Послідовність формування теорії етногенезу

Жарких М.І.

Щоб з’ясувати послідовність роботи Л.М.Гумільова над теорією етногенезу, треба встановити час написання праць, оскільки, як ми вже встановили, не завжди можна довіряти тим даним, які подають видавці. Для цього я розробив спеціальну методику, яка може бути застосована і в інших випадках.

В результаті аналізу (подробиці – в екскурсі "Час написання книг Л.М.Гумільова") баламуцтво, внесене таймаутівським виданням книги "Хунну" з його "етногенетичною" термінологією, спростовано. В 1960 році цієї термінології ще не існувало.

Сам автор зазначає:

"Пасіонарність! Це слово разом з його внутрішнім змістом та багатообіцяючим наповненням в березні 1939 р. проникло в мозок автора як удар блискавки" [1] [ЭС, с. 31].

Згідно спогадів Гумільова, він тоді вирішив для обґрунтування своєї гіпотези перечитати праці С.М.Широкогорова, Ф.Ратцеля, М.Я.Данилевського, К.М.Леонтьєва, О.Шпенглера та В.І.Вернадського (працю "Біосфера Землі") [02].

Наступний етап дозволяє намітити лист П.М.Савицького до Л.М.Гумільова від 1.01.1957 р. [Р, с. 205 – 211]. Він написаний як відповідь на великий лист Гумільова (на жаль, він досі не надрукований – а дуже важливий!), де оголошено про намір написати "Історію серединної Азії" в трьох томах (потім Гумільов називатиме її "Степовою трилогією"). Савицький відмічає: "Ви робите спробу глибокого соціального аналізу історії кочівників" [Р, с. 205] – з чого можна вивести, що в планах Гумільова щодо цієї праці етнологічний аналіз ще не займав великого місця. Далі Савицький схвалює намір Гумільова вилучити "географічну главу" з цієї праці і розгорнути її в окрему книгу:

"Ви з великою чіткістю простежили значення 'поєднання різнодарів [3]' для етногенезу […] Коли будете писати Вашу книгу 'Етногенез та географічний фактор' (назва, звичайно, дуже приблизна!), стережіться формулювань, які могли б подати привід для звинувачень Вас у 'географічному матеріалізмі'." [Р, с. 208, 210]

Отже, вже в 1956 р. Гумільов обмірковував ідеї етногенезу та його зв’язку з географією. Забігаючи наперед, відзначу, що повністю уникнути висловів у дусі географічного детермінізму Гумільову не пощастило (див. розділ "Коливання клімату та рухи кочівників" з відповідними прикладами).

Але перші його книги ("Хунну" [4], "Давні тюрки" [5]) виконано в дусі соціальної історії. В них нема мови ані про географію з її природними зонами та циклами зволоження, ані про етногенез з його пасіонарними поштовхами та стереотипами поведінки. Звичайно, читаючи про давніх тюрків через 30 років, з висоти розвиненої теорії етногенезу, неважко побачити в деяких місцях проекти майбутніх ідей:

"Не було ніяких економічних, політичних, ідеологічних причин, які б стимулювали ворогування між двома відламами одного племені. Але в 7 ст. кревна помста була тим же, чим в 16 ст. стала війна за віру, а в 19 ст. – боротьба за прибутки. Родичі вбитих дружинників Чулохоу не могли й не хотіли примиритись із західними тюрками. Така можливість просто не могла прийти їм в голову" [ДТ, с. 116]

– але терміну "стереотип поведінки" ще нема.

"Ми не можемо намітити ніяких програм у сторін, що боролися. Приналежність до того чи другого угруповання пояснюється особистими симпатіями та антипатіями тюркських воїнів чи бегів" [ДТ, с. 118].

"Китайці та кочівники ніяк не могли дійти спільної мови; навіть маючи потребу один в одному, вони не вміли лагодити, бо їх психології були взаємно чужими. Зіткнення виникали стихійно і в кінці кінців розвалили імперію Тан" [ДТ, с. 325]

– але терміну "компліментарність" ще нема.

"В добу воєнної демократії в Азії брались до уваги не походження, мова, спосіб ведення господарства, релігія, а тільки субординація щодо верховної влади; до племен прирівнювались будь-які злютовані колективи, що входили в структуру елю" [ДТ, с. 163]

– але терміну "субетнос" ще нема.

