2.3.3. Оболонь, дніпровські острови та інші ділянки заплави в давньоруський час
Парнікоза І.Ю.
Зросли ж тут руси в завірюсі
Чи ті, що потім вийшли в русів,
Випростувались тут, на лузі,
Колись!
Прогупотіли літ буй-тури.
З лози і глини впали мури.
Зарубинецької культури
Пропав мотив.
Та ми з боліт і чорториїв
Зіперлися об горній Київ.
Віків золоточолий вияв
Горить.
І. Драч, «На Оболоні»
Оболонь Необхідно зазначити, що під Оболонню у давньоруський час розумівся сучасний північний Поділ, а не сучасна розлога Оболонь, що на південь простирається майже до Вишгорода. Як ми пам’ятаємо, саме на Оболоні локалізувалися вже неолітичні та зарубинецькі поселення. Оболонь у літописі згадується під назвою «Болонье». Сучасна і ця назви, на нашу думку, походять від універсального давнього слов’янського слова, що позначало заплавні луки. Адже слово «абалона», яке позначає заплаву, збереглось у сучасній білоруській мові, а у польській також є слово «Blonia» у значенні „луки”. Дослідниця походження топоніму «Оболонь» О. Смаль зазначає, що у східнослов’янських мовах давнішим первинним значенням слова болонь (болоння, оболонь, оболоння) повинно бути «низина біля річки, вкрита травою». На українському мовному ґрунті воно не зазнало великих мовних зрушень, а тільки розширило своє значення. Цікаво, що урочище з аналогічною назвою Оболоння зафіксовано у ХVI ст. і на лівому березі, як куток с. Вигурівщина (Смаль, 1999). За свідченням Т. Пархоменко, цей топонім у різних формах можна відшукати і в інших східнослов’янських містах, розташованих на річках.
Рис. 2.3.3.1. Оболонь на трьохверстній мапі Київської та Полтавської губернії Шуберта, основа 1868 – 1869 рр.
Рис. 2.3.3.2. Давньоруський меч ХІ ст., знайдений на Оболоні 1971 р. Навершя та перехрестя з золотою інкрустацією, за (Новое в археологии Киева, 1981)
Починаючи з XV ст., у Холмі на північ від міста існувало передмістя Блоні (Błońie), яке вірогідно, розміщувалося на заплавних луках р. Угерки. В XVII ст. існувала вулиця Блоньська (Błońska). Пізніше передмістя називалося Оболонню, про що свідчить сучасна (Chełm i Chełmskie w dziejach, 1996).
«Болоньє» у контексті Києва згадується у літописі під 1096, 1151, 1161 та 1174 р. Як виглядала у давньоруський час Оболонь? Імовірно, вона не зазнала великих топографічних змін до ХІХ ст. Північна ж частина Оболоні там, де наразі знаходиться Оболонська затока, на мапі Київської та Полтавської губернії 1915 р., складеної за зйомкою 1868 р., показана, як відділений замуленим рукавом Дніпра острів Чачин.
Песій острів. У популярній літературі про Київ (Вовк, Стеклов, 2002) можна відшукати згадку про так званий Песій (пізніше начебто Лейтарський) острів, вірніше, острівець, що начебто розташований першим в архіпелазі Київських островів і загадується у літописі. Топонім «Песій острів» стосовно Києва дійсно існує. Він згадується у літописі лише один раз 1169 р. у зв’язку з розповіддю про «облудного владику Федорця (Феодора) з Володимира із святої Богородиці церкви Золотоверхої і з усієї землі Ростовської». У перекладі Леоніда Махновця це звучить так:
“Отож послав його князь Андрій до митрополита в Київ, а митрополит Костянтин обвинуватив його за всі злочини і повелів одвести його на Песій острів. І там його скалічили: і язика урізали, яко лиходію-єретику, і руку праву одсікли, і очі йому вийняли, тому що хулу він вимовив на святую Богородицю” ().
У своєму коментарі Л. Махновець так коментує локалізацію острова Песій:
«Песій острів на Дніпрі, за 2 км нижче від устя Десни; у XVIII ст. о. Лейтарський (Рейтарський) між п. рукавом Дніпра Собачим Горлом і основним руслом ріки; нині — безіменна коса між затокою Собачим Горлом і п. бер. Дніпра; рельєф змінений».
Він також показує його на мапі реконструкції локалізації давньоруських топонімів (Рис. 2.3.3.13). На чому базується така локалізація? Дійсно, на деяких мапах кінця ХІХ ст., коли почали зображати північну частину правобережної заплави Дніпра у Києві, на акваторії Дніпра приблизно на місці сучасної коси затоки Собаче Гирло зображено досить великий острів. Найбільш точну інформацію дає мапа 1914 р., на якій не тільки можна побачити косу у майже сучасному стані, але і побачити рештки протоки, яка відділяла її з півночі та сходу від правого берега. Дана протока на мапі підписана як протока Собаче Горло – звідки і пізніша назва. Проте сучасна спроба асоціації літописного о. Песій з сучасною косою Собаче горло на основі подібності назв ХІІ та ХХ ст., між якими більше 800 років, виглядає більш ніж гіпотетичною.
Рис. 2.3.3.4. Острів на місці сучасної коси затоки Собаче Гирло (1) на трьохверстній мапі Київської та Полтавської губернії Шуберта, основа 1868 – 1869 рр.
Рис. 2.3.3.5. Коса (1) та протока Собаче Горло (2) на мапі 1914 р.
Що стосується топоніма Лейтарський (Рейтарський), то його походження, а також джерела де він фігурує, нам не відомі.
Муромець – острів на північ від Труханового, що до 1777 р. був з’єднаний з останнім довгим перешийком. Безпосередньо в літописі не згадується. Проте наявні численні спекуляції щодо його назви та значення в давньоруський час. Краєзнавець Л.А. Пономаренко вважає, що о. Муромець (колишній “Муравець”) зобов’язаний своєю назвою траві-мураві, що там росте (Дзівалтовський, 2004). Втім, під “травою-муравою” тоді і зараз розуміли дуже стійку до витоптування рослину – спориш (Polygonum aviculare L.). Однак соковиті луки Муромця – то не вибиті дороги. За іншою версією, назва Муромець пов’язана з розташуванням тут, біля гирла Десни, богатирської застави (для зупинки тих торгових суден, які, щоб не сплачувати подать у Києві, пливли Чорториєм, (). Вказується, що Десенка-Чорторий – південний рукав Десни, був зручнішим для тих, хто бажав обійти Київ. У районі впадання північного рукава до Дніпра розташовувався київський перевіз. Одним з богатирів, які несли тут варту, як вважають автори цієї версії, міг бути Ілля Муромець. На нашу думку, у цій версії більше фольклору, ніж історичної дійсності.
