2.4.2.3.1. Храми та монастирі Подолу в 1648-1717 рр.
Парнікоза І.Ю.
Станом на другу половину ХVІI ст. на Подолі існували дерев’яні храми: Різдва, Покрова, Миколи Доброго, Борисоглібський, церква Святого Духа, Спаська, Василя Великого, Миколи Притиска, церква Флорівського монастиря. Ці церкви імовірно мали підмурки подібно до виявлених археологами підмурків Спаської церкви (Клімовський, 2002; Попельницька, 2003).
Більшість храмів і до 1717 р. лишалося дерев’яними. Проте, їм на зміну почали будуватися цегляні муровані храми в стилі українського «козацького» бароко. Їх фундаторами були переважно приватні заможні міщани, які мешкали у відповідній парафії. Загалом, тогочасний розвиток української церковної архітектури багато в чому пов'язаний з ім'ям гетьмана Івана Мазепи, який був ктитором більшості визначних храмових будівель. Тогочасний архітектурний стиль так і називають «Мазепинським» або «козацьким» бароко. В цей період набули розвитку дві головні течії: перша — будівництво центричних п'ятиверхих храмів; друга — відтворення хрещато-банних тринавних шестистовпних церков давньоруського типу. До першого типу належать Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696-1701) та церква Всіх Святих Києво-Печерської лаври (1698); до другого — Богоявленський та Микільський собори (збудовані у Братському та Пустинно-Микільському монастирях Йосипом Старцевим у 1690-93 рр.). Проте в архітектурі менших церков, зокрема на Подолі, можна відзначити більшу різноманітність композиційних рішень (Храми Києва, 2001).
Взаємне розташування київських храмів, ми можемо побачити на першому інструментальному плані Києва (т.з. план Галларта) 1706 р. (див. ) Втім, вулична сітка Подолу на ньому дуже умовна і штучно «підведена» під регулярну. Насправді регулярним його планування стане лише після пожежі Подолу 1811 р.
Рис. 2.4.2.3.1.1. Гетьман Іван Мазепа – ктитор церковного будівництва в Києві та Україні в кінці XVII-поч. XVIIІ ст. Його коштом зведено зокрема мурований Богоявленський собор (арх. Йосип Старцев) та перший поверх мурованого Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії. Герб Мазепи був зображений на фасаді Богоявленського собору –головного храму Братського монастиря. Обидві споруди виконані в стилі «козацького бароко
Рис. 2.4.2.3.1.2. Головні топографічні об’єкти Подолу на плані Галларта 1706 р.: 1 – Єзуїтський костел, 2 – Борисоглібська церква, 3 – Братський монастир, 4 – Всокресенська церква, 5 – Спаська церква, 6 – Миколаївський костел, 7 – Кафедральний костел, брами: І – Кожум’яцька, ІІ – Йорданська, ІІІ – Воскресенська, IV – Проварська, V – Духівська, VI – Рождественська (остання Воскресенська брама згідно М. Берлинському збереглася до 1799 р.)
Спаська церква представлена на плані 1695 р. як триапсидна з приділами: Спаським, Стрітенським та Георгієвським та п’ятьма банями.
Рис. 2.4.2.3.1.3. Дерев’яна церква св. Спаса (вул. Спаська, 9) представлена на плані І. Ушакова 1695 р. За (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.4. Сучасний вигляд ділянки Подолу, де знаходилася Спаська церква. Двір по вул. Почайнинська, 20. Фото І. Парнікози, 2014 р.
У 1677 р. коштом київського війта Ждана Тадрини, замість згорілої церкви Миколи Набережного, споруджено нову церкву, також дерев'яну. На плані 1695 р. його зображено з однією апсидою і трьома «главами». Коли ж ця церква підупала, поруч, на протилежному боці вулиці, спорудили мурований храм, і деякий час вони існували разом. Дерев'яну церкву знищено пожежею 1799 р.
Дерев'яна церква св. Василія, яка за здогадками вчених, заснована Петром Сагайдачним між 1601-22 рр. Після пожежі 1651 р. церква у 1651 р. вже діяла. На той час священиком був Г. Сподарець. Церква згадується у "Росписи Киеву" 1682 р. і зображена на плані 1695 р. поряд садиби Флорівського монастиря. Вона була тридільною триверхою спорудою. Мала окреслення «козацька». Церква згоріла під час пожежі 1718 р.
