Козак

Левко Боровиковський

(Подражание народной песне)

Не стаями ворон літає в полях,

Не хліб сарана витинає,

Не дикий татарин, не зрадливий лях,

Не ворог-москаль набігає;

То турок, то нехрист з-за моря летить

І коней в Дунаї купає:

Йде в город – в чумі мов весь город лежить,

Селом – і село западає.

Він хоче весь світ під коліно зломить,

Побить, потопить у Дунаї…

Нехай лиш виводить на поле шайки –

Поміряємсь силами в полі!

Уже ж не без бога христьянські полки

І вольний козак не без долі.

Широкую гриву на вітер пускай,

Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Неси мене, коню, – заграй під сідлом,

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розсіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

За мною сім’я не заниє –

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море – вітри спереджай,

Неси мене, коню, за синій Дунай!

Не треба на полі вожатого нам;

Вожатий нам – звізди; за мною

Товариші – хмари; а буйним вітрам

Дорогу дамо за собою.

За синій Дунай – по степах розгуляй;

Нам поле трави не закриє…

Постіль мені буде – широкі поля;

А чорная хмара покриє,..

Умиюсь – дощами: утрусь – чапраком;

А вичеше – терен колючий;

А висушить – сонце; в спеку під дубком

Напоїть рівчак говорючий…

Не ніживсь я зроду у неньки колін,

В постелі впівдня не валявся,

Мене не лякали ні буря, ні грім,

З баталії в ліс не ховався.

В татарина коней в полях віднімав,

Як пух – розвівалися ляхи;

Я забраним сріблом коня убирав

В їх сідла, в їх китиці, бляхи,

Під турка, мій коню, – і время не гай, –

Неси, де глибокий розлився Дунай!

Не гай мене, коню, бо турок не жде,

Бо турок все палить, плюндрує;

Там слід вигоряє, де з ордами йде, –

Він дума, що світ завоює.

Розсію, розвію я сам ворогів,

В Дунайській їх витоплю хвилі,

А сам відпочину посеред степів

З конем на високій могилі…

А може, поляжу й сам серед степів

З тобою, ти, вірний мій коню!

Широким я тілом згодую орлів,

А кровію моря доповню;

Курчавим я чубом поля застелю,

Дам збрую я краю чужому;

А білії кості в свій край відішлю –

Дунай занесе їх додому.

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край!

Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Примітки

Вперше надруковано в «Украинском альманахе», X., 1831, с. 62 – 65, за підписом: «Лев Боровиковський».

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 57 – 59.