі як раз того другого десятиліття все яснійше розгорталося в найблизшім, східноукраїнськім центрі Київі» [2807]. Власне, релігійна солідарність, зокрема її підкреслена демонстрація [2808], відіграла помітну роль у російсько-українських взаєминах, у т. ч. у дипломатичних перемовинах навколо Переяславської угоди 1654 р. [2809]

Ідея конфесійної чи народної солідарності у репрезентації М. Грушевського часто-густо, хоч і не завжди, протиставляється мотиваціям й устремлінням соціальних спільнот – класів. «Натиск православних розбивався, як ми бачили, на пункті інтересів соціальних, клясових: солідарні між собою в релігійно-національних справах союзники – шляхта і козачина – стрічалися на сім соціальнім грунті як ворожі сторони», – наголошує історик [2810]. Окрім того, він згадує про економічні зацікавлення східно-галицької шляхти, котрі впливали на її «солідарну участь» у народних рухах за часів Хмельниччини [2811].

Втім, висвітлення Хмельниччини, котра у великому наративі М. Грушевського представлена все ж таки як національна революція, на відміну від довоєнних текстів, у яких переважно йшлося про «народну війну» («народний рух», «народне повстання» і т. п.), дедалі більше загострює змагання поміж солідарністю народною / національною та солідарністю класовою / соціальною.

«Як бачимо питаннє розщіплюється і ускладнюється. Народ і владуща верхівка. Гетьман і його окруження. А далі – наскільки було суцільне одно і друге – нарід і його старшинський осередок?», – риторично запитує М. Грушевський [2812].

Однак, автор висуває й інші питання, зокрема про перетворення війни за «свою шкоду і кривду» у справу за визволення православної Русі, з якими «солідаризувалися» Б. Хмельницький та козацтво [2813]. М. Грушевський згадує й про учасників цього повстання, що перетворилося у національну революцію, зокрема у контексті солідарності чи ворожості з боку знаних діячів того часу (А. Кисіль, М. Кривоніс, митрополит Сильвестр Косов та ін.) [2814].

Зрештою, М. Грушевський змушений визнати, що солідарність різних соціальних спільнот за доби Хмельниччини, котра на короткий час сполучила «народні маси», добігає свого кінця. Натомість панівне становище посідають егоїстичні зацікавлення окремих класів, верств та прошарків. ««Православна Русь» – так недавно солідарна в боротьбі з лядською тиранією, виразно поляризувалась на класових признаках, і ті що пускалися класовими стежками польських панів і виявляли їх соціально-економічні претензії, мусили рахуватися з повторенням на їх адресу соціальної революції, котру вони так недавно пережили», – відзначає історик [2815].

За іронією долі, на початку 1930-х років українському вченому закидали незаперечну одність у представленні національних устремлінь «всіх шарів української людности, всіх кляс» за часів Хмельниччини (С. Кокошко) [2816] та «ставлення проблеми нації понад клясою» (С. Глушко) [2817]. Натомість представлення «клясової боротьби» вважали «сильно змазаним» (Т. Гавриленко) [2818] чи затушованим настільки, що вона «раз-ураз зникає зовсім» (Л. Окіншевич) [2819].

Зауважимо, що М. Грушевський покладає відповідальність за поразку Хмельниччини не тільки на вищі верстви українського суспільства, а й – на «нову інтелігенцію». У одному з публіцистичних текстів, написаному ще наприкінці ХІХ ст., він обстоює думку, що

«нова українсько-руська інтелігенція, витворена з народніх мас новими фактами, не солідаризувала зовсім з сими змаганнями. …зазначився антагонізм між народньою масою й новою українсько-руською інтелігенцією. Народні маси кидаються в обійми московського уряду, шукаючи в нім опори проти своєї нової старшини. Старшина, не знаходячи собі ні в чім опори, звертається туди-ж запобігаючи ласки коштом уступок. В результаті вона за виреченнє з автономічних і національних змагань, здобуває санкцію своїх суспільно-економічних набутків, перетворюється на правно упривілейовану верству, але заразом в почуттю свого відріжнення від народу якнайбільше зближається до російських державних елементів» [2820].

Отож саме брак солідарності різних станів українського суспільства, вважає М. Грушевський, спричинився до поразки національних устремлінь як за Хмельниччини, так і у пізніші часи. Тож класова солідарність перемогла «народну» солідарність.

Іншою засадною дефініцією, якою М. Грушевський активно послугується у представленні життя-буття «народної маси» на теренах української історії, є досить своєрідне і специфічне поняття «енергії». У широкому розумінні автор «Історії України-Руси» нав’язує цей термін до різноманітних виявів, сплесків, флуктуацій історичного життя, що почасти нагадує віталістичні та неоромантичні віяння на зламі ХІХ – початку ХХ ст.

Видається, що первісно вживання зазначеної дефініції було наслідком еволюції «органічних» концептів М. Грушевського, які доповнювалися / розширювалися / трансформувалися за рахунок ідеалістичних включень. Приміром, у його великому тексті є такий пасаж:

«Але сам державний організм [Київська держава. – Авт.], очевидно, слабнув і упадав: слабла його внутрішня зв’язкість, його життєва енергія й екстенсивна сила» [2821].

В іншому місці історик зазначає:

«Життя, розбившися на атоми, ішло в глубину провінцій, в спід суспільности, замикаючися все в узшій, тіснішій просторони, але заразом дрібніло, блідло й вироджувалося – тому, що серед сеї децентралізації й партикуляризму не могли вже відтворитися відповідно сильні, могутні центри, які могли б заплоднювати далі новими запасами енергії, новими поступами ідей і сил сей процес розсівання, розтікання добутку політичної й культурної еволюції Київської держави» [2822].

У цьому ж дусі висвітлюється й історичне буття Великого князівства Литовського, яке він називає «крухим (крихким. – Авт.) організмом», оскільки збереження його «цілости» потребувало «великої енергії» [2823].

Відзначимо, що М. Грушевський досить часто використовує метафоричні сполучення на кшталт «життєва енергія» [2824], «життєві сили» [2825], «життєва сила народу» [2826], «дивна сила самозбереження» [2827], «енергія народного життя» [2828] та ін. як у публіцистичних текстах, так і в історичному письмі. Він досить своєрідно описує становище давньої Перської держави напередодні походів Александра Македонського.

