1 дія

Богдан-Ігор Антонич

1 відслона

Кімната в хаті Степана. Праворуч стіл і в правій бічній стіні двері до ванькира. Ліворуч у задній стіні двері в хороми, де йдуть гулі. На столі калач з деревцем. При відкритті сцени в кімнаті батьки Степана й частина весільних гостей. Інші входять крізь хороми, тримаючись за руки.

Степан і Дзвінка входять з хорами.

Хор боярів

(що саме входить у кімнату)

Та відчини, свату, хату,

відчини і сіни!

Ведемо весну крилату,

ясен ранок синій.

Ой, розтвори, свату, хату,

розтвори і ліску,

уведем тобі, як сонце,

молоду невістку.

Хор дружок і молодиць

Стелиться хміль по долині –

зеленій,

принесли ми ранок синій

до нені.

Ой, відчини, ненько, хату

і ліску!

Ведемо тобі, мов сонце,

невістку.

Частина боярів, дружбів, гостей сідає за стіл. Одночасно співають.

Увійшла молода у нові двори

та й сплеснула в долоні.

Та свекор, мов ніч, чомусь гнівний і злий,

не виходить до доні.

Старші весільні гості

Ой, закувала зозуля молодій

і молодому тричі.

Вийди, свекре, на порозі не стій,

чуєш: зозуля кличе.

Дзвінка

Ой, увійшла я у ваші двори

та й сплеснула в долоні.

Ой, чому ж, тату, ви гнівні та злі,

не вітаєте доні?

Дзвінка підходить до свекра й перев’язує його шовковою хусткою. За цей час хор співає.

Хор дружок і молодиць

Увійшла молода у нові двори

та й сплеснула в долоні.

Уже свекор, мов день розсвітився ясний.

вийшов, вийшов до доні.

Свекор ламає калач, бере кусні з нього й мед і частує гостей.

Свекор

Щоб були ви такі чесні та величні в Бога,

як цей калач,

а життя щоб вам було таке солодке,

як цей мед!

Наступає пропій, свекор бере пляшку й чарку та приливає до гостей по черзі.

Хор дружок і молодиць

Ой, кувала зозуленька

на вишні, на латі.

Як я буду пробувати

в свекрушиній хаті?

Свекор лихий, свекор лихий –

свекруха лихіша.

Бідна ж моя голівонько,

моя мати ліпша.

Хор боярів і парубків

Ой, кувала зозуленька

на вишні, на латі.

Як я буду пробувати

в свекрушиній хаті?

Свекор лихий, свекор лихий –

свекруха лихіша,

Бідна ж моя голівонько,

моя мати ліпша.

Перший весільник

(сидить за столом, до сусіда)

Аби-сте були здорові, куме Петре! Що чувати?

Другий весільник

(сидить побіч першого)

Тяжкі часи, тяжкі часи…

Перший

Кажуть: страшні розбої…

Другий

(до крамаря, що сидить недочет мовчазний, задуманий, сперши голову на долоні)

Ви в світі бували. Торгуєте в усій верховині

та й у доли заходите. Розкажіть нам щось нового.

Хор гостей

Про опришків, про опришків!

Перший

Може, якусь нову співанку, що про них складають.

Ви все знаєте.

Хор гостей

Про Довбуша, про Довбуша!

Пилип

(підводиться, п’є й починає баладу про Довбуша)

Кожух зелений на ізвори

весна вдягає молода.

Мов сині мури, мрячні гори,

кипить в сто струменях вода.

В груні, де скель і зір колиска,

єдина постіль для опришка,

де місяць, наче вартовий

на промінь сперся, мов на кий,

поніс там Довбуш буйну душу

й життя широке й молоде.

Незайманий, як і верхів’я,

як вся підхмарна батьківщина,

ніким не займану займати

не дозволяє він нікому.

Панів і корчмарів неситих,

що в гори сунуть павуками,

червоним із рушниці квітом

вітає він і куль джмелями.

Жінки в його долонях в’януть,

як вітром зламані лілеї.

