2.3.2. Копінг-ресурси як складові
копінг-поведінки особистості

Корсун С.І., Ткачук Т.А.

Копінг ресурси – це особистісні ресурси копінг-поведінки або внутрішні психологічні чинники її формування і розвитку. Це все те, що індивід застосовує для подолання стресу. До них належать характеристики особистості і соціального середовища, які полегшують або роблять можливою адаптацію до життєвих стресів, сприяють розвитку засобів його подолання, підвищують стресостійкість. Це особистісні структури, які допомагають людині впоратися із загрозливими обставинами, полегшуючи адаптацію. Насамперед, це – здоров’я і його важливий компонент – особистісний енергетичний потенціал, який необхідний для розв’язання конкретної проблеми.

Загалом, в літературі найчастіше згадуються наступні види копінг-ресурсів: фізичні (здоров’я, витривалість і т.д.), психологічні (переконання, оптимальний рівень тривожності, адекватна самооцінка, внутрішній локус контролю, мораль, оптимізм (та оптимістичний пояснювальний вплив) і такі властивості особистості, як стійкість, виносливість, які роблять людину міцною. Крім цього, до них належать соціальні ресурси (індивідуальні соціальні зв’язки та інші соціально-підтримуючі системи). Тому копінг-ресурси поділяють на 2 види: особистісні і ресурси середовища.

До особистісних копінг-ресурсів належать: розвиненість когнітивної сфери, яка дозволяє оцінювати вплив оточуючого середовища, уявлення людини про себе (Я-концепція), вміння контролювати своє життя, брати на себе відповідальність за нього (інтернальний локус контроля), вміння спілкуватися з оточуючими, соціальна компетентність, прагнення бути разом з людьми (афіліація), вміння співпереживати оточуючим, проживати разом з ними якийсь відрізок їх життя, накопичуючи при цьому свій власний досвід (емпатія), позиція людини у ставленні до життя, смерті, любові, самотності, віри, духовність людини, віра у Бога та ін., ціннісно-мотиваційна структура особистості, а також її психологічні особливості, які забезпечують їй стресостійкість.

Ш. Тейлор виокремлює ще так звані «додаткові» особистісні ресурси, до який відносить високу самоповагу, легкість характеру (комунікабельність, розвинені соціальні навички) та релігійність. Екстернальні (зовнішні) ресурси включають в себе достатні матеріальні можливості (час, гроші тощо), наявність соціальної підтримки, рівень освіти, а також образ життя в цілому. У якості внутрішніх ресурсів психологічного подолання вона розглядає такі особистісні властивості (риси, стійкі утворення), які створюють можливість подолання стресу ефективними способами: оптимізм, самоефективність, стійкість, сприймаємий контроль над ситуацією, «пояснювальний стиль мислення». Сприяють психологічному подоланню труднощів позитивна самооцінка, впевненість у собі, наявність необхідних соціальних навичок, релігійність, а також спроможність швидко відновлювати фізичні та душевні сили після стресу. Деякі з перерахованих чинників припиняють дію стресора, інші – зменшують його вплив [233, 234].

Ресурси соціального середовища також визначають поведінку людини. До них відноситься соціально-підтримуюча мережа, тобто, оточення, в якому живе людина (суспільство, сім’я).

Копінг-ресурс не завжди відіграє своє підсилюючу роль, іноді він може залишатися у потенційному стані. Іншими словами, буде той чи інший ресурс використовуватися залежить від людини та певних обставин. Встановлено, що копінг-ресурси допомагають за умови стресу низького та середнього рівнів, а за умови високого рівня стресу вони можуть «змітатися». Крім того, на думку низки авторів, спроможність людини до розв’язання проблем, які перед нею виникли, залежать від міри неочікуваності їх виникнення (походження проблеми), а також наявності та адекватності психологічної установки на подолання конкретної проблеми. Знання та врахування цих чинників визначають вибір стратегій подолання, можуть передбачити «ціну» копінга, тобто наскільки внутрішні і зовнішні ресурси будуть виснажені/збережені при спробах людини впоратися із складною життєвою ситуацією.

Локус контролю.

Локус контролю є одним з особистісних копінг-ресурсів, який здійснює вплив на проведення когнітивної оцінки стресових ситуацій, вибір і реалізацію копінг-стратегій, спрямованих на подолання стресу. Він визначає копінг-процес і відноситься до базисних копінг-ресурсів. Під «локусом контролю» розуміється стійка інтегративна характеристика особистості, що визначає її здатність до внутрішнього контролю, прийняттю відповідальності, а також схильність звинувачувати себе або інших у невдачах. Локус контролю є важливим копінг-ресурсом, на основі якого формується поведінка, що долає стрес. Саме від нього у великій мірі залежить вибір варіанта адаптації до соціального середовища й життєвий стиль особистості.