«Від самої доби греко-перської войни Персія видимо підупадала, і не вважаючи на свої великі розміри не вважалась страшним ворогом. Хоч завдяки, концентрованій організації, наданій їм Дарієм, вона трималася купи. Але життєва сила її очевидячки слабла», – підкреслює М. Грушевський [2829].

Більше того, М. Грушевський зазвичай асоціює історичний процес із відповідним плином «історичного життя». Причому останнє метафоричне сполучення здебільшого заступає інші означення минувшини. Не випадково шостий том «Історії України-Руси» має досить промовисту назву: «Життя економічне. Культурне. Національне XIV – XVII віків».

На перший погляд, таке представлення світу історії має натуралістичне походження, зокрема пов’язане з позитивістською хвилею на обширах гуманістичних і суспільних наук. «В ХІХ в. переважають спостереження «біологічні», які добачають в житю скрізь процес боротьби, вічну перевагу сильніших над слабшими…», – зауважує М. Грушевський [2830].

Це продукує аналогії з історичним письмом пізнього П. Куліша, котре не тільки сполучало пізньопросвітницькі, романтичні та позитивістські складові, а й містило подібну ідею «життєвості» у матеріалістично-натуралістичному розумінні, що тлумачилася як домінування природної «сили» [2831]. Втім, М. Грушевський зазвичай уникає точних означень концептів «життя», «енергія», як і багатьох інших термінів. Натомість він уживає дефініцію «енергія» у найрізноманітніших контекстах, що генерують як натуралістично-органічний, так і метафізичний сенс.

М. Грушевський часто послугується концептом «енергія» у вигляді відомої зв’язки сила / безсилля, себто протиставляє фізично-матеріальну та духовноморальну площини минувшини. Ця опозиція була досить поширена в українському романтичному історіописанні ХІХ ст., зокрема у текстах М. Костомарова, П. Куліша та ін. Однак, термінологічні уподобання М. Грушевського, хоч і нав’язують певні романтичні асоціації, є більш складними й розмитими в інтелектуальному та культурному сенсі.

Скажімо, автор «Історії України-Руси» розмірковує «чи громада мала відповідну енергію й сили, щоб відповідно реагувати на такі поклики (занепад централізованої влади. – Авт.)» [2832]. У такому ж руслі він характеризує метаморфози братського руху, зокрема підкреслює, що «вся енергія й сила брацьких організацій була зведена до узьких меж релігійної полеміки, оборони прав і традицій православної віри і в тяжкій боротьбі, яку прийшлося перебути за неї, вичерпалися сили й енергія брацьких організацій» [2833]. В іншій студії історик наголошує, що «братчики хотіли звернути всі сили й енергію в тім загальнім піднесенні ідеального змісту життя» [2834].

Дивовижно співзвучно виглядає і репрезентація українського козацтва, запропонована М. Грушевським. «Козаччина, що положила такі глибокі сліди на всім житю Східньої України, тільки на одну хвилю зрушила всею українською територією, а потім, тратячи силу і енергію, відступала все далі на схід, поки нарешті Дніпро не став її західною границею», – відзначає вчений [2835].

У подібному дусі М. Грушевський представляє й оцінює т. зв. різноманітні чинники історичного руху, приміром, іноземні вторгнення, зокрема монголотатарські завоювання.

«Незвичайна екстенсивність, нечуваний розмах монгольських завоювань без кінця розширення перспективи їх політичних планів, і контакт з кождою новою територією вів за собою ідею завоювання – аж поки не ослабла ся сила екстенсивности. Плано-Карпіні, що побував в Орді ще в сім часі монгольської сили, чув сю енергію безграничної екстенсивности і віддав се почуття в своїм оповіданні…» [2836].

Схожі пасажі споглядаємо і на сторінках авторського курсу «Всесвітня історія в короткім огляді». Наприклад, у відповідному контексті репрезентовано становище середньовічної Європи.

«Хрестоносні походи, котрі ми оглянули тут в зв’язку з їх впливами на житє європейського Сходу, були характеристичним показником нових течій і сил західної Європи. – підкреслює М. Грушевський. – Не вважаючи на державне роздробленнє і політичну безсильність серед усобиць і замішань, що характеризують її з кінцем Х і потім в ХІ століттю, в ній наростали культурні й економічні сили, а з ними й суспільна енергія» [2837].

Видається, що ці сентенції продукують зіставлення з традиційною семантикою романтичного історіописання з його протиставленням чи домінацією різних площин, сфер, або персональних і колективних героїв на авансцені минувшини, котрі виказують метафізичний / ідеалістичний підтекст. Проте частогусто концепт «енергія» в історичному письмі М. Грушевського вживається щодо найрізноманітніших явищ і процесів минувшини.

Ба більше, діапазон цього застосування є настільки багатоманітним, що його годі звести до якогось однозначного потрактування. У текстах М. Грушевського йдеться про «психічну енергію промислу» [2838], «торговельну енергію» [2839], «торгово-промислову енергію» [2840], «техніку праці» та її «енергетику» [2841], «засоби революційної енергії» й «акумульовану енергію» [2842], «воєнну енергію козаччини» [2843], «войовничу енергію» арабів, якій іслам надав «релігійну мету» та вивів на шлях творення державної організації [2844], «імперіалістичну енергію» колоніальних імперій [2845], «колонізаційну енергію українського племені» [2846], «розмах колонізаційної енергії» [2847] чи «масу енергії» колонізації [2848], «культурну енергію» [2849], «убуток енергії, яка могла б бути приложена на безпосередній арені світової культури, серед котроїсь з великих світових суспільностей» [2850] і т. п. Причому автор висвітлює й оцінює різноманітні історичні події з перспективи тих чи інших спалахів / спадів чи приливів / відливів «енергії», зокрема навіть вирізняє «енергію інтенсивну» та «енергію екстенсивну».

Зокрема, М. Грушевський пише, що «після короткого піднесення своєї сили й енергії за Болєслава Сміливого», Польща вступає у добу спаду [2851]. Водночас історик зауважує, що «добі найвищої сили Руської держави, якою являється правліннє Володимира, хронологічно відповідає така ж доба найвищої екстенсивної сили иньшої великої слов’янської держави – Польської, що разом з тим як держава Руська поширюється серед східньо-словянського розселення, старається зібрати під своєю властю розселеннє західньо-слов’янське» [2852].