Натомість, слід зазначити, що глибшим Чорториєм дійсно користувалися під час судноплавства повз Київ, а те, що о. Муромець вже за часів Київської Русі був залучений до господарювання, підтверджується відкриттям городища на його східній частині – тепер самостійному о. Лопухуватому. Городище ХІІ-ХІІІ ст. розташовується у південній частині сучасного острова Лопуховатий (цей острів є частиною колишнього острова Муромець, від’єднанню під час забору ґрунту для гідронамиву) біля озера Лопух (1905, а потім Лопуховате). Відкрито (1982) і обстежено (1990) М.А. Сагайдаком (Сагайдак, 2004; Пам’ятки.., 2007). На місцевості проглядається овальна підвищена над заплавою ділянка. Категорія охорони: місцева згідно до Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 14.08.1998 № 1678.
Рис. 2.3.3.6. Загальний вигляд давньоруського городища на острові Муромець
Рис. 2.3.3.7. Розташування давньоруського городища на о. Муромець на супутниковій мапі Києва
Найбільш правдоподібну версію, походження назви острова, на нашу думку запропонувала дослідниця київської топоніміки О. Смаль. Вона показала, що назва острова може походити від розташованого на ньому заплавного озера Муравка (Смаль, 2008).
Рис. 2.3.3.8. Озеро Муравка серед інших заплавних озер острова Муромець на мапі Києва 1905 р.
Долобське озеро – згаданий у літописі топонім, найімовірніше пов’язаний з Трухановим островом. В 1103 р. з ініціативи князя Володимира Мономаха (київський великий князь, 1113-1125 р.р.) відбувся з’їзд князів щодо оборони південно-руського прикордоння від половців:
«В лето 6611. Вложи Богъ ву серьдце Русьскимь княземъ мысль благу, Святополку [и] Володимиру, и снястася думати на Долобьске; и седее Святополкь се своею дружиною, а Володимеръ съ своею дружиною, а въ единомь шатръ». Через вісім років у 1111 р. з ініціативи Мономаха князі знову зустрічаються біля Долобського: «И приде Володимеръ, и сретостася на Долобьске, и седоша ве единомъ шатре» (Толочко, 1970).
1151 р., коли як Юрій Долгорукий прагнув непомітно обійти Київ, він пустив свої лодії Чорториєм та Долобським озером, звідки плив Золочею:
«И оттоле Гюрги сгадавъ с Володимеромъ съ Давидовичемъ… и с Половци, и хотяшимъ внизъ пойти къ Витечевьскому броду, не смеющиимъ же имъ пустити лодии мимо Киевъ, но пустишая е во озеро Дулебское и оттоле волочиша берегомъ в Золотчу. По Золотчи же внидоша во Днепръ лодъе ихъ»(Літопис руський, 1989).
Рис. 2.3.3.9. Половці ведуть до полону знемагаючих руських полонених. Мініатюра, Радзивілловський літопис
Рис. 2.3.3.10. «Перемовини князів», худ. С.В. Іванов. Імовірно так викладали вони і біля озера Долобське на Трухановому острові
Чи не першу спробу пояснити походження топоніму здійснив М. (Е.) В. Шарлемань. Зокрема, він писав:
«Виникає порівняння назв: «Поділ» з «Долобським». Це слова одного значення від пня «дол», а поява в деяких літописах варіанта «Дулебское» наводить його на думку, що ця назва походить від етноніма «дулеби» (як називали слов’янське плем’я на Волині)(Шарлемань, 1959).
На думку ж О. Смаль, з дулібами ця назва не має нічого спільного. Натомість зближення мікротопоніма Долобське (Долобськ, Долобський) та апелятиву долина (дол) може бути слушною, але з більш розширеним значенням, ніж те, що пропонує М. (Е.) В. Шарлемань. Дослідниця вважає, що первинно ця назва могла означати «долина, що заповнюється водою». Це підтверджують історичні та фізико-географічні дані:
«Серед цього (Труханового) острова знаходиться давнє озеро, яке весною заповнюється водою, що називається Долобським» (Киев, 1881).
У той самий час найправдоподібнішою версією вона вважає походження цієї назви від слова довбати, але не у значенні довбати човна-довбанку, а у плані того, що річкові рукави пробивають (видовбують) собі нові русла. З часом назва Долобецьке озеро трансформувалася у Довбичку (Смаль, 2000). Загалом топонім Долобське озеро виявився дуже живучим. Урочище продовжує загадуватися у літописах 1508, 1510, і навіть наприкінці ХVIІ ст. у царській грамоті Микільському монастирю, а також у ХVIІІ та ХІХ ст. Це може свідчити про значущість і загальну відомість цього урочища у давнину (Рибаков, 1997).
Рис. 2.3.3.10а. Сучасна Долобецька протока в місці колишнього Долобського озера
Не зважаючи на наявність певної історичної традиції використання цього топоніму, впродовж усього часу дослідження краєзнавці не можуть дійти згоди, де ж конкретно на заплаві розташовувалося Долобське озеро. Частина дослідників, першим з яких був напевне М. В. Шарлемань, пов’язувала локалізацію цього озера з Трухановим островом. В. Шарлемань, пов’язуючи Долобське озеро з Трухановим (до його думки приєднуємося і ми), зазначав:
«…давнє Долобське «озеро», правильніше Долобський старик та урочище, що його оточувало, були на Трухановому острові й збереглися до нашого часу під назвою Старика або Десьонки (мається на увазі саме фрагмент заострівного рукава-другого струменя у грилі Десни, Матвіївська затока, стара назва якої також Старик – авт.) та урочища під зміненою назвою Довбичка, або Долбичка. Жителі місцевих сіл добре знають ці останні назви, інших назв місцевість не мала. Очевидно на цій підставі приплав у південній частині Труханового острова поруч з гирлом сучасної Десьонки носить назву «Довбичка». Цікаво зауважити.., що в кінці ХІХ ст. та на початку ХХ ст. на південному кінці Труханового острова була також затока, яку людність називала «Довбик» (Шарлемань, 1959).
Повідомлення М. (Е.) В. Шарлеманя відповідає свідченню М. Берлінського, який зазначав що:
«на одному з островів було видно залишок Долобського озера, яке колись з’єднувалося з Чорториєю» (Берлінський, 1991).
Підтвердження локалізації Долобецького озера на Трухановому знаходимо у грамоті Сигізмунда І від 1510 р., що передає оз. Долобське у володіння Микільському монастирю:
«И мы им на то дали сесь наш лист: нехай они тое озеро наше Долобеск с устьем в острове Тихонове держат».
«Озеро Долобоцкое» на Трухановому острові згадується у документах ХVIII ст., існують і свідчення ХІХ ст. (Коротка історична довідка з архіву В.І. Дзівалтовського).
Рис. 2.3.3.11. Зустріч князів в Києві біля Долобського озера, 1103 р.
Рис. 2.3.3.12. Абриси київських островів, 1865 р., Долобське озеро позначено -1
Отже, локалізація Долобського озера пов’язана з сучасним Долобецьким островом, який у XII-ХІХ ст. становив собою найбільш східну частину Труханового острова, і відділявся від решти острова затокою, що, напевне, і звалася Дулебським (Долобським) озером. У наш час це Долобецька протока (Довбичка).
