2.4.2.2.1. Храми та монастирі Києвоподолу кінця ХVI -середини ХVIІ ст.

Парнікоза І.Ю.

Кількість православних парафіяльних церков на Подолі у ХVI –ХVIІ ст. була різною. Люстрація «Опис київського замку» 1552 р. та «Податковий тариф» 1570 р. зазначають будинки 10 священиків: Микільського, Димидівського, Пречистинського (Успенського), Воскресенського, Білицького, Микільського Набережного, Спаського, Рождественського і Опанасівського храмів. У переліках 1611 та 1614 рр. присутні назви усіх вище перелічених церков окрім Демидівської, Білицької та Афанасіївської, які з того часу в писемних джерелах не згадуються. Люстрація зазначає лише дві подільські церкви св. Миколи – Притиска і Миколи Набережного. Третю церкву Миколи Доброго заклав гетьман С. Кішка близько 1600 р. (Клімовський, 2002; Попельницька, 2003).

У першу третину ХVIІ ст. зведені ще чотири нові церкви: Миколи Доброго, св. Василя (перша загадка – 1607 р.), св. Іллі та св. Духа. Отже нас середину ХVIІ ст. на Подолі діяло 12 православних приходських храмів. Саме в цей час архітектура дерев'яних храмів сягає своєї кульмінації (Климовський, 2002). Розташування храмів ХVI-ХVIІ ст. (за винятком Демидівського, Афанасіївського та Білицького) відоме: адже вони існували аж до пожежі 1811 р. Локалізація трьох останніх церков, які зникають з писемних джерел між 1570 та 1611 рр.) проблематична. М.І. Петров вважав, що Афанасіївська церква була розташована на місці Добромикільської та визначив Миколаївську церкву «Опису Київського замку» 1552 р. як Притиско-Микільську. Демидівськю церквою, будинок священика якої «Опис Київського замку» 1552 р. зазначав між будинками Микільського та Воскресенського попів, міг бути дерев’яний храм, розташований неподалік Успенської церкви, який згадує М. Груневег. Можливо також, що на місці трьох зниклих церков на початку ХVIІ ст. продовжували існувати ті ж самі храми. Випадки перейменування церков після перебудов, пожеж чи перенесення на інше місце відомі (Попельницька, 2003).

В ХVI –ХVIІ ст. на Подолі продовжувала діяти Успенська церква (кол. Богородиці Пирогощої), як імовірно була єдиним кам’яним храмом того часу. Писемна звістка про Успенський храм міститься у заповіті князя Богуша Федоровича Корецького, воєводи волинського, від 21 липня 1579 р. Князь заповів церкві дві копи грошей, які, очевидно, були використані на реставрацію будівлі, оскільки вже через три роки її протопоп Іван Михайлович скаржився київському воєводі Василю-Костянтину Острозькому, що церква "вельми убога", а він сам, "при ній мешкаючи, не має чим виживити". У відповідь на це князь надав храму орний ґрунт на Щекавиці (грамота 1581 р.). З цих документів видно, що на той час церква вже була соборною, маючи настоятелем протопопа. Її роль особливо зросла після того, як 1609 р. уніати заволоділи Софійським собором (Храми Києва, 2001).

О. Попельницька натомість вказує, що найдавніша реставрація відома з писемних документів датована 1574 р. Однак у 1584 р. храм потребував ремонту, який і відбувся у 1613 р. (Попельницька, 2003).

Тепер, коли Успенська церква стала головним православним собором міста, виникла потреба у капітальній реставрації споруди. Відтак:

«року 1613, місяця апріля 15 дня…за привілеєм… великого короля Жигимонта, а за благословенням… патріарха Тимофія почали із фундаменту поправляти церкву святої Пречистої Успіння соборну, стоячую в ринку (у) місті Київському, внутри і з надвор'я, бо опала і ошарпалася була вельми і розвалилася: верху всього не було; старий мур по верхні окна весь верх збивали и знову муровали; саму баню і тії 4 бані около — знову робили, бо прежде тих малих бань не було, тільки було дошками покрито. А поправляв тую церкву майстер з Влох Савостіян Брачу. А був приставом і дозорцею до тої роботи пан Созон Балика, упрошений од всього міста… Почали місяця мая 13 дня на Вознесіння Господнє… И през тоє літо робили и доробили за помоччю Божою місяца августа 14 дня, образи постановили і почали служити»(Храми Києва, 2001).

Реставрацією керували бургомістр Созон Балика та його зять, архітектор Севастіан Брачі. Італієць ("майстер з Влох") Себастіан Брачі розібрав стіни церковної споруди на висоту віконних отворів і переклав їх заново. Церковні склепіння були повністю відновлені. Він надав споруді стилістичних рис ренесансу. Саме тоді на фасадах з'явилися круглі вікна — люкарни, що зберігалися до часу зруйнування пам'ятки. Вважається, що в Успенській церкві мало не вперше бічні бані було розташовано не по кутах споруди, а за сторонами світу — прийом, характерний для українського храмового будівництва. На панорамі 1651 р. церква зображена як триапсидна п’ятиглава. Такою ж (з п’ятьма банями та трьома папертями описував її у 1653 р. мандрівник П. Алепський. Реставрація виявилася дуже вчасною, оскільки вже 1620 р. до Києва завітав Єрусалимський патріарх Феофан, який 9 квітня урочисто відправив у церкві Успіння службу Божу. Патріарх відновив православну ієрархію і настановив Іова Борецького київським митрополитом. До того часу, як Петро Могила 1633 р. повернув від уніатів св. Софію, Успенська церква була кафедральним храмом Київської митрополії. Проте й надалі церква утримала значення міського собору. Її благоустроєм опікувався магістрат. Тут зберігався міський архів, діяли школа, богодільня. На погості церкви ховали найповажніших громадян. Храму належало кілька крамниць (Храми Києва, 2001, Попельницька, 2003).

Біля церкви виявлено також рештки невідомої споруди (чи прибудови). Її муровані фундаменти з валунів, плінфи вторинного використання на вапняковому розчині рудого кольору йдуть перпендикулярно південній стіні. На фундаментах лежали пізньо-середньовічні поховання (Івакін, 1996). Імовірно то прибудова зображена на плані 1695 р.

Як припускає Я. Смирнов Успенську церкву ми можемо побачити на малюнку А. ван Вестерфельда

Ось як описує історію Успенської церкви М. Берлинський:

«Церковь Успения пресвятой Богородицы каменная, называемая соборная подольская, находится у самого рынка. Первоначальное построение ее приписывают некоторой благочестивой польской княгине, неизвестно в которое время жившей» (Берлинський, 1991).

