[Вступ]

Ясь Олексій

З-поміж численних образів «довгого» ХІХ століття метафори «вік історії» та «вік націй» посідають поважне і навіть почесне місце, позаяк відображають знакові процеси на сцені минувшини. Зокрема, М. Кордуба – один із найвідоміших учнів М. Грушевського охрестив кінець XVIII – ХIХ ст. «добою націоналізму», в яку домінує почування «свойого етнічного «я»» [2448]. Та й сам М. Грушевський ототожнював ХІХ в. із «національною ідеєю і національними змаганнями, капіталізмом і соціальною демократією, нечуваним зростом точних наук і винаходів, промисловим поступом, перетворєннєм цілого світа в арену європейської культури й науки (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.)» [2449].

Зрештою, на європейській мапі впродовж означеного терміну не тільки усталилися політичні обриси націй і національних держав, а й ініціювалася легітимізація їхнього буття в історичному часі та просторі, себто актуалізувалися процеси «винайдення» чи «конструювання» націй. Ба більше, ідея нації, за висловом британського історика Е. Гобсбаума, стала «новою релігією» тодішніх держав [2450]. Недаремно харківський учений М. Петров перераховуючи вимоги до історичного письма, які склалися на початку 1860-х років, зазначив, що «історик має бути національним» [2451], хоч і висловив низку застережень щодо апології такого чи подібного патріотизму у дослідницьких практиках.

З цієї перспективи легітимаційна програма, накинута історіописанню, спричинила виникнення нового інтелектуального й культурного продукту – великої оповіді або тексту у контексті ессенціального, націоцентричного чи нормативного прочитання минувшини на кшталт своєрідної «біографії нації», яке у другій половині ХХ ст. ретроспективно нарекли національним гранд-наративом. Тому протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. народилася низка великих наративів – національних історій. Згадаємо, приміром, багатотомні історії Німеччини Генріха Лудена (12 томів, 1825 – 1845), Леопольда фон Ранке (6 томів, 1839 – 1847), Карла Лампрехта (12 + 2 додаткові томи, 1891 – 1909); Франції – Жана Сісмонді (31 том, 1821 – 1844), Жюля Мішле (17 томів, 1833 – 1867) та Анрі Мартена (16 + 6 томів, 1833 – 1883); Фландрії – барона Кервіна де Леттенгове (6 томів, 1846 – 1850); Англії – Томаса Маколея (5 томів, 1848 – 1861), Джорджа Грина (4 + 2 томи, 1877 – 1883); Сполучених Штатів – Джорджа Банкрофта (10 томів, 1834 – 1874); Чехії – Франтішека Палацького (5 томів, 1836 – 1867); Росії – Сергія Соловйова (29 томів, 1851 – 1879) і Василя Ключевського (5 томів, 1904 – 1922); Румунії – Ніколає Йорга (10 томів, 1936 – 1939) та низку ін.

Ці великі тексти привертали увагу багатьох українських інтелектуалів ХІХ – початку ХХ ст. Студії Т. Маколея перекладав російською мовою П. Куліш [2452]. Багатотомники Ж. Мішле й А. Мартена вивчав М. Драгоманов, зокрема називав їх «великими зводами історії Франції» [2453]. Працями Ж. Мішле цікавився й М. Грушевський, зокрема розглядав його як «рідкого на французькім грунті історика-народника, дуже популярного своєю прихильністю (доведеною до ідеалізації) до селянства» [2454].

На такій хвилі національних гранд-наративів постала й знаменита конструкція «Історії України-Руси» (10 томів, 1898 – 1936), яку Д. Багалій розглядав поряд із «аналогічними історіями інших народів» [2455]. Славіст О. Яцимирський навіть закинув тодішнім російським історикам, що студія українського вченого є для них «свого роду прикладом і докором, докором безумовно справедливим», який має спонукати до масштабних досліджень [2456].

Первісний задум багатотомника М. Грушевського викристалізувався у процесі його університетських викладів у Львові, подібно до низки інших великих оповідей (В. Ключевського, С. Соловйова та ін.) [2457]. Мотиваційна канва таких великих історій не була однорідною, хоч здебільшого містила той чи інший евристичний запит до минувшини у контексті творення певного народу / нації. Наприклад, за версією Ж. Мішле це питання формулювалося у такому вигляді: як «Франція утворила Францію» [2458]. Натомість у багатотомнику Т. Маколея головний зміст історії Англії вбачався в її «фізичному, моральному й розумовому поліпшенні» [2459].

Гранд-наративи з обсягу національних історій зазвичай спиралися на канони «великих стилів» ХІХ ст. – романтизму та позитивізму. Втім, уже позитивістське історіописання виплекало нову інтелектуальну хвилю, пов’язану із соціологізацією минувшини, котра, кінець-кінцем, висунула на авансцену історії

«масову людину». Відтак стався своєрідний «зсув» проблематики від вивчення буття окремих постатей і станів до студіювання масових явищ та процесів високого рівня загальності, які потребували інших дослідницьких стратегій й епістемологічних взірців.