Рис. 2.4.2.3.1.5. Дерев’яна Церква Миколи Набережного поблизу Почайни на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.6. Дерев’яні церква св. Василя та Флорівський монастир на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
На плані І. Ушакова ми можемо побачити і Святодухівську церкву. Ця дерев'яна парафіяльна церква Подолу стояла у глибині кварталу по вул. Борисоглібській між будинками 19 і 21 (тут зараз недобудована руїна). Неподалік на подвір’ї фірмового магазину «Масандра» по вул. Набережно-Хрещатицькій, 19/21 встановлено хрест в пам’ять про Борисоглібську церкву, хоча тут розташовувалася саме церква св. Духа. Заснована між 1613 і 1632 рр., дала назву розташованим поруч Духівським воротам подільських укріплень. На плані вона показана з однією апсидою (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
На місці вірменської Різдвобогородицької церкви, що згоріла 1651 р., грецький купець Микола Тарнавіот 1685 р. збудував дерев'яну церкву Покрова Божої Матері. Спершу вона була «придворною» церквою родини Тарнавіотів, але на початку XVIII ст. удова Тарнавіота заповіла зробити її парафіяльною (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.7. Дерев’яна Святодухівська церква поблизу Почайни на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.8. Церква Миколи Доброго та Покровська церква на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Добромикильська церква зображена на панорамі 1651 р. з трьома банями, в цей же рік згоріла. Проте, швидко була відновлена. Універсалом 1660 р. київський полковник Василь Дворецький передав у власність храму бернардинські, єзуїтські та вірменські ґрунти, розташовані поруч. На плані 1695 р. відреставрована церква має вигляд дерев’яної триапсидної споруди з п’ятьма банями. У 1705 р. церква знову згоріла від удару блискавки. З 1705 по 1716 рр. на пожертви парафіян та власні кошти священика Симеона Ширіпи споруджується мурована церква Миколи Доброго. Нова церква мала п'ять бань і три престоли: головний на честь св. Миколая, південний — Покрова Богородиці та північний — св. апостола Андрія. Різьблення іконостасу виконав відомий сніцар Григорій Петров. Пожежа 1718 р. пошкодила Добромикильську церкву та дзвіницю. Освячення головного храму відбулося у 1720 р., але ремонтні роботи тривали з 1738 по 1761 рр. Зокрема, 1742 р. довелося зняти бічні бані, залишивши тільки центральну. Однак і це не допомогло — тріщини у стінах ставали дедалі небезпечнішими, тому з 1787 р. служба Божа відправлялася тільки у малій Симеонівській церкві в дзвіниці, а у 1794-96 рр. головний храм розібрали на цеглу (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.9. Дзвіниця церкви Миколи Доброго була споруджена водночас з мурованою будівлею головного храму між 1705-16 рр.
Рис. 2.4.2.3.1.10. Різниця денної поверхні сучасного Подолу та Подолу поч. XVIII ст. по фундаменту дзвіниці церкви Миколи Доброго
Дзвіниця церкви Миколи Доброго була споруджена водночас з мурованою будівлею головного храму між 1705-16 рр. Мурованим був тільки перший ярус, що зберігся до нашого часу. Верхні дерев'яні яруси загинули під час пожежі 1718 р. З 1729 р. розпочинається будівництво другого та третього мурованих ярусів, завершених восьмикутним наметом московського типу. У другому ярусі розмістилася придільна церква св. Симеона Стовпника, у третьому — дзвони. Церкву названо на честь святого-покровителя тогочасного настоятеля Добромикільської церкви Симеона Ширипи, за ініціативи якого здійснювалося будівництво. (Храми Києва, 2001).
У другій половині XVII ст. поряд з храмом оселилися греки, яким уряд надав колишні двори польської шляхти і вірменських купців (Попельницька, 2003).