Зазначимо, що деякі автори припускали й іншу локалізацію Долобського озера. Так, путівник К. Широцького на початку ХХ ст. стверджує, що ці зустрічі чи, принаймні, зустріч 1103 р., відбувалися на північному кінці Труханового, де було локалізоване с. Увятичи (Шероцкий, 1917). Подекуди стверджується, що ця зустріч відбулася на городищі поблизу озера Гнилуша (про нього див. далі). Приблизно те саме стверджував і М.С. Грушевський, розміщуючи місце зустрічей князів десь навпроти Вальковського острова на лівому березі р. Десни, адже Гнилуша є старицею лівого рукава деснянського гирла – Чорторию-Десенки (Коротка історична довідка з архіву В.І. Дзівалтовського). Зауважимо також, що частина дослідників, як то Л. Махновець, відносила місце зустрічі до якогось з лівобережних заплавних озер чи взагалі на південь від Києва (Толочко, 1970). Думки ці є нічим іншим, як здогадками авторів, і якимись джерелами чи артефактами не підкріплені.
Рис. 2.3.3.13. Спроба локалізації літописних топонімів долини Дніпра на мапі Києва Л.Махновця дуже дискусійна
Рис. 2.3.3.14. Київ, 1240 р., реконструкція Д. Вортмана
Для зборів біля Долобського озера князі мали використовувати нейтральну територію. Дійсно, всі дніпровські острови у той час до Києва не відносилися. Найближчим з боку суходільного Чернігівського тракту був саме Долобський півострів. Цілком можливо, що саме тут десь і було розташоване місце зустрічей князів, тим більше, що за думкою Г. Ю. Івакіна через Труханів острів могла проходити дніпровська переправа Х-ХVIII ст. (Івакін, 2003).
Літопис не дає інформації про розташування тут якихось капітальних споруд, розповідаючи про те, що наради відбувались у польових шатрах.
Інститутом археології НАН України у різних частинах Труханового острова виявлено артефакти Х-ХІІІ ст. У різні часи тут знайдено кістень, скляні браслети, кераміку ХІ-ХІІ ст., залізний шлак та ін., але у силу природних умов (заплавний режим) залягання культурного шару поки не виявлено (Коротка історична довідка, з архіву В.І. Дзівалтовського). Однак, як вважають археологи, оскільки ця територія впродовж останніх 60 років не була зоною житлового чи промислового будівництва, тут можливе виявлення нових поселень та інших археологічних об’єктів (Івакін, 2003).
Зазначимо, що у давньоруські часи дніпровські острови були не тільки місцем господарювання чи перемовин, але і слугували плацдармом для нападів кочовиків на київські передмістя, що підтверджується літописними згадками: наприклад, напад новгород-сіверського князя Ігоря разом з половецьким ханом Кончаком 1180 р. У цей час війська майбутнього героя «Слова о полку Ігоровім», що, імовірно, підішли Десною, розташувалися поблизу від Долобського озера. Князь привів з собою половців і, розбивши табір, сподіваючись на свою силу, не виставив сторожу.
«Половецъ же бе много и лежахуть безь боязни, надеючеся на силу свою и на Игоревъ полкъ, и без стороже» (Толочко, 1970).
Цю думку також підтверджує знахідка бронзового ідола у Матвіївській затоці Труханового острова 1966 р. За припущенням вчених, статуетка є ідолом одного зі степових кочових народів: печенігів, торків чи половців (Телегин, 1967; Толочко, 1970).
Рис. 2.3.3.15. Бронзовий ідол, знайдений у Матвіївській затоці (за Толочко, 1970)
Рис. 2.3.3.16. Прізвище Трухан зустрічається серед мешканців Києва навіть в ХХ ст.
Серед краєзнавців широко поширене уявлення, що свою назву Труханів острів отримав за часів київського князя Святополка Ізяславича (1093-1113 р.) – одна з його дружин була донькою половецького хана Тугоркана та мала резиденцію на острові (Київ, туристичний путівник, 2001; Ковалинський, 2008). Втім цю версію підтверджує тільки той факт, що князь Святополк Ізяславич дійсно був зятем Тугоркана.
Рис. 2.3.3.17. Князь Святополк Ізяславович – зображення при вході до Михайлівського злотоверхого монастиря в Києві
Рис. 2.3.3.18. Київські краєзнавці часто виводять назву Труханового острова від ім’я половецького хана Тугоркана, з донькою якого був одружений Святополк Ізяславович
Натомість спеціальне дослідження присвячене топоніміці назви Труханів острів провела О. Смаль. Вона зібрала подібних за звучанням до слова «Труханів» оніми з Новгородських земель, що як відомо з половцями не стикалися. На основі зібраних фактичних матеріалів дослідниця стверджує, що мотиватором топооснови слова «Труханів» та пов’язаних з ним онімів є ім’я Трифон. У видозміненому варіанті воно могло дати початок назві острова у Києві чи села Труфанів на Львівщині. Відомо також, що з посиленням централізації влади від первинних колективів від’єднувалися окремі індивіди (чи колективи), як закладали свої господарства, в основі яких фігурувало ім’я засновника, оформлене присвійними суфіксами: -ів, -ев, -ин. Слід зазначити, що чуже давньоруській системі Ф могло замінитися на П чи Х. Зауважимо, що на білоруській території у XVI-XVII ст. зареєстровано ім’я Трифон у вигляді Трухон, на українській же переважає форма з Х (Трухан, Трухон, Трихан, Трихон), у той час як на російській частіше трапляється форма Труфон (Труфан), (Смаль, 2004).
Зауважимо, що М. Шарлемань ще в кінці 1950-х рр. підняв питання про те що Долобське озеро це пам'ятка історії і має бути збережена (Шарлемань, 1959).
Радосинь, Радунь найімовірніше гідроніми, які відносяться до старих варіантів русла – меандрів заострівного рукава Десни в північній частині лівобережної заплави. Використовувалися в давньоруський час. Гідронім "Радунка" продовжував використовуватися і в пізньому середньовіччі та зберігся до нашого часу в назві озера на колишній Воскресенській слобідці – оз. Радунка.
Староріччя (рукав, меандр) починалося з Десенки в районі сучасних реліктових озер на захід від решток с. Вигурівщина, далі проходив по трасі суч. оз. Гнилуша і далі на південь рукав через Воскресенську Слобідку – реліктове озеро Радунка і впадав двома рукавами вище та нижче суч. урочища Горбачиха. Залишками останніх сьогодні є озеро Малинівка, та озера на території масиву Русанівських садів.
В давньоруських літописах фігурують дві назви: Радосинь та Радунь. Радосинь, зокрема, згадується у 1111 р., коли Володимир Мономах
«..та же приступе на церковь и оттуда к городцю; то бяше Володимер на Радосыни…» та 1146 р. «…и совокупи Всеволод братю свою на Радосыни..».
Про Радунь існує повідомлення Іпатіївського літопису від 1151 р., яке повідомляє, що князь Юрій Долгорукий Десною підійшов до Києва:
«и поиде Гюрги к Киеву и сташа в Родуни».
