2.4.2.4.1. Храми та монастирі Києвоподолу у 1720-1750-х рр.
Парнікоза І.Ю.
На початку XVIII ст. кількість парафій Подолу збільшилася з утворення Покровського приходу на вул. Хрещатицькій. У кінці XVII – поч. XVIII ст. у передмістях Плоскому та Кожум’яках з’являються три нові приходські церкви: Введення (після 1718 р.), Хрестовоздвиженська після 1747 р.) та св. Костянтина та Олени або Царекостянтинівський (до 1695 р.). Після пожежі 1718 р. відбувається відбудова перш за все дерев’яних храмів та монастирів на кошти приватних осіб. Муроване будівництво в цей час стримується забороною Петра І споруджувати цегляні будівлі (цар в це час будував нову столицю), яка діла до 1725 р. Після цього починається нова хвиля розбудови мурованих церковних споруд (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Первісна дерев'яна церква в ім'я Введення Богородиці до Храму — невелика, одноапсидна — збудована 1718 р. коштом цехмістра рибальського цеху Павла Лісницького та священника О. Ліщинського, за переказом стояла на місці більш давньої церкви св. Власія (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
У 1726 р. на місці попередньої церкви св. Костянтина та Олени, що на той час підупала (церкви яка колись знаходилася за межами міста, суч. вул. Кирилівська 6/8), коштом бурмистра Гордія Минцевича споруджено нову, також дерев'яну. 1734 р. вона згоріла, і тільки 1743 р. "старанням" її священика Городецького була збудована нова мурована церква. Вона була тридільною і мала одну баню. 1757 р. до неї прибудували бічні галереї з притвором. У 1770 та 1798 рр. церкву ремонтували (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.4.1.1. Церква св. Костянтина та Олени з дзвіницею, в якій знаходилася Дмитрівська церква на літографії 1880 р.
Рис. 2.4.2.4.1.2. Церква св. Костянтина та Олени на Плоському – передмісті Подолу, креслення, за (Толочко, Дегтярьов, 2003)
У 1751 р. при ній спорудили цегляну дзвіницю з храмом св. Димитрія Ростовського, другий ярус якої був дерев'яний. Під будівлею були глибокі льохи. За стилістичними ознаками дзвіницю приписують творчості Івана Григоровича-Барського, хоча документально це не підтверджено. Після того, як дерев'яний ярус згорів, 1797 р. його замінили мурованим. На фасаді був вміщений картуш з вензелем Павла І. Опорядження фасадів дзвіниці вдало витримане в стилі єлизаветинського рококо (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.4.1.3. Димитрівська церква – дзвіниця колишньої церкви св. Костянтина та Олени, креслення, за (Толочко, Дегтярьов, 2003)
Рис. 2.4.2.4.1.4. Димитрівська церква – дзвіниця колишньої церкви св. Костянтина та Олени, вул. Фрунзе 6/8, суч. вигляд, 2014 р.
Дерев’яною була відбудована після пожежі 1718 р. за кошти парафіян в 1727 р. церква св. Василя заново збудована 1727 р. коштом парафіян, але через брак коштів до 1746 р. залишалася неосвяченою. Парафіяни — мешканці Кожум'як — змовилися не робити пожертв на цей храм, доки їм не дозволять відбудувати Хрестовоздвиженську церкву. Нарешті, після того, як 1748 р. кожум'яцькі мешканці добилися утворення власної парафії, церква св. Василія перейшла до незаможних київських козаків. На їхні пожертви храм був освячений 1749 р. (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Хрестовоздивженська церква У 1746-48 рр. спільним коштом міщан Артема Трохимова Кожум'яки, Андрія Боклажки, Никифора Коваленка та інших парафіян, які категорично відмовлялися матеріально підтримувати попередню парафіяльну церкву — віддалений від них храм св. Василія Великого на Подолі, зведено парафіяльну церкву Кожум'яцької слободи, на честь Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього. Тоді вона була дерев’яною на кам'яному фундаменті (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
В 1738-1739 рр. Борисоглібську церкву було розписано малярами Ф. Камінським та В. Романовичем. В Борисоглібській парафії у 1720-80 рр. мали нерухомість генеральний обозний Я. Лизогуб, а також нащадки фастівського і чернігівського полковника С. Палія та наказного гетьмана П. Полуботка. Старостами у 1730 р. були бондарський староста Т. Тихонович, бургомістри О. Звонник та С. Андрієвський (Попельницька, 2003).