"Об’єднання двох чужих по культурі та економіці народів шляхом прямого насильства правильніше розглядати як тимчасове порушення ходу історичного процесу, тобто як прояв історичної випадковості. З цієї точки зору стають зрозумілими й ті постійні надзусилля, які підтримували цілісність імперії Тан, і її жахливий кінець. Виходячи з цього засновку, ми зможемо пояснити причини постійних заколотів та ворохобень, незадоволення китайського народу, який жив незрівняно краще, ніж за старої династії, та кочових племен, що отримували багаті подарунки" [ДТ, с. 206 – 207]

– але терміну "етнічна химера" ще нема.

Прецінь фази розвитку тюркського суспільства викладено у відповідності з марксизмом (вища ступінь варварства та перехід до цивілізації [ДТ, с. 63]). Пізніше Гумільов відкине цю класифікацію.

Отже, в своїх книгах "Хунну" та "Давні тюрки" Гумільов веде виклад історичних явищ з позицій традиційної історичної методики, яка вважає: все, що відбувається з суспільствами, відбувається внаслідок внутрішніх процесів у самих суспільствах. Ні географічний, ні етногенетичний фактор в цих книгах не вживаються для пояснень, натомість є сліди захоплення популярною в 1930-ті роки теорією торговельного капіталу. Дуже часто в цих книгах зустрічаються пояснення війн та інших політичних подій з точки зору інтересів торгівлі, обміну шовком, функціонування Великого шовкового шляху; важливу роль, на думку автора, відігравали прагнення китайських урядів установити свою торговельну монополію, кочівників – домогтися вільної торгівлі з китайськими селянами (без посередників) і так далі.

Таблиця 3. Цикл статей Л.М.Гумільова "Ландшафт і етнос"

Наступний етап розвитку поглядів Гумільова на загальні закономірності історичного процесу можна назвати географічним. Він викладений в книгах "Відкриття Хозарії" (1966 р.), "Пошуки вигаданого царства" (1970 р.) та в перших статтях циклу "Ландшафт і етнос":

"Ми встановлюємо тільки еластичність меж ландшафтних зон в залежності від кліматичних коливань і розглядаємо етнічне середовище як показник, що чутливо реагує на зміну зовнішнього середовища, тобто природи" [ОХ, с. 54].

"Теза, покладена нами в основу географічного аналізу, зовсім інша [ніж у Монтеск’є], а саме: історична доля народності, яка є результатом її господарської діяльності, не визначається, але пов’язана з динамічним станом вміщуючого ландшафту" [П, с. 25].

"Звісно, таланти та мужність вождів за інших рівних умов мали велике значення, але долі народів лісостепової зони Євразії вирішували дощі та зелена трава" [П, с. 53].

Що не кажіть, а проголошення етнічного середовища (суспільства) індикатором стану природного середовища повністю відкидає можливість зміни стану суспільства під дією внутрішніх чинників: адже якщо індикаторна величина залежить від спільної дії двох сил, то вона не може слугувати індикатором для жодної з цих сил. Такі формулювання були підставою для закидів у географічному детермінізмі, й виправдання Гумільова, що він пропонує зовсім не те, що Монтеск’є [ОХ, с. 146 – 148], не змінюють ситуацію. Насправді ж далі проголошення тез Гумільов не пішов, бо добре розумів, що між природою та суспільством лежить господарська підсистема. Його концепцію географізму можна виразити таким малюнком:

Малюнок 11. Концепції географічного детермінізму. Скруглені прямокутники відповідають незалежним факторам; звичайні прямокутники – компонентам, залежним від інших.

Погляди Гумільов на етногенез в цій фазі його наукової праці виглядають так:

"Ми прослідкували взаємозв’язок явищ природи та господарства на терені північного Прикаспію. Візьмемо тепер світову торговельну політику за той же час і розглянемо, як складались міжнародні відносини, що рухались зажерливістю купців та феодалів. Якщо в обох випадках ми не припустили великої помилки, то обидві лінії закономірностей мусять співпасти, і ми збагнемо, як склався, розвивався та загинув хозарський народ" [ОХ, с. 94].