На думку П. Толочка (1970), слово «Радунь» – найімовірніше інша форма звучання назви староріччя, а не назва тільки одного сучасного заплавного озера. Отже обидва терміни: Радосинь та Радунь, імовірно, були рівнозначними або майже рівнозначними. Проте ми не можемо чітко вказати до якого саме староріччя лівобережної заплави вони в цей час відносилися.
Згадки про Радунь та Радосинь також дещо пов’язані з існуванням в цьому районі городища – «Городця», про який наша розповідь трохи пізніше. Тут лише зауважимо, що в випадку необхідності доступу до цього городища з Десенки, меандр, на якому він був розташований мова мати достатню водність для заходу суден.
Рис. 2.3.3.19. Траса староріччя заострівного рукава Десни – Десенки на мапі маєтків Київського Пустельно-Микільського монастиря 1719 р.
Рис. 2.3.3.20. Схема староріччя Десенки – Радосині (Радуні)? на мапі Києва 1855 р. Показано що староріччя це було повноводнішим ніж скажімо на поч. ХХ ст.
В пізньосередньовічних джерелах поряд з назвою Радунка фігурує назва Гнилуша – проте не для озера а цілого рукава. Тексти тогочасних розмежувань сіл Вигурівщини та Троєщини містять розрізнення двох рукавів Радунки та Гнилуши, що може бути пов’язано, як з рівнозначністю цих назва, так і тим, що існували два взаємопов’язані меандри з різними назвами. Наявність меандрів першого, другого та наступних порядків наразі є добре помітним на не трансформованій заплаві Десни на північ від Києва. На основі документів архіву київських монастирів в 1890 р. В. Гошкевич так резюмував інформацію на тему зазначених рукавів-меандрів:
«1. Річка Радунка має бути визнана за східний проток Десни. Виходила вона з Десни у с. Троєщини, огинала його, повертала на південь і протікала паралельно Чорториї, знову впадаючи в Десну дещо нижче с. Вигурівщини. Середня течія Радунки, за оповіданням очевидця, пересипана піском біля 1674 р., а «затонецъ заросъ лопухомъ» (Связка документов Михайловск. Монастыря Л. 135 №137, Оп. 209).
Так, що вже у 1704 р. вона представляла собою низку озер та боліт, «шаваромъ и иншимъ зеліемъ позаросталихъ». На трьохверстній мапі Генерального штабу (мапа Шуберта – авт..) видно початок Радунки у с. Троещини та два вузьких озера в нижній частині старого русла: одне довжиною у ½ версти проти нижнього кінця острова Муромець в далі друге, довжиною біля 2 верст; у закінчення його ж, близько до берега Чорторою, позначено на мапі ще два маленьких озерця.
2. Річка Гнилуша витікала з Чорторою між селами Троєщиною та Вигурівщиною й протікала на схід від старого русла Радунки, паралельно йому, мимо с. Вигурівщини (тепер розташованого по обидва її боки), повз с. Воскресенське та впадала до Чорториї за островом Трухановим, біля нижнього його кінця. Гнилуша існувала ще як річка, що придатна для судноплавства, в останні роки XVII ст., коли ігумен Михайлівського монастиря Сильвестр Головчич здійснював роботи з покращення її русла. У середині того ж XVII ст. вона з’єднувалася з Радункою вище с. Вигурівщини. На мапі зображено рештки Гнилуши у вигляді озер: одного вигнутого під прямим кутом, у північно-західного кінця с. Вигурівщини, на місці старовинного початку цієї річки; іншого вилоподібного, яке тягнеться через с. Вигурівщину; з нього витікає болотистий струмочок і впадає в третє озеро, що з заходу прилягає до с. Воскресенського, далі по старовинному руслу Гнилуши збереглося лише кілька маленьких озерець, які у вигляді низки крапок йдуть на південь до ланцюгового мосту, де Гнилуша впадала до гирла Чорторию» ().
Трасу староріччя заострівного рукава вперше демонструє мапа володінь Микільського пустельного монастиря 1719 р. (Рис. 2.3.3.19), де в схематичній формі показано на північ від Вигурівщини протоку з підписом Радунка, яка під прямим кутом впадає до Десенки та великий рукав меандр Десенки з малорозбірливим підписом. Проте в цей час Гнилуша вже була недостатньо повноводною для заходу суден. Про це свідчить фрагмент матеріалів вирішення земельного спору між Троїцьким та Михайлівським монастирями 1704 р.:
«а Гришко троецкій же житель повиделъ ижъ то Радунка где долинка видалася, понад тую Гнилушу, а викгуровъщане едино гласно твердили ижъ то за их памяти небожчикъ отец Ігумен Михайловскій Силвестръ Головичъ тую Гнилушу велел роскопати, хотячи туда Черторію пустити, щоб мощно живцомъ звикгуровщины воднымъ судномъ провадити до Днепра…» ().
Виразно це ж староріччя в неперервному вигляді показує мапа 1855 р. (Рис. 2.3.3.20), з якої видно, що цей рукав був повноводнішим. Траса староріччя Радосині зберігалася аж до д.п. ХХ ст. Так, на мапі долини Дніпра 1914 р. (див. розділ ), ми можемо простежити усі елементи староріччя. Радосинь відшнуровувався від Десенки сучасним оз. Гнилуша в бік села Вигурівщина. В межах села він приймає ліву притоку – Прудець (див. ). Далі траса Радосині проходить через велику заплавну старицю озеро Радунка що зберегла до нашого часу назву всього староріччя. На захід від нього, як то є типово для центральної заплави, розташовувалися численні бічні рукави прориву вод Десенки в Радосинь. Через заплавне оз. Неводне (суч. Затока Десенка) протокою, яка на Плані Сноєвського п.п. ХІХ ст. також носила назву Гнилуша, Радосинь впадала в Десенку. Досі зберігся зв'язок між Радункою та Малинівкою через низку малих озер по трасі колишньої «р. Гнилуші» плану Сноєвського. Від протоки між Радункою та Неводним на південь відгалужувалося ще одне староріччя, яке проходило територією сучасних Русанівських садів через старицю Малинівка (справжня, яка збереглася в центрі сучасного масиву) вливалося в Чорторий через заплавні озера стариці (на плані Сноєвського п.п. ХІХ ст. – «оз. Житнинь»).
Необхідно зазначити, що стосовно топоніму «Радосинь» у довідці «Остер и его уезд» (Чернігівські єпархіальні відомості, 1863 р.) також повідомлялося, що на той час «на північ від Городця до Літок» існувало урочище «Родосиньє» площею 240 кв. саж.; тут на грузькому місці, якщо прокопати землю глибиною в аршин знаходять три шари синьки, з яких найнижчий найкращий. Смак води у цьому місці нагадує розчин синього каменю. Це, мовляв, і є Радосинь Володимира Мономаха, який перебував тут не випадково, а керував видобутком синьки. Автори цієї екзотичної версії стверджували, що правильна назва цього урочища не «Радосинь», а «Родосинь» від родовища синьки (Рибаков, 1997). Втім, на нашу думку, тут скоріше має місце пізня спроба в екзотичний спосіб пояснити існуючу здавна назву урочища.