Морські набіги козаків 1624 р. М. Грушевський розглядає у контексті «того розмаху екстенсивної козацької енергії, який виявляється в тодішніх походах» [2853]. У цьому ж руслі автор представляє перебіг подій 1648 р., себто у розпал Хмельниччини. «Народній рух не дійшов до повної інтенсивности – бо еміграція відкрила инший вихід, і народня енергія пішла в сторону меньшого супротивлення. – підкреслює М. Грушевський. – Енергія екстензивна ще раз взяла перевагу над інтензивною. Справа самостійности України була вбита – за ціну її територіального розширення» [2854].

Календарну реформу 1582 р. (заміну Юліанського календаря – Григоріанським, себто введення нового стилю літочислення), запроваджену римським папою Григорієм ХІІІ, він подає у світлі того, як вона «потрясла цілою суспільністю й викресала з неї нові запаси енергії» [2855], «нові іскри відпорної енергії» [2856]. Натомість Брестську церковну унію 1596 р. історик потрактовує як таку, що «внесла роздвоєннє серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу» [2857].

Більше того, М. Грушевський послугується зазначеним концептом не тільки з перспективи репрезентації масштабних процесів і явищ, а й окремих соціальних станів, верств і прошарків. Відтак він обстоює думку про «незвичайне завзятє й енергію» селянства у другій половині XVI – першій половині XVII cт., [2858] «суспільну енергію» львівського міщанства XVI ст. [2859] та ін. Та найбільше до фокусу «енергетичного» представлення потрапляє українське козацтво, котре вчений уважав одним із найважливіших факторів української історії кінця XVI – XVII ст.

У вступних нотатках до сьомого тому «Історії України-Руси» М. Грушевський згадує про козацтво та його «розмах енергії», «розріст козацької сили й екстенсивної енергії в перших двох десятиліттях», яким присвячує навіть окремі розділи (глави) [2860]. На його думка,

«вона [козачина. – Авт.] зростала й росла своєю власною стихійною силою. Тільки свої сили й свою енергію вона обертала не на оборону границь, як хотіло собі правительство, але на далеко интереснійшу й видатнійшу партизанську війну з «поганством» – походи на «улуси» татарські й турецькі «лупленнє чабанів татарських» та купецьких караванів» [2861].

Зауважимо, що М. Грушевський навіть висловлює думку про «еволюційну енергію», котру розглядає з перспективи внутрішніх засобів та мотивів організації козацтва [2862]. Зокрема, автор відзначає, що «екстенсивна й організаційна енергія козаччини» розгорталася у річищі польських урядових реформ, яка надала козацтву «першу легітимацію як правній організації» [2863]. Водночас він звертає увагу на своєрідну і досить суперечливу роль тогочасних магнатів, які «сильно причинялися розросту сил і енергії козацької. Своєю участю чи підмогою козацьким походам вони розколисували динамічну енергію козачини і приготовляли, приспішали його організаційний процес» [2864].

Зрештою, попри руйнівну «мілітарну енергію», М. Грушевський убачав у козацтві потужну «творчу силу»!

«Стихія на перший погляд руїна, антикультурна, козачина під сею руїнною покривкою крила в собі енергію творчу, далеко в більшій мірі, ніж той польсько-шляхетський елемент…», – наголошує історик [2865].

У такому ж дусі він представляє і взаємини козацтва з іншими станами й верствами українського суспільства.

«З того часу як козачина стала формою емансипації від панського права та живого протесту против нього, вона мала за собою сільські і дрібноміщанські маси й могла у них черпати силу і поміч стільки, скільки лише могла проявити сама сили й енергії екстензії», – відзначає вчений [2866].

Загалом М. Грушевський досить часто означує становище різних соціальних спільнот на теренах усесвітньої минувшини вживаючи концепти «сили» й «енергії». Наприклад, він згадує про «енергію» японської військової верстви XVI в., котрій було «вказано широкі перспективи в заграничних, завойовничих війнах» [2867] чи пише про «незмірну енергію» американських піонерів на Дикому Заході [2868]. Та автор розглядає у відповідному світлі не тільки окремі події, соціальні верстви та стани, а й знакові явища і процеси минувшини, з якими пов’язувалися, іноді навіть ототожнювалися цілі історичні епохи.

Скажімо, М. Грушевський обстоює думку, що Велику грецьку колонізацію VII cт. до н. е. значною мірою спричинила «нова енергія», котра виділилася під час внутрішньої боротьби у тогочасних містах-державах [2869]. Подібним чином історик розглядає й добу Відродження, коли

«проповідь прав індивідуальности як з одного боку попихала до незвичайного напруження енергії, до блиску і слави, так з другого боку вироджувалася в безпринципність, у погоню за успіхами й приємностями житя без усякого морального стриму» [2870].

Водночас М. Грушевський уважає, що релігійні гасла, кінець-кінцем перевели «суспільну енергію» у русло запеклих і кривавих релігійних воєн другої половини XVI cт. [2871] У цьому ж річищі історик розглядає чеське національне відродження ХІХ ст., яке асоціювалося із загальним пробудженням та успіхами слов’янства, котрі, у свою чергу, «незвичайно підносили енергію чеського руху» [2872].

Показово, що другу половину ХІХ ст. М. Грушевський пов’язував із «характеристичнім для сеї доби незмірним розширенню екстенсії [від лат. extentio – розгинання, витягування кінцівок, або інших частин тіла. – Авт.] політичної, соціальної й економічної енергії, ся тенденція обхопити і використати в дусі своїх тенденцій всю землю, весь наш земний світ, зробити його весь своєю ареною являється одним з особливо цікавих моментів» [2873].

Врешті-решт, маркерами «енергії» й «сили» М. Грушевський щедро оперує й на ниві представлення видатних історичних постатей. Отож він наділяє «великою силою» чи «незвичайною (незрівняною) енергією» («розмахом енергії») цілу низку визначних особистостей української і східноєвропейської історії. До цієї славетної когорти потрапили такі знакові історичні фігури як великий князь київський Володимир Великий [2874], галицько-волинський князь Роман Мстиславич [2875], великий князь литовський Свидригайло [2876], черкаський та канівський староста Дмитро Вишневецький [2877], гетьман Богдан Хмельницький [2878] та ін.

У цьому розумінні характерною видається авторська замальовка постаті Б. Хмельницького.