Успенська церква була митрополичою резиденцією та оплотом православ’я, який не сприймав унію. Церкву використовував для урочистих відправ Київський магістрат, тут також зберігався міський архів (Кальницький та ін., 2001). В цьому головному Подільському соборі складали присягу війти та бургомістри. На площі перед нею двічі на рік та в особливих випадках відбувалися урочисті паради магістратських збройних сил (Попельницька, 2003).

Церковний «Синодик» XVIII ст. серед похованих на соборному цвинтарі налічував 58 бургомістрів. З інших джерел стає відомо про поховання там бургомістра Г. Холявки та Г. Киселівського, купця Г. Хотяновського, які померли у 1749, 1826 та 1799 р. Можливо, на церковному кладовищі упокоїлися і будівничі собору чи люди, які керували реставраціями: бургомістри С. Балика та С. Брачі, магістратський райця І.Г. Григорович-Барський. У 1996 р. археологи виявили свинцеву табличку від поховання бургомістра (у 1640-1646 рр.) І. Сказки та його дружини, які померли у 1647 та 1630 р. Некрополь Успенської церкви за кількістю поховань XVI-XVIII ст. є найбільшим з приходських цвинтарів Подолу. Найбільше захоронень виявлено в під купольному квадраті. У 1979-1996 рр. під підлогою центрального та південного нефу було знайдено кілька цегляних родинних усипальниць з двома-трьома ярусами поховань у кожному. Найбільш давніми з них є склепи, муровані на глиняному розчині з гладенької та жолобчастої червоної цегли. Один з них (датований межею XVI-XVII ст.) перекривала цегляна виростка з монетою 1650 рр. У похованні цього склепу виявлені мідний хрест-енколпіон XVI ст., срібний натільний хрестик, плетений пояс-шнур, рештки парчевого одягу та прикраси – нашивні квіти з рубіновими пелюстками. Також досліджена конструкція багатої труни, оббитої зсередини тканиною, з металевими ручками для перенесення та іншими деталями. В одному з склепів містилася двостороння кістяна іконка в срібній оправі з зображенням св. Миколая та «Знамення», датована XV-XVI ст. Там же перебувала і шкіряна палітурка молитовника XVI-п.п. XVII ст. з тисненим написом латинською мовою, у якому згадується італійське(?) ім’я – Габріель Унгіо. Склепи XVIIІ –початку ХІХ ст. відрізнялися від більш ранніх споруд, тим, що були викладені з брунатної чи жовтої гладенької цегли на вапняному розчині (Попельницька, 2003).

Найдавніші підлога, 1613 р. (з конкретного ремонту. Найдавніша підлога. 1613 р. (з керамічних різнокольорових полив’яних плиток квадратної форми на глиняному розчині), досліджена в Успінському соборі (Попельницька, 2003).

Борисоглібська церква згадується у люстрації (описі) 1552 р., але невідомо, де вона стояла. 1602 р. коштом міщанина Онисима Ходикевича начебто споруджено новий дерев'яний Борисоглібський храм на підмурках старого костьолу XIII ст. (вул. Борисоглібська, 11). Він проіснував до 1791 р., після чого у сусідній церкві Різдва Іоана Предтечі, яка існувала з XVII ст. як тепла, влаштовано бічний престол свв. Бориса і Гліба (Храми Києва, 2001). Цю церкву згадує у своїй «Історії Києва» М. Берлинський:

«Не в дальнем расстоянии от вышеупомянутого греческого подворья, к стороне Днепра, находится небольшая каменная церковь Рождества св. Иоанна Предтечи. В соседстве ее на том же погосте существовала до 1791 года деревянная церковь св. мученик Глеба и Бориса, еще в 1602 году на каменном фундаменте бывшего некогда польского костела устроена иждивением киевского жителя Ходькевича. Настоящая построена в 1691 году на месте прежде бывшей деревянной теплой трудами киевского полковника Волского, но от имени прежде упраздненной и поныне приход ее называется Глебо-Бориским приходом (при ней в 799 году опять заложен теплый придел на имя с. Глеба и Бориса)» (Берлинський, 1991).

Після 1552 р. джерелами вже не згадується Опанасівська церква. За люстрацією вона знаходилася біля Борисоглібськом церкви та церкви Різдва. Вірогідно з нею можна пов’язати храм, відкритий розкопками на вул. Андріївській, 7/9 у 1984-85 рр. Зведений в ХІІ ст. він діяв ще в ХV ст., про що свідчить знайдений тут скарб празьких грошей. Очевидно він завалився після 1552 р. За винятком Опанасівської, інші церкви існують і далі (Климовський, 2002).

Певні згадки у письмових джерелах про дерев'яну церкву Різдва починаються з XVI ст. Вперше її згадано під 1520 р. У люстрації (описі) 1552 р. згадується будинок попа "Рождесвенъского", а у "Київському літописі" під 1613 р. – священик "Климентеи Рожественскии". Є відомості про побудову церкви у 1564 р. (Храми Києва, 2001).

Церква Миколи Набережного за легендою поставлена на березі Почайни пов’язаному з церковною легендою:

«Она первоначально построена деревянная против той части Днепра, где случайно утонул младенец, который чудесным образом нашелся потом неврежденный во храме св.Софии перед иконою святителя Николая, прозываемого для того и поднесь Мокрым (сие чудесное происшествие случилось еще в 1092 году во время княжения Всеволода Ярославича)» (Берлинський, 1991).

Перше документальне свідчення про дерев'яний парафіяльний "Наберезский" храм міститься у люстрації (описі) 1552 р. Священик Климентій Наберезский згаданий 1613 р. (Храми Києва, 2001).

Дерев'яна церква Воскресіння Христового заснована не пізніше початку XVІ ст. Поруч існувала тепла дерев'яна церква св. Євстафія Плакиди, збудована 1500 р. одним з ватажків тогочасного козацтва, черкаським та канівським старостою Євстафієм Дашкевичем. Він надав церкві ґрунти на лівому березі Дніпра, де пізніше виникла слобода Воскресенка (Храми Києва, 2001). Натомість М.І. Петров вважає, що Є. Шашкевич лише прибудував до церкви у 1508 р. приділ св. Євстафія і передав храму відповідну земельну ділянку (Попельницька, 2003).