Городець Пісочний – давньоруське городище біля початку староріччя Десенки (Радосині, Радунки, Гнилуші?). Літописному Городцю, на думку вчених, відповідає городище розташоване на суч. озері Гнилуші у Деснянському районі м. Києва (), локалізація за (). Координати об'єкту 50.510011°, 30.576825°; 50.509819°, 30.577921°; 50.509213°, 30.578024°; 50.509224°, 30.577180°. Наразі територія городища повністю в межах приватної забудови, тому дослідити її важко. Площа городища 0,73 га.
Тотожність городища як археологічної пам’ятки та літописного Городця переконливо доведена Віктором Гошкевичем і не викликає сумніву у фахівців (; Сагайдак, 1998).
Зокрема В. Гошкевич подає чітку локалізацію городища:
«Все ж ідучи долиною, ми підійшли до високих валів городища князя Симеона Олельковича: тилом городище спрямовано до бору, і знаходиться від нього на відстані усього кількох десятків сажнів. А з протилежного боку воно прилягає до річки Гнилуши, тобто до того озера, яке на мапі має форму прямого кута. Якщо провести пряму лінію між церквами Вигурівською та Троєщинською, то ця лінія перетне городище» ()
Прямокутне озеро добре помітно на трьохверстній мапі Київської та Полтавської губернії Шуберта (1846-1863 ). Імовірно, наразі збереглася лише частина описаного В. Гошкевичем озера у вигляді сучасного озера Гнилуша. В такому разі городище слід локалізувати на північний схід від його верхньої частини.
Рис. 2.3.3.21. Фрагмент трьохверстної мапи Київської та Полтавської губерній Шуберта (основа 1868 – 1869 рр.). Старицю староріччя Десенки (Гнилуші), на якому було розміщено городище позначено 5. Південна частина цього куто-подібного озера імовірно збереглася до нашого часу у вигляді суч. озера Гнилуша
Натомість конструкція городища та археологічна картина детально описані В. З. Завитневичем:
Городець контролював лівобережні підходи до Києва. Він мав зручну гавань, якою слугувало староріччя Десенки (Рудунка, Радосинь, Гнилуша?). В неї входили, як рухаючись Десною з Чернігова через Десну, так і Києва – вверх по течії Десенки. Перший раз “Городець” згадується у літопису під 1026 р., у зв’язку із миром, що був укладений поміж Ярославом Мудрим та його братом Мстиславом „у Городьца“. Наступні згадки відносяться до 1078, 1098, 1111, 1134, 1142, 1151, 1170 рр. Зауважимо, що згадки про цей Городець не слід плутати з Остерським Городком ( ; ).
Рис. 2.3.3.21a. План валів городища біля староріччя Десенки – сучасного озера Гнилуші
Рис. 2.3.3.21b. Пам’ятний камінь на честь миру поміж братами Володимировичами на городищі біля сучасного озера Гнилуши
Літописні згадки про Городець детально аналізує В. Гошкевич:
"1. Першу згадку про цей Городок ми знаходимо під 1026 р.: «Ярослав сьвокупи воя многы, и придя Кыеву, и створи мир сь братом своим Мьстиславом у Городца. И разделиста и по Днепрь Рускую землю: Ярославь прия су страну, а Мстислав ону».
2. Чудово визначається локалізація Городця під 1078 р.: «Убьенъ быстъ князь Изяславъ (на Нежатиній ниві, біля Чернігова – Гошкевич) месяца октября вь 3 день, взмеше же тело его и привезоша в лодьи и поставиша противу Городцю; и изидоша противу ему всь городъ Киевъ, и взложиша на сане повезоша и с песньми попове и черноризици, и понесоша в градъ» (Іпатіївський літопис. Стор. 141.) Тіло вбитого кн. Ізяслава було везли до Києва Десною; Городок же, відповідно, знаходився проти Києва на лівому березі Дніпра.
3. Нові подробиці про місце розміщення Городка дає Іпатіївський літопис під 1097 роком. Після осліплення нещасного кн. Василька Ростиславича, Володимир Мономах «посла ко Давиду і до Ольгови Святславичема, глаголя: поидета к Городцю, да поправимъ сего зла…и ту абъе собравша воя и придоста к Володимеру. Володимеру сущю с вои стоящо у бору, Володимер же и Давид, и Олег послаша мужи свои к Святополку, глаголюще: что се створилъ еси въ Руской земле?..Наутрія же хотя Володимеру и Давыдови, и Ольгови черес Днепръ на Святополка, Святополк же хотяше побегнути ис Кыева, и не даша ему Кияне побегнути, но послаша Всеволожюю княгиню и митрополита к Володимеру…Всеволожая княгини и митрополит приидоста к Володимеру, и молистася ему…Княгини же бывши у Володимера и прииде Кыеву и поведа всю речъ Святополку и Кияном яко миръ будетъ. И насташа межа собою мужи слати и умиришася на семъ…» (Іпатіївський літопис. Стор. 171-173).
Володимир звав князів до Городця, де сам стояв зі своїми військами у борі, значить поблизу Городця був бір; у самому ж Городці не зручно було розташуватися з військом – чи тому, що Городець був малий, чи з інших причин. Городець знаходився дуже близько від Києва, тільки через Дніпро; відстань між Городцем та Києвом так невелика, що протягом дня можна кілька разів з’їздити туди й назад.
4. На наступний рік ті ж князі: Давид та Олег на чолі з Володимиром Мономахом знову зібралися у Городця, збираючись звідси двинутися з військами на того ж кн. київського Святополка, але похід не відбувся і ту же біля Городця було укладено мир (Іпатіївський літопис. Стор. 171-173). Ця літописна вказівка, у зв’язку з попередніми, приводить до висновку, що Городець являв собою досить зручний пункт для зору ворожих київському князю військ і нападу звідси на Київ. Першій умові відповідає сам характер місцевості: хоча Городець знаходився на близькій відстані від Києва і міг бути помітний з київських гір, але був відділений від Києва Дніпром, а поблизу нього знаходився бір, зібрані в якому війська залишалися непоміченими, а це було важливо, щоб заскочити Київ несподівано. Друга умова – швидкий напад на Київ – можливо, якщо помістити Городок декілька вище Києва за течією.
5. Необхідно відмітити, що до цієї пори в літопису згадується тільки один Городок, саме той, який був напроти Києва на лівому березі Дніпра, але у тому ж 1098 року «заложи Володимеръ Монамахъ городъ на Вьстри», (Іпатіївський літопис. Стор. 179), тобто місто Остер, так що далі знаходимо вказівки як на той, так і на інший городок, часто без більш точного визначення. Вибираючи далі з літопису тільки безсумнівні вказівки саме на Городок, про який йде мова, зупинимося на описі небесного знамення, що спостерігалося у Києві у 1110 р. ось як оповідає про це літописець:
«Февраля 11. Быстъ знаменіе в Печерскомъ монастыри…явися столп огнен от земли до небесе, а молния осветиша всю землю, и на небесе прогреме в час 1 нощи; весь мир виде…стояше столб огнен на тряпезници, также преступе на церков и оттуда к Городцю; ту бо бяше Володимеръ в Радосыни».