В 1740-рр. в п’яти комірчинах при Церкві Миколи Притиска мешкали студенти Київської академії, які викладали в школі співи. Настоятелями храму в той час були Я. Жураківський та Р. Антонов (який жив напроти церви на Притиско-Микільській вулиці), церковними старостами – бургомістр М. Яценко та ювелір, райця І. Равич. Останній, що помер 1762 р., імовірно похований при церкві (Попельницька, 2003).
У 1741 р. на суч. Контрактовій площі на ділянці, яку у 1738 р. подарував (чи було придбано) заможний купець Астаматіос Тіматі, зведено у стилі українського бароко Грецьку церкву. Храм мав масивні стіни та три нефи. Спочатку він мав три глави, але після пожежі 1811 р. залишилася тільки одна. У 1746 р. дякуючи ченцям з Афону грецьку парафію було перетворено на чоловічий монастир підпорядкований Синайській єпархії (тій, що і нині розташована у Єрусалимі). Його стали називати Греко-Синайським монастирем. Причиною його виникнення стала потреба численної грекомовної православної колонії в богослужіннях грецькою мовою. У другій половині ХVІII ст. на території монастиря збудували комплекс житлових корпусів та невелику дзвіницю. Після передачі грекам колишнього домініканського костелу – св. Миколая – Петропавлівського собору, його було перейменовано на Катерининську церкву з двома приділами – св. Захарія та Єлизавети та св. Петра та Павла. Колишня ж садиба А. Стіматі стала подвір’ям монастиря. Частина комплексу згоріла у 1811 р., під час великої пожежі, а іншу частину розібрали у пізніші часи. У 1996 р. під час археологічних досліджень на території колишнього Грецького монастиря (Контрактова площа, 2), були виявлені 22 безінвентарні поховання церковного цвинтаря. Вони належали не лише ченцям. А й членам грецької громади та прихожим купцям. Також були досліджені господарчі ями з фрагментами керамічних виробів і пічних кахлів – залишки садиби А. Стіматі (Попельницька, 2003; Київські мініатюри, 2011; ).
Рис. 2.4.2.4.1.5. Зображення Грецької церкви та монастиря на літографії кін. ХІХ ст.
Рис. 2.4.2.4.1.6. Місцерозміщення Грецької церкви та монастиря на фото початку ХХ ст.
У XVIII ст. Переяславська єпархія придбала на Подолі, на березі Дніпра, подвір'я для проживання єпархіальних архієреїв під час їх приїздів до Києва. Тут 1715 р. була споруджена дерев'яна церква ікони Богородиці "Живоносне Джерело". Вона кілька разів перебудовувалася, але Максим Берлинський і в 1799 р. називає її дерев'яною. Як не дивно, на панорамі міста Михайла Ражена (кінець XVIII ст.) тут зображена явно мурована споруда зального типу, з високою триярусною банею над вівтарем і високим бароковим фронтоном над західним фасадом. Можливо, церква мала муровані стіни, але була перекрита дерев'яними конструкціями, і через це у документах називалася дерев'яною. Єпархіальне начальство погано дбало про своє київське подвір'я. Його будівлі вже наприкінці століття перебували у край занедбаному стані. У 1800 р. виникла пропозиція здати подвір'я в оренду, але цьому заважала наявність храму. Тоді економові доручили продати церкву на будівельний матеріал, що той і зробив. Пізніше ця ділянка була забудована (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.4.1.7. Барокова Грецька церква поблизу Контрактової площі перед зруйнуванням, фото 1930 рр.