За визначенням Д. Роттера, локус контролю являє собою «певний ступінь сприйняття людьми подій, що залежать або від власної поведінки (інтернальний локус контролю) або від інших людей, долі, удачі (екстернальний локус контролю)», а також розглядається як «ступінь розуміння людиною причинних взаємозв'язків між власною поведінкою і досягненням бажаного». Тобто, «якщо людина більшою мірою приймає відповідальність за події, що відбуваються в її житті на себе, пояснюючи їх своєю поведінкою, характером, особливостями, то це свідчить про наявність у неї внутрішнього, інтернального контролю. Якщо ж вона має схильність перекладати відповідальність на зовнішні чинники, знаходячи причини в інших людях, оточуючому середовищі, у долі або випадку, то це вказує на наявність у неї зовнішнього, екстернального контролю» [227].

Виокремлюють чотири різних категорії контролю: поведінковий, когнітивний, інформаційний і ретроспективний. Поведінковий контроль визначається як віра у можливість того, що поведінка індивіда може впливати на стресову ситуацію; когнітивний – як віра в те, що когнітивні стратегії дають змогу контролювати вплив стресорів; інформаційний контроль пов'язується з тим, що допомога інформації від середовища дає змогу особистості впоратися зі стресовою подією. Ретроспективний або атрибутивний контроль включає каузальну атрибуцію стресових станів. Особи із внутрішнім (інтернальним) локусом контролю проявляють більшу когнітивну активність, ефективніше переборюють стрес і проявляють вищий рівень соціальної адаптації, ніж екстернали.

Локус контролю відіграє важливу роль у розвитку копінг-поведінки. Інтернальный локус контролю виступає як предиктор успішної адаптації, здорової поведінки, адекватних сімейних й інших міжособистісних відносин, забезпечує досягнення й перешкоджає невдачам.

Інтернальний локус контролю забезпечує відповідальність у прийнятті рішень, соціальну активність, певну домінантність, емоційну стійкість, моральну нормативність, виражену когнітивну активність, усвідомлення професійно-освітніх прагнень, перспектив на майбутнє, іншими словами – відчуття контролю над середовищем.

Низка досліджень засвідчили, що поведінковий контроль може пом’якшувати психологічний дистрес і у багатьох випадках збільшує мотивацію, задоволення, покращує самопочуття, що чим вищий особистісний контроль над ситуацією, тим нижчий рівень тривоги при стресі [67, 142, 171, 178, 205].

На думку Р. Гілл, суб'єктивне сприйняття, ефективність соціальної підтримки пов'язані в індивіда зі сприйняттям збільшення контролю над середовищем [198]. А. Стоун (A. Stone) та Дж. Ніл (J. Neale) виявили, що екстернали менш здатні використовувати соціальну підтримку для регулювання допомоги [232]. А І. Сандлер та Б. Лакей з’ясували, що суб'єкти з екстернальним локусом контролю отримують соціальну підтримку більше, ніж суб'єкти з інтернальним контролем, але останні використовують її більш ефективно, і тому стрес-буферний ефект соціальної підтримки більш виражений у суб'єктів з інтернальним контролем, ніж з екстернальним. Аналогічного погляду дотримуються й інші автори [227].

На думку Г. Келлі, ті індивіди, які реагують на емоційно значимі стресові фактори негайно, використовуючи негайний шлях редукції емоційної напруги (вживання алкоголю, переїдання), схильні до малоадаптивних поведінкових реакцій. У тому випадку, якщо негайне погашення емоційної напруги стає поведінковим стилем, формується самодеструктивна поведінка. Якщо ж особистість, переборюючи стрес, шукає більш опосередкований когнітивний шлях, що тут має місце включення інтернального локусу контролю, у результаті чого ризик формування саморуйнуючої поведінки зменшується [202].

У роботах Р. Лазаруса і С. Фолкман було визначено, що зв’язки між особистісним контролем, стресом, його подоланням і варіантами адаптації дуже тісні і комплексні. Особистісний контроль змінює особистісно-середовищну взаємодію і, таким чином, впливає на процеси подолання стресу. Локус контролю є одним з важливих чинників, які сприяють підтриманню здоров’я і формуванню здорового способу життя.

Рівень суб’єктивного контроля є не лише істотною соціально-психологічною, але і важливою клінічною характеристикою особистості, яка визначає ступінь активності власних зусиль і готовність особистості до конструктивної взаємодії з оточуючими. Роль особистісного контролю в юнацькому віці, безумовно, є великою і тісно пов’язаною з вибором способу подолання стресу. В останні роки багато дослідників і клініцистів відмічають зростання екстремальності в популяції, що пов’язано із зростанням рівня невротизації населення [60].

Багатьма дослідниками локус контролю пов'язується з адаптаційним стилем, що формується в результаті соціального научіння. У зв’язку з тим, що індивіди з екстернальним локусом контролю не розглядають зміни середовища як результат своїх зусиль, вони менш ефективно взаємодіють із середовищем, ніж особи з інтернальним контролем і неефективно використовують інформацію й зворотний зв'язок у ситуаціях, що вимагають активної поведінки, спрямованої на вирішення проблем. Тому особи з екстернальним локусом контролю менш ефективно переборюють життєві стреси, ніж особи з інтернальним контролем, вони також схильні до вираженої тривоги.