Про виникнення цієї церкви М. Берлинський пише:

«Она еще до 16 века существовала, что явствует из надачи земли, называемой Евстафиевой по привилегии королей Владислава 4 и Сигизмунда III. В конце 17 века сооружена настоящая каменная во место деревянной коштом киевского жителя Рудзинского на собственной его земле близ старого погоста. С 1703 году возобновлена старанием киевского жителя прозванием Величка» (Берлинський, 1991).

Будинок попа "Оскресенского" згадується у люстрації (описі) 1552 р. 1577 р. земельні володіння храму були підтверджені зятем фундатора — Євстафієм Ружинським. Наступне повідомлення про Воскресенську церкву належить до 1611 р. У 1613—18 ст. настоятелем храму був Іван Борецький (майбутній митрополит Іов). На своєму подвір'ї, ближче до Дніпра, Борецький заснував церкву св. Пантелеймона, згадану 1615 р. Тут він власним коштом відкрив першу у Києві православну школу, попередницю Братської. Після його смерті, згідно з заповітом, подвір'я з церквою перейшло у власність Межигірського монастиря (Храми Києва, 2001). Можливо, за митрополитства П. Могили до церкви добудовано ще один приділ – св. Петра та Павла. Який разом з двома іншими (Воскресенським та св. Євстафія) згадував в 1653 р. П. Алепський (Попельницька, 2003).

Перша згадка про Добромикільську церкву датується 1577 р. про це повідомляв М.Ф. Берлинський. Його підтримує М.І. Петров, який вважав, що церкву споруджено на місці Афанасіївського храму. Згадуваного в «Описі київського замку» 1552 р. та «Податковому тарифі» 1570р. Близько 1600 р. на місці попередньої, що згоріла, коштом запорізького гетьмана Самійла Кішки, споруджено нову, також дерев'яну. Заснований при церкві шпиталь (богодільня) вперше згадується під 1608 р. У 1613 р. настоятелем храму був священик Матфій Добриковський. За однією версією назва храму пов’язана з діючим при ній з 1608 р. шпиталем для парафіян, де дбайливо доглядали хворих та немічних (Попельницька, 2003). За іншою версією назва церкви, імовірно, пов'язана з чудодійною іконою св. Миколая "Доброго", яка становила головну святиню храму. Пізніша традиція пов'язала з цією іконою домонгольське сказання про "Чудо з половчином". У ньому розповідається, що якийсь киянин на прізвисько Добрик захопив у полон половця, котрий пообіцяв дати за себе викуп – коня. Присягнувши перед іконою св. Миколая, бранець поїхав, не збираючись повертатися. Але невдовзі св. Миколай з'явився до половчина і так покарав, що той пригнав Добрику не одного коня, а цілий табун. Проте цей переказ, як ми зазначали раніше може бути пов’язаний з , а пізніше перенесений до храму Миколи Доброго, якого в давньоруський час ще не існувало (Храми Києва, 2001).

В п.п. XVІ ст. в парафії церкви Миколи доброго мешкали князі Домости, зем`янин Л. Волкневич і воєводський урядовець Г. Оливка. Козаки І. Ханкович та П. Хижницький, шляхтичі Стружинські, Сулими, Ростки, Голуби, Суданські-Проскури, Виговські (усі прізвища українські); війти Конашклвичі, замкові ремісники – ювелір Д. злотник, грабар Я. Затика, швеці П. Белім та І. Осначенко та тесля Стефан. Біля південної стіни церкви поховано її колишнього прихожанина, на той час ігумена Троїцького монастиря І. Мартовича (Попельницька, 2003).

В часи Петра Могили поширюється також своєрідна традиція зведення "комбінованих" муровано-дерев'яних храмів, прикладами яких є церква Миколи Притиска. За народною легендою, назва храму походить від ікони св. Миколая Чудотворця, яка "притиснула" злодія, коли він намагався пограбувати церкву. За іншим, більш вірогідним поясненням, храмовий образ отримав свою назву від того, що раніше стояв на Глибочиці (яка на думку К.М. Гупала пролягала у храму) на пристані, яку у ХVII-ХVIII ст. називали "притикою". Під час реставраційних робіт 1987 р. було з'ясовано, що сучасний храм стоїть на фундаменті давньоруської споруди ХII-ХIII ст. Можливо, згадка про будинок "Никольского попа" в «Описі київського замку» 1552 р. стосується цього храму. Перше пряме свідчення про дерев'яну церкву на цьому місці належить до 1611 р. За даними клірових відомостей, у 1631 р. коштом міщанина Петра Залізного Гроша споруджено новий храм. Деякі дослідники вважають що він був мурованим. Тоді ж, нібито, дерев'яну церкву перенесено до Старого міста, де її освячено в ім'я св. Іоана Златоуста. Інші дослідники намагалися спростувати цю звістку, оскільки на плані 1695 р. церква зображена дерев'яною з одним верхом, а Златоустівської зовсім немає; міщанин на прізвисько Залізний Гріш відомий з самого кінця XVII ст., на цей же період вказують і архітектурні форми споруди. Дерев’яну споруду на їх думку було перенесено до Старокиївської фортеці лише після 1695 р. (Храми Києва, 2001).

Але треба враховувати, що на той час було поширене будівництво храмів комбінованої конструкції, які мали і муровані, і дерев'яні частини; перенесення дерев'яної будівлі у Старе місто — не більше ніж здогад; і нарешті, згаданого у 1690 р. Залізного Гроша звали Тарас Петрович, тобто це був син фундатора. В кожному разі наведені відомості стосуються не сучасної споруди, а її попередниці (Храми Києва, 2001; Климовський, 2002).

Церква св. Власія – Подільський парафіяльний храм, заснований у першій половині XVII ст. Був дерев'яним. Проіснував до пожежі 1651 р. і служив створеній після 1602 р. Рибальській слободі, яка перебувала у віданні католицького біскупа. У 1718 р. на його місці споруджено Введенську церкву (вул. Почайнинська, 27) (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).

Церква св. Василя – О. Попельницька (2003) вказує що вперше ця церква згадується в 1632 р. Однак М.О. Максимович, а слідом за ним і М.І. Петров вважали, що її спорудив гетьман П.К. Сагайдачний між 1613 та 1620 рр. Можливо саме тому храм одержав окреслення «козацький», яке існувало до ХVІIІ ст. Однак не виключено, що козацькою церква стала після передачі у 1687 р. Кожум`яцької слободи (для якої Василевська церква до 1747 р. була приходською) козацькій старшині Київського полку (Попельницька, 2003).