«Порівняння Хмельницького з його співробітниками й наступниками власне дає справжню міру сьому чоловікови, і ми розуміємо, яка, при всій стихійности й несвідомости – страшенна сила була в сім чоловіку, чому підіймався він так високого над хвилями сього великого народнього повстання…», – зауважує історик [2879].

За висловом С. Плохія,

«Грушевський без особливих труднощів приймав Хмельницького як неоромантичного героя – талановитого полководця й імпульсивного, харизматичного вождя, – але відмовлявся розглядати його як героя в позитивістському сенсі» [2880].

Власне, М. Грушевський доволі часто послуговується мірою «сили» чи «енергії» щодо окреслення й оцінки різних історичних діячів. Приміром, у такому дусі він згадує великого князя київського Ярослава [2881] польського короля Владислава І Локетека [2882], великого князя литовського Вітовта [2883], відомого письменникаполеміста, князя Андрія Курбського [2884], греко-католицького митрополита Потія [2885], великого гетьмана коронного Станислава Жолкевського [2886], великого канцлера коронного Єжи Оссолінського [2887], черкаського полковника Максима Кривоноса [2888], печерського архимандрита, згодом митрополита київського та галицького Петра Могилу [2889], шведського короля Карла Х Густава [2890], гетьмана Якова Острянина [2891] та ін. Натомість князю В.-К. Острозькому він закидає «брак визначної індивідуальності, енергії й витривалості» [2892], а політичні плани Данила Галицького характеризує як такі, що «не тримаються купи: бракує їм консеквенції й енергії в переведенню, і тому його заходи виходять такими уривковими, а результати зовсім ілюзоричними» [2893].

М. Грушевський неодноразово вживає зазначені мірила вартості й стосовно визначних діячів європейської та всесвітньої історії. Він обстоює думку, що саме «напружена воєнна енергія» дозволила королю франків Карлу Великому посісти виняткове становище в Європі у 790-х роках, якого не мав «ніхто з германських володарів» [2894]. У такому ж дусі історик оцінює й відомого французького реформатора та ініціатора політики меркантилізму, генерального контролера фінансів Ж.-Б. Кольбера за часів короля Людовика XVI Бурбона, котрий «нову енергію вніс до сих [торгівельних. – Авт.] операцій» [2895]. Не становить винятку і славнозвісна постать Першого консула Французької республіки й майбутнього французького імператора Наполеона І Бонапарта, про якого М. Грушевський зауважує, що він протягом 1802 – 1803 рр. дійшов до «незвичайної сили» [2896].

Певна річ, низку схожих авторських пасажів можемо віднайти і щодо багатьох дійових осіб на теренах української та світової минувшини як у великій оповіді М. Грушевського, так і в інших студіях.

Зрештою, історик наділяє «силою» й «енергією» етнонаціональні спільноти, себто національні «одиниці», «індивідуальності» й «особини», точніше народ чи «народну масу». Не випадково сучасні дослідники відзначають, що «енергія нації» є одним із базових термінів у концептуалізації М. Грушевського [2897]. Зокрема, автор «Історії України-Руси» відмічає, що «слов’янському характеру не бракувало енергії» [2898].

Втім, М. Грушевський згадує й про національну «енергію» інших народів у своїх публіцистичних писаннях, у т. ч. про «енергію» відродженого національного життя «литвинів» [2899], «польську національну енергію» [2900] і т. п. Тож у великому тексті «енергія» виступає як одна з найважливіших прикмет історичного життя, котра часто-густо спрямовує його перебіг, задає інтенсивність та загальний темп історичних перетворень тощо. У рецензійному огляді, присвяченому огляду теорії «одвічного слов’янського поневолення» Яна Пейскера, історик відзначає, що «етнічна енергія як і всяка інша має також свої границі експансії» [2901], себто терени поширення.

У вступних нотатках до першого тому М. Грушевський стверджує, що «боротьба з степом протягом віків забирає енергію народа, його вищих верств і правительств» [2902]. Більше того, у першому томі «Історії української літератури» він висловлюється ще категоричніше, зокрема пов’язує витрату «енергії» з опануванням території, котра перетворюється на арену колонізаційних змагань східного слов’янства з кочівниками.

«Се й стає історичним завданням українського народу від сього моменту [V – VI ст. – Авт.]. – зазначає вчений. – Завдання незвичайно тяжке, в котре він ложить всю свою силу, розтрачує всю свою енергію протягом півтори тисячі літ – і досі ще не може осягнути сього результату, передусім – через недостачу скільки-небудь твердих природних границь сеї багато обдарованої природою, та не вимежованої, не відграниченої фізичними границями території» [2903].

Зауважимо, що М. Грушевський, як правило, апелює до «народної (національної) енергії», коли представляє критичні, переломні періоди української минувшини. Він пише про «розбудженнє відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті, повної економічної руїни та поневолення», що спричиняє культурно-національний і релігійний рух наприкінці XVI ст. [2904] Схожі авторські розумування споглядаємо і щодо початку XVII ст., ознаменованого низкою козацьких повстань і виступів.

«В новім століттю під покривкою «українського своєвільства» наростала соціальна опозиція українських мас і національна енергія українського елементу, що спасала від розкладу і загибели українське життя» [2905].

У такому ж контексті сприймається й потрактування М. Грушевським козацьких кампаній 1637 та 1638 рр. супроти поляків, які, на його думку, «становлять властиво оден вибух динамічної енергії, що нагромадилася в українській людности за останні літа» [2906]. У іншому місці він зазначає, що «величезній більшости їх [сучасників. – Авт.] кидалась в очі не та невичерпана, невгавуча, непереможна енергія народнього руху, котра вражає нас, – а тяжкість удару, заданого йому в кампанії 1637 – 8 року» [2907]. Автор підкреслює, що «ся невгасима енергія повстання (1638 р. – Авт.), яка приганяла все нові й нові маси зревольтованого народу в ряди повстання нагороджуючи всі страти» [2908].

Та найбільше концептом «енергія» М. Грушевський послугується, коли висвітлює й представляє добу Хмельниччини. Саме у цьому річищі історик висвітлює різноманітні вияви творчості й організації «народної маси», котра розгорталася, незважаючи на таку тривалу, тяжку та криваву війну.

