Бандурист
Левко Боровиковський
На дереві жовкне по осені лист…
Свій вік переживши, сідий бандурист
Підвіконню пісні співає.
Біжить чередою за ним дітвора,
Сідого проводять з двора до двора,
А дід на бандуру їм грає:
Під звонкії струни гетьмани встають,
І прадіди в струнах бандури живуть,
І дишуть холодні могили:
Бринчать, – як козаки боролись з врагом.
І як під широким московським орлом
Козаки нагрілись, спочили, –
Ті давні набіги, ті давні борби
Остались у головах старців сідих –
Там дідівська давність схована…
Дід строїть бандуру; пробіг по струнах –
І струни говорять в костистих руках, –
І старець співа про Богдана:
«Обріс мохом сірий камінь, в полі лежачи,
Зажурились козаченьки, дома сидячи.
Дім – пан робочому;
Козакові охочому –
В полі погулять! (2)
Закрякали ворононьки над Батурином,
Їдуть козаки на радоньку з паном гетьманом.
Кра! Кра! – з сього краю
Козак піде по Дунаю –
Будем проводжать! (2)
Розпустилися парості в ясної зорі,
Затрубили в жерстяний ріг в гетьманськім дворі.
Блись! Блись! – зірка встала,
Світлий волос розчесала:
Мирові не буть! (2)
Заіржали кониченьки у ясел стоя,
Зготовлена козаками дорожня зброя.
Спис, шабля гостренькая,
І рушниця цілкенькая,
І козацький кнут. (2)
Задзвонили в Батурині у великий дзвін:
Прощається із Богданом ввесь гетьманський двір
Йде рада за гетьманом –
За Богданом добрим паном
В поход проводжать. (2)
Закричали сірі гуси, в вирій летючи;
Заспівали козаченьки, в похід ідучи, –
Крик! Свист! Музика грає;
В вітрі короговця має;
Коники іржать. (2)
Кругом поле широкеє рястом зацвіло:
Не ряст – військо гетьманськеє у похід вийшло.
Під ним земля дрижить;
Курява стовпом стоїть,
Хмари вслід ідуть. (2)
Попереду сам Богданко конем виграє;
Він до синього до моря степом прямує –
Їдуть моря оглядати,
Жупанів набирати,
Грошей нагрібать! (2)
Тричі місяць роги зводив, тричі полоскавсь:
З козаками додомоньку гетьман не вертавсь.
Батурин снігом вкрився;
Десь Богданко забарився –
Додому нема. (2)
На четвертий жерстяний ріг в полі заревів:
То Богданко із походу веде козаків –
Звісивши головоньку,
Ідуть коні додомоньку,
Козак утомивсь. (2)
Віталися козаченьки дома з батьками;
А на дворі на гетьманськім музики грали;
Козаки сходилися,
Сріблом, злотом ділилися,
Пили, гуляли. (2)
Після зими й негодоньки зацвіли садки;
Після війни – відпочили дома козаки:
Козак світом мутить;
Дома п’є та уси крутить –
Та все не гуля!» (2)
Село Милюшки 1830
Примітки
Вперше надруковано у вид.: Харківська школа романтиків, т. 1, с. 153 – 156.
Автограф зберігається в Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 68, № 1. В автографі перед заголовком стоїть цифра II, а в кінці зазначено місце написання і дату: «Село Милюшки, 1830».
Подається за автографом.
Задзвонили в Батурині – Батурин був резиденцією гетьмана Лівобережної України у 1669 – 1708 рр., тобто вже після смерті Богдана Хмельницького (1595 – 1657). Переносячи «гетьманський» двір Богдана Хмельницького у Батурин, Боровиковський допускає певне зміщення, яке викликане, очевидно, тим, що поет ішов не за хронологією історичних подій, а за народнопісенними зразками.
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 55 – 57.