У матеріалах ВООЗ, яка визначає задачі по досягненню здоров’я зазначається, що люди, які відчувають, що «тримають ситуацію під контролем» рідше хворіють, а стреси можуть мати для них навіть певний позитивний ефект.

М. Петровський та Дж. Біркімер (M. Petrovsky, J. Birkimer), які досліджували зв’язок між локусом контролю, стилем боротьби зі стресом і вираженістю симптоматики встановили, що низька вираженість симптоматики досліджуваних пов’язана з невисокою суб’єктивно сприймаємою стресогенністю подій і безпосереднім стилем боротьби зі стресом, сфокусованому на проблемі на відміну від стилів уникання та емоційної регуляції. На їх думку, безпосередній стиль пов’язаний з віком, сприймаємою контрольованістю і внутрішнім локусом контролю набуває тенденції до зростання, що свідчить про позитивну динаміку у розвитку адаптації [224].

П. Карсіле Франк (P. Karsile Frank), яка вивчала вплив локусу контролю на поведінку, що сприяла підтриманню здоров’я і нездорові типи поведінки (вживання алкоголю, наркотиків і куріння), припустила, що один і той самий індивід може бути екстерналом у випадку вживання алкоголю, нікотину і наркотиків і інтерналом в всіх інших видах поведінки, пов’язаних із здоров’ям. Розглядаючи можливість корекції поведінки індивідів з екстернальними установками у галузі здоров’я в спеціальних терапевтичних групах, автор зробила висновок про те, що екстернальність у ставленні до здоров’я набута у результаті своєрідного «навчання», а проведення психокорекції показало, що локус контролю в окремій ситуації змінюється у часі [201].

У результаті обстеження Д. Террі (D. Terry ) виявила зв'язок внутрішнього контролю, високої самооцінки й самоефективності, високого рівня стресу й значимості подій з активним стилем подолання стресу й кореляцію стратегії уникнення із зовнішнім локусом контролю, вираженим запереченням і низькою самоефективністю [235].

Таким чином, на основі аналізу результатів емпіричних досліджень і літератури, механізми реалізації локусу контролю досить різноманітні, проте, суть їх зводиться до регуляції його взаємодії із середовищем. Виражений інтернальний контроль потенціює когнітивну й соціальну активність, підвищує самооцінку й зміцнює стійкість Я-концепції, дозволяє усвідомлювати свої цілі, цілеспрямовано формувати професійно-освітні прагнення й зв'язувати їх з віддаленою тимчасовою перспективою. Він також сприяє установленню адекватних міжособистісних відносин, проявів відкритості. Локус контролю також як і Я-концепція тісно пов'язані з розвитком особистості в цілому.

Соціальна підтримка.

Важливу роль в реалізації копінг-поведінки відіграють соціальні фактори, а саме: характеристики соціального оточення, які є модераторами стресу. Значення цих факторів уже давно було встановлене в наукових дослідженнях, що дало змогу сформулювати різні поняття, такі, наприклад, як соціальна інтеграція, соціальні ресурси, соціальне пристосування й ін. Основними складовими усіх цих конструктів є соціальні відносини в тому вигляді, як вони трактуються насамперед у концепціях соціальної мережі й соціальної підтримки. Конструкти соціальної інтеграції, соціальної мережі й різні компоненти соціальної підтримки тісно взаємопов’язані одне з одним.

Під соціальною мережею мають на увазі комунікативні зв’язки якогось визначеного соціального комплексу, тобто соціальна мережа складається з «вузлів» і «з’єднань» між ними, де вузли представляють окремих особистостей даного соціального утворення, а з’єднання – стосунки, що існують між ними. У психології соціальна мережа – це система соціальних стосунків окремої людини, тому використовуються поняття «персональна соціальна мережа», «особистісна/індивідуальна мережа стосунків», «система стосунків», або «егоцентрична мережа». Опис цієї індивідуальної структури стосунків проводиться за різними осями виміру з виокремленням: структурних (величина, приватні групи), інтеракційних (тривалість стосунків) та функціональних ознак (підтримка, навантаження). Для визначення і використання найчастіше враховуються (окремо або в комбінації) наступні критерії: суб’єктивне значення людини – афективна мережа; її рольова належність (партнер, родич, сусід і т.д.) – рольова мережа; функції (у тому числі підтримки) – мережа обміну і підтримки; частота контактів – комунікативна мережа. Крім того, з поняттям мережі пов’язуються іноді конкретні ролі, і в результаті виділяють, наприклад, мережу родичів, дружби або робочу мережу.

Під соціальною підтримкою мають на увазі задоволення специфічних соціальних потреб: у близькості, захисті, інформації, практичній допомозі, розрядці, заспокоєнні і т.д. Це поняття описує головний функціональний аспект соціальних стосунків і мереж стосунків. Подальша диференціація поняття призвела до виділення низки компонентів його розуміння і реєстрації.