Святодухівська церква – дерев'яна парафіяльна церква Подолу, яка стояла у глибині кварталу по вул. Борисоглібській між будинками 19 і 21. Таким чином вона межувала з Борисоглібськом церквою. Заснована між 1613 і 1632 рр. (перша згадка), дала назву розташованим поруч Духівським воротам подільських укріплень. Була тридільною одноверхою. Згоріла під час пожежі 1718 р. (Храми Києва, 2001).

Іллінська церква – уперше згадується в 1632 р. Невідомо з цегли чи дерева вона була споруджена. Імовірно до тогочасної храмової будівлі мають відношення підмурки з червоної цегли XVII ст. та поховання виявлені у 1894 та 1950 рр. на вул. Іллінській, 2-8 (Попельницька, 2003).

Спаська церква – уперше згадується в «Описі київського замку 1552 р. Інформації про цю дерев’яну церкву до 1695 р., яка дала назву суч. вул. Спаській бракує (Попельницька, 2003).

Церква Різдва – уперше згадується в «Описі київського замку 1552 р. До пожежі 1651 р. була дерев’яною (Попельницька, 2003).

У 1602 р. у джерелах згадується Миколаївська Йорданська церква, як розташована «над потоком» (ручаєм) за межами тогочасного Подолу. М. Ф. Берлинський вказує, що в той час храм був приходським. Його прихожанами могли бути мешканці слобод, розташованих під Щекавицею (Попельницька, 2003). Даний храм найімовірніше пов’язаний з місцем раніш відомої , яка була на початку XVII ст. розібрана шляхтичем Войцехом Соколовським (Храми Києва, 2001). Згодом у 1616 р. тут виник монастир (Попельницька, 2003).

Деякі храми Києва можна побачити на малюнку А. Ван Вестерфельда 1651 р. Зокрема, крайня з ліва церква – це імовірно храм Миколи Набережного, а велика церква під горою – Христорождественська, зліва від неї з однією банею і двоскатним дахом – Борисоглібська церква.

Флорівський жіночий монастир – найдавніший на Подолі. Його засновано у п.п. ХVI ст. Усі будівлі його були на той час дерев’яними. На думку М. Ф. Берлинського монастир заснований у 1566 р. ченцем Печерського монастиря Іоанном Богусем Гулькевичем на власній «дедичній» землі. Проте Г. Ю. Івакін та коментатори «Опису Київського намісництва70-80-х рр. ХVIІІ ст.», аналізуючи текст грамоти про передачу обителі у володіння протопопу І. Гулькевичу, дійшли висновку, що монастир існував вже в першій половині ХVI ст. Можливо, ігумен Гаврило (двір якого «Опис Київського замку» 1552 р. зазначає серед магістратських міщан) був настоятелем саме Флорівського монастиря. «Податковий тариф» 1570 р. називає монастир «замковим» – тобто він перебував в межах замкової юридики. Тому думка М. Ф. Берлинського, що в 16 ст. монастир розташовувався на печерську, там де пізніше Вознесенський монастир (на місці арсеналу) є помилковою. Як жіночий монастир св. Флора та Лавра на Подолі згадується у 1632 та 1646 рр. Його очолювала ігуменя А. Гуляницька, родичка (?) київського підвоєводія П. Гуляницького. У 1638 р. Флорівський монастир згорів під час наступу на Київ повсталих козаків Острянина і був відбудовний в такому вигляді, який зафіксувала панорма 1651 р. (Храми Києва, 2001, Попельницька, 2003).

Другим за часом виникнення був чоловічий Братський монастир. Датою його заснування В.І. Новгородцев (думку якого поділяли М.Ф. Берлинський та М. О. Максимович) вважав 1588 р., коли константинопольський патріарх Ієремія. Перебуваючи в Києві, начебто благословив заснування братської школи. На користь цієї ранньої версії опосередковано свідчить грамота (відома лише за публікаціями) про дарування київському братству міщанином А. Обуховим-Сверщовським «дворового місця» на Подолі. Однак, імовірно в 1588 р. при одній з подільських церков було засновано лише церковне братство (а не монастир, який виник в 1615 р.), як це було у Львові, де також у 1524 р. існували братва при церквах Благовіщення та св. Миколая (Попельницька, 2003).

Більшість дослідників схиляються до версії, що монастир був засновано 1615 р., на базі подільської садиби, яку подарувала Єлизавета (Галшка) Гулевічівна. У 1615 р. Галшка надала цю земельну ділянку для заснування Братської школи, шпиталю та монастиря. У своїй дарчій грамоті від 15 жовтня 1615 р. Гулевичівна писала:

«Я, Галшка Гулевичівна… з любові і приязні до братів моїх – народу руського і для спасіння душі своєї… правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводства Київського, Волинського і Брацлавського… даю, дарую, записую, відказую і фундую добра мої власнії… власний мій двір з землею… нічого собі самій а ні нащадкам моїм не зоставляючи» (Хижняк, Маньківський, 2003).

У 1632 р. школа при монастирю перетворена митрополитом П. Могилою на колегію, а в 1701 р. вона отримала назву Києво-Могилянської академії (Толочко, 2003).

Можна припустити, що двір Галшки Гулевичівни розташовувався поряд з вже існуючою церковною садибою (при якій виникло братство) і був з нею об’єднаний цвинтарем XV-XVI ст. цієї гіпотетичної церкви, назва якої в писемних джерелах не збереглася. Є поховання виявлені у 1950-1992 рр. на ділянці між монастирською «поварнею», «академічним корпусом» і місцем розташування мурованого Богоявленського собору. Садибу Є. Гулевичівни (згідно ї її «дарчою грамотою» 1615 р. з півдня та півночі обмежували дві вулиці, які вели з Ринку до Почайни, та провулок збоку Соленківського плацу. Тил садиби межував з двором бургомістра Ф. Митковича. Останній можна локалізувати на місці монастирського винограднику і саду XVIІ-XVІІI ст., які згадують письмові джерела. Ворота садиби Є. Гулевичівни, вочевидь, виходили на Ринок.

Після заснування монастиря в його садибі були споруджені кілька дерев’яних будівель. Близько 1620 р. майстер Петро Жицький коштом Гетьмана П. Сагайдачного зводить в цьому монастирі головний храм – Богоявленську церкву, що вражала сучасників. Це був один з перших прикладів українського п'ятиверхого дев'ятидільного храму. Біля цієї церкви у 1622 р. поховали П. Сагайдачного (Клімовський, 2002, Попельницька, 2003). За описом Павла Алепського 1653 р., церква мала п'ять бань зі скляними вікнами і була оточена галереями. Крім головного, храм мав бічний вівтар, присвячений Благовіщенню Богородиці. Церква згадується в грамоті 1620 р. патріарха Феофана:

«на знак бытности нашей в метсе Киевь на кгрунте братском, при церкви святых Богоявления и Благовещения».