Рис. 2.4.2.4.1.8. Церква Ікони Богородиці "Живоносне Джерело" на панорамі міста Михайла Ражена (1786 р.)
У 1721 р. коштом удови Домнікії Григор'євої (за О. Попельницькою (2003) – міщанки андреєвої- авт.) побудована нова, триверха Святодухівська церква (біля Духівських воріт). 1748 р. її розширено прибудовами і оточено опасанням. Святодухівська церква згоріла під час пожежі 1811 р. і більше не відновлювалася, а частина її погосту після перепланування вулиць Подолу була прирізана до приватних садиб. На початку XX ст. на місці її престолу було споруджено капличку (Храми Києва, 2001).
1717 р., після пожежі, збудовано церкву Різдва (на сучасній Поштовій площі, проте не ту що існує зараз) заново коштом бурмистра Романа Тихоновича. Коли ця споруда підупала, у 1744 р. почали зводити нову, причому стара церква під час будівництва продовжувала діяти всередині новобудови. Спорудження тривало аж до 1783 р.; дерев'яний храм поставили на кам'яних підмурках (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.3.1.9. Церква Різдва на панорамі Подолу М. Ражена (1786 р.)
Рис. 2.4.2.4.1.10. Вознесенський храм Флорівського монастиря, ХІХ ст.
У 1722-32 р. зведено в стилі українського бароко головний храм Фролівського монастиря – пам'ятку архітектури "козацького бароко" XVIII ст. – Вознесенську церкву (вул. Притисько-Микільська, 5). Храм освятив київський митрополит Рафаїл Заборовський. Під час будівництва собору служби правилися в мурованій трапезній. Посвята храму Вознесінню Господньому відбиває події 1712 р., коли у зв'язку з будівництвом Печерської фортеці черниць тамтешнього Вознесенського монастиря переведено до Флорівського монастиря. Церква, має архаїчні форми, що відповідають народній будівничій традиції. За планом вона наслідує давньоруські чотиристовпні триапсидні храми, але завершена трьома банями, розташованими вздовж осі "схід-захід". Бічні фасади прикрашені фронтонами. Від початку бані мали грушоподібну форму. Нинішня шоломоподібна форма з'явилася внаслідок ремонту після пожежі, яка відбулася під час німецької окупації 1941-43 рр. (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.4.1.11. Вознесенський храм Флорівського монастиря, сучасний вигляд, 2014
Рис. 2.4.2.4.1.12. Схема ансамблю Флорівського монастиря, за (Кальницький та ін, 2001)
1740-41 рр. збудували надбрамну дзвіницю Флорівського монастиря. Мурованим був тільки перший ярус, другий був дерев’яним. Третій поверх надбудовано після пожежі в центрі Подолу в 1808 р. Два горішні дерев'яні поверхи згоріли під час пожежі 1811 р. У 1750-х рр. коштом ієромонахині Н. Долгорукової збудовані цегляний мур навколо монастиря. Між 1712-26 рр. її ж коштом до первісного об’єму трапезної церкви св. Іоанна Богослова з півдня додано простір домової церкви свв. Флора і Лавра, котрий ремонтувався у 1759 р., 1807-09 та у 1816-17 рр. Близько цього часу було надбудовано другий поверх і перероблено дерев'яну баню (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Після пожежі 1718 р. маєтності Братського монастиря на Подолі ще виросли за рахунок приєднання ділянок між монастирем, Ринком та вулицею Набережно-Микільською (Ілюстрована.., 2012).
В кінці XVII-поч. XVIII ст. на Подолі розміщуються двори не тільки київських, але й інших українських монастирів, таких як Мгарський в Лубнах чи Межигірський під Києвом (Попельницька, 2003).