С. Кохен і Т. Віллс розглядають соціальну підтримку як інформацію, що призводить суб’єкта до переконання, що його люблять, цінують, піклуються про нього, він є членом соціальної мережі і має з нею взаємні зобов'язання. С. Шумахер, А. Броунел (S. Shumaher, A. Brownell) характеризують соціальну підтримку як обмін ресурсами між, принаймні, двома індивідуумами, що сприймаються як донор і реципієнт, з метою обміну благополуччям для реципієнта.

Вважається, що соціальна підтримка здатна зменшити негативний ефект стресових подій, які впливають на самопочуття, психічні й соматичні системи, і таким чином підняти рівень стресостійкості. Це відбувається за рахунок того, що наявність підтримки супроводжується позитивним психічним станом і викликає редукцію психічних і соматичних симптомів. Це явище, що статистично виявляється як ефект взаємодії між ступенем навантаження і підтримки було названо буферним. Його емпірична очевидність неоднозначна, але існують роботи, в яких доведений буферний ефект для певних компонентів конструкту «соціальна підтримка». Набагато частіше, ніж буферні ефекти, спостерігалися прямі впливи (так звані головні ефекти) соціальної підтримки, що проявлялися незалежно від розміру стресу. Протиріччя між ефектами можна розв’язати, якщо звести їх до компонентів соціальної підтримки. Аспекти інтеграції в соціальну мережу діють на благо самопочуття взагалі (головний ефект). Знання і впевненість у тому, що при важких життєвих подіях тебе підтримають (когнітивна, емоційна підтримка і підтримка самооцінки), а також наявність релевантних осіб, що підтримують під час стресу, сприяють «буферизації» негативних ефектів стрессу.

Виокремлюють два головних типи змісту підтримки: психологічна й інструментальна, які, у свою чергу, поділяються на різні підкатегорії (психологічна підтримка: емоційна, когнітивна, орієнтована на самооцінку і т.д.; інструментальна підтримка: поради, інформація, робота, гроші і т.п.). Джерелами підтримки є носії ролей (партнери, родичі і т.п.).

К. Гілл виокремлює 4 типи соціальної підтримки: 1) емоційна або інтимна – турбота про іншого, довіра й співпереживання йому; 2) інструментальна або матеріальна – допомога колег по роботі, фінансова допомога, забезпечення ресурсами; 3) інформаційна – сприяння у вирішенні проблеми шляхом надання важливої інформації, поради; 4) зворотний зв'язок або підтримка у формі оцінки – оцінка виконання після вирішення проблеми [198].

Т. Віллс виокремлює три компоненти соціальної підтримки: 1) структуру (сімейний статус, число друзів, зв'язок з родичами, членами формальних і неформальних організацій і т.д.); 2) функції (емоційна, оцінна, інформаційна, ресурсна); 3) ефект (задоволеність підтримкою) [239].

П. Тхоітс (P. Thoits) припускає, що соціальна підтримка сприяє процесу подолання стресу в трьох напрямах: 1) завдяки підвищенню самооцінки; 2) за рахунок допомоги інших людей щодо зміни стресової ситуації; 3) шляхом включення оцінки значимої людини у свою систему, що змінює афективну відповідь на дію стресора й дозволяє побачити ситуацію «іншими очима».

Виокремлюють кілька варіантів можливих ефектів соціальної підтримки. Перший варіант – буферний ефект. Вплив стресу високої інтенсивності пом'якшується соціальною підтримкою, що виступає як буфер між стресором і людиною. Вплив стресу низької інтенсивності не включає дії соціальної підтримки і організм переборює стрес без її участі. Висока соціальна підтримка нейтралізує негативний вплив стресу високої інтенсивності й забезпечує збереження здоров'я. Низька соціальна підтримка при стресі високої інтенсивності не має буферного ефекту, що призводить до погіршення здоров'я.

Другий варіант – спрямований ефект. Наявність соціальної підтримки сама по собі сприятливо впливає на збереження здоров'я. Наявність слабкої соціальної підтримки, її відсутність приводить до погіршення здоров'я.

Третій варіант – неспрямований ефект, високий рівень соціальної підтримки підвищує самооцінку, що сприяє збереженню здоров'я. Низька соціальна підтримка знижує самооцінку, у результаті чого здоров'я погіршується. Дослідники не виключають взаємодії у всіх трьох варіантах.

Відповідно до думки фахівців з даної проблеми, можна виділити п’ять шляхів позитивного впливу соціальних відносин і підтримки на процес подолання стресу.

1. Соціальний ефект «щита». Ефект передається в соціальному оточенні: соціальна структура стосунків сприяє редукції стресових і збільшенню позитивних подій, що можуть стабілізувати і навіть поліпшувати компетентність у подоланні стресу і загальний стан індивіда.

2. Когнітивний ефект «щита». Припускається, що сприйняття соціальної підтримки редукує релевантні для стресу негативні судження про події й одночасно підвищує нерелевантні або так звані сприятливі оцінки навколишнього світу. Це сприяє позитивній оцінці об’єктивних ознак ситуації та їхнього суб’єктивного значення.