Первісні орієнтири соціологізації історії другої половини ХІХ ст. пов’язували з візіями славнозвісних фундаторів позитивізму Г. Спенсера та О. Конта, зокрема навіть саме поняття «соціологія» вважали витвором останнього мислителя. На ниві історіописання ХІХ ст. позитивістська соціологізація, мабуть, найкраще була втілена у відомому, але незавершеному двотомнику Г.-Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії» (1857 – 1861), що розглядався як взірцева праця протягом 1860-х – 1870-х років.

Згодом поширилися марксистські ідеї, а наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. помітну популярність здобула візія Е. Дюркгайма, котрий уважав, що соціологія є своєрідним різновидом чи проекцією «просторової історії» і, заразом, об’єктивною наукою, позаяк вона спирається на студіювання «соціальних фактів», які не можна звести до певних факторів. Натомість ці факти мають певні самостійні прикмети, що справляють вплив на людину.

Така візія видавалася доволі привабливою дослідникам, зорієнтованим на всеосяжне, фактографічне представлення минувшини. Зокрема, деякі концепти соціологічної теорії Е. Дюркгайма прихильно сприймав М. Грушевський. Тим паче, що ця візія, котру відносили до «емпіричної соціології» і розглядали як реакцію на «органічну» та «психологічну школи» у соціології [2460], передбачала докладний фактографічний опис «горизонтального зрізу» минувшини.

У міжвоєнну добу М. Грушевський із неприхованою симпатією прокоментував спробу учнів Е. Дюркгайма відновити його соціологічну школу, зокрема зауважив, що розробка методу була «її найсильнішою стороною, бо ся Дюркгемова школа була властиво єдиним огнищем соціологічної методології» [2461]. Більше того, український історик уважав, що саме школа Е. Дюркгайма навчила дослідників «твердо і ясно оперувати «соціальними фактами»» [2462].

Водночас ідея каузального представлення історії, що побутувала ще на теренах «першого» позитивізму, себто від його «батьків-засновників», отримала нове підгрунтя на ниві Паризької соціологічної школи (Е. Дюркгайм, Л. ЛевіБрюль та ін.). Це – масова чи колективна свідомість («колективні уявлення»), якої дошукувалися у поведінці окремих осіб та людських спільнот. Отож у рецензійному огляді нової соціологічної та філософської літератури 1924 р. М. Грушевський досить точно зреферував означені інтелектуальні настрої, котрі, вочевидь, були йому близькими.

«Колективні представлення заховують рішаюче значення навіть на найвищих ступенях розвитку, які досі осягнено. Вже через присвоєння самої мови сучасна культурна людина попадає у власть творчости колєктиву і залежність від соціального окруження. – відзначає історик. – Приналежність до певної держави і національности теж має великий і сильний вплив не тільки на наше почуття і волю, але так само і на наше мишлення. Навіть в науці при ближчім розгляді часто помітні впливи колєктиву, чи тої соціальної творчости («колєктивних представлень»)» [2463].

Зрештою, настанова Е. Дюркгайма спричинилася до студіювання різноманітних спільнот, особливо соціальних й етнічних, суспільних структур та їхніх функцій, зокрема на ниві етнології первісних чи примітивних культур.

Нового імпульсу соціогуманітаристиці надав неокантіанський поворот, який упровадив і актуалізував ідею апріорного пізнання, позаяк його адепти вважали, що предмет та мова науки передують тому чи іншому досвіду. Відтоді думка про те, що історики мають конструювати об’єкти дослідження у своїй уяві стала одним із наріжних каменів історіописання впродовж усього ХХ ст.

Заразом неокантіанство не тільки суттєво розхитало, а й підважило еволюційні побудови, сперті на позитивістські засади, які досі вважалися надійним прихистком істориків від новітніх методологічних потрясінь. Досить гостро постало питання про «культурну вартість» історичних фактів [2464], що кидало ще один виклик класичному розумінню історизму, виплеканому впродовж усього ХІХ ст. Дехто з дослідників убачав у неокантіанстві нові можливості для філософського обгрунтування / оновлення старого історизму [2465].

Саме у полі таких знакових розломів «подієвої історії», спричинених соціологізацією та неокантіанством, розпочався перехід від традиційної / класичної до модерністської / некласичної історіографії, котрий суттєво трансформував стильові засади національних гранд-наративів. На зламі ХІХ – ХХ ст. великі оповіді вже не тільки сполучають різноманітні стильові основи, а й постають як багатоманітні, складні, строкаті, почасти суперечливі палітри відмінних дослідницьких стратегій та конкуруючих епістемологічних взірців.