«Не вважаючи на те, що народня енергія мусіла бути скуплена перед усім коло оборони, могутня динаміка життя і будівництва відчувалось і в інших сферах життя: в економіці і культурі», – наголошує вчений [2909].

Але М. Грушевський уживає зазначений концепт і тоді, коли висвітлює драматичні військові події, зокрема страшну Берестецьку катастрофу 1651 р., а також становище, що склалося після цієї поразки на українських землях.

«Депресія, зневіра, ворожнеча, що під впливом берестецької трагедії, під враженням глибоких пережитих страждань, прокинулися в українських масах против козацької верстви й її проводирів, коли не пройшли – то принаймні стратили свою гострість. Під впливом енергії, виявленої керуючим осередком, нарід почув свою суцільність, і не рахуючися більше з дефектами внутрішніх відносин, замкнувся в собі, звернувши всі сили на самооборону. Перелом стався так скоро – на протязі кількох тижнів – що польські політики і коменданти, які власне будували свої плани повного приборкання України власне на сих моментах депресії, зневіри і знеохочення до козацького проводу, майже нічого не встигли осягнути», – стверджує історик [2910].

Окрім того, М. Грушевський розмірковує й про джерела енергії Хмельниччини – «великого народного зриву». Причому він звертає увагу на роль міст у піднесенні й розвою національної революції.

«Міста дали величезні контінгенти козацтву і старшині, без сумніву не тільки квантитовно, кількісно, але і якісно – своє інтелігенцією, організаційною ініціятивою й енергією вони відограли величезну ролю в формації нового ладу», – відзначає М. Грушевський [2911].

Сучасні науковці по-різному пояснюють ця своєрідну «апологію енергії» й «життєвої сили». Одні вважають, що вона пов’язана із несподіваною присутністю «елементів модернізму в здавалось би традиційній, народницько-позитивістській «Історії України-Руси»» [2912], зокрема у «культурних і символічних структурах» (харизматична модель), хоч і відзначають нез’ясованість інтелектуальних витоків таких віталістичних / неоромантичних складових у текстах М. Грушевського [2913]. С. Плохій навіть висловлює думку, що під впливом

«неоромантичної історіографії він [М. Грушевський. – Авт.] оздобив свої популярні історії (і якоюсь мірою академічну «Історію України-Руси») героїчними образами предків, що їхні подвиги мали надихати нові покоління українців» [2914].

Натомість інші дослідники розглядають «енергетичний» концепт із перспективи класичної моделі науковості, зокрема у контексті засвоєння мовного коду, який відповідав фізікалістській, механістичній картині світу [2915]. Ба більше, висловлюється думка про концепцію «універсальної енергії» як трансцендентальної категорії («метафізичного концепту»), яка «належала рівночасно як простору неоромантизму, так і позитивізму» [2916].

Зазначимо, що у текстах М. Грушевського споглядаємо потвердження відмінних прочитань, або потрактувань його текстів, які досить добре «уживаються» поміж собою! Наприклад, в «Історії української літератури» можемо віднайти довжелезне цитування (майже на цілу сторінку!) з відомого фрагмента Ф.-В. Ніцше «Про початок поезії», в якому йдеться про «магічну» чи «стихійну силу» культової пісні та її ритму [2917]. Варто згадати й про тодішні інтелектуальні настрої та культурні впливи, зокрема про захоплення ніцшеанством і його славнозвісним культом «життєвої сили», початки якого сягають своїм корінням культурної доби романтизму. Ці інтелектуальні віяння та реакції досить добре простежуються і в австро-угорському, і російському культурному просторі наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Втім, М. Грушевський апелював і до законів «фізичного світу», зокрема відкриттів А. Ейнштейна, удостоєного 1921 р. Нобелівської премії, котрі порівнював зі студіями на ниві соціології й етнології. «Паралельно з тим як геніальний фізик Айнштайн викликав глибокий переворот в оцінці наших понять про закони фізичного світу, в світовій робітні йшли менш показні і ефектні, але в кінцевих висновках не менш важні для оцінки наших теоретичних осягнень досліди над історією основних підстав людської мисли та їх залежности від соціальних відносин», – відзначає історик у рецензійному огляді 1924 р. [2918]

У своєму курсі зі всесвітньої історії він зауважує, що «принцип «заховання енергії» уставлений німецьким фізиком Гельмгольцом дав можливість поставити на твердий грунт монізм, одність матеріального житя» [2919].

Зрештою, інтелектуальні й культурні впливи на історичне письмо М. Грушевського, вочевидь, були багатошаровими та різновекторними, котрі складно нав’язати до єдиної дослідницької стратегії чи однобічно генералізувати.

Видається, що концепт «енергії» у великому тексті М. Грушевського, зокрема у «козацькому циклі» томів «Історії України-Руси», був своєрідним доповненням / корекцією / розширенням того достатньо формалістичного й унітарного факторного підходу, виплеканого у надрах первісного чи «першого» позитивізму. До того ж, історик тлумачив «енергетичний» концепт послуговуючись кількісно-якісною шкалою (екстенсивний / інтенсивний). Такі означення почасти нагадують відомі позитивістські опозиції, котрі дослідники вживали на ниві історії для того, щоб осягнути культурну та соціальну площини минувшини: якість / кількість, квалітативний / квантитативний і т. п.

Отож модернізація традиційного / класичного у великому тексті М. Грушевського відбувалася у напрямку розширення натуралістичної («органічної») програми репрезентації соціального та культурного світу, до якої вводилися концепти віталізму, енергетизму, психологізму, соціологізму та ін. Варто наголосити, що послідовний еволюціонізм автора «Історії України-Руси» суттєво ускладнював представлення переломних, критичних подій, ситуацій та періодів національної історії.

Якщо згадати ще й про його упереджене ставлення до традиційних інструментів позитивістських дослідницьких стратегій – генералізації та формалізації фактографічного матеріалу, котрий зазвичай «вміщували» у стислі «формули» й узагальнення, то можемо справді-таки уявити масштаб, багатоманітність і складність проблем, з якими зіткнувся М. Грушевський конструюючи велику національну оповідь. Скажімо, у вступі до першої книги дев’ятого тому автор укотре формулює свої вимоги щодо опрацювання й представлення фактологічної канви, зокрема наголошує, що він «старався не схематизувати, не спрощувати його [фактичний зміст. – Авт.] штучно, щоб не нагинати під свої суб’єктивні сприймання…» [2920].

