Чарівниця
Левко Боровиковський
(Баллада малороссийская)
Посвящается брату Ивану
Hanc ego de caelo ducentem sidera vidi,
Fluminis haec rapidi carmine vertitur iter,
Haec cantu finditque solum Manesque sepuleris,
Effielt et tepido evocat ossa rogo.
Tibullius, 1, 2
1
Понад гаєм, над водою
Стелються тумани;
Стоять в шатрах над річкою
Волохи-цигани;
А між тими циганами
Циганка-ворожка,
Та до тої циганочки
Втоптана дорожка.
Туди ходять в темний вечір
Молоді дівчата
З хлібом-сіллю до ворожки
Суджених питати:
Питаються циганочки –
Де зілля копати,
Питаються – як тим зіллям
Хлопців чарувати…
2
Пливе тихо над водою
Місяць молоденький;
Вподобався дівчиноньці
Козак молоденький,
Та не знала Марусенька,
Як причарувати,
Та побігла в темний вечір
Ворожки питати…
3
Понад гаєм, понад полем
Туман налягає;
В однім шатрі циганочка
Огонь розкладає
Та до огню приставила
Рівні два горщечки:
В однім горшку зілля варить,
В другому – клочечки.
Над горшками на прутику
Дві жаби печуться;
Стоїть з нею, як плат блідна,
Дівчина Маруся.
Звела з неба вороженька
Дві яснії зірки,
Ворожила, примовляла
Кругом коло дівки,
Розітерла сухі жаби,
Зілля відцідила –
Молодую дівчиноньку
Чарувати вчила;
Дала дівці піску в жменю,
В узлик жаби й зілля:
«Буде тобі, моя доню,
Бажане весілля».
4
«Не ходи, Грицю, на ту улицю,
Бо на тій улиці – дівки чарівниці:
Одна дівчина чорнобривая –
То чарівниця справедливая;
Друга дівчина чарів не знала –
То ж тая Гриця причарувала».
Тільки Гриця із парубків
Маруся любила;
Тільки Грицю по серденьку
Маруся не мила.
Тікай, Грицю, Марусеньки,
Бо в тебе влюбилась –
Бо не дурно Марусенька
Ворожити вчилась…
5
Пливе місяць молоденький,
Розігнувши роги.
Марусенька, в місяць глядя,
Стоїть край дороги.
Та вийняла з-за пазухи
Циганчині чари,
Та скликала річчю-словом
Із трьох країв хмари:
«Всі хмарочки докупочки,
А місяць угору! –
Сюди йтиме мій миленький
З улиці додому…»
Та врізала русу косу,
Та в клубочок збила,
Зняла перстень із рученьки –
Сю річ говорила:
«Місяць на небі;
Камінь на землі;
Риба в морі;
Звір у полі;
Грицько піде додому, –
А я по сліду йому:
Коли вони зійдуться пити, гуляти, –
Тоді нас будуть злі люди розлучати!»
Тричі, стоя, Марусенька
Сю річ промовляла,
Тричі звела дві зірочки
Й косу розплітала…
Далі… взяла – коло чарів
Перстень положила,
Та й побігла додомоньку –
Щоб мати не била.
6
«Ой бачиться – наплачеться, –
Самі сльози ллються:
Від милого сватів нема,
Від нелюба шлються!» –
Так темненькими ночами
Марусенька співала,
Поки в циганки-ворожки
Чар не добувала.
Тепер місяць ще не сповнивсь –
(І люди не знали),
Як від Гриця до Марусі
Старостів прислали.
Через тиждень – в молодої
Музики заграли,
І в неділю на весіллі
Свашки заспівали:
«Ой ти, душенько,
Наша Марусенько!
Відсунь віконце –
Подивись на сонце:
Чи високо сонечко на небі?
Чи багато боярів на землі?
Чи хороший молодий на колір?
У-у-у!»
Ой брат сестру виряджа:
«Оце тобі, сестро, дорога,
Їдь же ти до свекра здорова!
Та будь же ти здорова, як вода,
Та будь же ти багата, як земля!
У-у-у!»
7
Чого ж тому молодому
Весілля не мило?
Чого йому Марусенька
Так швидко остила?
Повісив він головоньку,
Як листочок в’ялий;
Нудно йому на серденьку,
Очі повпадали…
Питається чоловіка
Марусенька тихо:
«Відкіль тобі журба твоя?
Відкіль твоє лихо?
А чи пісні, вечорниці
Ізбавили груди?
А чи твою головоньку
Наврочили люди?» –
«Ох не пісні, не уроки –
Журба мене з’їла!
Чомусь мені, голубочко,
Женитьба не мила…
Оцей мене перстень із’їв:
З вечерниць ідучи,
На дорозі із сим перснем
Узличок налучив;
Я узличок, розв’язавши,
На шляху покинув;
Перстень взяв собі на палець
І з тої години
Світ немилий, ніч безсонна,
В’яну – як билина!..»
8
Тече річка в вік із віка,
Та води не спали;
А Гриценька в дві неділі
В душину сховали…
Овдовіла Марусенька –
Сама захворала
И до своєї могилоньки
Чари проклинала…
Коли б була Марусенька
Циганки не знала,
Коли б була та ворожка
З чарами пропала,
То ти б була, Марусенько,
Гриця не згубила,
То ти б була, Марусенько,
И сама була жива:
Бо чарами верховодить
Нечистая сила.
1831 Курск
Примітки
Вперше надруковано у вид.: Харківська школа романтиків, т. 1, с. 156 – 158.
Автограф зберігається в Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 68, № І. Перед заголовком в автографі стоїть цифра IV, а в кінці – зазначено дату і місце написана»: «1831, Курск». Під текстом підпис: «Лев Боровиковський».
До тексту балади додані широкі, на п’ятнадцять позицій, примітки етнографічного характеру з малюнками, які автор адресує своєму братові І. І. Боровиковському.
Подається за автографом.
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 59 – 64.