На часі поставали розмаїті пропозиції щодо оновлення позитивізму, котрі сучасники часто-густо означували як «критичний» позитивізм. Скажімо, самобутня модернізація позитивізму з культурознавчої та психологічної перспектив досить добре простежується у багатотомній історії К. Лампрехта, яка постала на межі ХІХ – ХХ ст. Цей великий історичний наратив вибудуваний у вигляді конcтрукції низки епох німецького народу, які відображають взаємодію «духовних і матеріальних сил» та узгоджують домінування економічного поступу як рушія минувшини з відповідними соціально-психологічними і культурними стадіями суспільства: символічною (докласове суспільство), типологічною (раннє середньовіччя), конвенціональною (пізнє середньовіччя), індивідуалістичною (епохи Ренесансу та Просвітництва), суб’єктивною (доба романтизму), соціально-психологічною (епоха промислової революції у Німеччині) [2466].

Загалом великий текст К. Лампрехта (автор уважав себе істориком-психологом!) підпорядкований звичному позитивістському канону стадіальної концептуалізації, проте трансформований численними сюжетами про психологічні та культурні метаморфози «німецької свідомості», хоч і з відповідним економічним та соціальним рефреном, які «увінчалися» створенням національної держави [2467].

На початку ХХ ст. великий наратив, який раніше виношувався істориками як романтичний, згодом позитивістський – «критичний», сцієнтистський та начебто об’єктивістський проект «національної біографії», зазнає істотних інтелектуальних і культурних трансформацій. Та, попри ці перетворення, ідея сакралізації національного буття у часі та просторі, зокрема у ретроспективі, або у контексті прихованого чи очевидного футуристичного передбачення / пророцтва, залишається засадною у конструкціях гранд-наративів.

Показовим видається означення великого наративу М. Грушевського в одному з ювілейних привітань 1926 р. «Велика будівля історії України-Руси ще не закінчена, але її камінний фундамент закладено й могутні мури виведено на височінь, з якої видно долю народу в його минувшині і будучині. Історією минувшини твориться історія будучини», – зазначається у вітанні Українського інституту громадознавства, котре підписали М. Шаповал, О. Ейхельман, Н. Григориїв (Григоріїв) та М. Мандрика [2468]. «Величезною будівлею» української історії назвав найбільшу працю М. Грушевського М. Могилянський – його одинокий оборонець у розпал організованої й офіціозної кампанії на об’єднаному пленумі циклу філософії, соціології та циклу історії ВАУН 1931 р. [2469]

Вислід такого сприйняття багатотомника М. Грушевського споглядаємо у численних висловах-асоціаціях сучасників. Останні ототожнювали його «Історію України-Руси» з «найважнійшим, найвеличавійшим твором-монументом» (В. Герасимчук) [2470], «великим монументом» (М. Василенко) [2471], а також розглядали її як «першу монументальну синтетичну працю» (Д. Багалій) [2472] та «монументальну історію України-Русі» [2473], відводили цій роботі незаперечний статус «праці монументальної» (Д. Дорошенко) [2474], характеризували як «монументальний твір» (М. Кордуба) [2475], «монументальну працю» (М. Славінський) [2476], «монументальний твір», «монументальну працю наскрізь національну» (С. Томашівський) [2477] чи називали «монументальною «Історією України-Руси»» (І. Франко) [2478], монументальним десятитомником (Б. Крупницький) [2479], «вічним монументальним твором» (Ю. Лавріненко) [2480], «монументальними працями» (М. Яворський) [2481] і т. п. Зокрема, Б. Крупницький нарік дев’ятий том цієї праці М. Грушевського «монументальною монографією» [2482].

Більше того, навіть сучасні дослідники тою чи іншою мірою пов’язують і висвітлюють великий текст М. Грушевського у контексті монументалізму: «дав йому (українському народу. – Авт.) історичну метрику своєю монументальною «Історією України-Руси»» (Л. Винар) [2483], «монументальні дослідницькі досягнення» (Я. Дашкевич) [2484] та ін. Метафоричні асоціації щодо монументалізму багатотомника М. Грушевського побутували і у західних дослідників (Дж. Армстронг) [2485]. Відзначимо, що і сам М. Грушевський у листуванні 1920-х років неодноразово називає цю працю «великою історією» [2486], проте вживає це означення для вирізнення її з-поміж інших студій та проектів.

Наведені сентенції хоч-не-хоч нав’язують асоціації з епічними та героїчними складовими українського минулого, зокрема спричиняють пошуки ідеалістичних взірців, незважаючи на суворо окреслені документальність і об’єктивність викладу М. Грушевського, котрі постійно декларуються у його великому тексті. Та найважливішим видається те, що цей «монументальний» проект був наскрізь телеологічним, оскільки апріорі постулював кінцеву мету історичного руху – відродження українського народу / нації.

Отож від «Історії України-Руси», як і інших національних гранд-наративів, сучасники М. Грушевського тою чи іншою мірою очікували не стільки сцієнтистського й критичного прочитання минувшини, скільки відповідних «рецептів» організації національного життя, скерованих у майбуття. Тим більше, що надчасове і, заразом, морально-виховне призначення великої оповіді частогусто залишалося визначальним у її рецепції на полі тогочасної соціогуманітаристики та суспільно-політичної думки.