Наразі заглиблення в якому стоїть дзвіниця церкви Миколи Доброго добре ілюструє різницю денної поверхні Подолу поч. XVIII ст. і поч. ХХІ ст., а отже зростання цього колись заплавного масиву над рівнем Дніпра.
Після пожежі 1651 р. церкву Різдва на суч. Поштовій площі відбудовано в такому вигляді, як її зображено на панорамі І. Щирського (1688-1691 рр.) т плані 1695 р. – одноглавою дерев’яною. Ця будівля додатково реконструювалася в 1711 та 1744 рр. (Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.11. Дерев’яна церква Різдва (знаходилася в районі суч. Поштової площі) на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.12. Дерев’яна церква Різдва знаходилася на суч. Поштової площі, де зараз відбудовано її пізніший варіант. Фото І. Парнікози, 2014
Рис. 2.4.2.3.1.13. Соборна Успенська церква (Пирогоща) на плані І. Ушакова 1695 р. Наявні три бані та дерев’яна дзвіниця, за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.14. Мурована Успенська церква (Богородиці Пирогощої). Фрагмент панорами Києва, теза Обідовського, 1688-91 рр. Майстер Іван Щирський
Рис. 2.4.2.3.1.15. Воскресенська церква – мурована 5-дільна 5-верха, з дуже високим середнім верхом на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.16. Місце де знаходилася мурована Воскресенська церква на Подолі. Ділянка в суч. пров. Хорива, наразі забудована житловим будинком. Фото І. Парнікози, 2014
На плані І. Ушакова в межах Подолу позначено і існуючі на той час цегляні церкви: Успенську (Богородиці Пирогощої), Воскресенську, Іллінську, Предтечинську, монастирську – Петропавлівську (детально описаний в попередньому розділі колишній домініканський костел).
Рис. 2.4.2.3.1.17. Мурована Воскресенська церква на Подолі. Гравюра 1880 р.
Рис. 2.4.2.3.1.18. Загальний вигляд Воскресенської церкви, фото 1930-х рр.
Після пожежі 1658 р. у 1670 р. (за деякими джерелами – у кінці XVII ст.) коштом міщанина Михайла Грека (М. Радзицького) замість дерев'яної закладено кам'яну будівлю Воскресенської церкви на місці колишнього цвинтаря. Його нащадки, син Євстафій та онук Логвин, були старостами Воскресенської церкви. Первісно являла собою у плані правильний (грецький) хрест. Усі фасади мали однаковий декор, притаманний українському бароко. Стіни вертикально членувалися коринфськими пілястрами, вікна прикрашалися лиштвами і сандриками. Храм увінчувався п’ятьма грушоподібними банями, з яких найбільшою була центральна на восьмигранному у плані барабані. На плані І. Ушакова 1695 р. її зображено цілком закінченою п'ятибанною спорудою. У 1698 р. київський міщанин Микола Рудзинський завершив опорядження храму (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003; ).
Рис. 2.4.2.3.1.19. Борисоглібська церква та церква Народження Іоанна Предтечі, яку помилково називають Борисоглібською на плані І. Ушакова 1695 р. (За Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.20. Церква Народження Іоанна Предтечі на Подолі, яку після перенесення сюди олтаря св. Бориса і Гліба почали називати Борисоглібською. Фото 1930-х рр. (не збереглася)
Рис. 2.4.2.3.1.21. Місце, де знаходилася подільська мурована церква Народження Іоанна Предтечі (пізніше відома як Борисоглібська) в дворах кварталу по вул. Борисоглібська, 10
Рис. 2.4.2.3.1.22. Хрест в пам’ять про Борисоглібську церкву (у дворі фірмового магазину «Масандра» по вул. Набережно-Хрещатицькій, 19/21. Насправді тут була церква св. Духа