Потім відбулася зустріч Володимира Мономаха з Святополком київським на Долобську, де ними було вирішено здійснити похід на половців (Іпатіївський літопис. Стор. 183-193). З наведених у літописі подробиць очевидно, що мова йде про північне сяйво. При цьому знову даються цінні топографічні вказівки: Городець знаходився на північ від Печерського монастиря і там же поблизу нього була Радосинь, інакше Радунь (Іпатіївський літопис. Стор. 293, Див. також «Очерки русской исторической географіи», Н. П. Барсов Изд. 1885 г., примеч. 49) – що ж це, як не наша річка Радунка, що протікала поблизу Городка, де в подальшому був замок і двір князя Симеона Олельковича?
6. Досить чітку вказівку на наш Городок знаходимо під 1135 р. «Заратишася Олговичи: идее Ярополкъ съ братьею своею, и Юрьи и Андрей, на Всеволода на Олговича, и поимаша около горада Чернигова села. Всеволодъ же не изыде противу биться, и еше бо бяху половци не пришли к нему. Ярополкъ же постоя неколко дний у Чернигова, и възвратися въ Киевъ и распусти вои, а со Всеволодом никакоже владивъся, ни мира с ним створив. И половцемъ пришедшимъ к Всеволоду, Всеволодъ же съ братью своею, и съ Изяславомъ и Святополкомъ Мьстиславичема, и поидоша воююче села и городы Переяславьской волости и секуще, даже и до Кіева придоша и Городецъ зажгоша на святого Андрея день, ездяху по оной стороне Днепра, люде емлюще, а другыя секуще, не утягшимъ перевестися имъ, нелзе бо бяше перевестися крами; и плениша же и скота бещисленое множество. Ярополку бо бяше нелзе перевестися крами с вои своими, а они стоявшее три дни за Городцемъ в бору идоша Чернигову» (Іпатіївський літопис. Стор. 213., Карамзин (Ист. Гос. Росс., т. II, прим. 262), цитуючи це класичне визначення літописцем місцевості Городця зовсім обґрунтовано зазначив «против Кіева». Закревський (т. II, стр. 561) докоряє за це Карамзіну у необачності, сам же, невдало зорієнтувавшись у літописних вказівках на два городця, Остерський та Київський, робить помилку, розташовуючи останній «выше Кіева, на Десне, в округе города Остра». Але поважний історіограф, а за ним і Максимович, як ми побачимо, висловлювали більш вірні географічні міркування відносно Городця).
Вороги від Чернігова дійшли до Городця, тобто до Києва; шлях з Городця до Києва лежав тільки через Дніпро (“перевестися”). Місце розташування бору у Городця визначається тут більш точно: він знаходився за Городцем, тобто в тилу Городця, обличчям же останній, відповідно, був звернутий до Києва. На цій, лівій стороні Дніпра, проти Києва, тобто у Городця, чи у самому Городці знаходилося якесь поселення; взагалі ж названа берегова смуга була заселена доволі густо; у 1135 р. частина населення була уведена у полон, разом з великою кількістю скота, а інша вибита. В літопису всі ці сумні події зображені у вигляді картини, що відкривається з київських гір: кияни бачили, як вороги їздили лівим берегом Дніпра, хапали та сікли мечами людей; населення бігло до річки, щоб перевезтись до Києва, але не могло, так як на річці почався осінній кригохід. Ярополк зі своїм військом стояв на київському березі, але з тої самої причини не міг перевезтися через Дніпро до Городця. Уся ця страшна, кривава картина озарялася пожежею Городця, який як виходить, був побудований з дерева.
На самій справі, з вершини старокиївської гори у полі зору знаходиться широка смуга чернігівського узбережжя; добре видні села: Воскресенське, Вигурівщина; у ясний день видно навіть села Погреби та Зазим’я, що розташовані в тому ж напрямку, що і Городець, на відстані від Києва на 12 та 15 верст. Зрозуміло тому, що літописець що дивився з Києва на сумну картину розорення Городця та найближчих до нього поселень, описав її прямо з натури.
7. Пожежа 1135 р. остаточно знищила Городець. Через 15 років Київ пережив нашестя князя Юрія Володимировича з синами і князями Ольговичами. Союзники з’явилися на чернігівському березі проти Києва несподівано, у той час як київський князь Ізяслав Мстиславович з названим батьком своїм В’ячеславом Володимировичем, не підозрюючи про близьку небезпеку, сіли за обід і тільки «думаша» по можливість такого нападу на Київ. Вочевидь, ворожі князі, що з’явилися «на берег, противу Киеву» вийшли з того ж бору.
«Кияне же мнози поехаша в насадах к Гюргеви, а друзки почаша в насадах дружину его перевозити на сю сторону в Подолье» (Іпатіївський літопис. Стор. 280).
Знову не викликає сумнівів, що союзники обрали для переправи звичайне місце проти Києва, власне проти Подолу, тобто пункт, де стояв Городець; але про існування його в цей час /1150 р./ літопис не згадує.
8. В наступному році Юрій знову тим же шляхом підступив до Києва:
«И поиде Гюрги к Киеву, и сташа в Родуни…Изяславу же блюду що вбрести в Днепр, и тако начаша ся бити по Днепру у насадах, от Кыева оли до устья Десны» (Іпатіївський літопис. Стор. 293).
Тотожність місцевості безсумнівно: Юрій з військами стояв проти Києва, у Радуні, нижче гирла Десни, тобто там де був Городець. Однак останній і тут не згаданий.
Підсумовуючи наразі наведені у літописі топографічні вказівки, ми вважаємо, що Городець, за своїми вірогідно невеликими розмірами, що не мав навіть свого власного імені, але як місцевість близько відома киянам, що називався просто Городцем, стояв за Дніпром нижче гирла Десни навпроти київського Подолу, поблизу річки Радунки, тилом до бору; з-за Городця можна було швидко доїхати до Києва, тому звідси зазвичай і відбувалася переправа до Києва, як на лодьях так і вбрід: Дніпро тут був неглибоким. Цим вказівкам літопису повністю відповідає це городище, на якому, також без сумнівів стояв у другій половині XV ст. замок та двір князя Симеона Олельковича.