3. Ефект емоційної розрядки і буферизації. У відношенні емоційних реакцій багато досліджень показують, що вже одне знання про існування близьких людей, тим більше їхня особиста присутність може редукувати емоційні реакції, особливо страх і невпевненість, викликані якоюсь майбутньою або теперішньою стресовою ситуацією, а значить – протидіяти їй. З іншого боку, відсутність або недостатність близьких осіб і підтримки може погіршувати загальний стан і підвищувати схильність до стресів.

4. Когнітивний ефект подолання проблеми. Цей механізм впливу пов’язаний з когнітивним процесом вторинної оцінки, а значить, з обраними при цьому цілями подолання і стратегіями подолання. Одне знання того, що можеш залучити когось до вирішення певної проблеми або порадитися, навіть сама думка, що близька людина розуміє проблему, може змінити уявлення про стрес і можливості його подолання й у цьому розумінні виявляє когнітивну операцію подолання.

5. Соціальне подолання, або допомога в подоланні стресу. Ще один шлях впливу стосується функцій отриманої підтримки. Можна допустити, що реально отримана підтримка (допомога в подоланні) має три функції: підтримання конкретних, релевантних психологічних систем подолання (наприклад, зміцнення моралі, самоцінності, самопродуктивності); активна підтримка в подоланні і вирішенні проблем (наприклад, допомога при виробленні можливих рішень); пряме втручання в подолання (надання психологічної допомоги і т.п.).

Саме по собі отримання соціальної підтримки ще не є гарантом успішного подолання. Багато авторів відзначають, що необхідно уміти співпереживати людини, якій важко, і мати деякий досвід переживання стресу. Підтримка повинна бути адекватною потребам у пристосуванні і подоланні, що виникає в зв’язку з конкретним стресом. Тільки в тому випадку, якщо ці умови виконуються, соціальна підтримка позитивно впливає на результат подолання стресу.

Т. Віллс і С. Кохен вважають, що соціальна підтримка знижує негативну дію стресу й збільшує його позитивну дію по типу буферної системи шляхом підвищення самооцінки, посилення міцності імунної системи, у результаті чого зменшується сприйнятливість до хвороб.

Г. Сек особливого значення надає емоційній підтримці. На його думку, соціальна підтримка здійснює значущий буферний ефект на людину, за умови якщо її сім'я здатна надати їй емоційної, емпатійної підтримки. Проте, він відзначає, що якщо деякі форми соціальної підтримки сприймаються як ефективні, то інші можуть сприйматися як прийнятні, наприклад, надмірна підтримка підлітків з боку батьків [229].

Об’єднати загальні функціональні гіпотези (головний ефект проти буферного) з п’ятьма наведеними специфічними гіпотезами опосередкування складно, тому що ці моделі мають різний ступінь вирішення. За суворим визначенням буферної функції, лише варіант 3 (емоційна розрядка і буферизація) може вважатися буферним ефектом. Але якщо дивитися ширше і врахувати процес подолання стресу, то віднести до буферних ефектів можна також способи 4 і 5, оскільки при підтримці стрес переборюється легше. Обидва ефекти «щита» (варіанти 1 і 2) у загальному належать до головного ефекту, оскільки вони редукують стрес при його появі, а не модерують його (що очікується при буферному ефекті). Крім того, головний ефект статистично містить у собі так звані незалежні ефекти соціальної підтримки, що впливають на загальний стан людини. Вони присутні завжди, незалежно від факту наявності або відсутності стрессу.

Комунікативні копінг-ресурси.

Варто зауважити, що можливість отримання соціальної підтримки, у свою чергу тісно пов’язана з певними особистісними якостями комунікативного характеру. Адже спроможність людини долати труднощі передбачає певний рівень контролю над ситуацією, що, у свою чергу, пов’язано із загальною комунікативною компетентністю. У той же час неадекватність суб’єкта у процесі міжособистісної комунікації може мати своїм наслідком його подальшу соціальну ізоляцію і бути причиною труднощів подолання складних життєвих ситуацій. На крос-культурному матеріалі з’ясувалося, що недостатня комунікативна компетентність суб’єкта пов’язана з різними проявами психічного неблагополуччя у процесі адаптації, а саме – емоційною нестабільністю, зниженням рівня задоволеністю життям і незадоволеністю своєю спроможністю щодо подолання проблем.

Розвиненість комунікативної сфери – важливий особистісний ресурс копінг-поведінки. Емпатія, афіліація та сензитивність до відчуження є значущими комунікативними копінг-ресурсами, які здійснюють вплив на формування самооцінки, локусу контролю, вибір і реалізацію базисних копінг-стратегій у взаємодії з представниками різних систем соціально-підтримуючої мережі.

Афіліація визначається, як прагнення людини бути в товаристві інших людей, яке підсилюється в ситуаціях, що сприймаються людиною, як загрозливі, стресові. Блокування афіліації викликає почуття самотності, відчуженості, породжує й поглиблює стрес.