"Столітнє перебування гунів у прикаспійських степах не могло лишитись безслідним. За цей час йшла метисація гунів з місцевим сармато-аланським населенням, обмін звичаями ведення господарства, уявленнями про світ і, нарешті, мовні запозичення. Коротко кажучи, всі умови для появи нового етнічного утворення були в наявності" [ОХ, с. 101; головні чинники етногенезу підкреслені мною – М.Ж.].

- тобто на цей час ще не було мови ані про пасіонарність, ані про новий стереотип поведінки. Ці складові частини теорії етногенезу ще не були створені.

Отже, Гумільов створив нову версію географічного детермінізму, об’єднавши Монтеск’є та Маркса. Марксизм, як відомо, повністю відкидає будь-який вплив природи на суспільний розвиток і визнає тільки один фактор, який визначає стан суспільства – це матеріальне виробництво. Навіть "класова боротьба" розглядається в марксизмі як похідна від виробництва. Звичайно, географічна концепція Гумільова є значним вдосконаленням марксизму, але марксисти-ленінці замість подяки оголосили Гумільова ворогом марксизму (докладніше – в екскурсі "Легенда про марксистський характер теорії етногенезу") [6].

Гумільов віддячив їм тим, що поступив зі своїм географічним ученням як гоголівський герой ("я породив такого – я й уб’ю") і створив цілком нову, етногенетичну концепцію історичного процесу. Зв’язковою ланкою між цими концепціями була ідея Гумільова про ландшафт як місце розвитку етносу.

Малюнок 12. Етногенетична концепція Л.М.Гумільова

Визначальним тут є не ландшафт, а інше природне явище – фаза етногенезу. Вона визначає стереотип поведінки в суспільстві, а той, в свою чергу, визначає механізми взаємодії етносу та ландшафту й особливості суспільної та політичної структури суспільства.

Перший виклад нової концепції – велика стаття "Етногенез та етносфера" в журналі "Природа" за 1970 р. Робота над нею розпочалась в 1967 р., первісно Гумільов бачив її як спільну роботу із знаменитим генетиком М.В.Тимофеєвим-Ресовським [7]. Далі Гумільов розвивав її в трактаті "Етногенез та біосфера Землі", який склав основу однойменної дисертації 1974 р.

Перше конкретно-історичне дослідження, написане з позицій етногенетичної теорії – "Хунни в Китаї". Перший начерк цієї книги під назвою "Далекий Схід на межі давнини та середньовіччя" писався в 1957 р. [8] Робота над книгою закінчена в 1972 р. (див. екскурс "Час написання книг Л.М.Гумільова"). До книги передбачалось додати теоретичну вступну частину під назвою "Феномен етносу в історії" обсягом 7 аркушів [ЭБЗ, с. 634]. Ця частина була вилучена в останній момент, причому недбало, бо посилання на неї в тексті книги лишилось: "Згадаємо кілька тез з нашого етнологічного 'Вступу'" [ХК, с. 63], а самого вступу в книзі нема. В результаті обсяг книги зменшився на одну третину і нині становить 14 аркушів [9]. Сталось так, що в автора не лишилось примірника цього вилученого розділу, а видавничий примірник йому не повернули, і доля цього розділу на сьогодні невідома. Його слід вважати загубленим.

Книга "Етногенез та біосфера Землі" активно писалась до 1977 року, а період найактивнішого пошуку та засвоєння літератури закінчився в 1975 році (див. екскурс "Час написання книг Л.М.Гумільова"). З її публікацією вийшла велика затримка, яка коштувала багато сил і нервів авторові. Перший варіант книги був представлений у видавництво Ленінградського університету в 1975 р. [ЭБЗ, с. 634]. Тоді книга мала 22 авторських аркуші. Видавництво її відхилило. В 1977 році книга з тою самою назвою і тим самим обсягом була подана до видавництва "Наука" [ЭБЗ, с. 635]; видавництво відхилило її в 1978 році.

В 1979 р. трактат було депоновано у Всесоюзному інституті науково-технічної інформації [10]. В зв’язку з тим, що він налічував 30 авторських аркушів (тобто 720 сторінок на друкарській машинці), його розділили на три теки, які не мали відношення до внутрішньої структури твору (він має 9 частин і 38 розділів). При ціні копіювання – 10 копійок за сторінку – повний текст твору виносився на 72 рублі (якраз моя місячна заробітна плата на посаді інженера в 1979 р.). Тим не менше твір копіювали, і довкола цього навіть з’явилися легенди:

1. "Інтерес до ЕБЗ був такий великий, що за числом замовлениъ копій ця книга побила всі рекорди у ВІНІТІ" [Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124].