На самій справі: для городка з таким спеціальним призначенням з яким він з’являється у літопису, немає більш зарічної позиції. Відстань до Києва звідси усього 6 верст з невеликим, за течією, так що у Київ, швидким ходом можна доїхати за півгодини. Прямий шлях до Києва лежить Чорториєю, через загачений наразі проток між північним кінцем острова Труханового та південним – острова Муромця, а потім Дніпром. У весняну половіддя уся рівнина від Києва, через острів Муромець та Чернігівське узбережжя, аж до лівого берега Гнилуши, являє собою суцільний водний простір, на березі якого висяться вали Городця. Сидячи у Городці проти Києва, досить зручно було чинити неприємності київському князеві, а при першій появі на Дніпрі його військ – завчасно ретируватися декількома шляхами: вниз Гнилушею і у Дніпро; можна спуститися у Дніпро і Чорториєю; та й до гирла Десни тут 3, 1/2 версти. У випадку несподіваного нападу, городок був придатний і для оборони: нападнику потрібно було перш за все перейти Гнилушу та видертися крутим валом на 2 сажні. Якщо б обложеним і довелось би відступити з городка то прямо до бору. Здається, що цей бір в давнину не був ізольованим острівцем, як наразі, а являв собою частину величезного дикого бору, частина якого підходила до Городка. Цей бір ще й наразі тягнеться звідси на північний-схід – до Остра, паралельно Десні, і на південний-схід до села Бортничей.
Сидячи на валах давнього городища ми милувалися чудовою панорамою Києва, що відкривалася нашим очам. Місто видно рішуче усе: від Пріорки до Видубецького монастиря. Вкриті легкою імлою, туману, що вкрив землю, вимальовувалися силуети церков та будинків. Київ потопав у зелені, яка ще не зів’яла від подиху осені. В повітрі розносився гул київських дзвонів: благовіщали до всенощної напередодні свята Воздвиження Хреста Господня. Так, немає іншого місця з якого був би красивішим вид на Київ! Піщані пагорби старого городища мимоволі приводять до аналогії між цим місцем та «Песочным городком», з якого посланий Батиєм Менгу-хан споглядав Київ у 1237 р.:
«Меньгуханови же пришедшу сглядатъ Кыева, ставшу же ему на оной стране Днепра воградка Песочного, видивъ градъ удивися красоте его и величеству его» (Іпатіївський літопис. Стор. 520-521., Див. також «Очерки русской исторической географии», Н. П. Барсова; изд. 1885 г., примеч. 238).
Дійсно, майже століття по пожежі, яка спустошила Городець, коли вітер та вода оголили піщаний його ґрунт, городок цей характерно міг називатися, як і тепер – «песочнымъ». А кращого пункту для розглядання Києва Менгу не міг обрати" ().
Вказне городище досліджувалось 1890, 1950, 1990 р. (, Сагайдак, 1998; Вортман, 2007). Досліджено частково вал та кілька поховань. Городище має розімри 120х80 м. Товщина культурного шару близько 0,8 м. За колом воно обведено валом та ровом. Знайдено фрагменти кераміки часів русі та пізнього середньовіччя. Наразі територія зайнята приватними садибами. Рештки цього городища і досі проглядаються, зокрема залишок валу можна побачити на вул. Маяковського, 6 (Звід пам’яток, 1999).
У XIV-XV ст. – вказане городище служило заміською резиденцією київських князів. Трохи пізніше біля городища у Гнилуші виникло поселення Милославичі (Милославці, Мирославське, Мирославич) (Рибаков, 1997). Це поселення вперше згадується в 1300 р та 1396 р. Згодом це поселення за ім’ям одного зі своїх наступних власників отримає назву Вигурівщина (Рибаков, 1997). Воно було володінням шляхти Милославських, Вигур, Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря (про це в наступному розділі).
Слід зазначити, що в Іпатіївському літописі за 1158 р. згадується двір Юрія Долгорукого, «що його він сам називав «Раєм», про який відомо тільки те, що він стояв за Дніпром. Проте ототожнення його з літописним Городцем та з замком Симеона Олельковича немає підстав (Вортман, 2007).
Рис. 2.3.3.22. Чорторий – у давньоруський час під ним розуміли головну течію заострівного рукава Десни – Десенки
Чорторий та Золоча – київські гідроніми, які також зустрічаються у літописах і відносяться до системи заострівної лівобережної заплави. Чорторий, під яким за Русі, найімовірніше, розуміли весь сучасний заострівний рукав Десни, використовували для плавання біля Києва, бо він був глибшим і не мав мілин, як головне річище біля Подолу. Свідчення цього знаходимо у літописі. Зокрема, 1151 р., коли як раніш згадувалося «и поиде Гюрги к Киеву и сташа в Родуни». Потім Юрій Долгорукий, прагнучи непомітно обійти Київ, пройшов своїми лодіями Чорториєм та Долобським озером, звідки плив Золочею:
«И оттоле Гюрги сгадавъ с Володимеромъ съ Давидовичемъ… и с Половци, и хотяшимъ внизъ пойти къ Витечевьскому броду, не смеющиимъ же имъ пустити лодии мимо Киевъ, но пустишая е во озеро Дулебское и оттоле волочиша берегомъ в Золотчу. По Золотчи же внидоша во Днепръ лодъе ихъ».
Тож Чорториєм була Десенка, до якої вийшов після стоянки на початку Радуні (у Городця Пісочного) флот, який потім досягнув Долобського озера. За Л. Махновцем повідомлення Іпатіївського літопису від 1151 р. датовано 24 квітня (Літопис руський, 1989). В повінь Долобецьке озеро ставало протокою між суч. Долобецьким та Трухановим. Що ж до Золочі, то нею найвірогідніше є система лівобережного староріччя Дніпра – Тельбін. Картографія д.п. ХІХ – поч. ХХ ст. свідчить, що дане староріччя на той час добре зберігалося на місцевості. Розпочиналося воно на південь від Микільської Слобідки оз. Святище (наразі перетворено в північну частину Русанівського обвідного каналу), продовжувалося довгим заплавним озером Тельбін, яке переходило в складну звивисту систему Позняківських проток, які впдали в дніпро в районі на північ та південь від найдавнішої частини с. Осокорки. Зважаючи на те, що флот Долгорукого використав весену високу воду, не становило особливого труда перейти кораблями, чи перетягнути їх з Долобського озера в Тельбін (Золочу). Після того флот вийшов в Дніпро нижче Осокорків. Чи рухався флот Долгорукого далі до Трипілля заплавними рукавами (протоку Підбірна-Худо, нижню течію Тростяниці-суч. оз. Золоча-протоку Миничив біля с. Вишеньки та протоку Павлівка, що на південь від с. Проців, і виводить до Кийлова та колишнього Вітачівського броду) чи йшов Дніпром ми інформації не маємо. Отже обсяг розуміння Золочі в давньоруський час залишається до кінця не з’ясованим.
Про Чорторий ми повторно дізнаємося з вже згадуваного вище повідомлення літопису про невдалий набіг князя Ігоря Святославича на Київ. В 1180 р. війська майбутнього героя «Слова о полку Ігоровім» розташувалися поблизу від Долобського озера. Князь привів з собою половців і, розбивши табір, сподіваючись на свою силу, не виставив сторожу. За це вони швидко поплатилися. Воїни київського князя непомітно підкралися та посікли його війська:
«Половци же, видивше, устремишася на не и сразишася съ ними, Русь же потопташа е; Половци же бегаюче передъ Русью потопаша мнозе въ Чероторыи» (Толочко, 1970).