Зауважимо, що й сам автор «монументального» багатотомника тою чи іншою мірою поділяв погляди про виховні та соціальні функції історії, що почасти нав’язує асоціації з раціоналістично-просвітницькою парадигмою. «Історія в її примітивній, грубій формі, являється кінець-кінцем цементом, яким держиться всяке людське пожиття, всякий громадський зв’язок», – підкреслює історик в одній із розвідок [2487]

Зрештою, «монументальність» представлення національної минувшини у вигляді своєрідної цілісності розглядається як родова риса великих історій ХІХ – початку ХХ ст. Вдумливий і проникливий критик європейської культури кінця ХІХ ст. Ф.-В. Ніцше вважав, що «монументальний тип історії», зорієнтований на творення чогось великого, котре потребує взірців минувшини [2488].

Такою програмою, скерованою у майбуття, був проект новітнього українського відродження, який вимагав «монументальної» репрезентації національної минувшини, зокрема представлення її як певної цілісності в історичному часі та просторі. Вищезгаданий М. Кордуба розглядав «Історію України-Руси» з перспективи «українського рісорджіменту (італ. Risorgimento. – Авт.)», себто національного відродження [2489]. На думку О. Оглоблина, «саме історія цього відродження становить у концепції Грушевського основний зміст української історії 19 – 20 століття» [2490]. Водночас він обстоював думку, що «Грушевський великою мірою зв’язаний був з українською громадською думкою другої половини ХІХ століття» [2491].

Власне, пов’язаність М. Грушевського з традиціями української історичної та суспільно-політичної думки ХІХ ст. значною мірою визначала конструкцію його великого тексту. До того ж, на виразний зв’язок своєї студії з проектом українського національного відродження однозначно вказав і сам автор «Історії України-Руси» у передмові до першого видання першого тому (1898). «Мені мило, – писав М. Грушевський, – що вихід сеї книги припадає на столітє нашого відродження; нехай вона буде йому привітом» [2492].

Таке декларування призначення багатотомника у контексті столітнього ювілею публікації перших трьох частин поеми І. Котляревського «Енеїда» (1798), з котрою пов’язують початок нової української літератури і, водночас, уважають прологом до українського національного відродження ХІХ ст., видається показовим і навіть ключовим моментом!

«У нас – розсипана етнографічна маса, слабкі, майже призабуті історичні спомини, і тільки на західнім галицькім закрайчику [окраїні. – Авт.] – початки нового національного життя. В руках нашого покоління – національне відродженнє нашого народу, або – новий період національної деморалізації, зневіри і повної лєтаргії, з котрого нарід може й не прокинутися» – наголошує М. Грушевський в одному зі своїх публіцистичних творів [2493].

У іншій замітці він зауважує:

«Українське суспільство почасти загубило своє минуле, почасти втратило ключі до нього. Навіть доба, близькість і зв’язок із якою відчувався найбільш живо, – козацтво, – не стільки підносила енергію видовищем високого підйому народного життя, скільки пригнічувала її тим потрактуванням, яке давалося їй авторитетнішими представниками українських студій, самими українцями» [2494].

Варто відзначити і досить несприятливі соціокультурні передумови й інтелектуальні обставини, за яких розпочалася та тривала реалізація проекту М. Грушевського: роздвоєння культурного простору на підавстрійську і підросійську частини (сучасні дослідники навіть обстоюють тезу про двоцентровість тодішньої української науки [2495]), зародковість інституціональної мережі, зростаюча політизація українського руху, воєнні та революційні лихоліття, інерційність і провінційність мислення багатьох місцевих інтелектуалів, які дотримувалися подвійної малоросійської / імперської лояльності тощо.

Пізнавальна ситуація на обширах монархічної держави Романових у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., з одного боку, розгорталася у руслі специфікації чи виокремлення з імперського історіописання великоросійського національного дискурсу. З другого боку, постала течія, скерована на модернізацію «всеросійської» історії, що претендувала на концептуалізацію всієї східноєвропейської минувшини, зокрема української історії (К. Бестужев-Рюмін, Д. Іловайський, М. Устрялов та ін.) [2496].

Таким чином, М. Грушевському як автору-творцю великого національного наративу доводилося не тільки змагатися за демонтаж «звичайної» (імперської) схеми російської історії, а й реагувати на новітні дискурсивні практики, що вибудовувалися як навколо формації модерної російської національної ідентичності (М. Любавський, П. Мілюков, С. Платонов та ін.), так і у річищі старих і нових ревізій «всеросійського» минулого (М. Ростовцев та ін.) [2497].