2. буцімто за три роки (кінець 1979 – кінець 1982 рр.) виготовлено понад 2000 копій, в зв’язку з чим дирекція ВІНІТІ вирішила його більше не тиражувати [11].

3. буцімто за 1979 – 1981 рр. виготовлено, за офіційними даними, 2000 копій, а за неофіційними – 30 000 (тридцять тисяч) копій, а дирекція ВІНІТІ припинила копіювання у зв’язку з негативними відгуками на працю Л.М.Гумільова [12].

4. буцімто число копій, зроблених тільки для України, на 1979 рік перевищило 10 000 (десять тисяч) [13].

Фантастичність легенд очевидна: 30 тисяч копій за два роки – це 50 копій в день або 35 тисяч сторінок в день (відповідно 2000 копій – 2500 сторінок на день). Не знаю потужностей копіювальної апаратури тогочасного ВІНІТІ (думаю, що до появи імпортних копіювальних апаратів з автоподачею паперу ці потужності не були великі), але зважте, що для копіювання треба кожну сторінку спочатку покласти в апарат, а потім вийняти. На що перетворився б оригінал після кількох сотень подібних маніпуляцій? – на непридатне лахміття. В даному випадку обидві сторони були зацікавлені в перебільшенні: начальство – в перебільшенні поширення "шкоди", прихильники Гумільова – у перебільшенні поширення свого впливу. Думаю, що реально за весь час до 1989 р. було виготовлено не більше кількох сотень копій, але й вони не справили ніякого враження на наукову громадськість. Принаймні рясних слідів використання цих копій в наукових публікаціях інших авторів я не помітив.

Автор продовжував працювати над книгою, і коли вона нарешті була надрукована, її обсяг зріс до 40 авторських аркушів. Друкування праці не припинило творення легенд довкола неї:

"ЭБЗ в Ленінці нарозхват – я сама бачила на столах у консультантів листки з крупно написаними шифрами цієї книги – настільки часто її запитують читачі" [Р, с. 134].

Невдача з друкуванням трактату "Етногенез та біосфера Землі" некорисно відбилася на подальшій праці Гумільова. Книга "Географія етносу в історичний період" – спроба врятувати ідеї основного трактату, подавши їх під новим титулом, замість неприємного начальству "Етногенезу…" Неодноразово цитована вже довідка Л.М.Гумільова показує, як він намагався обійти цензурні заборони й оприлюднити бодай основні ідеї твору то у вигляді курсу лекцій "Феномен етносу" (1982 р.) [ЭБЗ, с. 637], то у вигляді циклу виступів на Ленінградському радіо, але все було даремно. Тільки падіння більшовицького режиму відкрило книгам Гумільова шлях до читача.

Книга "Давня Русь і Великий степ" була першою оприлюдненою працею, цілком побудованою на засадах теорії етногенезу і тому на той час незрозумілою. Автор працював над нею десь до 1987 р. і в останній момент додав посилання на видання "Етногенезу", яке вийшло в 1989 р. Але на момент закінчення роботи над "Давньою Руссю" автор ще не мав видрукованого примірника "Етногенезу", тому в цих посиланнях ніде не проставлено сторінок. Гумільов намагався компенсувати порушену послідовність ознайомлення зі своїми поглядами, роблячи теоретичні пояснення в "Давній Русі", але вони не рятували ситуацію: без попереднього ознайомлення з "Етногенезом" чи "Географією етносу" "Давня Русь" рішуче виглядала ребусом. Вона була написана після книги "Тисячоліття довкола Каспію", але надрукована раніше.

Книга "Тисячоліття довкола Каспію" писалась паралельно з "Географією етносу" (див. екскурс "Час написання книг Л.М.Гумільова"). Вона розглядалась автором як заключна частина книги "Етногенез", в кінці якої заповіджена книга про химерні утворення [ЭБЗ, с. 586]. "Тисячоліття" не вповні відповідає цьому заповіту (скажімо, в книзі "Хунни в Китаї" міркування про етнічні химери займають набагато більше місця; можливо, закінчуючи "Етногенез", Гумільов мав на увазі текст, який увійшов частиною в книгу "Давня Русь", друга частина якої саме присвячена химерам). "Тисячоліття" – це спроба автора зробити загальний огляд всіх своїх праць з кочівникознавства і подати опис викладених подій з точки зору теорії етногенезу. Тому в ній переважають посилання на власні праці Л.М.Гумільова, а виклад має узагальнений, оглядовий характер.

