2 дія

Богдан-Ігор Антонич

Верховина. Галявина на одному з гірських горбів. Праворуч видніє здаля вхід до печери і заломи скель. Позаду, трохи ліворуч, видно схил горба, так що можна частинно бачити, коли на нього входять чи з нього сходять. Здалеку ліс. Тут і там декілька великих каменюк.

Біля одної праворуч, спертий на літі, напів сидить, напів лежить Довбуш. Посередині на мураві розтаборилась як-небудь, без ладу, ватага опришків. Серед неї Баюрак. Дехто з опришків сидить, дехто лежить.

Передвечірній час.

Хор опришків

Прийде вечір – вірний друг,

втихне дня прощальний спів.

Нам, бездомним, дім навкруг,

скельні лігва – дім орлів.

Прийде вечір – вірний друг,

зір і долі не збагнеш.

Всі заснем, заснем навкруг,

тільки варта не засне.

Довбуш устряває знехотя, відрухово до хору опришків, і затягає разом з ними.

Довбуш і хор

Воле, воле – світ цей без меж,

воле, воле – птахів без хат,

воле, воле – ти нас ведеш,

воле, воле – вільним вмирать!

Довбуш підводиться поволі і виступає перед гурт опришків.

Довбуш

Хлопці, відпочили вже?

Хор опришків

Відпочили, пане ватажку,

готові хоч би зараз у дорогу!

На світу край чи в чортове кубло

веди, веди, веди нас!

Довбуш

Жити з вами та умирать,

легіники!

Як світ чужий,

світ великий,

таких друзів

хоч весь вік шукай!

(по хвилині)

Але ще заждем,

поки Орфенюк із здобиччю приїде.

Поділим по паю, погуляєм!

А завтра –

хай кат, хай чорт!

Хор опришків

А завтра –

хай кат, хай чорт!

Підем з тобою, –

знаєм, що нас жде.

Підем з тобою –

знаємо, за що!

Довбуш

(по короткій перерві)

Ці гори, ці ліси, ці долини

ще пам’ятають давню славу.

Це наша спадщина по предках, по батьках.

Тут кожний з нас, як кому завгодно,

вільний жити міг

і на чуже ніхто не був голодний,

добра доволі тут для всіх.

Але хто кликав їх

із їхнім ладом і з їхнім правом,

для них пригожим, для нас лукавим!

Для них і нас цих гір замало.

Не тісно нам колись було,

та тепер нам тісно стало.

Не жди добра, хто сіє зло!

І душі гнівом пропалали,

і серце бунтом зайнялось.

Хто має право нас судити?

Не люди, напевне не вони,

не ті, що схоплених нас судять.

Над ними перше треба суду.

Ми перед Бога кличем їх на суд!

0 воле! Ти над усі скарби єдина!

Як наші очі зводимо до зір,

до тебе серцем невгамовним линем,

ми знаєм тільки давнє право гір!

Цих гір наказ крилатий

нас веде

на волі жити

І за волю стати!

І непокореним віддати

тобі, країно, вічна мати,

життя прокляте й молоде!

Хор опришків

Хай хробак залізний – гак –

в башті мук між ребер вб’ють,

хай червоні сльози ллють –

краплі олива до віч,

петля, цівка, кат і чорт,

що кому від долі – от!

Ні, від лиха не втекти,

завжди найдорожча ти.

Довбуш встряває й собі, як перше.

Довбуш і хор

Воле, воле – світ цей без меж,

воле, воле – птахів без хат,

воле, воле – ти нас ведеш,

воле, воле – вільним вмирать!

З-за сцени чути умовлений сигнал. Один з опришків схоплюється і дає знак рукою. За ним схоплюються усі інші. Метушаться й повертають голови в сторону плаю, що веде схилом горба на його верх. Дехто прикладає долоні понад очі. Довбуш повертається за ними, куди спокійніший і стриманіший у порухах.

Хор опришків

Справді, вже їдуть!

Усі, як один! Славно!

Під горбом зсідають з коней.

Здіймають клунки. Несуть.

Полонянка між ними. Ex, квіточка красна!

Славно, Орфенюк, веди!

Найперше виходять на горб декілька опришків з бесагами. Приносять здобич. Складають її в правий кут сцени.

Баюрак

(до Довбуша)

Може б, провірити,

скільки привезли?

Довбуш

Справді, побачу.

Довбуш відходить у правий кут, де опришки, що принесли бесаги, здають йому звіт з дороги. Видно, що плаєм угору йде Кастелянша. Виходить на горб. За нею декілька кроків задивлений у неї Орфенюк. Згодом ще кількох опришків. Між ними крамар Пилип. На середину виходить Кастелянша; перелякано роздивляється в усі сторони.

Кастелянша

Яка незвичайна пригода!

Думаю, що тільки на Корсиці

можна таку пережить.