Праві та монархічні кола надзвичайно гостро реагували на спроби М. Грушевського представити українську історію на теренах підросійської України. Приміром, намір М. Грушевського посісти 1907 р. кафедру російської історії університету Св. Володимира, яка звільнилася після смерті П. Голубовського, спричинив напрочуд інтенсивну і жорстку компанію проурядової преси. Український учений навіть звернутися до суду, щоб спростувати очевидний наклеп, оскільки лідер київських монархістів Б. Юзефович – син сумнозвісного М. Юзефовича охрестив його «ученим брехуном», а на судовому процесі назвав історичні студії М. Грушевського «науковими захопленнями політичного фанатика» [2498]. Втім, хоч Б. Юзефовичу спершу присудили 10 рублів штрафу та 3 дні домашнього арешту, проте згодом виправдали повністю за ухвалою Київської судової палати [2499]. Відтак справа з обранням М. Грушевського на кафедру російської історії зазнала цілковитого фіаско.

Відзначимо, що М. Грушевський майже одразу після публікації кількох томів «Історії України-Руси» планував видати її однією зі світових мов. Зокрема, у листі до Ф. Вовка від 8 вересня 1902 р. він розмірковує про можливості німецького перекладу, позаяк уважає, що такий захід «спричиниться до популяризації нашої національної ідеї» [2500]. Цей задум був реалізований лише почасти у вигляді видання німецького перекладу першого тому «Історії України-Руси» [2501].

Згадаємо і про спробу М. Грушевського підготувати й опублікувати російськомовну версію великого тексту, принаймні у вигляді серії витягів, які б мали представити українську історію, спершу доби Київської Русі [2502], пізніше – інших періодів. З обсягу цього проекту, крім згаданого тому, котрий відповідав 4 розділам першого тому другого українського видання, побачило світ ще 2 томи, присвячені козацькій минувшині [2503]. Проте велика оповідь М. Грушевського спричинила написання кількох авторських курсів із національної історії, призначених широкому загалу, зокрема «Очерк истории украинского народа» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «История украинского народа» (1914) та ін.

Врешті-решт, слід зупинитися й на особистості автора «Історії України-Руси», позаяк проект великого наративу апріорі потребує від ученого надзвичайного, гідного безмірного подиву дослідницького максималізму, величезного напруження та фантастичної працездатності, себто стійкого балансу високих інтелектуальних, психологічних та етичних якостей. Тим більше, що «тягар» великого тексту вимагав справді-таки жертовної, практично месіанської посвяти протягом усього свідомого життя!

«Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річчю, для якої час іще не наспів…», – зазначив М. Грушевський у своїй автобіографії [2504].

Б. Крупницький уважав, що такий підмурок у творчому профілі М. Грушевського вибудовувався на своєрідному сполученні релігійності з раціоналізмом, авторитарності з напрочуд сильним інтелектом [2505]. Сучасні вчені наголошують на етико-релігійному аскетизмі М. Грушевського [2506]. Значну роль у формації М. Грушевського як особистості й інтелектуала відіграла сімейна традиція, сперта на священицький пієтет до пам’яті предків та середовища їхнього буття [2507], в якій, очевидно, варто шукати витоки такої самопосвяти. Скажімо, М. Грушевський згадував свого батька як «тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи – не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої» [2508].

Безперечно ці риси чи навіть своєрідний «культ» працівника, що вражав сучасників, сповна успадкував і творець «Історії України-Руси». Наприклад, М. Слабченко, попри гострі змагання з М. Грушевським, уважав його людиною з «диявольською працездатністю, європейським кругозором, великим організ[аторським] хистом» [2509].

Проте автор великого тексту мав ще одну важливу інтелектуальну та культурну прикмету – енциклопедичний спосіб засвоєння й організації наукових знань, передусім, нестримний потяг до універсалізму! Недаремно з-поміж кількох тисяч праць ученого віднаходимо не тільки славнозвісні «Історію УкраїниРуси» та її супутницю – «Історію української літератури» (6 томів, 1923 – 1930) [2510], а й систематичний курс із всесвітньої історії (у 6 частинах) [2511], капітальну соціологічну студію – «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921), численні культурознавчі праці, белетристику й розлогу політичну публіцистику!

Власне, в особі М. Грушевського споглядаємо цікавий профіль українського інтелектуала-енциклопедиста кінця ХІХ – початку ХХ ст., що пов’язує його зі схожими (за дивовижною універсальністю й розмахом дослідницьких, культурних, політичних та інших практик) і, заразом, такими відмінними постатями М. Драгоманова та І. Франка. Такі роздуми примушують замислитися щодо формації типу інтелектуала-енциклопедиста на культурному полі тодішнього українства, котрі мимоволі асоціюються з цими особистостями.

Зауважимо, що, незважаючи на різноманітні оцінки М. Грушевського як політичного та громадсько-культурного діяча, особливо після доби української революції 1917 – 1921 рр., його найбільша праця розглядалася як «найповажніший духовий продукт останніх десятиліть на просторі всеї Руси-України» [2512]. Це інтелектуальне становище М. Грушевського та його великого тексту визнавалося більшістю політичних опонентів. Приміром, Д. Дорошенко у листі до С. Шелухина від 17 квітня 1924 р. зазначав:

«Грушевський, який би він не був несимпатичний як людина і як діяч, безперечно – видатний учений; зробив він дуже багато, і без його праць ніхто тепер, працюючи над історією України, обійтися не може, та довгий час не зможе обійтися й на далі» [2513].

