Розставання

Левко Боровиковський

(З пісень)

Ой кряче ворон, негодоньку чує:

Щось козакові серденько віщує.

Козак сідла коня вороного,

Він хоче їхать до краю чужого,

Хоче на полі пошукати долі:

Козацька охота – гірше неволі.

Роду й худоби не жаль козакові.

Та жаль дівчини йому молодої.

Зіронька ясна за місяцем сходить:

Козак із двора коника виводить;

Козак на коні вороному грає;

Дівчина вийшла, козака питає:

«Серце-козаче, як рано рушаєш, –

Куди так рано з двору виїжджаєш?

Чи їдеш в поле сонечко стрічати,

Чи тугу з серця в степу розсипати?»

Козак

Зірко-дівчино! Треба нам розстатись.

Серденьку скушно, душно дома жити,

Їду по степу тугоньку розбити;

Буду я в морі коня напувати,

Буду край моря доленьки шукати.

Дівчина

Місяцю ясний! – не їдь ти далеко:

Щось моє б’ється серденько нелегко

Кінь під тобою вороний сумує –

Кінь вороненький недоленьку чує.

Козак

Дівчино-душко! – Серденько не знає,

Де козакова доленька гуляє;

Кінь вороненький того зажурився,

Що ще сьогодні води не напився…

Дівчина

Свіжий барвінку! Хто ж тобі без мене

Білу на полі постільку постеле?

Кому в чужбині ти промовиш слово?

З ким ти поділиш вірну розмову?

Козак

Крихто Марусю! Білую постелю

Сніг, завірюха у полі постелють;

Серцем сирітським,, щирими словами

Буду балакать з буйними вітрами.

Дівчина

Голубе сизий, козаченьку любий!

Хто ж тебе в полі к серцю приголубить?

Хто тебе вкриє звечора легенько,

Хто тебе збудить до світа раненько?

Козак

Яр між горами мене приголубить;

Густі тумани звечора прикриють;

Пуща над яром з вітрами розбудить,

Ранняя в полі роса личко змиє.

Дівчина

Серце-козаче! В далекій країні

Ти ж не забудеш об своїй дівчині?

Словом, хоч рідко, рідним відзивайся…

Та гірше всього – додому не гайся!

Козак

Буду я письма сльозами писати,

Буду вітрами письма присилати…

Де козакові – де в світі не бути, –

Як тебе, серце, як тебе забути?!

Мені згадають темненької ночі

Дві ясні зірки – твої карі очі;

Серцю згадають, милої любови,

В ворона крила – твої чорні брови;

Рум’яні щоки – кущ в лозі калини;

Сосна в діброві – станочок дівчини…

Дівчина

Серця, ж, козаче, не давай нікому, –

Та швидше, милий, вертайся додому!

Козак

Тоді я буду додому вертаться,

Як буде щука з голубом кохаться;

Як Дніпр наш буде синє море пити

Та буде хвилю назуспять котити…

Треба вірненько Дніпрові служити,

Прийдеться в полі головку зложити!..

Дівчина

Хто ж тобі в полі очиці закриє;

Хто біле тіло до гробу обмиє?

Хто проспіває над тілом, козаче,

Викопа яму, як рідне заплаче?

Козак

Крилами ворон очиці закриє;

Дощ із вітрами біле тіло змиє;

Кінь вірний яму виб’є копитами;

Дикі завиють звірі коло ями;

Намісто дзвонів – вороння закряче;

Біла на полі береза заплаче.

Кінь полетів – на вітрі грива має;

У воріт стоя, дівчина ридає.

В раннім тумані козаченько скрився;

В дівки рукавчик слізьми ізмочився.

Блудить, літає козаченько в полі:

Козацька охота – гірше неволі.

В три годи вітер ворона заносить;

Ворон дівчині кісточку приносить.

То ж тая кістка – козака милого:

Вже три годи – дівка вийшла за другого.

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Ластівка», с. 355 – 360, за підписом: «Л. Боровиковський».

Твір написаний не пізніше 1834 р. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 69 – 72.