Така будова української історії, котру М. Грушевський у вступі до першого тому, хоч із застереженням, але все ж таки уподібнив до гегелівської тріади – теза (княжа доба), антитеза (народна чи козацька) й синтеза (століття українського відродження) [2921], виглядає напрочуд складною. За великим рахунком, ця багатотомна національна історія потребувала введення низки спеціальних перехідних періодів, які слід було «розмістити» та «вписати» поміж великими фазами чи епохами. За спостереженням С. Плохія, ця конструкція містила «два занепади» (середина XIV ст. та друга половина XVIII cт.) і «два відродження» (кінця XVI – початку XVII ст. і ХIХ ст.) українського національного життя [2922].

М. Грушевський навіть увів до свого історичного письма термін «перше відродження», щоб відрізнити його від відродження ХІХ ст. Зокрема, в «Історії української літератури» друга книга п’ятого тому має назву «Перше відродження» (1580 – 1610 рр.) [2923]. Більше того, він навіть пов’язує походження української нації з «першим відродженням». «Новий рух, розпочатий відродженнєм XVI віку знаходив свій дальший розвій в сій добі, і в ній виковувалося те, що мало з часом стати українською нацією [розбив М. Грушевського. – Авт.]», – зауважує М. Грушевський [2924]. Натомість відродження ХІХ ст. історик інколи називає «другим відродженням» чи «новим відродженням» [2925].

Ця складна концептуалізація вимагала докладного і рельєфного відтворення різноманітних шарів минувшини, передусім, соціальної та культурної площини, в межах яких здебільшого розгорталося історичне життя «народної маси». З цієї перспективи М. Грушевський потребував таких дослідницьких інструментів, які дедалі більше виходили поза стильові межі позитивізму, хоч і не поривали з його епістемологічними настановами повною мірою. Відтак йшлося про представлення не тільки швидкоплинних подій і перетворень «народного життя», а й про репрезентацію переходу суспільства від одного «якісного» стану до іншого, себто від уповільненого, розміреного чи дещо прискореного еволюційного плину історичного буття до його несподіваного швидкого розвою, великого розмаху, ба навіть раптового спалаху і, врешті-решт, революційного вибуху!

Таке представлення було Ахіллесовою п’ятою позитивістського історіописання, позаяк багатообіцяючі дослідницькі стратегії, зорієнтовані на об’єктивізм, детермінізм, жорстку каузальність, закономірність, стадіальність і суцільну генералізацію на полі політичної чи економічної історії, часто-густо виявлялися недієвими та безпорадними, коли поставала нагальна потреба осягнути духовні, культурні, соціальні виміри минувшини. Давалася взнаки й доволі складна просторово-регіональна конфігурація українського історичного процесу, розділеного поміж різними державними організаціями чи навіть цивілізаційними комплексами, котра творила власні соціокультурні терени, на яких розгорталися різні конфлікти і змагання (унійні, політичні, господарські, соціальні, етнічні, культурні і т. п.).

Таким чином, не тільки вимоги конструювання українського минулого, а й інтелектуальні віяння та виклики початку ХХ ст. настійно підштовхували М. Грушевського до модернізації свого історичного письма, зокрема вищезгаданих концептів – енергії і солідарності. Ці дефініції вживаються ученим як для окреслення й означення колективних уявлень, так і для розкриття та висвітлення розмаїтого побутування самого суспільства. Недаремно історик, часом застосував обидва терміни разом [2926], оскільки як солідарність, так і енергія видавалися йому важливими засобами, котрими організується «громадянство».

«Успіхи держави в організованості, розвитку суспільної енергії й солідарності посилюють його шанси у зовнішній боротьбі і навпаки», – підкреслює історик в одній із публіцистичних заміток, написаної у розпал Першої світової війни [2927].

За візією М. Грушевського, солідарність була одним із найважливіших джерел нагромадження та передачі «суспільної енергії». На його думку,

«спеціальні, зібрані по певній соціальній симпатії, а не біольогичному інстинкту групи (їх називають через те «симпатичними групами», хоч ся назва звучить дещо дивно), перехрещуючись або входячи в ріжні відносини між собою, проймають, скріплюють і соціалізують своїми елементами солідарности і кооперацію всю племінну, або й ширше – народню масу, дають їй інтенсивнішу, акумульовану соціальну енергію» [2928].

Тому саме на «стадії клясової держави» акумулюється й нагромаджується «соціальна й культурна енергія» [2929].

Зрештою, історичне життя уявлялося М. Грушевському як своєрідне чергування епох піднесення й занепаду. Зазначена ритміка відмінних часових сегментів репрезентована у вигляді періодів нагромадження і втрати «енергії», або історичних етапів, на яких домінували «солідарні» інтереси, що згуртовували та сполучали «народні маси» (національна солідарність) і, навпаки, проміжки часу, коли гору брали егоїстичні устремління соціальних спільнот – класів, станів, верств, прошарків, окремих груп (соціальна чи класова солідарність) чи навіть індивідуалістичні устремління. Цю ритмічність руху світу історії вчений представляв як змагання між колективізмом та індивідуалізмом у своїх текстах міжвоєнної доби.

Така модернізація великої української оповіді та її провідного героя – народу / нації, хоч і була споріднена з позитивістськими канонами, проте суттєво трансформувала останні і навіть виходила поза їхні межі, позаяк уводила до авторської конструкції національного минулого, здебільшого спертої на критично-аналітичні та логіко-раціоналістичні складові, ірраціональні, інтуїтивні компоненти. Ці включення, з одного боку, призначалися для подолання тієї державно-політичної дискретності й етнокультурної розмитості українського історичного життя (чергування відроджень і занепадів у великому тексті М. Грушевського!), а, з другого – підпорядковувалися телеологічній репрезентації минувшини України, що мала увінчатися новим потужним відродженням нації і, кінець-кінцем, інтенсивним національним розвоєм!

Примітки

2701. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866 – 1934). – Б. м., 1985. – С. 61; Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – Нью-Йорк, 1963. – С. 11.

2702. Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. – Київ – Черкаси, 2000. – С. 109; Заруба В. Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882 – 1952): Монографія. – Дн., 2004. – С. 102.

2703. Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави… – С. 89.

2704. Плохій С. Вказ. праця. – С. 43, 46.

2705. Там само. – С. 287.

2706. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – С. 31.