У середині 1960-х років Ф. Шевченко у підготовчих матеріалах до відомої статті «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?», котра мала започаткувати його часткову реабілітацію як ученого занотував, що «Історія України-Руси» є першою багатотомною працею з історії українського народу. «Це твір світового значення, який належить до найзнаменитіших творів історич[ної] літератури», – наголосив Ф. Шевченко [2514].

Отже, у середовищі культурного українства «Історія України-Руси» набула особливого статусу і залишалася не тільки знаковою працею, а своєрідною основою, ба навіть відліком модерного українського історіописання, котру сприймали, заперечували повністю чи частково, доповнювали, відкидали новітні автори практично будь-яких візій або концепцій на ниві української історії. Та й сучасні дослідники висловлюють думку, що спадщина М. Грушевського – «це фундамент, на якому стоїть українська історична наука, але самого лише фундаменту для входження повністю відсепарованої української історії в історію світову, і навпаки, на жаль, замало» [2515].

Примітки

2448. Кордуба М. Академік Михайло Грушевський як історик (З нагоди ювілею) // ЛНВ. – 1926. – Т. 91, № 12. – С. 347.

2449. Грушевський М. На порозі століття (присвячено перемишльській українсько-руській громаді) // Там само. – 1901. – Т. 13, № 2. – С. 77

2450. Хобсбаум Э. Век Империи. 1875 – 1914 / Пер. с англ. Е. С. Юрченко, В. П. Белоножко; научн. ред. А. А. Егоров. – Ростов н /Д., 1999. – С. 219

2451. Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историко-библиографический обзор. – Харьков, 1861. – С. 62.

2452. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша // Куліш П. Твори: У 2 т. / Упоряд., прим. і вступ. ст. Є. Нахліка. – К., 1994. – Т. 1. – С. 262.

2453. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране / Упоряд. Р. С. Міщук; прим. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. – К., 1991. – С. 524.

2454. Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1917. – Ч. 4: [Європа в 1789 – 1848 рр.] – С. 107.

2455. Багалій Д. Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С. 569.

2456. А. Я. [Яцимирский А. И.] Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ – Львів, 1909. – Т. 7: Козацькі часи – до р. 1625. – Х, 624 с. // ИВ. – 1910. – Т. 121, № 8. – С. 1072.

2457. Багалій Д. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії (історикокритичний нарис) // ЧШ. – 1927. – № 1. – С. 171.

2458. Мішле. Історія Франції. Як Мішле написав свою книгу (Уривки з передмови 1869 р.) // Класики історичної науки / Ред., передм. та прим. Г. Рохкина. – [Харків], 1929. – С. 126.

2459. Маколей. Полное собрание сочинений. – 2-е испр. изд; под. общей ред. И. Л. Тиблена: В 15 т. – СПб. – М., 1866. – Т. 6: История Англии, ч. 1: От восшествия на престол Иакова ІІ. – С. 2.

2460. Штепа К. Соціологічна теорія релігії Е. Дюркгема і школа М. Грушевського // ЗНІСВ. – Ніжин, 1932. – Вип. 12. – С. 46.

2461. Грушевський М. Відродження французької соціологічної школи // ПГ. 1926 / За ред. К. Грушевської. – [К.], 1926. – Вип. 1/2. – С. 117.

2462. Його ж. Вступне слово // Там само. – С. ІІІ.

2463. Його ж. Рец. на кн.: Lévy-Brühl L. Das Denken der Naturvölker, in deutscher Übersetzung herausgegeben und eingeleitet von Dr. Wilhelm Jerusalem. – Wien und Leipzig: W. Braumüller, 1921. – XII, 352 s.; La mentalité primitive par L. Lévy-Bruhl (Bibliotéque de philosophie contemporaine – Traveaux de l’Année sociologique). – Paris: F. Alcan,1922. – III, 537 p.; Jerusalem W. Soziologie des Erkennens (Kölner Vierteljahrshefte für Sozialwissenschaften. I Jhrg. – 1921. – Heft 3); Thurnwald R. Zum gegenwärtigen Stande der Völkerpsychologie (Köln, Vierteljahrshefte. IV Jhrg. – 1924. – Heft 1 – 2) // Україна. – 1924. – № 4. – С. 152 – 153.

2464. Кордуба М. Огляд захiдно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1899 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // ЗНТШ (Львів). – 1900. – Т. 37. – С. 1.

2465. Франк С. Л. Очерк методологии общественных наук. – М., 1922. – С. 25.

2466. Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – СПб., 2006. – Т. 2: Образы прошлого. – С. 294.