Та ні одну не покохав ще

і серця ні одній не дав.

Про нього кажуть: навіть чорта

у таємничих, диких бортах

поцілив, мов шуліку, раз.

Тоді явився янгол білий,

мов блиск сто зір, палали очі:

«Проси дарунків, сину, сміло,

якої нагороди хочеш?»

На це опришок щиро й просто:

«Кинь чар від куль і від отрути!»

Із цього дня ніякий постріл

його не зможе досягнути.

Лиш срібна куля, що улита

в сльозах кохання і скорботи,

зуміє Довбушеве серце

мов клин, надвоє розколоти.

Отак про Довбуша співають!

Хор гостей

От ватажок, яких не бувало!

Такого гори ще не знали!

Славний Довбуш!

Славний легінь!

Свекор

За красну співанку дякую

й до танцю всіх запрошую!

Балет. Знагла лоскіт у сінях.

Голос від дверей

Довбуш!

Хор

Довбуш!

Довбуш

(стає в дверях)

Так, Довбуш!

Ми чули про княгиню – про сонце ясне,

про квітку гірську, що не в’яне,

день білий і нічку синю.

Прийшли припити

на щастя княгині!

Степан

І я й моя княгиня вітаємо вас, ватажку!

Дзвінка

Просимо в бояри.

Хор опришків

Слава молодій і молодому,

слава весільній хаті!

Степан

(відступає трохи назад, нишком до Пилипа)

Не знаєте, що до нас привело опришків?

Пилип

Може, й знаю…

Степан

Хіба не схочуть грабувати?

Пилип

Може, й схочуть… тільки не те, що ви думаєте…

Довбуш підходить до стола і бере чарку, Степан наливає.

Довбуш

За красу, за молодість, за здоров’я княгині!

Ні, не зайво ми линули побачити диво,

справді, друзі, не перебільшила чутка:

з такою жінкою, то кожен день щасливий,

і з нею позникають з хати смутки,

мов роси, що спливуть по калині.

За красу, за молодість, за здоров’я княгині.

Степан і Дзвінка

Просимо за стіл.

Ведуть Довбуша за стіл. Довбуш сідає побіч Дзвінки. Хвилина мовчанки.

Дзвінка

Ви звідкіля до нас прийшли, ватажку?

Довбуш

Звідкіля прийшли? Молодице!

Для опришка немає хати,

це вітра питати,

звідкіля прилітає.

Хор опришків

Питайте вітра, куди літає?

Довбуш

За сьомим грунем, за сьомим гаєм.

Хор опришків

Зорі питайте, куди відлине?

Довбуш

За сьоме море, за море синє.

Хор опришків

Питайся сонця, куди заходить?

Довбуш

За сьомий берег, де чорні води.

Дует

Дзвінка

Але для мене кращий спокій хати.

Довбуш

Ви не хотіли б так, як я, літати?

Дзвінка

І коло хати сад квітчатий.

Довбуш

Похміллям синіх гір впиватись.

Дзвінка

І коло дому шум ліщини.

Довбуш

Де на верхів’ях вечір синій.

Дзвінка

Коли приходить ласка тиші.

Довбуш

Що сон опришка заколише.

Довбуш дивиться визивно в Дзвінчині очі, а ця закриває їх віями й спускає вниз. Хвилину клопітлива мовчанка. Згодом Дзвінка підсуває Довбушеві миски зо стравами та й знесхочу бере яблуко з короваю і подає ватажкові.

Дзвінка

Це найкраще з мого короваю.

Довбуш бере, сміючись. Степан іздалеку кидає на нього похмурий погляд.

Довбуш

Наша прабаба теж подала

прадідові яблуко.

Пилип

(докидає крізь стіл)

І від нього згинув…

Степан, що весь час кружляв занепокоєний і нетерпеливий, наче прочуваючи щось злого, підходить до свекри.

Степан

Мамо, вже час заводини робити.

Дружби виводять Дзвінку з-за столу. Довбуш усміхається.