У 1691 р. по суч. вул. Борисоглібській, 10 поруч дерев’яної старої дерев’яної церкви св. Бориса і Гліба, яка знаходилась на розі вул. Борисоглібської і Братської зведено нову кам’яну церкву Народження Іоана Предтечі. Споруду було зведено коштом київського полковника Григорія Коровченка (Коровки-Вольського). Первісно являла собою невеликий тридільний, одноверхий храм. Західний фасад прикрашав трикутний фронтон. Бічні стіни членувалися пілястрами. Над навою розміщувалася грушоподібна баня на масивному гранчастому барабані. До кінця XVIII ст. поруч з церквою Різдва Предтечі стояв дерев’яний Борисоглібський храм, який скасували і розібрали на початку ХІХ ст. Тоді ж до Різдв’яно-Предтеченської церкви прибудували бічний вівтар на честь Бориса та Гліба. Через це храм часто додатково називали Борисоглібськом. З 1663 р. при Борисоглібськом храмі. На «плаці Кисловському» існували парафіяльна школа та шпиталь. Церковному фундатору Григорію Коровченку належала у 1690 р. садиба у її приході. Крім того він володів «куничним» (таким, що здавався в оренду» «плацом» на схилах Михайлівської гори (поряд церкви Різдва) та трьома «городніми плацами» за Воскресенською брамою на Волоській вулиці (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.23. Дерев’яна Богоявленська (1) та мурована Іллінська (2) церква на плані І.Ушакова, за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.24. Мурована Іллінська церква поблизу Дніпра є найдавнішою збереженою церквою Подолу, Фото І. Парнікози, 2014
Сучасна Іллінська церква була зведена 1692 р., тож є найдавнішим храмом Подолу, який хоч і в перебудованому вигляді дійшов до нашого часу. Замовником храму, який спорудили на місці зруйнованого однойменного дерев’яного, був київський міщанин бургомістр та купець Петро Гудима. Ця початково «домова» церква на плані 1695 р. зображена триапсидною і п'ятиверхою. Середня баня має гранчастий світловий барабан. Бічні бані були фальшивими, і згодом їх знято. За планом це типово український тридільний храм з гранчастими бабинцем, навою та вівтарем. За рахунок відмови від підпружних арок внутрішній простір сприймається як єдиний. У 1718 р. церква досить сильно постраждала від пожежі. (Храми Києва, 2001, Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.25. Петро Гудима, засновник мурованої Іллінської церкви на Подолі
Рис. 2.4.2.3.1.26. Св. Дмитро Ростовський – пов’язаний з Києвом церковний діяч
На плані 1695 р. церкву Миколи Притиска зображено дерев’яною одноапсидною. Наприкінці XVII ст. не раніше 1695 р. на місці старої дерев'яної церкви зведено новий мурований храм у стилі "козацького" бароко. Таким чином, церква Миколи-Притиска є другою з подільських церков за часом зведення після Іллінської, яка в перебудованому вигляді дійшла до нашого часу. Дерев’яну ж церкву було перенесено до Старокиївської фортеці під назвою Златоустівська. Новозведений храм мав типову для того часу хрещату дев'ятикамерну будову (західні кутові камери пізніше розібрані, східні перебудовані), і завершувався п'ятьма банями. Споруда сильно обгоріла у 1718 р. і була відбудована тільки у 1748-50 рр. Храм мав бічні вівтарі свв. Косьми та Даміана з півдня та Покрова Богородиці з півночі. Останній після пожежі освячено в ім'я св. Димитрія Ростовського. При дослідженні церкви виявлені два рівні підлоги XVIII ст. з керамічних плиток. Нижній виник при спорудженні будівлі у 1695 -1707 рр., верхній (з шестикутних плиток) – під час перебудови 1751-1754 рр. (Храми.., 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.27. Дерев’яна (чи комбінована дерев’яно-мурована) Церква Миколи Притиска на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.28. Мурована церква Миколи Притиска – одна з найстарших церков Подолу, що збереглися в значно перебудованому вигляді. Фото І. Парнікози. 2014 р.
Згідно плану І. Ушакова окремі споруди знаходилися за межами тогочасного укріпленого Подолу. Це перш за все розташована недалеко від Йорданських воріт церквасв. Костянтина та Олени або Царекостянтинівська церква на Плоскому (передмістя Подолу за Глибочицею). Щонайменше з того час храм міг бути приходським (Попельницька, 2003). На плані зображено її східний фасад з високою центральною баштою, що увінчана хрестом і апсидами, і прирубом з ще однією банею з хрестом. З півночі та півдня до церкви примикають ганки. Поверхня стін церкви обшита тесом (Алферова, Харламов, 1982).