Заблукана в лісах каруца, зламане колесо,

напад опришків, я безборонна в полоні

жорстоких розбишак…

Куди попала я, мій Боже!

Аж серце перестало битись,

ніяк думок зібрать не можу.

О, чи зумію прихилити

їх голосного ватажка?

Добро чи зло

мене тут жде?

Мій Боже!

Її словам прислухується Орфенюк, який стоїть окремо ліворуч і весь час захоплений вдивляється в Кастеляншу, і Баюрак. Решта опришків (ті, що тільки прийшли й давніші) в гуртах, щось собі розказують. Під час співу Орфенюка і Баюрака починають звертати увагу на них і на Кастеляншу, згодом наближаються і беруть участь у цілій сцені, яка власне розгривається.

Баюрак

Ex, красна панська чічко,

так кортить між панів вертатись?

А ми що? Може, гірші?

Тільки подивись: хлопці, як смереки!

Кастелянша

Яка прекрасна, хоч весь день дивись!

Які в неї білі долоні!

Тільки раз такі бачив на іконі,

на іконі у церкві колись.

Баюрак

Хоч старий, а погуляю!

Кастелянша щораз більше затривожена, відступає трохи назад.

Полонянко! Погуляти! До нас!

Полонянко! Помилуєм! Хоч раз!

Опришки заточують півколо. Поволі наближаються до Кастелянші, мов обруч, що затіснюється. Сяють у них пристрасно очі. Кастелянша бентежиться.

Кастелянша

Боже мій! Рятунку!

Півколо опришків уже зовсім близько. Баюрак хоче зловити її за руки, але тоді схоплюється Орфенюк, що ввесь час стояв від гурту осторонь, швидким жестом добуває з-за пояса пістоля й прискакує з ним до Баюрака. Баюрак скручує Орфенюкову долоню, постріл іде вбік, старий опришок хватає молодика за груди й кидає об землю.

Баюрак

Щеня! На мене?

Довбуш, почувши постріл, вибігає на середину сцени й розділює обидвох. З очей б’є вогонь гніву.

Довбуш

Як ви сміли!

На мою здобич зводить руки!

Ви не чули, ви забули,

що кожна бранка – це мій пай?!

(По хвилині починає розглядати Кастеляншу з лукавою усмішкою на лиці).

Тепер побачим цеє диво,

ці панські ручки – білі квіти,

і ті уста, що їх пестити

опришок зможе, як і пан!

(Ловить її за плече).

Кастелянша

(у найбільшій тривозі)

Пустіть мене, облиште! Гетьте!

О, майте серце!

Пилип

(який глядів зі сторони, кидає до гурту опришків)

На Довбушевім небі

нова щовечір зірка.

Зійшла панянка біла,

погасла швидко Дзвінка.

Довбуш

(нагло повертається, але все ще тримаючи Кастеляншу)

Хто тут згадав про Дзвінку?

Пилип

Я, пане ватажку!

Довбуш

Чув про неї?

Пилип

Чув.

Довбуш

Був у неї?

Пилип

Був,

ох, сказати важко,

як горює, як сумує,

як тужить, як щемить.

Сохне, наче квітка на піску.

Ой, не матиме з неї щастя чоловік,

що не забуде Вам повік

весільних сватань.

Селом кружляють поговори:

Ви залишили тільки горе.

Довбуш

(зняв руку з плечей Кастелянші, поринає у спогадах; задумавшись, до себе)

Далека зірко, Дзвінко,

здавалось, час затер вже образ твій,

а в мене час на рвійних колах лине,

а в мене рік, це в інших десять літ,

так сповнений пригод, як хмелю повна чаша.

Вже більше рік, як ніч весільна наша

коротким полум’ям на мить осяла нас,

і соловейком раненим упало

твоє кохання, що його безжурно

я необачний без надуми кинув.

Так рік пролинув, мов пролинув вік.

Ой, не одна з зозуль мені кувала: будеш славний!

Ой, не одна з дівчат мені казала: мій коханий!

Коли відходив з сіл у гори, мов птах таємничий,

голосили, гомоніли щонайкращі молодиці.

Та чому, коли й наймення не одної

вже з пам’яті струснув я, мов дорожній пил,

мій спомин, Дзвінко, знов з тобою, знов з тобою,

і чую ріст незнаних крил.

Може, надто марнотратно,

може, надто неуважно

проходив я повз своє щастя,

забув сягнути,

сягнути в пору.

Тепер моєї постанови

вже ніщо не зрушить.

І знову, знову, знову,

тебе побачить, Дзвінко, мушу…

Загальне збентеження і здивування, навіть переляк.

Квінтет і хор

Кастелянша

Невже ж? Тут коїться щось дивне,

щось вирішається нове.

Опришок запальний, нестримний

ім’я коханої зове.