Мотив афіліації зазвичай проявляється як прагнення людини налагодити добрі, емоційно позитивні взаємостосунки з людьми. Внутрішньо, або психологічно афіліація виступає у вигляді почуття прив’язаності, вірності, а зовнішньо – у комунікабельності, прагненні співробітничати з іншими людьми та постійно перебувати з ними.

Г. Хеккаузен визначає афіліацію як певний клас соціальних взаємодій, що мають щоденний і у той же час фундаментальний характер. Зміст таких взаємодій полягає у спілкуванні із знайомими, малознайомими і незнайомими людьми і таку їх підтримку, яка приносить задоволення і збагачує обидві сторони. Про прагнення до афіліації можна судити за кількістю і позитивним змістом мовних висловлювань, за доброзичливим виразом обличчя, тривалістю контакту очей, частоті кивання головою, за позою, і жестикуляцією та ін. Пригнічення афіліативної потреби викликає почуття ізольованості і самотності. У стресових ситуаціях афіліація збільшується [163].

За дослідженням К. Гілл, низькі афіліативні потреби людини знижують ефективність соціальної підтримки. Вони є інструментом орієнтації у міжособистісних контактах і регулюють емоційну, інформаційну, товариську та матеріальну соціальну підтримку шляхом побудови більш або менш ефективних взаємостосунків.

Сензитивність (чутливість) до відчуження є протилежним мотиву афіліації і проявляється у боязкості бути неприйнятим, відчуженим значущими людьми у процесі міжособистісної взаємодії. Як зазначає Л. Бірмен (L. Bierman), підвищена сензитивність до відчуження сприяє зниженню самооцінки, блокує афіліативну потребу і чинить перешкоди адаптації у соціальному середовищі [177].

Домінування у людини мотиву афіліації породжує стиль спілкування, який характеризується впевненістю, невимушеністю, відкритістю, сміливістю і напроти, домінування мотиву відчуження призводить до невпевненості, скованості, незручності, напруженості. Особи, в яких домінує мотив афіліації над боязкістю бути відчуженим краще ставляться до оточуючих і самі користуються симпатією і повагою з їх боку. У результаті задоволення мотиву афіліації між людьми складаються довірливі, відкриті взаємостосунки, які грунтуються на симпатіях і взаємодопомозі. Особи, в яких домінує мотив афіліації досягають більш високих результатів у роботі в тих випадках, коли вони працюють не самі, а у складі групи, з членами якої у них склалися дружні взаємини. Домінування мотиву боязкості бути відчуженим, напроти, створює перешкоди на шляху міжособистісного спілкування.

Афіліація нерозривно пов'язана з емпатією, що означає глибоке розуміння емоційного стану та переживань іншої людини. Це – цілісний процес, що включає фізіологічний, кінетичний, афективний, когнітивний і мотиваційний компоненти, істотно й позитивно впливає на якість спілкування й позитивні особистісні зміни.

Розрізняють емоційну емпатію, яка грунтується на механізмах проекції і наслідування моторних і афективних реакцій іншої людини, когнітивну емпатію, яка базується на таких інтелектуальних процесах як порівняння, аналогія і т.д. і предикативну емпатію, яка проявляється, як спроможність людини передбачати афективні реакції іншого у конкретних ситуаціях.

На сучасному етапі емпатія розглядається як: 1) емоційний процес переживання афективного стану людини у відповідь на її емоційну поведінку; 2) як когнітивний процес розуміння, осмислення внутрішнього життя іншої людини, здатність прийняти роль, позицію іншого; 3) як складний афективно-когнітивний процес; 4) взаємодія афективного, когнітивного й діючого компонентів.

Відмічаючи процесуальну природу емпатії, К. Роджерс визначив її як входження в особистий, перцептивний світ іншої людини і тимчасове проживання її життя, обережне переміщення у ньому без того, щоб робити якісь оцінки. Вона є ключем до розуміння іншого, компонентом спостережливості, умовою встановлення тісного контакту між людьми і щирого діалогічного спілкування, чинником, який сприяє емоційній інтеграції з світом, відновленню порушених зв’язків з оточуючими, необхідною умовою будь-якої творчості [133].

Емпатію, як феномен, включений в контекст життєвих стосунків людей зручно розглядати як своєрідний емоційний процес, який у генетичному аспекті являє собою ланцюжок, що складається з трьох частин (співпереживання – співчуття – імпульс до дії), де кожна частина займає своє певне місце. В онтогенетичному плані пропуск будь-якої частини емпатійного процесу призводить до викривлення емоційно-мотиваційної сфери особистості. Розвиток емпатійних процесів в особистісному плані йде не лише від елементарних форм до вищих, але і від більш повних – до «згорнутих», які ніби містять у точечній формі емоційний потенціал цілісного процесу, спроможний забезпечити у відповідних умовах його повне або часткове розгортання. У залежності від умов і особливостей особистості частіше за все виявляється «згорнутим» переживання, а іноді і прояв співчуття і на поверхню виступає «чисте» сприяння, яке у дорослого пов’язано із закономірною економією емоційних проявів і з вимогами існуючої ситуації. Проте, емпатійний стиль взаємодії з іншим закладається на основі колись пережитих емпатійних процесів.