Від Царекостянтинівської церкви дорога по грязям вела до розташованого на схилі гори (отже на над заплавою) невеликого Йорданівського монастиря. «Ерданский монастырь чудовторца Николая девичьий» був обнесений міцною дерев’яною стіною. Головною і найбільшою спорудою монастирського комплексу був дерев’яний обшитий тесом храм на честь святителя Миколая. Із східного боку він оточений одноповерховими дерев’яними будівлями. Це келії та монастирські служби. З північного боку собору ми бачимо високу вежу – своєрідну дзвіницю, в верхньому ярусі якої розташовані дзвони. З південного боку собору вивищуються напевне споруда трапезної церкви з трапезною палатою. Значну частину монастирського комплексу складав фруктовий сад, який займав східну частину садиби (Алферова, Харламов, 1982). Далі дорого вела на Оболонь повз Кирилівський монастир, що безпосередньо розташовувався поза заплавою. В безпосередній близькості від Йорданського монастиря знаходилося Йорданське озеро, яке чомусь не показане на плані І. Ушакова, проте згадується в тогочасних документах (див. Климовський, 2002).
Рис. 2.4.2.3.1.29. План мурованої церкви Миколи Притиска, за (Толочко, Дегтярьов, 2003)
Рис. 2.4.2.3.1.30. Царекостянтинівська церква на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Загалом у ХVІII ст. спостерігається різке збільшення кількості приходів що пов’язано з приєднанням до Подолу колишніх передмість, зростанням кількості населення та будівництвом нових храмів (Попельницька, 2003).
Кінцем XVII ст. датується найстаріша збережена складова комплексу Флорівського монастиря пам'ятка архітектури українського бароко – трапезна Флорівського монастиря (Притиско-Микільська, 5) – помешкання ігумені кінця XVII ст. К.В. Щероцький посилаючись на «Розпис Києва»1682 р. зазначав що в той час трапезна монастиря була вже мурованою. Однак на плані 1695 р. в обителі зображені лише дерев’яні споруди: дзвіниця з брамою, церква, келії, «заїжджий двір» та господарські будівлі. Можливо трапезна стала мурованою на межі XVII- XVIIІ ст., коли на Подолі за сприяння І. Мазепи розгорнулося муроване будівництво.
У 1712 р. відбулося об’єднання Флорівського монастиря та печерського «шляхетського» Вознесенського монастиря, де черницями були представниці вищих соціальних верств. Останній був переведений на Поділ у зв’язку з будівництвом Печерської фортеці. Діяльність Флорівського монастиря пожвавилася (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.31. Йорданський монастир на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.2.3.1.32. Мурована трапезна Флорівського монастиря, Фото І. Парнікози, 2014.
Станом на д.п. ХVІІ ст. Богоявленський собор Братського монастиря. залишався дерев’яним. Дерев'яна церква горіла принаймні двічі: у 1658 та 1665 рр. Після 1673 р. споруджено останній дерев'яний храм. У 1690 р. його розібрано (у зв’язку з будівництвом мурованого собору) , а деревину використано для будівництва первісної Андріївської церкви. Від дерев'яної Богоявленської церкви у новому соборі зберігалося кілька реліквій. По-перше, це був кипарисовий хрест у срібній оправі, яким єрусалимський патріарх Феофан благословив у 1620 р. Братство та Братську школу. Інший хрест — срібний з позолотою — у 1622 р. пожертвував до храму П. Сагайдачний. Найбільшою святинею собору вважалася велика ікона Братської (Вишгородської) Богоматері. За легендою, під час козацько-татарського нападу 1662 р., нападники розібрали дерев'яну вишгородську церкву, щоб зробити плоти для переправи. Один з татар використав для цього ікону Богородиці, але течія принесла його до Києва і прибила до берега просто проти Братського монастиря (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003)
Загалом у ХVІІ ст. монастир займав меншу площу, ніж зображено на плані 1803 р., де його садиба простягається від ринку до нової цегляної бурси на березі Дніпра. В 1690-х рр. Братський монастир, став значним землевласником. На той час монастир скупив до десятка дворів київської шляхти та міщан, що знаходилася біля його стін. Окрім того йому належали на заплаві с. Позняки, сінокоси біля оз. Плоського та р. Дарниця Зокрема, у 1643-1681 р. монастир придбав собі сім ділянок. Компактно розташованих на південь від монастиря – між провулком, що обмежував церковну садибу (який писемні джерела ХVІІ ст. інколи називали «вул. Хмельовською») і «пробитою вулицею» напрям якої відповідав Духівській ХVІІІ-ХІХ ст. І провулок і вулиця зазначені на плані 1803 р. Кілька монастирських «плаців» розміщувалися також поміж вул. Духівською та Борисоглібськом. Монастирю також належали п’ять «плаців» на Хрещатицькій вулиці та три «плаци» поряд шпиталю Успенської церкви та двору кушнірського цеху (Попельницька, 2003; Ілюстрована.., 2012).