2707. Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси… – С. 10.

2708. Його ж. Богданові роковини // ЛНВ. – 1907. – Т. 39, № 8. – С. 210.

2709. Его же. Украинцы [в России] // Формы национального движения… – С. 315.

2710. Там же. – С. 315.

2711. Грушевский М. Движение политической и общественной украинской мысли в ХIX столетии // Грушевский М. Освобождение России… – С. 44 – 45; Його ж. Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці // Україна. – 1927. – № 6. – С. 2.

2712. Его же. Украина и украинство. – С. 13 – 14.

2713. Там же. – С. 14.

2714. Кордуба М. Михайло Грушевський як учений. – С. 41.

2715. Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 6.

2716. Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси: У 10 т. – Львів, 1904. – Т. 1 [2-е вид., розширене]: До початку ХІ віка. – С. 5.

2717. Його ж. Вступні уваги // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [1-е вид.]. – С. 2.

2718. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 7 – 8.

2719. Его же. Украина и украинство. – С. 27.

2720. Энциклопедический словарь издателя Ф. Павленкова. – 4-е изд. – СПб, 1910. – Стб. 3003 – 3004.

2721. Блок М. Апология истории или ремесло историка / Пер. Е. М. Лысенко; прим. А. Я. Гуревича. – М., 1973. – С. 63.

2722. Грушевский М. Украина и украинство. – С. 28.

2723. Данилов В. В. М. А. Максимович в работе «Словом о полку Игореве» // Слово о полку Игореве: Сб. исследований и статей под ред. чл.-кор. АН СССР В. П. Адриановой-Перетц. – М. – Л., 1950. – С. 291.

2724. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 3.

2725. Його ж. Останні романи Г. Сінкевича… – С. 46.

2726. Його ж. На українські теми. З новорічних думок. – С. 56.

2727. Його ж. Підстави Великої України. Село // Його ж. На порозі Нової України. – С. 36.

2728. Его же. Украинцы [в Австро-Венгрии]. – С. 156.

2729. Плохій С. Вказ. праця. – С. 316.

2730. Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок. – С. 47.

2731. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 25.

2732. Его же. Украина и украинство. – С. 12.

2733. Його ж. З нашого культурного життя // Його ж. Наша політика. – С. 95.

2734. Там само. – С. 94.

2735. Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 5. – С. 20.

2736. Його ж. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. З приводу книги: Russische (ostslavische) Volkskunde von Dmitrij Zelenin // ПГ. 1929 / За ред. К. Грушевської. – [К.,] 1930. – Вип. 3. – С. 12.

2737. Плохій С. Вказ. праця. – С. 181.

2738. Грушевський М. Вопрос об украинских кафедрах… – С. 164.

2739. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 8.

2740. Там само. – С. 16.

2741. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 63.

2742. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 86.

2743. Раковський І. Перші виклади проф. М. Грушевського у Львові: Спогади // КВ. – 1945, 11 лют. – № 31. – С. 3.

2744. Витанович І. Уваги до методології… – С. 37.

2745. Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 14.

2746. Там само. – С. 15.

2747. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 58.

2748. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 16.

2749. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 8 (прим. 4).

2750. Там само. – С. 60; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 1.

2751. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. VII – VIII.

2752. [Пыпин А. Н.] Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерті Ярослава до конца XIV столетия. – К., 1891 // ВЕ. – 1891. – № 12. – С. 850.

2753. Василенко Н. Новая книга по древней русской истории. Рец. на кн.: Грушевский М. Киевская Русь. – СПб., 1911. – Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства / Извлечено из 2-го укр. издания // ВЕ. – 1911. – № 3. – С. 296; Славинский М. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – СПб., 1911. // ВЕ. – 1911. – № 8. – С. 408.

2754. Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 75.

2755. Его же. История украинского народа. – С. 120.

2756. Д-ко Д. [Дорошенко Д.] Исследование проф. М. Грушевского по истории украинского козачества. Рец. на кн.: Грушевский М. История Украинского козачества: До соединения с Московским государством / Извлечение из 7 т. «Історії України-Руси». – К.: тип. 1-ой Киевской артели печат. дела, 1913. – Т. 1: До начала XVII в. – 408 с. // УЖ. – 1913. – № 4. – С. 95.

2757. Рожков Н. Рец. на кн.: Грушевский М. Иллюстрированная История Украины. Авторизованный перевод со второго укр. издания. С 387 рис. – СПб., 1913 // СМ. – 1913. – № 4. – С. 119.

2758. Там же. – С. 120.

2759. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 260

2760. Там само. – С. 238.

2761. Там само. – С. 498.

2762. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 270.

2763. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 91.

2764. Там само. – С. 14.

2765. Там само. – С. 16.

2766. Грушевський М. Богданові роковини… – С. 208 – 209.

2767. Його ж. Хмельницький і Хмельнищина // Його ж. З політичного життя Старої України. – С. 62.

2768. Плохій С. Вказ. праця. – С. 213.

2769. Грушевський М. [Переднє слово] // Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 6.

2770. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 842.

2771. Його ж. [Переднє слово] // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 6.

2772. Его же. История украинского народа. – С. 216.

2773. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1483.

2774. Василенко М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – 2-е вид. – Київ – Відень, 1922. – Т. 8, ч. 1 – 3. – С. 154.

2775. Грушевський М. Культурно-національний рух… – С. 139.

2776. Савальский В. А. Критика понятия солидарности в социологии О. Конта // ЖМНП. – 1905. – Ч. 361, № 9. – С. 96.

2777. Грушевський М. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… – С. 148.

2778. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 63.

2779. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 29

2780. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 67.

2781. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 134.

2782. Там само. – С. 255.

2783. Там само. – С. 300.

2784. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 369, 371 – 372.

2785. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 223, 240.

2786. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 44.

2787. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 48.

2788. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 297.

2789. Там само. – С. 50.

2790. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 498.

2791. Його ж. Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці // Його ж. З політичного життя Старої України. – С. 7.

2792. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – 2-е вид. – К., 1917. – Ч. 1: [до ХІІІ в.]. – С. 86.

2793. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 212.

2794. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 594.

2795. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 293.

2796. Там само. – С. 141

2797. Грушевська К. Думи про лицарство // Українські народні думи. – Харків – Київ, 1931. – Т. 2 корпусу: тексти № 14 – 33 і передмова К. Грушевської. – С. 3.