Видубичі. У давньоруських літописах згадуються також ще два об’єкти, що мають відношення до південної частини заплави Дніпра у Києві. Це Видубицьке урочище та монастир, а також так званий “острів навпроти Видубицького монастиря”, розташовані біля підніжжя придніпровських Звіринецьких пагорбів на північ від гирла р. Либідь. Перша літописна згадка про Видубичі належить до 1070 р., де літописець повідомляє, що «того ж заложена бысть церквы святага Михайла, в манастыре Вьсеволожи на Выдобычи». Та освячення цього храму відбулося лише через 18 років. Час точного заснування Видубицького монастиря невідомий (Вортман, 2007, Літопис руський, 1989).
Рис. 2.3.3.23. Укріплення на острові навпроти Видубицького монастиря (1) на мапі-реконструкції (Київ, карта-реконструкція, 1988)
Як бачимо, повідомлення літопису немає нічого спільного з популярною версією про походження назви Видубичі. Як вважається, походження назви урочища сягає тих часів, коли за наказом князя постаті давніх богів були скинуті, а старшого слов'янського язичницького бога – Перуна, прив'язавши до коней, відтягли до Дніпра і кинули до води:
«вверженный же оный болван в Днепр поплынул вниз; о неверии людье, идуще брегом, плакаху и зваху, глоголюще: «Выдыбай, наш господару Боже, выдыбай».
Таку версію подає Київський Синопсис. За цією оповіддю, ідол пристав до берега на піщаному березі під Звіринецькою горою, на краю якої згодом (70-і рр. ХІ ст.) у виярку буде заснований Видубицький монастир. Отже, достовірність цього переказу викликає сумніви, оскільки невідомо чи він переписаний з якогось більш раннього джерела, чи є самостійною спробою авторів XVII ст. пояснити назву урочища (Толочко, 1970; ).
Натомість вивчено наукову етимологію топоніма, згідно з якою «Видубичі» — це посесив (назва, що походить від імені першого власника місцевості) від реконструйованого антропоніма (тобто особистого імені) «Видобытъ» (Желєзняк, 1985).
Що ж стосується острова, розташованого на Дніпрі навпроти монастиря, то вперше він згадується 1149 р. – у зв’язку з переговорами київського князя Ізяслава Мстиславича з Ростиславом Юрійовичем:
«И в это время состояние Изяслава противу святому Михаилу у Выдобыча, въ островъ, Ростислав же приъеха ту».
Із літопису не зрозуміло чи був на острові якійсь двір, чи переговори відбулися «за традицією» у літньому таборі. Втім, також незрозуміло, існування двору на якому саме з островів (невідомо, чи саме на цьому), підтверджує стаття 1240 р. Після розгрому Києва Батиєм 1245 р. до міста з Сілезії повертається князь Михайло Всеволодович, який селиться не у центрі міста, де стоять у руїнах палаци, а «живяше подъ Киевом во островъ» (Толочко, 1970).
Якщо поглянути на сучасну міську мапу, то ніякого острову навпроти Видубицького монастиря немає. Та у підніжжя Звіринецької гори існує простора рівнинна територія (Нижня Теличка на сучасних мапах). На північ від неї розташоване озеро Видубицьке, залишок колишнього головного річища Дніпра, що протікало безпосередньо під Звіринецькою та Лисою горами. Саме туди впадала колись р. Либідь біля підніжжя Лисої гори. На картах ХІХ ст. це річище можна побачити під назвою Лисогірський рукав. Цей рукав існував до будівництва дамби Дарницького залізничного мосту 1870 р.) та відділяв від правого берега територію колишньої Нижньої Телички (суч. промислової зони), яка, власне, і є тим самим островом навпроти Видубицького монастиря.
Рис. 2.3.3.24. Острів навпроти Видубицького монастиря на мапі 1750 р., окрім острова показана Наводницька понтонна переправа (фото за http://mik-kiev.livejournal.com/26246.html)
Рис. 2.3.3.25. Лисогірський рукав (1) та острів навпроти Видубицького монастиря (2) на мапі Київської та Полтавської губернії 1915 р., складеної за зйомкою 1868 р.
У літописі є згадка про те, що Дніпро сильно підмивав Звіринецьку кручу. Для того, щоб зберегти головний храм монастиря – Михайлівський собор, зодчий Милоніг-Петро (перше ім’я – язичницьке, друге – християнське). 1199-1200 рр. звів кам’яну підпірну стіну, що викликала захоплення сучасників. Втім, стихія все одно взяла своє, і у ХVІ ст. більша частина церкви завалилася до Дніпра (Толочко, 1970, компакт-диск “Храми Києва”).
Рис. 2.3.3.26. Михайлівська церква – все, що лишилося від давнього собору часів Київської Русі, на офорті Т.Г. Шевченка за 1843 р. ()
Рис. 2.3.3.27. Дніпро під Видубицьким монастирем (фото з )
Дніпро протікав безпосередньо під Видубицьким монастирем аж до XIX ст. З часом, однак, режим течії змінювався. Так, на плані 1750 р. під монастирським берегом протікає основний річковий потік. Тут же бачимо і острів ().
Урочище Святополків стан. Найбільш південні київські острови також відчували людський вплив ще за часів Київської Русі. У ті часи і Дніпро був більш повноводним, і риби та дичини було значно більше, тож, тутешні угіддя високо цінувалися. Втім, з давньоруських часів тут до нас дійшов хіба що єдиний топонім. На південь від урочища Конча-Заспа розташовується урочище Святополків стан – великий затон на Дніпрі, який у ХІХ ст. використовували для стоянки пароплавів. Як припускають, назва з'явилась у XII ст. після того, як на цьому місці був табір князя Святополка Ізяславича – онука Ярослава Мудрого ().
Рис. 2.3.3.28. Урочище Святополків стан на туристичній схемі Києва, 1987 р.
Рис. 2.3.3.29. В урочищі зупинявся під час походу на половців київський князь Святополк Ізяславович
Урочище Княже являє собою ділянку лівобережної заплави біля с. Вишеньки в межах Бориспільського району Київської області.
Знахідки в урочищі Княже місцеве населення завжди пов’язувало з Княжим двором. Археологи ввважають таке припущення цілком імовірним і доводять, що виявлені тут будівельні рештки можуть бути віднесені як до палацу, так і до каплиці (Я на цій землі зростав, тут сили набирався…, 2002). Поселення періоду Русі 12-13 ст. зазначено в урочищі Княже і на археологічній мапі Київщини (Від трипільської культури.., 2003). В урочищі Княже виявлено також археологічні матеріали післямонгольського часу (Капустін, 2012). Зауважимо, що край заплави в районі с. Гнідин, Вишеньки, Проців був заселений в даньоруський час, про що свідчать виявлені тут поселення (Від трипільської культури.., 2003).