Цей же документ згадує в монастирі і готель для паломників. У 1628 р. діяв шпиталь. У 1952, 1955, 1992-93 рр. на території колишнього монастиря (вул. Сковороди 4-8) під час археологічних досліджень були виявлені фундаменти монастирської огорожі та споруд з цегли XVI ст. на сірому вапняковому розчині. Можливо це підмурки будівель, які згоріли у 1658 р.: дерев’яних школи, бурси, готелю для паломників, шпиталю. Братська школа («конгрегація») у 1640-х рр. була розташована на одній лінії (чи поряд) з монастирською огорожею. Остання була споруджена вздовж вулиці, яка на плані 1803 р. зазначена як Іллінська. Поряд школи, ближче до ринку, у першій половині XVII ст. була розташована дерев’яна «бурса». Відбудована після пожежі 1658 р. вона лишалася на цьому ж місці поруч з Богоявленським собором, збудованим у 1693 р. до зведення у 1763-78 рр. на березі Дніпра нової цегляної бурси. У 1953-1987 рр. поряд фундаментів Богоявленського собору та у дворі академічного «мазепинського» корпусу, були досліджені дванадцять чоловічих поховань і перепоховань, перенесених з місця будівництва «поварні», XIV-XIХ ст. Одна могила була викопана в залишках будівлі XIV-XVI ст., яка існувала до виникнення монастиря (Попельницька, 2003).

Напевне на підставі наявності в храмі двох олтарів О. Попельницька (2003) вказує на наявність двох окремих храмів Богоявлення та Благовіщення, далі проводячи окремо історію Благовіщенської церкви самостійної від Богоявленської церкви та монастирської трапезної, що є помилковим.

В дерев’яній Богоявленській церкві (з додатковим олтарем Благовіщення), на думку С.Т. Голубєва, у 1620р. патріарх Феофан таємно висвятив на єпископа та митрополита І. Борецького. Точне місце розташування даної церкви не відомо (Попельницька, 2003).

Дерев'яна церква горіла принаймні двічі: у 1658 та 1665 рр. Після 1673 р. споруджено останній дерев'яний храм. У 1690 р. його розібрано, а деревину використано для будівництва первісної Андріївської церкви (Храми Києва, 2001). П. Сагайдачний подарував церкві коштовний срібний з позолотою хрест, який загубився після знищення собору (див. тут. ).

За письмовими джерелами, мурована трапезна Богоявленського монастиря з церквою свв. Бориса та Гліба збудована у монастирі Петром Могилою, ймовірно, після пожежі 1638 р. Цю трапезну згадує у 1653 р. Павло Алеппський. Він відзначає, що це була потинькована споруда з багатьма вікнами, головний вхід до будівлі був оздоблений двома мармуровими колонами. Вона мала бані і була розміщена у самій брамі – в одну лінію з монастирською огорожею, як це зображено на плані 1695 р. Церква була тридільна, зального типу. Зараз від цієї споруди лишилася тільки центральна частина першого поверху сучасної Святодухівської церкви. Не пізніше 1673 р. надбудований другий, також мурований, поверх з церквою Благовіщення Богородиці. 1740 р. замість церкви тут було влаштовано академічну бібліотеку. Але пожежа 1780 р. знищила книгосховище і значно пошкодила будівлю (Храми Києва, 2001).

Треба зауважити, що розташований в садибі монастиря наразі т.з. «будинок Галшки Гулевічівни» чи «поварня» (вул. Григорія Сковороди, 8) подекуди вважається найдавнішою цивільною мурованою пам’яткою Подолу. Стверджується, що він походить з кінця XVI -початку XVII ст. На думку деяких сучасних дослідників, зокрема, Л.І. Толочко та Ю.Г. Лосицького, будинок є типовим зразком української архітектури XVI ст. – будинком «на дві половини». Споруда – цегляна, тинькована, зі склепінчастим підвалом, прямокутна у плані. На думку дослідників, тут в перебудованому колишньому міщанському будинку, і могла розташовуватися трапезна церква, яку бачив в 1654 р. П.Алепський (). Однак археологічне вивчення «поварні» не виявило будівельних матеріалів, давніших за межу XVIІ- XVIІІ ст. Її фундаменти і стіни викладені з однакової червоної цегли (Попельницька, 2003). В той же час, як ми показали раніше найдавніша частина трапезної Братського монастиря простежується в будівлі Святодухівської церкви.

У 1615 р. на Подолі було засновано подвір’я Межигірського монастиря на половині двору (другу частину якого монастир отримав лише у 1626 р.). придбаній у міщанина Є. Гребенниковича. У 1636 р. від шляхтянки Ї. Моренної «братія» отримала «грунт» поряд свого подвір’я. а пізніше придбала і її будинок. Згодом внаслідок наступних надбань дане подвір’я станом на 1695 р. на плані І. Ушакова виглядало як значна садиба.

Утвердження влади Речі Посполитої на землях Південної Русі відбувалося шляхом поступового просування католицької церкви у раніш не освоєне нею, переважно православне середовище. Просування це відбувалося з різним успіхом у різних верствах русинів. Широкі маси русинів не сприймали «латинян» і залишалися православними, в той час як верхівка суспільства Русі не заявила претензій на свою частку в спільній Речі Посполитій і швидко покатоличилася та полонізувалася. Так втрачався зв’язок еліти зі своїм народом, який згодом не тільки дозволив деяким занадто «радикальним» діячам сумніватися в самому існуванні русько-українського народу, але і призвів до того, що від імені свого народу почала все міцніше промовляти зовсім інша соціальна верства – козацтво. В релігійній сфері просування католицизму на схід зустрілося з великими проблемами. Зокрема в Києві дуже сильними були традиції православ’я. Київським православним монастирям належали величезні землі. Право на ці володіння підтверджували своїми грамотами навіть польські королі. Натомість сполонізована верхівка міста намагалася утвердитися запрошуючи до міста та субсидуючи різні католицькі ордени. Вказані ордени не тільки займалися «полюванням на душі», але й намагалися утвердитися шляхом привласнення земель. В цьому найбільше просунулися домініканці, які станом на поч. XVІІ ст. заволоділи значними землями на Оболоні та заснували тут селища Пріорку (назва від посади пріора домініканського монастиря) та Мостище. У зв’язку зі зміною політичної ситуації значно зросла кількість поляків та католиків в складі населення Києвоподолу.