Від мене очі відвертає,

забув про мене, інший став.

О, чар міцний, що так зміняє!

Та хто ж це – чарівниця та?

Довбуш

Простіть і не дивуйтесь, друзі,

панянко красна, не дивуйсь!

Опришок – соловейко в лузі,

опришок мріє наяву –

це дивовижне, розумію.

Зміняюсь, чую це, о так!

Хтось кинув чар, що міцно діє.

Це Дзвінка – чарівниця та!

Пилип

А пек! Хай щезне всяка негідь!

Щоб Довбуш мріяв і зітхав!

Вогонь був на жінок, не легінь.

Мов красну квітку, кожну брав.

Тепер застиг при пишній лялі

з іменням іншим на устах.

О давній чар, що діє далі!

Це Дзвінка – чарівниця та.

Баюрак

А цур! аби не вийшло лихо!

Ой, ватажок, немов не той!

Колись був верховинський вихор.

Хто дорівняв йому? – Ніхто!

Тепер зам’явся, зм’як, на ката!

Опришок соловейком став.

Хто кинув чар, зумів зв’язати?

Це Дзвінка – чарівниця та.

Орфенюк

Боюсь, що це початок злого.

Ввижалась зірка, що паде.

Знаки зловіщі – осторога

від небезпеки, що нас жде.

Вже нас не кличе, не навчає

учитель волі, хижий птах,

а давнім споминам співає.

Це Дзвінка – чарівниця та.

Хор

Уперше Довбуш бранку залишає…

Хто кинув чар, хто так зміняє?

Це Дзвінка, чарівниця та…

Нагло за сценою коротка метушня; хутко впадає на сцену пастух Микола, голий до пояса, з розкуйовдженим волоссям, проводжений вартовим, що за ним поспішає, даремне намагаючись додержати йому кроку.

Довбуш

Хто ти? Кажи!

Звідкіль попав сюди?

Як шлях знайшов до нас?

Пастух

(падає навколішки й простягає долоні)

Наш ватаженьку, ясен, славен,

не гнівайтесь – усе скажу –

хай дух зловлю – ледве прибіг –

я з Космача – звідкіль і ви –

пастух Микола – не пізнали?

до вас, до вас – мене післали:

негода, катів суд, адське горе в Космачі.

Вельможний пан вогнем карає.

На наших спинах справедливість

вельможні пишуть карбачі.

За наскок ваш, за скарб пропалий, за доню панську

стократна кара нам, сердешним.

(Схоплюється з навколішок і показує на спині сліди від карбача. Знов простягає долоні).

Наш ватаженьку, славен, красен,

наш соколику гіден, ясен,

за всіх, за всіх молю, благаю:

сіромі людській,

всім погорілим,

всім потерпілим ради вас

неси ти іншу справедливість

і відверни гнітущий час!

(Оглядаючись, завважує Кастеляншу і, добувши ножа з-за пояса, кидається до неї).

Що бачу! Панська пташка тут!

Жива, без пут!

О, суче плем’я!

Довбуш схоплює його за руку. Микола, мов скажений, виривається до Кастелянші, потім поволі заспокоюється.

Довбуш

Нести вам допомогу

в цю мить готов.

До пана графа дорогу

знайдем ізнов.

Та помсти не шукаєм

ми на жінках,

не ножем і не нагаєм

ми мірим справедливість

на слабих. Облиш!

(Вириває пастухові ножа).

Не вільно так!

Довбуш пускає пастуха й виступає на середину.

Довбуш

Збиратись у похід!

Вантажить клунки! Лагодь зброю!

Усе добро берем з собою!

Його покривдженим дамо!

(до заляканої, тремтячої Кастелянші)

Прощайте, гарна панська госте.

Таку красуню вперше відпускаю,

не ради пана батька, знайте!

Сьогодні хочу бути добрий!..

(прикликавши порухом долоні Орфенюка, до нього)

Візьмеш пару коней,

відвезеш цю паню,

лишиш в селі у війта.

Хай дістане, сердега, панську нагороду.

А в Космачі.

Заходь… до Дзвінки… і скажеш,

що прийду завтра під ніч.

Орфенюк

(кидається вперед)

Ватажку, батьку, хоч карайте,

але не йдіть туди, не йдіть!

Мав сон лихий: зоря упала.

Не йдіть туди, не йдіть, не йдіть!

Баюрак

(кидається вперед)

Пане ватажку! Тільки зважте:

йти через бабу недоречно –

як друг старий – це добра рада:

погуба баба – баба зрада!

Хор опришків

Не йдіть туди! Це добра рада:

погуба баба – баба зрада!

Довбуш

Моя тут воля!

Мій наказ!

Ладнатись! Час!

Готові?

Хор опришків

Готові!

Заслона

Примітки

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 436 – 448.