11. Проповідь народолюбства

Андрій Чайковський

На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примістили з хлопцями разом в одній кімнаті. Охмістр стався вже не потрібний і пішов на ласкавий хліб. Антошко усім услугував і приносив харч з кухні. Уся служба не могла з дива вийти, що Петро так охотно проміняв панські вибагливі страви на борщ, вареники, голубці, кашу.

Але хлопці були з цього дуже раді. Їм це подобалося, що не треба при обіді в’язатися різними церемоніями приличності, доброго виховання, про які їм морочив навчений охмістр.

Конашевич завів новий порядок вставання рано, миття, сніданку, обіду, далеких прогулянок і дбав по те, щоб хлопці сідали до їди голодні.

Життя пішло новим ладом. Вельможна пані придивлялася пильно усьому тому, заходила до їх кімнати, майже щодня міряла їх личка, чи не потовстіли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усміхалася до нього, задержувала його руку довше в своїй… А все те з вдячності за таке щире піклування її діточками.

Петро добився у домі Аксака такого значення, що усім кермував після своєї вподоби, а ніхто цього не зміркував. Це завважала у першу чергу прислуга, а при тім усі підсудки та урядники канцелярії. Він був для всіх повагою і тепер, коли його значення через службу й урядників рознеслось по городі, стали всі забігати у нього ласки. До нього стали заходити люде з різними справами та просити, щоб за їх діло поперед поговорив з паном суддею. Через це Конашевич знайомився з різними людьми і багато людям помагав, особливо київським міщанам. Імення Конашевича стало звісне в цілому Києві. Його звали прямо: козаком Петром.

Дізнався про те і о. архімандрит і дуже з того зрадів. Конашевич мусив йому оповісти, яким чином виробив собі значення і заволодів Аксаками так непомітно, що вони самі цього не помітили.

– Славно, мій дорогий земляче, хай тобі господь благословить. Я дуже радий, я прямо гордий з цього. Галичина стає сіллю українського народу. Тепер тп сам зрозумів, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти зможеш приєднати його, прив’язати кріпко до церкви і до народу. Він має між православними вельможами велике значення, і за ним піде багато других, котрим благочестя байдуже і вяче одною ногою ступили за римську межу. Тепер ми їх, певно, з блудної стежки завернемо. Держи Аксака кріпко. Та хоч би між цими панами не було великих ревнителів, то вони нам допоможуть матеріально, дадуть гроші на наші цілі, а у Варшаві на сеймі за нами постоять. Вони не від одної біди та пониження заслонять нас своєю повагою сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксакові сини, котрих ти вчиш. За приміром Аксака підуть інші, прийматимуть за вчителів наших православних людей, тоді на єзуїтський ліцей жоден православний вельможа не подивиться. А як ми матимемо свою добру школу, виховаємо своїх вчителів, тоді, може, нам поталанить позасновувати свої православні ліцеї. Тепер ти розумієш мою ціль, мою ідею, тож помагай мені.

Конашевич, запевнивши своє становисько в Аксаків, ішов сміливіше до наміченої цілі, а іменно – перетягти Аксаків від панів до народу, а так само його дітей виховати на вірних синів свого народу.

Хлопцям став він тепер оповідати дивні дива про козаків, звідкіля вони взялись і чого вони хочуть, до чого йдуть, про їх походи, терпіння, про оборону України, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани їх не зупиняли, на що завели унію.

Хлопці пильно слухали і цілою дитячою душею стали по стороні козацтва та того бідного, через панів мученого народу, що мусить усе покидати та втікати між козацтво. В їх молодих головах прошибала думка, що, як лише підростуть, непремінно підуть на Запорожжя і там зробляться славними.

Та раз з того, що чули від Конашевича про гніт народу від панів, виговорилися перед батьком:

– Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити? Таж перед богом усі люде рівні.

– Як то не дають жити?

– А от, роблять хлопами, як волами, не дають їм до козаків йти, люто карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороняє весь край від татарських набігів. Хай би козаки жили собі так, як їм подобається.

Аксак аж задеревів, почувши таке від свого малого сина. Таж він, український вельможа, робив з своїми підданцями так само, як і другі пани. Він теж радів з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавільство.

– Хто тобі таке наговорив, моя дитино?

– Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан Конашевич все говорить правду і нам каже все правду говорити, бо говорити неправду, то великий гріх.