Ще один огляд історії Великого степу під безбарвною назвою "З історії Євразії" надруковано вже по смерті в автора в 1993 р. В ньому він писав: "Сподіваюсь на вдячність нащадків, заради яких автор працював все життя" [Р, с. 72]. В наступній главі ми розглянемо, як нащадки сприйняли творчість Гумільова.

Примітки

[1] Гумільов ніколи не пояснював генези цього терміну. Нагадаю, що під час громадянської війни в Іспанії (1936 – 1939 рр.) СССР підтримував комуністів, на чолі яких стояла Долорес Ібарурі, що мала прізвисько "Пасіонарія", тобто "Полум’яна". Іспанська війна була постійною темою совєтської пропаганди тих часів.

[2] "Повода для ареста не давал…" / С Л.Н.Гумилёвым беседует Л.Э.Варустин. – Аврора, 1990 г., № 11, с. 22.

[3] "Разноодарение" – новий російський термін П.М.Савицького, який він пропонував замість німецького "ландшафт".

[4] В екскурсі "Час написання книг Л.М.Гумільова" доведено, що видання книги "Хунну" 1994 р. не є переробкою видання 1960 р. (не додано жодного посилання на літературу 1960 – 1993 рр.), а є спотворенням первісного тексту недоречними "етногенетичними" вставками.

[5] В передмові до "Давніх тюрків" зазначено, що книга розпочата 5.12.1935 р. [ДТ, с. 3], але аналіз джерел (див. екскурс "Час написання книг Л.М.Гумільова") показує, що основна робота була виконана після 1958 р., коли була надрукована збірка документів Лю Мао-цая.

[6] Дуже характерною ознакою еволюції світогляду Гумільова є дві статті про ефталітів. Якщо в 1959 р. для пояснення долі ефталітів вживаються міграції та змішування звичаїв [Р, с. 358 – 374], то в 1967 р. з’являються і гетерохронність зволоження, і шляхи циклонів, і зміни клімату [Р, с. 375 – 386].

[7] Документи до роботи над цією статтею: ЭБЗ, с. 615 – 629.

[8] Лист П.М.Савицького до Л.М.Гумільова від 1.05.1957 р. [Р, с. 211]. Савицький радив змінити назву на "Далекий Схід в 3 – 5 ст. н.е."

[9] Твердження А.Куркчи: "Книга була випущена лише через 10 років рецензування" (Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 41) помилкове. Насправді вона активно писалась аж до 1970 р. і закінчена в 1972 р., тобто видавничої тяганини з нею не було.

[10] Ідея депонування полягала в тому, що в наукових чи реферативних журналах публікувалась анотація праці, а ксерокопію самої праці зацікавлені люди могли замовити у ВІНІТІ. Але як і все корисне десь – в СССР пішло нанівець, бо встановилась негласна ієрархія: стаття, надрукована в журналі – якісна; стаття, депонована у ВІНІТІ – погана. До цього спричинились самі редакції наукових журналів, які з власної волі направляли на депонування статті, які не здавались придатними до публікації, але які було шкода відхиляти. Так робили, принаймні, в журналі "Электрохимия".

[11] ЭБЗ, с. 636; це твердження повторене Гумільовим у листі до А.І.Лук’янова (Публикации моих работ блокируются. – Источник, 1995 г., № 5, с. 84).

[12] "Славянские ль ручьи…", с. 78; "Повода для ареста не давал…" / С Л.Н.Гумилёвым беседует Л.Э.Варустин. – Аврора, 1990 г., № 11, с. 23 (повторено про 2000 копій); Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 48 (повторено про 30000 копій); Богданов Я. От идей Льва Гумилёва к национальной идеологии России. – – 30000 копій за три роки (краще, ніж за два, але все одно фантастично).

[13] Шевченко Ю.Ю. Теория этничности, теория этноса и теория этногенеза, или феномен Льва Николаевича Гумилева. – .