Хор дружок і подруг

Ой, світе ж, мій світе,

як маковий цвіте!

Коли б була знала,

що жде доля зла,

була б дівувала,

рожею цвіла.

Дзвінка, хор дружок і подруг

Ой, світе ж, мій світе,

як маковий цвіте!

Коли б була знала,

що жде доля зла,

була б дівувала,

рожею цвіла.

Довбуш моргає на своїх легінів, виступає наперед і ловить Дзвінку одною рукою за плече. Дзвінка ховає обличчя в долоні, пручається й тріпочеться в ватажковій руці, мов злякана птаха.

Довбуш

(визивно)

У комору Дзвінку поведу – я!

Дзвінка

(скрикує)

Матінко моя!

Хор

(усіх)

А-а-а-а-а…

Довбуш

(до Степана, що кидається перед нього)

Будеш рік набуватись, камрате,

будеш двадцять, будеш сорок,

будуть мліти вам від розкоші ночі,

але сьогодні світ до Довбуша належить,

а світ – то Дзвінчині очі.

Степан

(похмуро)

Не зробите цього, ватажку!

Довбуш підсовує йому топірець перед очі, з різних кутів бурмотять грізно опришки.

Довбуш

Понюхай бартку, камрате!

Сьогодні у Довбуша свято,

Довбуша не спинить ніхто!

Завіса падає скоро

Оркестрова інтермедія (при темній залі)

2 відслона

Комора (ванькир) в хаті Степана. Праворуч постіль, ліворуч на задній стіні вікно в сад. Збоку двері. Стільці.

Трохи пізніше. Продовження дії з попередньої відслони. Пошлюбна ніч. Спершу сцена в темряві. Починає світати. За весь час тривання цієї відслони поволі й ступнево прояснюється. Біля вікна виступає з сутінків постать Довбуша, що саме кінчає одягатись, перепоясується, закладає черес і вкладає пістолі за пояс. Голос Дзвінки від постелі, що ще тоне в тіні.

Дзвінка

Оле! Чому так скоро?

(Мовчанка).

Оле! Чому не відповідаєш?

Довбуш

Вже час мені ладнатись

у дорогу. Бачиш: з-за гаю

світ прозирає. За мить над бором

викотиться сонце, мов червоний кіш,

що з нього сиплються звої проміння.

Годі! Опришки тільки тоді кохаються в сонці,

коли безпечні на своїх царинах.

Дзвінка

Ти боїшся, Оле! Чого?

Довбуш

Я не боюсь! Але зайво

виставляти хлопців під кулі погоні.

Ми вже майже день на одному місці, і то в селі.

Чутка про нас певне рознеслась на сто конях.

З сутінків виринає Дзвінка й, підійшовши, закидає Довбушеві руки за шию.

Дзвінка

Ні, не лишай мене, Оле!

Ще не йди… не пущу!

Довбуш

Годі, любко, годі! Час іде! Не можу!

Може, ще колись навідаюсь. Дарунків принесу.

Дзвінка

Дарунків не хочу. Тебе хочу!

Довбуш

(підходить ближче до вікна й дивиться в нього. Світло довкола обличчя)

Щораз більше дня…

Дзвінка

(захоплено, простягнувши долоні)

Мій князь!

Матінко, чи це мені наснилось?

Було моє весілля, скрипка фала,

мене кудись вели, заводили й відводили,

а потім явився ти, князь із казки,

і поніс мене у свій полон.

Та я цієї казки не забуду

ніколи, ні!

Я тебе давно знала, про тебе говорили всі люди,

я тебе давно вже бачила у сні.

Про тебе всі розказували, що ти тут, що ти там,

що на місто з хмарою легінів,

що вчора в верховині, мов орел, сам,

про тебе складали пісень,

і не минав один день,

щоб від тебе нових чуток не приносили.

Я цих пісень напам’ять училась:

…що дужий, що гарний, відважний,

що всі жінки за ним пропадають

і кохають, і тужать, і в’януть за ним.