В кінці XVII-поч. XVIII ст. коштом І. Мазепи розпочалося зведення нових мурованих споруд – Богоявленського собор та Староакадемічного корпусу.
Новий п'ятиверхий Богоявленський собор збудував 1690-93 рр. коштом Івана Мазепи московський архітектор Йосип Старцев. Споруда являла собою копію собору Микільського монастиря, відрізняючись хіба що трохи приземленими пропорціями. На відміну від Микільського, фасади Богоявленського собору були розчленовані не напівколонками, а пласкими лопатками. Не тільки західний, але й бічні фасади завершувалися рядом фронтонів. З південної сторони собор мав приділ св. Іоана Предтечі. На головному (західному) фасаді був вміщений герб фундатора — гетьмана Мазепи, знищений після 1709 р. У 1730-х роках, імовірно Йоганом Шеделем, з заходу додано притвор, також рясно оздоблений ліпленням. Пізніше на хорах влаштовано ще два приділи — св. Димитрія Ростовського та свв. Володимира і Ольги (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.3.1.33. Схема суч. комплексу колишнього Братського монастиря та Києво-Могилянської академії: найстаршою спорудою є трапезна, пізніше перебудована в Святодухівську церкву (ймовірно, після пожежі 1638 року), «будинок Галшки Гулевічівни» або т.з. Поварня, як показали останні дослідження та Староакадемічний корпус походять з кін. XVII-поч. XVIII ст.
Рис. 2.4.2.3.1.34. Богоявленський собор Братського монастиря, арх. Й. Старцев. Споруда являла собою копію собору Микільського монастиря, відрізняючись хіба що трохи приземленими пропорціями. На відміну від Микільського, фасади Богоявленського собору були розчленовані не напівколонками, а пласкими лопатками. З південної сторони собор мав приділ св. Іоанна Предтечі.
Пізніше в 1703 р. закладено т.з. Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії – перлину українського бароко. Корпус залишився незакінченим, встигли спорудити тільки перший поверх. Тому коли 1731 р. київським архієпископом став Рафаїл Заборовський, добудова академії постала перед ним як першочергове завдання. Він залучив до цієї справи архітектора Йогана Шеделя, котрий склав проект і керував будівництвом (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.3.1.35. Трапезна церква Богоявленського монастиря, фрагмент панорами Києва, теза Обідовського, 1688-91 рр. Майстер Іван Щирський
Рис. 2.4.2.3.1.36. Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії з конгрегаційною церквою Благовіщення. Схема фасаду
Протягом 1732-40 рр. споруду було майже закінчено, були збудовані другий та третій поверхи, але щодо розташованої в корпусі конгрегаційної церкви Благовіщення виникли ускладнення. Р. Заборовському довелося долати опір анти-православного уряду Анни Іванівни, який не заохочував побудову нових церков. Дозвіл було отримано тільки у червні 1740 р., але очевидно, на цей час храм було майже закінчено без дозволу, оскільки він був освячений самим преосв. Рафаїлом вже 1 листопада 1740 р. (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.3.1.37. Двоповерховий мурований Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії, Фото І. Парнікози, 2014
Рис. 2.4.2.3.1.38. Конгрегаційна церква Благовіщення Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії, Фото І. Парнікози, 2014
На початку ХVIII ст. з’явився при братському монастирі (на території монастиря) перший гуртожиток для студентів – дерев’яна бурса. Ось як оповідає про її початки М. Берлинський:
«1718.В сем году скончался преосвященный Иосаф Кроковский в Твери, будучи на пути своем в Санкт-Петербург, куда по делу царевича Алексея Петровича был потребован. Сей преосвященный, пользуясь благосклонностию бывшего гетмана, важные приобрел доходы к архиерейскому дому, из которых некоторые высочайшими предписаниями были ему предоставлены. Впрочем, приобретение сие употреблял на общую пользу, между прочим, при смерти своей завещал построить при киевских училищах для содержания сирот обучающихся деревянный сиротский дом, называемый бурсою, который после него и был построен на Подоле по правую сторону Братского монастыря, где он существовал до обветшания своего до 1765 года (знаменита київська бурса)» (Берлинський, 1991).