«Пользуясь особенною благосклонностию правительства, католическое духовенство, пребывающее с давних времен в Киеве, приобретало на щет православных свои преимущества» – писав М. Берлинський (1991).

Поляки поступово увійшли до всіх соціальних груп населення Києва. Переважно саме з них складалася залога і замкові урядовці. Виключно вони становили католицьке духовенство міста. Великий відсоток поляків був серед шляхти. З 1569 р. їх кількість у місті помітно зросла (Климовський, 2002).

Як ми відмічали в попередній частині, католицькі костели на території Подолу були відомі ще за давньоруського часу. Так, домініканець Петро Розвидовський у своїх нотатках (1634-64 рр.) також вказує місце первісного кляштору (давньоруського костелу пресвятої Діви Марії), на Подолі понад Дніпром (вул. Борисоглібська, 11) (Храми Києва, 2001; ). Домініканці повернулися до міста за різними даними від кількох років після монгольського нашестя аж по наступне XIV ст. Київський єпископ Ю. Верещинський свідчив, що станом на 1595 р. діяв лише костел домініканців, і що чотири інші костели лежали в руїнах. Які це могли бути аж чотири костели, окрім відновленого костелу домініканців? Зважаючи на наявність в давньоруському Києві додатково лише одного мурованого костелу св. Катерини, ця інформація виглядає як відверте перебільшення внаслідок спроби довести своє минуле значення в регіоні. Вищенаведена інформація з королівського декрету 1602 р. про відновлення єпископства в Києві теж виглядає подібно. Відбудований домініканський костел розташовувався вже не на сучасній вул. Борисоглібській (куди згодом прийдуть єзуїти), а по вул. Притисько-Микильській (одна з найдавніших вулиць Подолу траса якої зберігається незмінною і в наш час). Цей дерев`яний домініканський костел у Києві описано в люстрації 1569 р. Після спустошення старого конвенту домініканців (1482 р.?), монастир було перенесено "під замок на Житній торг" (Житній торг був частиною ринку на сучасній Контрактовій площі ближче до Притисько-Микільської вулиці, і його не слід плутати з теперішнім Житнім ринком). Новий дерев’яний костьол освятили на честь св. Миколая. Мартин Груневег бачив його у 1584 р. «вліво від торгової площі, де напевне знаходилася колонія чи інше місце помешкання католиків». Він же пише, що цей костьол разом з монастирем згорів через необережність, коли пріором був Іорданій Ковальковський (Храми Києва, 2001; Климовський, 2002).

Початок будівництва у 1614 р. нової мурованої тринавової кафедри св. Миколая в свою чергу свідчить про подальше зростання кількості поляків в місті. Ініціатором її зведення був Кшиштоф Казимирський – київський єпископ у 1598-1618 рр. Спонсорами виступили брати Аксаки та князь Ружинський. Проте, як зазначає А. Реутов дата спорудження мурованого костьолу досі точно не встановлена. За одними джерелами він споруджений близько 1640 р. коштом остерського старости Стефана Аксака. За іншими – костьол спорудив у 1599-1610 рр. біскуп Криштоф Казимирський, а Аксак лише прибудував до нього приміщення конвенту (монастиря). Фундатори подарували монастирю шість чиншових дворів, розташованих ліворуч від нього та на вулиці, що вела від двору біскупа до Воскресенської церкви (суч. пров. Хорива). Поруч розташовувалися склеп (крамниця) з льохами, де зберігалися монастирські меди, які реалізували на Житньому ринку. Рештки цього трикамерного склепу були випадково знайдені в 1880 р. напроти олтаря церкви Миколи Притиска. Рештками цвинтаря домініканського монастиря можливо є виявлені поховання без трун та інвентарю на перехресті Контактової площі та вул. Спаської та Костянтинівської (Попельницька, 2003).

В пожежі 1651 р. костел домініканців залишився цілим, так як один солдат погасив вогонь в куполі, що тлів вже більше години (Смірнов, 1908). В цей час і в 1653 р. костел залишався недобудованим.

«В 1691 году на представление киевского митрополита Варлаама Ясинского последовало высочайшее повеление, чтобы упраздненный Доминиканский на Подоле костел превращен был в церковь святых апостолов Петра и Павла и в обитель благочестия, который отдан тогда же в ведомство митрополита, однако еще до 1710 года оставался он без всякого служения» (Берлинський, 1991).

На плані І. Ушакова ж він вже виступає як православна Петропавловська церква (Попельницька, 2003).

Остаточна перебудова споруди, яка змінила її готичний вигляд на бароковий, відбулася у 1745 р. При цьому від первісної споруди залишилися лише центральний неф та приділи з кам’яними льохами (Попельницька, 2003). Необхідно зазначити, що цей костел був єдиною готичною спорудою, що до 1935 р. зберігалася в Києві.

Зростання польської громади Києва призвело до будівництва кафедрального костьолу. Г.Л. де Боплан згадує, що цей костел було збудовано на території біскупського двору (Попельницька, 2003). Цей головний храм католицької громади Києва у XVII ст. освячений на честь Діви Марії стояв на місці сучасного Житнього ринку.

Його зображення ми можемо побачити на малюнку А. Ван Вестерфельда, який показує рекогносцировку Я. Радзівіла під Києвом. Тут він зображений з двоскатним дахом, башточкою та двома вежами. Як свідчить описи пожежі 1651 р. кафедральний собор тоді вцілів (Смирнов, 1908).

О. Попельницька (2003) стверджує, що кафедральний костел, зображений на панорамі 1651 р., був споруджений на місці попереднього мурованого храму Діви Марії, імовірно зруйнованого у 1590-х рр. під час захоплення Києва загонами повсталих козаків К. Косинського. У 1602 р. навколо решток костелу урядова комісія відміряла територію у 200 «ліктів» для влаштування нового цвинтаря. Певно тоді ж почалася і його відбудова.

В польських джерелах часто вказується, що цей костел був знищений козаками Б. Хмельницького. А. Реутов зазначає, що остаточно розібрали костьол, очевидно, внаслідок царського указу 1660 р., яким католикам заборонялось жити у Києві. За документом 1690 р., на місці "костьолу польського, Мнішком збудованого", була вже одна з міських торгівельних (громадських) лазень (Храми Києва). Як зазначає О. Попельницька, незважаючи на це на плані Києва Галларта 1706 р. на території біскупського містечка все ще показана будівля з двоскатним дахом та башточкою (аналогічно до зображення на малюнку Вестерфельда), що інтерпретується О. Попельницькою (2003) як кафедральний костел. Вона вважає, що цей костел проіснував щонайменше до пожежі 1718 р., після якої був розібраний. На плані 1803 р. його зображення відсутнє.