2467. Лампрехт К. История германского народа / Пер. с нем. П. Николаева. – М., 1894. – Т. 1, ч. 1/2. – С. 20.

2468. Ювілей академіка М. С. Грушевського 1866 – 1926. І. Ювілейні засідання. ІІ. Привітання. – К., 1927. – С. 127.

2469. Стенограма дискусії на доповідь акад. В. О. Юринця «Соціологічні погляди акад. М. Грушевського» на об’єднаному пленумі філософії, соціології та циклу історії ВУАН [машинопис; 1931 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 14628. – Арк. 126.

2470. Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ (Львів). – 1922. – Т. 133. – С. 8.

2471. Ювілей академіка М. С. Грушевського. – С. 27.

2472. Там само. – С. 8.

2473. Багалій Дм. Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріалізму (Рец. на кн.: Яворський М. І. Нарис історії України. – К.: ДВУ, 1923. – Ч. 1. – VIII, 188 с.) // ЧШ. – 1923. – № 9. – С. 147.

2474. Дорошенко Д. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ – Львів, 1913. Т. 8, ч. 1. – 315 с. // ЛНВ. – 1913. – Т. 64, № 11. – С. 377; Його ж. Огляд української історіографії / Упорядк. та вступн. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. – 3-е вид., репринт. – К., 1996. – С. 193.

2475. Кордуба М. Михайло Грушевський як учений [переклад статті з «Przegląd Historyczny». – 1935. – № 12] // УІ. – 1984. – № 1/4. – С. 37.

2476. Славинский М. Рец. на кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ – Львів, 1909. – Т. 7: Козацькі часи – до р. 1625. – 628, Х с. // ВЕ. – 1909. – № 11. – С. 419.

2477. Томашівський С. Нова книжка – нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – СПб., 1904 // ЛНВ. – 1905. – Т. 29, № 1. – С. 44, 45.

2478. Франко І. Причинки до Історії України-Руси. – Львів, 1912. – С. 153.

2479. Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків XX cт. (народники і державники): IІІ. Михайло Грушевський // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 96.

2480. Лавріненко Ю. Михайло Грушевський (літературна сильвета) // Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917 – 1933. Поезія. – Проза. – Драма. – Есей. – 3-є вид. – К., 2004. – С. 918.

2481. Яворський М. Проблема української націонал-демократичної революції у 1917 р., її історичні основи та її рухові сили // Яворський М. На історичному фронті. Збірка статтів. – Б. м., 1929. – Т. 1. – С. 151.

2482. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ – XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII – XX cт. // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 10.

2483. Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток. – Київ – Львів – Париж – Нью-Йорк – Торонто, 1998. – C. 37.

2484. Дашкевич Я. Р. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24 – 25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.). – Львів, 1999. – С. 85.

2485. Будурович Б. Михайло Грушевський в оцінці західно-європейської і американської історіографії // ВШ. – 1967. – № 2. – С. 179.

2486. Лист акад. М. С. Грушевського до секретаря ВУЦВК О. І. Буценка в справі поновлення видання часопису «Україна» та інших видань історичних установ (липень 1924 р.) // Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – С. 219.

2487. Грушевський М. Історія й її соціально-виховуюче значеннє // Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 56.

2488. Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Ницше Ф. Сочинения: В 2 т / Сост., ред., вступ. ст. и. прим. К. А. Свасьяна. – М., 1990. – Т. 1. – С. 174.

2489. Кордуба М. Академік Михайло Грушевський… – С. 350.

2490. Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19 – 20 століття (до 1917 року). – Мюнхен – Нью-Йорк, 1973. – С. 3.

2491. Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.істор. відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 292. – Арк. 43.

2492. Грушевський М. [Передмова] // Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. – Львів, 1898. – Т. 1 [1-е вид.]: До початку ХІ віка. – С. [1].

2493. Його ж. По виборах // Його ж. Наша політика. – Львів, 1911. – С. 117.

2494. Его же. Украина и украинство // УЖ. – 1912. – № 1. – С. 12 – 13.

2495. Зайцева З. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія. – К., 2006. – С. 348.

2496. Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. – Edmonton, 1992. – P. 106 – 107, 134 – 135; Idem. Rival Grand Narratives of National History. Russian / Soviet, Polish and Ukrainian Accounts of Ukraine’s past (1772 – 1991) // Österreichische-Osthefte. Zeitschrift für Mittel-, Ost und Südosteuropaforschung. – Wien, 2000. – Jahrgang 42, h. 3/4. – S. 146 – 147; Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. – К., 2011. – С. 116 – 117.

2497. Плохій С. Вказ. праця. – С. 119 – 122, 157 – 159.

2498. Разбор дела в Киевском Окружном Суде (Киевлянин. 1907 года, № 280) // К вопросу о кандидатуре на кафедру русской истории в университете св. Владимира професора Львовского университета Михаила Грушевского. – К., 1908. – С. 26.