Після пожежі 1718 р. маєтності Братського монастиря на Подолі ще виросли за рахунок приєднання ділянок між монастирем, Ринком та вулицею Набережно-Микільською (Ілюстрована.., 2012).
Діяльність жіночого Йорданського монастиря під київськими кручами (Юрковицею чи Лисою горою) на передмісті Плоскому також була тісно пов’язана з Подолом. У 1693 р. священиком церкви св. Миколая Йорданського монастиря був колишній міщанин М. Грязченко. Власник садиби на Межигірській вулиці, а черницями початку ХVIII ст. – дружина та дочки київського сотника С. Туптала, одна з них –ігуменею (померла 1710 р. і похована в монастирі (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Чисельність православних монастирів Подолу і його передмість збільшилася після переведення на Плоске (під Юрковицю) у 1711 р. Богословського жіночого монастиря – жіночого відділення Михайлівського Золотоверхого монастиря (Попельницька, 2003).
«Богословский девичий монастырь, получивший начало свое от времени митрополита Иова Борецкого, и существовавший в сие время в соседстве Михайловского монастыря, от которого по указу 7179 года отделен стеною, а потом в 1711 году и совсем переведен в соседство Иорданского, первоначально получил свои поместья и села от щедроты Богдана Хмельницкого на щет упраздненных доминиканов, которых владения сей гетман во время войны своей раздал все православным монастирям» (Берлинський, 1991).
Фактично виник об’єднаний монастир, що продовжив своє функціонування під назвою «Богословський Йорданський монастир» на основі церкви св. Миколая Йорданського. О.Попельницька натомість стверджує, що обидва монастирі існували окремо. Новим храмом Богословського монастиря стала дерев’яна Богословська церква (церква Іоанна Богослова) зведена того ж 1711 р. державним коштом (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
В описуваний період православні звернули увагу на закинутий колишній домініканський костел. 1691 р. митрополит Варлаам Ясинський освятив цей храм як православну Петропавлівську церкву. Вказується, що тут було засновано монастир, який з 1695 р одержав право збирання «помірного» з продажу зерна на Житньому Торзі, яке раніше належало домініканцям (Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.3.1.39. Церква Петра та Павла та дзвіниця (1744–1750 рр.)
Рис. 2.4.2.3.1.40. Церква Петра та Павла та дзвіниця (1744–1750 рр.)
«В 1691 году на представление киевского митрополита Варлаама Ясинского последовало высочайшее повеление, чтобы упраздненный Доминиканский на Подоле костел превращен был в церковь святых апостолов Петра и Павла и в обитель благочестия, который отдан тогда же в ведомство митрополита, однако еще до 1710 года оставался он без всякого служения» (Берлинський, 1991).
Спочатку ця церква не мала свого причту, і була приписаною до Софійського собору. Костел був перебудований в стилі українського бароко. К. Щероцький (1917) про архітектуру храму писав:
«Фронтони Петро-Павлівського храму нам знайомі: вони типові для часу Мазепи та Ясинського — прикрашені ліпниною – волютами, канелюрованими пілястрами та живописом. Стіна західного фасаду також розділена пилястрами та характерними для українського бароко круглими та хрестоподібними вікнами.»