Я це знала напевне: він прийде,

він явиться, він стане на порозі

і скаже: я Довбуш, Дзвінко, я до тебе прийшов.

І візьме мене на руки,

і приголубить, і понесе до гір,

де вільний вітер і де хижий звір,

і буде при мені весь час.

Мій князь!

Довбуш

Але там за стіною жде другий князь

і певне тисне зуби!

Дзвінка

Я його не знаю, він мені не любий,

він мені чужий, ні добрий, ні злий.

Матінка казали: господарський син,

батько казали: дужий багатир,

люди казали: маєтків серце прагне,

полонини в нього здовж і вшир.

Ні про що не думала, нічого не знала,

барвінок рвали, вінок плели

й мене у церкву повели,

і повінчали.

Але тепер візьми мене з собою, любий!

Я віддана тобі, лишень тобі,

і більш нікому.

Довбуш

Немає в мене дому.

Дзвінка

З тобою всюди я щаслива,

щоб тільки з тобою.

Довбуш

Я не дозволю, щоб ти каралась

по грунях, вертепах та ізворах!

Дзвінка

Так кинь гори!

Забери скарби із підхмарних лігов,

підем в доли, униз,

де тебе ніхто не знає,

де заживемо, як пани,

де панам станемо рівня!

Довбуш

Ха-ха-ха… Спокуснице! Це ти б хотіла,

щоб я опришківство кинув?

Так знай, голубко:

Довбуш не зрадить своєї долі, не зрадить!

Що раз писано мені, писано назавжди!

Дзвінка

І ти писаний мені назавжди.

Довбуш

Неправда!

Я опришок

і вільний птах.

Облиш заходи, голубко,

ні з ким, ні з чим мені в’язатись.

Розлучимось, моя любко,

не зловиш птаха,

дарма!

Дзвінка мовкне, мов приголомшена. Довбуш дивиться у вікно.

Довбуш

Тільки ось зійде сонце…

Спішитись треба до дня…

(Довбуш нагло задумується, лагідніє, голубить Дзвінку й просить м’яко)

Дзвінко, Дзвіночко! Заспівай що на прощання!

Дзвінка

(по хвилині надуми)

Соловейку – князю ночі,

не дзвони в діброві!

Ніч нам з карт наворожила:

не тривать любові.

Соловейку – князю ночі,

не клич із ліщини!

Зірки наші розлучились,

одна з них відлине.

Соловейку – князю ночі,

не співай на терні!

Ніч закрила карти долі,

щастя не поверне.

Соловейку – князю ночі,

не мани із лугу.

Від’їжджає мій коханий,

може, знайде другу.

Соловейку – князю ночі,

не співай на вільсі!

Стежки наші розійшлися,

не зійдуться більше.

Дует

Дзвінка і Довбуш

Соловейку – князю ночі,

не клич із долини!

Стежки наші відділились,

мов гілки ліщини.

Соловейку – князю ночі,

не п’яній на вільсі!

Стежки наші розійшлися,

не зійдуться більше.

Дзвінка

Ні, це неправда!

Ти ще вернешся до мене,

мусиш вернутись,

конче, конче, конче…

Це неправду каже

ця пісенька сумна.

Мені свого серця не збагнути,

але воно вірить, шалене,

що доля писана нам одна

і зведе стежки наші знов.

Від вікна б’є жмут проміння.

Довбуш

Вже зійшло сонце,

час мені…

Голоси опришків з-за сцени

Пане ватажку! Аго-о-ов!

Довбуш

Прощай! Ну добре, добре,

вернусь, вернусь напевне,

з дарунками багатими.

Вернусь, гаразд!

Коралі пришлю

від себе не раз.

Дзвінка

Тільки довго ждати не дай!

(Кидається йому на шию)

Ні, ні, не пущу, єдиний,

ще хвилину, хвилиночку,

ще трохи, трішки…

Довбуш

Вже й так задовго

забарився.

(Вирвавшись, іде до дверей)

Здорова! Прощай!

(Виходить)

Заслона

Примітки

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 419 – 435.