Проте кафедральний костел не показаний на плані І. Ушакова 1695 р. На нашу думку, показаний на плані Галларта храм є церквою. Пдже, західний інженер Л.М.Галларт, які і інші його колеги, позначали на тогочасних мапах церкви в вигляді більш звичних їм костелів. Для того щоб в цьому переконатися, достатньо порівняти зображення цього храму з іншими на цій же мапі, як на Подолі, так і верхньому Києві.

Рештки кафедрального костьолу досліджено Г. Івакіним у 1973-74 рр. під час будівництва Житнього ринку. У фундаментах споруди широко застосовувалися будівельні матеріали з руїн давньоруських храмів, зокрема з Десятинної церкви ().

Г.-Л. де Боплан писав, що:

«католики мають тут (у Києві – авт.) чотири костели: кафедру, костьол домініканців біля Ринку в ім’я св. Миколая, бернардинів під горою та єзуїтів, які нещодавно тут з’явилися. Оселилися вони між бернардинцями та річкою».

Як зазначає А. Реутов, свідчення про бернардинський київський костьол фрагментарні. Дата заснування монастиря і будівництва храму невідома. Місце розташування костьолу Г. Боплан зазначив як «під горою», не вказавши, під якою саме. Згодом ігумен Ф. Васьковський згадував, що «десятину з рибного торгу брали ксьондзи бернардинці». З літопису І. Ерлича відомо, що 1651 р. у пожежі згорів бернардинський монастир (там само). Отже, нам відомо, що монастир і костьол були дерев'яними, монастир знаходився недалеко від Дніпра під горою, мав привілей на збір мита з рибного торгу. Як зазначає С. Клімовський (2002) поза увагою дослідників залишилася купча 1631 р., яка повідомляє, що цей костел знаходився через дорогу навпроти церкви Миколи Доброго. Земля під його зведення була виділена з плацу, що знаходився у віданні воєводи. О. Попельницька (2003) вважає що цей костел знаходився в кварталі зображеному на плані 1695 р. з права від церкви Миколи Доброго. Про тісне сусідство костелу та цього православного храму, може свідчити і згадка М. Ф. Берлинського про католицькі поховання виявлені біля церкви Миколи Доброго, які могли бути рештками цвинтаря бернардинського костелу.

Бернардинським костьолом вважають досить значну, максимально наближену до схилу гори споруду, базилікального типу з неглибоким прямокутно-завершеним хором і сигнатуркою. Можливо, до костьолу стосуються прибудова притвору та дзвіниці. Ця споруда на малюнку Вестерфельда виглядає майже рівною за об’ємом, стилістикою і значенням, а можливо, і перевершує вже відомий нам з того ж малюнку кафедральний костел.

На думку А. Реутова, це збуджує недовіру до ідентифікації цієї споруди з костелом бернардинів. Адже той проіснував ледь більше 20 років, був споруджений і утримуваний на міські доходи, що значно поступались домініканським. Отже викликає сумніви, що він здобув таких визначних форм.

Достеменно відомо, що бернардинський костел згорів під час пожежі 1651 р. (Смирнов, 1908) і на пізніших зображеннях та планах Києва не показується.

Єзуїтський костьол привертав увагу дослідників не менше ніж бернардинський. Власне і постав він майже одночасно з бернардинським. Відомості про цей храм також є досить обмеженими. Відомо лише, що єзуїтська резиденція з'явилася у Києві 1620 р. з ініціативи єпископа Богуслава Окші-Радошевського. Втім, як зазначають польські джерела, єзуїти тоді тулилися у домініканців. У 1623 р. єзуїти перемістилися до єпископського містечка Фастова, де з 1625 р. почала діяти колегія середнього типу зі школами граматики, поетики і риторики. Після 1633 р. єзуїти знову повертаються до Києва, розмістившись в будинку, купленому для них Янушем Тишкевичем, тодішнім київським воєводою (Храми Києва, (). Єзуїти усіма засобами переманюють до свого закладу учнів православного Києво-Могилянського колегіуму (Клімовський, 2002).

М. Берлинський так описує розміщення колегії та костелу єзуїтів та їх діяльність:

«1619. Своеволие католицких энтузианов, а особливо тогдашних езуитов, преспособнейших везде устраивать пакости, было причиною, что и в сем свободном месте вздумано подорвать успехи православного заведения, ибо по примеру благочестивого в братстве коллегиума основали езуиты в Нижнем Городе под горою Уздыхальницею (Уздыхальницею называлась гора по левую сторону Андреевского взвоза, ведущего с Старого Киева на Подол. Книга Городовой архивы на 1628 год 9 генваря) свой костел в при нем школу (упись привилегии, данной езуитам на основание школ в Киеве. Книга Городовой архивы, № 766, 1646 год), куда переманя к себе разными обещаниями по большей части распустных студентов, тщеславились своими преимуществами (своеручные записки митрополита Могилы в Софий. Библиотеке)» (Берлинський, 1991).

Найбільш не зрозумілим виглядає питання, де ж саме розміщувався костел єзуїтів. Г.Л. де Боплан визнавав його локалізацію між бернардинами та Дніпром. В такому разі він міг знаходитися як на південь так і на схід від костелу бернардинів. На думку Т. Ю. Гирич, костелом єзуїтів є будівля зображена на малюнку А. Ван Вестерфельда 1651 р. біля церкви Різдва. Це припущення на думку О. Попельницької (2003) підтверджує і план 1706 р., на якому неподалік від Хрещатицької башти зазначено релігійну споруду з вежею та двоскатним дахом, які в колишнього костелу «Біскупського містечка» того ж плану. На підставі цього авторка робить висновок, що єзуїтський костел вцілів в пожежі 1651 р. Імовірно у 1715 р. саме на місці колишнього єзуїтського кляштору було засновано подвір’я Переяславського єпископа. На плані 1774 р. остатнє зазначено на тому ж місці, де в 1706 р. стоїть кляштор. Локалізація тут костелу єзуїтів також пояснює повідомлення про поновлення діяльності давньоруського костелу домініканців, який існував саме тут. В той же час як ми знаємо самі домініканки відновили свою діяльність в новому місці – на вул. Притискомикилській. Таким чином костел св. Гіацинта або Яцка, який згадує мемуарист П. Розвидовський та джерела XVIІ ст. може бути нічим іншим як костелом єзуїтів, збудованим на місці зруйнованого в XIV чи XV ст. костелу Діви Марії (Попельницька, 2003).