2798. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. VIII.

2799. Його ж. Культурно-національний рух… – С. 233.

2800. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 388.

2801. Там само. – С. 395.

2802. Грушевський М. Культурно-національний рух… – С. 251; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 435.

2803. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 842.

2804. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 400.

2805. Там само. – С. 400.

2806. Грушевський М. Культурно-національний рух… – С. 189.

2807. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 402.

2808. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 732.

2809. Там само. – С. 115.

2810. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 508.

2811. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 245.

2812. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1485.

2813. Там само. – С. 1493.

2814. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 116; ч. 3. С. 52, 166.

2815. Його ж. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. 10, ч. 1: (Роки 1657 – 1658). – С. 155.

2816. Кокошко Ст. У наступ проти буржуазної науки // ПП (К.). – 1931, 22 берез. – № 65. – С. 3.

2817. Стенограма засідання бригади по обслідуванню установ акад. М. С. Грушевського [машинопис; 24 трав. 1931 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 2786. – Арк. 4.

2818. Стенограма дискусії на доповідь акад. В. О. Юринця… – Арк. 40 – 41.

2819. Там само. – Арк. 108.

2820. Грушевський М. Українсько-руське літературне відродженнє… – С. 77 – 78.

2821. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 1.

2822. Там само. – С. 130.

2823. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 159.

2824. Його ж. На українські теми. З новорічних думок. – С. 44.

2825. Його ж. Культурно-національний рух… – С. 154.

2826. Його ж. Ілюстрована історія України. – Київ – Відень, 1921. – С. 487.

2827. Его же. Украина и украинство. – С. 13.

2828. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 113.

2829. Його ж. Старинна історія… – С. 55.

2830. Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. – Ч. 2. – С. 197.

2831. Кулиш П. А. История воссоединения Руси: В 3 т. – СПб., 1874. – Т. 2: От начала столетней козацко-шляхетской войны до восстановления в Киеве православной иерархии, в 1620 году. – С. 371 – 372.

2832. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 209.

2833. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 538.

2834. Його ж. Культурно-національний рух… – С. 190.

2835. Його ж. Українська історіографія і Микола Костомаров… – С. 212 – 213.

2836. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 162.

2837. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 1. – С. 139.

2838. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 119.

2839. Там само. – С. 75.

2840. Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 2. – С. 90.

2841. Його ж. Східнєслов’янські народності та їх дослідження. – С. 4.

2842. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1486.

2843. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 87; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 612.

2844. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 1. – С. 90.

2845. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 5. – С. 133.

2846. Его же. Украина и украинство. – С. 13.

2847. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 23.

2848. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 119.

2849. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 977.

2850. Його ж. З нашого культурного життя. – С. 98.

2851. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 2. – С. 27.

2852. Його ж. Середні віки Європи. – К., 1917. – С. 99.

2853. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 526.

2854. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 78.

2855. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 466.

2856. Там само. – С. 462.

2857. Там само. – С. 488.

2858. Там само. – С. 269.

2859. Там само. – С. 499.

2860. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. IХ.

2861. Там само. – С. 105.

2862. Там само. – С. 130.

2863. Там само. – С. 141.

2864. Там само. – С. 99.

2865. Там само. – С. 271.

2866. Там само. – С. 400.

2867. Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 2. – С. 11.

2868. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 5. – С. 19

2869. Його ж. Старинна історія… – С. 20.

2870. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 2. – С. 73.

2871. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1917. – Ч. 3: [XVII – XVIII вв.]. – С. 3.

2872. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 4. – С. 129

2873. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 5. – С. 3.

2874. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 481.

2875. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 222.

2876. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 187.

2877. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 114.

2878. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 162; Те саме. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 3. – С. 185; Те саме. – Т. 9, кн. 2. – С. 1490.

2879. Його ж. Богданові роковини… – С. 209.

2880. Плохій С. Вказ. праця. – С. 314 – 315.

2881. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 2.

2882. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 128.

2883. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 137; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 10.

2884. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 442.

2885. Там само. – С. 570.

2886. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 214.

2887. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 3. – С. 6.

2888. Там само. – С. 47.

2889. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 418, 424.

2890. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 918.

2891. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. – С. 294.

2892. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 481 – 482.

2893. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 82.

2894. Його ж. Середні віки Європи. – С. 30.

2895. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 3. – С. 119.

2896. Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 4. – С. 30.

2897. Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави… – С. 105, 119 – 120.

2898. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 314.

2899. Його ж. На українські теми. Похорони унії [до польського святкування 500-ліття Грюнвальдської перемоги] // ЛНВ. – 1910. – Т. 51, № 8. – С. 296.

2900. Его же. Независимая Польша и автономная Галиция // УЖ. – 1916. – № 12. – С. 65.

2901. Його ж. Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя. – С. 18.

2902. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 15.

2903. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 86 – 87.

2904. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 19.

2905. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 271.

2906. Його ж. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. – С. 258.

2907. Там само. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 3.

2908. Там само. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 1. – С. 303.

2909. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 976.

2910. Там само. – Т. 9, кн. 1. – С. 318.

2911. Там само. – Т. 9, кн. 2. – С. 1502.

2912. Яковенко Н. Особа як діяч історичного процесу в історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука… – С. 97.

2913. Там само. – С. 88 – 89.

2914. Плохій С. Вказ. праця. – С. 411.

2915. Ващенко В. В. «Історія як фізика»: М. Грушевський у пошуках універсальних законів історичної дії // УІЖ. – 2007. – № 4. – С. 145.

2916. Там само. – С. 150.

2917. Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 69 – 70.

2918. Його ж. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker… – С. 146.

2919. Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. – Ч. 2. – С. 202.

2920. Його ж. [Переднє слово] // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 6.

2921. Його ж. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 20.

2922. Плохiй С. Вказ. праця. – С. 186.

2923. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. – К., 1995. – Т. 5, кн. 2: Перше відродження (1580 – 1610 рр.). – 352 с.

2924. Його ж. [Переднє слово] // Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 7.

2925. Його ж. Ілюстрована історія України. – С. 485.

2926. Його ж. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 63; Його ж. Всесвітня історія в короткім огляді. – Ч. 2. – С. 9.

2927. Его же. Новый год // УЖ. – 1916. – № 1. – С. 8.

2928. Його ж. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 111.

2929. Там само. – С. 111.