М. Калліопуска (M. Kalliopuska) розглядає емпатію як цілісний процес, який включає фізіологічний, кінестетичний, афективний, когнітивний і мотиваційний компоненти. На її думку емпатія відіграє істотну роль у спілкуванні, оскільки у його процесі людина інтерпретує вербальні і невербальні повідомлення, позитивно впливає на його хід та результат [200].

Емпатія є одним з найважливих ресурсів у подоланні проблемних і стресових ситуацій. Розвинені навички емпатії на основі альтруїстичної мотивації, дозволяють долати власний стрес і надавати допомогу у подоланні стресу особі, якій співпереживають. Нерозвиненість навичок емпатії визначає у ситуації хронічного дистресу вибір на основі егоїстичної мотивації емоційної відповіді, спрямованої насамперед на збереження власного благополуччя, редуціювання власної емоційної напруги.

В емпатійний процес поряд з афективним компонентом включений і когнітивний, який являє собою спроможність виокремлювати і називати почуття, які відчувають інші люди і спроможність приймати чужу точку зору. Слід підкреслити, що когнітивний компонент емпатії дозволяє чіткіше оцінювати проблему, генерувати більше альтернатив її розв’язання.

К. Роджерс, який дослідив роль емпатії у контексті психотерапії, педагогічному процесі та сімейному житті, дійшов висновку про те, що емпатія є найважливішою установкою, властивістю фасилітатора, який сприяє особистісному зростанню, навчанню і спілкуванню. На його думку, фасилітатором може бути не лише психотерапевт, але і вчитель, батьки та члени родини.

Дослідження Г. Баррет-Ленарда (G. Bаrret-Lennard) дозволили виділити в емпатійному процесі три послідовні фази, що, на думку автора, включають у себе: сприйняття і резонанс слухача, експресивне повідомлення про виникнення цього стану особі, яка викликала емпатію, прийняття емпатії або усвідомлення того, що тебе зрозуміли. Ці фрази не замкнені в єдину систему і на практиці кожна з них напівавтоматична [175].

З емпатією та афіліацією тісно пов’язана комунікативна і соціальна компетентність, що являє собою суму знань про партнерів по спілкуванню, навички конкретного виду спілкування і визначається попереднім досвідом особистості.

Отже, емпатійно-афіліативні ресурси є соціально-психологічним конструктом, який включає когнітивний, афективний і поведінковий компоненти і визначає систему емоційного і раціонального міжособистісного розуміння.

Я-концепція.

Я-концепція є важливою особистісною характеристикою, що віднесена дослідниками до базисних копінг-ресурсів і являє собою складно сконструйоване утворення. Воно характеризується асинхронністю формування компонентів структури: форм, видів, показників, за якими лежать різноплановість їх становлення та забезпечення варіативності проявів. Я-концепція відображає як вікові, так і індивідуальні особливості, включена у велику кількість зв’язків і стосунків з іншими складовими розвитку індивіда, кожен з яких вносить свій внесок в її формування і, разом з тим, корегує і спрямовує її безпосередньою взаємодією.

На думку багатьох авторів, процеси формування Я-концепції й психологічних механізмів подолання стресу здійснюються паралельно, мають виражений вплив на подолання стресу і є взаємозалежними.

З погляду формування копінг-поведінки найбільш важливими на думку ряду авторів є наступні позиції: Я-концепція є найважливішим особистісним ресурсом подолання стресу; індивідуальні стилі подолання стресу співвідносяться з певними типами Я-концепції; взаємний вплив Я-концепції й копінг-механізмів дає змогу зберегти стійкість системи Я і послабити негативний вплив стресу на організм; формування активних копінг-стратегій і позитивної Я-концепції потенціює взаємний розвиток, сприяє успішній стресостійкості індивіда; формування пасивних стратегій подолання стресу й негативної Я-концепції робить негативний взаємовплив і знижує рівень стресостійкості індивіда [190].

Особистості з позитивною Я-концепцією отримують задоволення від почуття особистісного контролю над середовищем, мають низький рівень стурбованості і впевнені у своїй здатності контролювати ситуацію. Вони не відчувають вразливості і значно менш чутливі до суджень про них з боку оточуючих їх людей або суспільства в цілому. Натомість, особистості з негативною Я-концепцією недостатньо реалізують свої потенційні можливості. Отже, позитивна Я-концепція є основою процесу самоактуалізації та особистісного зростання, вона дає можливість продуктивно взаємодіяти з іншими людьми, вчитися і рости.

«Я-концепція» формується під впливом життєвого досвіду людини, насамперед, стосунків у сім’ї. Проте, вона досить рано сама набуває якості активності й починає впливати на інтерпретацію цього досвіду, мету особистості, систему її очікувань та прогнозів щодо свого майбутнього, оцінку своїх досягнень і тим самим на її ставлення до самої себе.

«Я-концепція» – це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення людини до себе та до інших, що спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей та характеру.