2499. Разбор дела в Киевской Судебной Палате (Киевлянин. 1908 года, № 17) // Там же. – С. 35.

2500. Листування Михайла Грушевського [з М. Біляшівським, Ф. Вовком, В. Дорошенком та В. Липинським] / Ред. Л. Винар; упор. Р. Майборода, В. Наулко, Г. Бурлака, І. Гирич. – Київ – Нью-Йорк, 2001. – С. 167.

2501. Hruševśkyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes / autorisierte Übersetzung aus der zweiten ukrainischen Ausgabe. – Leipzig, 1906. – Bd. 1: Urgeschichte des Landes und des Volkes. Anfänge des Kijever Staates. – VIII, 754 s.

2502. Грушевский М. Киевская Русь / Извлечение из 2-го укр. изд. – СПб., 1911. – Т. 1: Введение. Территория и население в эпоху образования государства. – С. ІІІ.

2503. Его же. История Украинского козачества: До соединения с Московским государством / Извлечение из 7 и 8 т. «Історії України-Руси». – К., 1913. – Т. 1: До начала XVII в. – 408 с.; То же. – К., 1914. – Т. 2: Первые десятилетия XVII в. – 476 с. Відгуки на появу цих томів див.: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. – Київ – Дрогобич, 2008. – С. 119 – 121.

2504. Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. – Нью-Йорк – Мюнхен – Торонто, 1981. – С. 18.

2505. Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми… – С. 97, 99.

2506. Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття // Михайло Грушевський і українська історична наука… – С. 32.

2507. Кучеренко М. О., Панькова С. М., Шевчук Г. В. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського) / Наук. ред. Л. Винар. – К., 2006. – 662 с.

2508. Грушевський М. Спомини / Публ. та прим. С. Білоконя; передмова Ф. Шевченка // Київ. – 1988. – № 9. – С. 125.

2509. Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882 – 1952). – Дн., 2004. – С. 78.

2510. Дописувачі по інший бік радянського кордону вважали, що існують рукописи принаймні ще кількох томів «Історії української літератури», доведених до революції 1848 р. Див., докладніше: М-ський М. [Мочульський М.] Надмогильний пам’ятник і літературна спадщина М. Грушевського // Діло (Львів). – 1937, 7 лют. – № 27. – С. 5 – 6; Новий і останній том Історії М. Грушевського // Тризуб (Париж). – 1937. – № 6. – С. 29.

2511. Ця студія готувалася у двох версіях – «вузькій» (популярній) та «ширшій» (науковій) протягом 1915 – 1916 рр., коли М. Грушевський перебував на засланні у Симбірську та Казані, а також після переїзду до Москви. Крім того, автор сподівався продати російськомовний переклад «Всесвітньої історії» московському кооперативному товариству видавничої та друкарської справи «Задруга», проте не реалізував цього задуму.

Див.: Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. – С. 28; Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 110 – 111; Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського… – С. 190.

«Ширша» версія «Всесвітньої історії» мала вийти у вигляді низки окремих студій, з яких були опубліковані тільки дві праці – «Середні віки Європи» (К., 1917) та «Старинна історія. Греко-римський світ» (К., 1918). Рукопис першої студії М. Грушевського, з якого мав розпочатися цикл праць із всесвітньої історії, присвячений найстаршим культурам Давнього Сходу, загинув у пожежі будинку Грушевських під час артилерійського обстрілу Києва у січні 1918 р. більшовицькими військами під приводом М. Муравйова. Див.:

Грушевський М. Старинна історія. Греко-римський світ. – К., 1918. – С. 2; Корчинський М. Коли горів дім Михайла Грушевського (8 січня 1918 р.) // Діло (Львів). – 1937, 27 берез. – № 67. – С. 7;

«Вужча» версія планувалася у семи частинах, але тільки шість частин було опубліковано упродовж 1917 – 1918 рр. Див.: Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1917 – 1918. – Ч. 1 – 6.

Вважають, що сьома частина, присвячена початку ХХ ст. («Останні десятиліття») й анонсована друкарнею акціонерного товариства «Петро Барський в Київі», світу так і не побачила. Скорочений і адаптований до дидактичних потреб «вузький» варіант цього огляду всесвітньої історії був опублікований 1920 р. Див.:

Грушевський М. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. – Київ – [Wien], 1920. – Ч. 1 – 2.

2512. Томашівський С. Нова книжка… – С. 43.

2513. Дорошенко Д. І. – Шелухин С. П. [автограф; 17 квіт. 1924 р.]. У збірці: «Листи від Демченко, Денисенко, Дорошенко, Деметренко, Зеркаль, Ісаєвич та інших осіб на літери Д – З – І [до С. Шелухина]» // ЦДАВО України. – Ф. 3695. – Оп. 1. – Спр. 238. – Арк. 64.

2514. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали до 100-річчя з дня народження М. С. Грушевського [автограф; м. Київ, 1966 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 795. – Арк. 19.

2515. Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII – XX ст. – К., 2002. – С. 62.