Проте як ми вже зазначали план Галларта показує майже всі храми тогочасного Києва як костели, тому орієнтуватися на нього не можна. Окрім того костел єзуїтів, навіть в перебудованому вигляді відсутній на плані І. Ушакова 1659 р. А. Реутов вважає, що єзуїтський костел та школа знаходилися під горою на південь від бернардинського кляштору на суч. вул. Покровській (Храми Києва, 2001).

Загалом, у XVI ст. ст. католицьке духівництво в Києві було нечисленним. Згадується, що у домініканському костелі, на користь якого віддавався податок з продажу хлібу (помірне), у 1584 р. було «ледве 4 ченці», а на початку XVII ст. їх нараховувалося «вже вдвічі більше». Таке зростання у Києві місій бернардинів та єзуїтів було наслідком загального наступу контрреформації після 1620-го р. в Польщі за Сигізмунда ІІІ. Вказані ордени не тільки займалися «полюванням на душі», але й намагалися утвердитися шляхом привласнення земель. Хоча в цьому їм було далеко до домініканців, які станом на поч. XVІІ ст. заволоділи значними землями на Оболоні та заснували тут селища Пріорку (назва від посади пріора домініканського монастиря) та Мостище. У 1626 р. впроваджено постійне богослужіння в кафедрального костелу св. Марії, капітулу якого збільшено до 6 прелатів. При ній створено також колегію 12 вікаріїв, очолювану київським біскупом. Для них в біскупському містечку були зведені будинки. Точна кількість ченців католицьких орденів у Києві невідома. Вірогідно, загальна чисельність ченців домініканського монастиря та членів місії бернардинів та єзуїтів не перевищувала 50-ти осіб (Климовський, 2002).

Величезне значення для цієї боротьби, але й для подальшого розвитку просвітництва та науки в Україні мало не тільки створення козацько-міщанською православною опозицією братства при Богоявленському монастирі, але й відкриття при ньому у 1632 р. Києво-Могилянського колегіуму. Саме з цього часу серед мешканців Подолу з’являються неспокійні бурсаки. Проявом визнання заслуг колегіуму була передача у 1651 р. Б. Хмельницьким Братському монастирю величезних володінь домініканців навколо Києва (Климовський, 2002).

Недалеко від бернардинів, на тій же Покровській вулиці, на території сучасної садиби Покровської церкви знаходилася також Вірменська церква Різдва Богородиці (вул. Покровська, 7). Дана церква була збудована ще в давньоруський час. Про це свідчить кладка її фундаменту з використанням як жолобчастої брускової цегли, так і плінфи. Археологічні розкопки 1975 та 1985 рр. виявили залишки престолу, підлоги з полив'яних плиток, уламки фресок, кілька середньовічних поховань, скарб київських монет XIV ст. На жаль, кладка фундаментів виявилася настільки пошкодженою, що навіть не вдалося з'ясувати план будівлі (Івакін, 1996).

Якою мірою ця церква постраждала від монголів, невідомо, проте її швидко було відновлено. Але чи будувалася вона як вірменська? С. Климовський (2002) припускає, що нечисленні втікачі з захопленої турками Кафи, яким король Казимир ІV дозволив звести на Подолі церкву, використали підупалий храм давньоруського часу. Здійснити своє власне будівництво не дозволила відсутність фахівців та відповідної виробничої бази. Впродовж XIV-XVI ст. у Києві не було зведено не тільки жодного кам’яного храму, але найімовірніше й будинку. Навіть будівництво початку XVІI ст. здійснювалося за участю архітекторів-іноземців, а цегла бралась переважно з руїн давньоруських храмів. Отже вірмени імовірно лише злегка підремонтували цей давньоруський храм (Клімовський, 2002).

За іншою ж версією церква могла з самого початку будуватися як вірменська. Адже у XIV ст. в Києві знаходилася (в цій церкві?) вірменська єпископська кафедра (Храми Києва, 2001).

Мурована церква могла бути знищена під час нападу Едигея 1416 р., оскільки вже 1475 р. (дата реконструйована) Казимир IV Ягеллончик надає вірменам привілей заново оселитися у Києві, створити тут торгову факторію і збудувати на Подолі нову церкву. Проте більшість дослідників вважає, що цей храм в свою чергу було зруйновано Менглі-Гіреєм 1482 р., або десь перед 1530 р. стара будівля завалилася сама собою (Храми Києва).

Наприкінці XVI ст. на підмурках зруйнованої кам'яної і фундаментах з бутового каменю на вапняковому розчині було зведено нову, тепер вже дерев'яну вірменську церкву Різдва Богородиці. Її конфігурація не співпадала з першим храмом. Імовірно вона будувалася в час коли вірмени користувалися приділом Софії. Адже тут виявлено двадцять чотири графіті вірменською мовою з 1537 по 1577 рр. У них згадуються імена не лише київських вірмен, але й приїжджих купців, зокрема з Кафи (Феодосії). Королівським привілеєм від 28 серпня 1571 р. їй не тільки підтверджувалися старі привілеї, а також надавалося право володіння млином над р. Сирець, двома шинками та дворищами біля своєї церкви. Отже вона вже була. Згадує її в 1584 р. і Мартін Груневег, а також Е. Лясота у 1594 р. Актом 1622 р. київська вірменська громада віддала свій храм разом з усім належним до нього нерухомим майном під владу та опіку львівській вірменській кафедральній церкві. Цей останній дерев’яний вірменський храм у Києві загинув у пожежі 1651 р., під час окупації міста військом Януша Радзівіла і більше не відновлювався. О. Попельницька (2003) стверджує, що вірменська церква розпізнана М.І. Петровим на панорамі 1651 р. Це була споруда з апсидою, двоскатним дахом, дзвіницею і невеликою банею.

Невдовзі після того, згідно з жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича 1659 р., вірменам остаточно було заборонено оселятися в Києві. Проте зменшення вірменської колонії в Києві почалося раніше, ще у першій половині XVII ст. Це було спричинено чинниками суто економічного характеру. За підрахунками Я. Р. Дашкевича з 1552 по 1622 р. чисельність київської вірменської колонії зменшилася з 230 до 60 осіб. «Вірменський квартал» поступово звузився до однієї лише Гнилої вулиці (Попельницька, 2003).

У 1685 р. на садибі вірменської церкви засновано православну Покровську церкву ().