Аксак непотрібно питав, від кого діти таке чули, бо він добре тямив, що ніхто інший не мав приступу до його дітей.

Він дуже налякався і пішов зараз до жінки, щоби її оповістити про ту небезпеку, яка дітям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не затроював молодих сердець ненавистю до панів.

До кімнати жінки прийшов схвильований і зачав від того, що Конашевича треба зараз прогнати. Оповів відтак все, що чув від дитини.

Він думав, що жінка безумовно згодиться з його думкою, бо вона відразу боялася того і не хотіла Конашевича за вчителя. Вельможна пані, вислухавши усе, заговорила так:

– Ти береш річ дуже гаряче і непотрібно хвилюєшся. Ми не знаємо, в якій цілі Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкінці мав їм сказати, що неправду говорити – то гріх. Я не бачу найменшої причини видаляти з нашого дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже їх кількох, та лиш вічні жалоби, клопоти, плачі. А тепер діти вчаться гарно, вчителя люблять і слухають, а як виглядають? Не минуло ще два місяці, як позаводив у домі ті новості з простими стравами, а яка зміна… Хлопці виглядають, як саме здоров’я. Рум’яні, мов яблучка, здорові, підкови з-під очей пропали, сплять добре, болів голови нема і гарно вчаться. Ти забув те латинське новорічне повіншування? Прошу, це за півроку. А чи котрий болван з попередніх вчителів звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер єзуїт? – Аксакова говорила про своїх діток з таким захопленням, що їй аж сльози в очах стали. Вона закінчила: – Я на це ніколи свого позволения не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловіка позбутися.

– Та ти подумай, він говорив про запорожців, про гніт панів над простим народом… Що з цього вийде, як вони такими хлопськими ідеями в дитинстві пересякнуть?

– На запорожців стала я дивитися іншими очима, відколи пізнала пана Конашевича. Він теж жив на Січі козаком, а дивись, який він вчений, розумний і як між нами гарно ведеться, начеб уродився і виріс на панських покоях. Вже на Січі не мусить бути таке дикарство, коли чоловік з вищою освітою міг там жити. Та не лише він один. Скільки-то князів та панів між козаками побувало?

Пан Аксак не міг знову з дива вийти, що з його жінкою сталося? Звідкіля така переміна? А вже як жінка противиться тому і хоче, щоб Конашевич остався, то так воно і мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очі, щоби понехав такі оповідання і не псував йому дітей, бо він собі цього не бажає.

Зараз того дня Петро знав про цю розмову між панством від Зосі, котра ні питана, ні прошена, здибала його в сінях і все йому виляпала.

Аксак вибирався до своєї економії близ Києва і запросив з собою Петра.

Врий мали їхати самі, а щоб ніхто, навіть візник, не розумів їх розмови, то Аксак поклав собі розмовляти з Петром по-латині.

Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозці поруч з паном суддею, ще більше запевнилися в тому, що Конашевич має у пана таке значення, як ніхто другий.

Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:

– Перед кількома днями прийшов до мене Олесь і повторив мені одну з ваших наук про запорожців, а потім поставив мені таке питання, на яке я йому не міг відповісти: чого пани не дають жити простому народові, роблять ним, мов волами і таке інше. Я дивувався, як таке питання може постати в молоденькій голівці, в непорочнім дитячім серці?

– Такі питаня повстають найбільше в молодій голівці і в непорочному серці, бо воно має ту ласку божу відчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без праці і чужими руками, то людина такі питання відганяти буде від себе, як паскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, він сам знав найти відповідь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашої милості, то був докір, зроблений вельможі…

Аксак аж спаленів від гніву:

– І вашмосць такі речі, так прямо у вічі без обиняків говориш мені тому, що я вельможа?

– Правда не повинна одягатися в дорогі сукні, вона повинна все ходити гола.

– Як смієш, вашмосць, такі квестії перед моїми дітьми роздивляти?

– Не хвилюйтеся, ваша милість, а говорім холодно. Тоді усе виясниться. Ваша милість поручили мені науку, та не саму науку, але і виховання ваших дітей. Моїм обов’язком є виховувати їх у правді божій. Я не єзуїт, і правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правді божій діється, виправдувати. Ваша милість знаєте з щоденного життя, з цих різних справ, котрі через ваші руки переходять, яка страшна пропасть між тими, що працюють, а між тими, що панують і з їхньої праці живуть. Всі те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту і крові. А чи піднесеться голос остороги в обороні тої бідної, темної, працюючої черні?