Центральним компонентом «Я-концепції» є самооцінка, що являє собою ту цінність, значущість якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки. Це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Вона формується в онтогенезі під впливом суспільних стосунків і являє собою результат усвідомлення людиною свого положення в них. Від неї залежать стосунки людини з оточуючими, критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів та невдач. Самооцінка не лише завершує формування структури характеру, забезпечує його цілісність, але і, будучи пов’язаною із системою життєвих цілей і ціннісних орієнтацій, виконує функцію саморегуляції і контролю розвитку. Стійка самооцінка регулює процес сприймання і розуміння інших людей. Вона є ядром особистості, важливим регулятором її поведінки і діяльності у процесі взаємодії із соціальним середовищем.

Самооцінка – це один з найважливіших чинників соціального розвитку особистості. Вона виникає на певній ступені формування свідомості людини. У якості провідного компонента самосвідомості самооцінка синтезує результати пізнання суб’єктом самого себе. Цим визначається єдність когнітивного та емоційного компонентів в її структурі. Самооцінка відіграє істотну роль в організації людини своєї доцільної поведінки, діяльності, стосунків з оточуючими людьми, забезпечуючи не просто пристосування до оточуючого середовища, а реалізацію свідомої активності особистості, без якої неможливе самостійне професійне та моральне вдосконалення.

Самооцінна діяльність являє собою процесуальну сторону самооцінки, тобто цілеспрямований процес самооцінювання, в якій людина аналізує, усвідомлює свої реальні потреби, мотиви, здібності і співвідносить їх з еталонами, умовами та вимогами конкретної діяльності. Спроможність особистості правильно оцінювати себе та інших є важливим індикатором її поведінки в процесі адаптації, прояву особистісних властивостей і здібностей індивідуального стилю діяльності. Таким чином, самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості. Вона тісно пов’язана з рівнем домагань людини, тобто мірою важкості цілей, які вона ставить перед собою.

Л. Корнєєва, яка вивчала принципи формування самооцінки зробила висновок про те, що занижена самооцінка сприяє появі впевненості у своїх силах, чинить перешкоди реалізації здібностей та можливостей, призводить до пасивності, у той час як завищена самооцінка призводить до розвитку некритичності, конфліктності, пихатості, істотно знижує моральну цінність особистості.

Проведене К. Роджерсом дослідження взаємозв’язку самооцінки особистості та адаптації дозволило сформулювати положення про те, що самооцінка є чинником, завдяки якому забезпечується адаптація. Незначне розходження між ідеальним і реальним образами себе ще не призводять до дезорганізації поведінки і діяльності людини в адаптивних умовах. Проте, за умови різкого розходження двох образів, можуть спостерігати всі ознаки дезадаптації – депресія, різка емоційна нестійкість, підвищена тривожність, невпевненість у собі та ін. [134].

Аналогічні дані були отримані в експериментальних дослідженнях Ш. Тейлор, яка зазначала зв’язок успішної адаптації індивіда з відповідністю його оцінних суджень про себе в «Я-реальному» та «Я-ідеальному», а дезадаптація – з недооцінкою або значною переоцінкою особистістю своїх якостей і можливостей.

За даними дослідження Г. Гесс (G. Hess) та Г. Зінгл (H. Zingle), особистості, які мають позитивну Я-концепцію, отримують задоволення від почуття особистісного контролю над середовищем і мають низький рівень тривожності. Коли вони діють, то впевнені у своїй здатності контролювати ситуацію [197].

У даній монографії самооцінка курсантів та офіцерів-податківців розглядається як складно конструктивне утворення, яке відображає вікові, індивідуальні та професійні особливості. Будучи одним з найважливіших копінг-ресурсів, самооцінка майбутніх та нині діючих працівників податкової служби визначає не лише ефективність їх діяльності і характер міжособистісних стосунків з колегами та суб’єктами оподаткування, а й особистісний потенціал подолання стресу. Маючи позитивну самооцінку, працівники податкової служби мають більше шансів для ефективного психологічного подолання стресових ситуацій, оскільки за своїм походженням самооцінка має соціальну природу і саме через це є впливовою детермінантою щодо ефективного копінгу, професійної діяльності та встановлення конструктивних міжособистісних стосунків у системах соціально-підтримуючої мережі.

Таким чином, все вищевкладене переконливо засвідчує той факт, що копінг-стратегії та копінг-ресурси являють собою важливу складу копінг-процесу і вивчення та розвиток їх є важливим завдання даного дослідження.

У четвертому розділі монографії представлені результати експериментального вивчення копінг-ресурсів у курсантів та офіцерів підрозділів податкової міліції: суб’єктивного контролю над середовищем, особливостей Я-концепції, комунікативних копінг-ресурсів (емпатії, афіліації та сензитивності до відчуження), особливостей сприйняття соціальної підтримки, оскільки вони є професійно значущими і такими, які здійснюють вплив на вибір і реалізацію базисних копінг-стратегій у взаємодії з представниками різних систем соціально-підтримуючої мережі.