– Так вже бог дав, що всі люде не можуть бути рівні…

– Так бог не дав. Він сотворив усіх людей рівними, а лише ті, що мають і чужим живуть, зложили цю несправедливість на бога, щоб їх сумлінню легше стало. Я знаю письмо святе наізусть, а того я ніде не здибав. Ми взагалі навчились від жидів, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо на бога. Я не говорю Цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бідного підданця. Я хотів би, щоб наші православні пани не мавпували польських панів, цих зайдів з Речі Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предків з княжого періоду, коли то хліборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часів литовського панування не згадує історія про такі антагонізми поміж шляхтою, а хліборобською чернею. Я цього не хочу і на те пожертвую мої сили.

– Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке і вимовне, вирівняти.

– Тут слова замало, треба діла. Признаєтесь мені, ваша милість, що з того, що тепер робиться, вийде між українським народом і панами таке, що народ проти панів вічно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усієї України не вимордував. Наші пани православні, не маючи в народі опору, будуть і далі приставати до ляхів, а потім потонуть усі в польськім морі. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тоді станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний і пригноблений, зможе її оборонити від цілковитого занепаду? Отже, дальшим наслідком цієї распрі буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спійлом між панами, козаками, міщанами і простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милості, я не жалую, і не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такі пани, які пізнають кривди, заподіяні простому народові, котрі би цієї пропасті не поглубляли, а, навпаки, її усували і мостили дорогу до з’єднання всіх православних в нашій благочестивій церкві.

– Як же, вашмосць, це зробиш?

– Так, як я зачав з синами вашої милості. Так повинні робити всі. За вашими синами підуть другі, коли їм очей більше егоїзму не засліпило. Те саме робить отець архімандрит. Він же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство…

– Щось раз мені справді преосвященний говорив.

– Говорив, певно. Тільки що його мова інша, як моя. Я чоловік простий, ще без досвіду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, і говорю прямо. Отець архімандрит говорить інакше.

– Вашмосць забив мені цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я просліджу, чи так справді було. Та справді… про бунти тоді не було чути.

– Не було гніту…

– Не було Наливайків, Косинських.

– Наливайків і Косинських створили погані обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зібрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.

– Мене зразило це звірство, цей вандалізм, жадоба нищення.

– А це таке природне і зрозуміле. Хлопи видять у цьому, що пани посідають результат їхньої праці, поту і крові. Хлоп ненавидить своїх гнобителів і тому вважає панське добро як свою власність. А що нею користується його ворог, тому він її нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на інший шлях.

– Який же то шлях на думку вашмосці?

– З’єднання всіх православних в православній церкві. Коли під її крилами з’єднаємось, тоді антагонізм вирівняється […] [Далі сторінка тексту була вилучена польською цензурою. – Ред.]

– Ну гарно. Українська шляхта з’єднається з народом в православній церкві, і що ж далі?

– Треба дати полегші народові, заводити церковні братства, заводити усюди школи від найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопців за границю на науки, витворювати своїх вчених, освічених людей, ставати до конкуренції з єзуїтами, не допускати унії.

– Вашмосць, справді бачиш таку небезпеку в унії?

– Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, помагометанськи, огнем і мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер догматів не чіпаю. Латинська віра може бути і добра, але вона не для нас, вона панська віра, вона нас злящує. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщі, може би, такої небезпеки не було.

Аксак мовчав задумавшись. Конашевич відкрив йому рубець занавіси до якогось іншого світу, на котрий він дотепер не дивився, хоч так близько біля нього стояв. Конашевич каже:

– За ваших синів, ваша милість, будьте цілком спокійні. Вони від мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотів би їх бачити. На них я покладаю великі надії і багато будую на їх характерах, які я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ.

«Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не a Польщі, може би, такої небезпеки не було…» – історично правильна думка вкладена в уста Сагайдачного, хоча на початку XVII ст. такого розуміння не було. Українська, білоруська молодь, навчаючись в університетах Болоньї, Венеції, Падуї в XVII ст., брали ідеї італійського Відродження безпосередньо в Італії. Коли європейські ідеї почали з’являтися на Україні в редакції отців єзуїтів, – відразу постала загроза православ’ю через католицьку експансію.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 257 – 264.