12. Плани отця Плетенецького

Андрій Чайковський

Одного дня прикликав Аксак до себе Петра і, усміхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахів Києво-Печерської лаври на свого архімандрита за те, що їм забирає їхні монаші доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди ті доходи монастиря повертає.

Петро, прочитавши письмо, усміхнувся теж.

– Що ж, вашмосць, на це скажеш?

– Я знав, що до цього прийде, а тільки цікавий знати, чи ця реформа отцеві архімандритові повелася легко і без бунту?

– Нащо ж отець архімандрит таку реформу заводив?

– Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять і п’ють по-панськи. Треба було їм вівса відняти, а зложити на іншу хосеннішу ціль. Ці ощадності призначені на церкви і школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати від малого, від початкових шкіл. У нас нема учебників, а до цього треба друкарні і паперу тут, на місці, бо львівська ставропігія своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителів, а тих треба стягати з усієї України, поки ми своїх тутешніх не виховаємо. Та щоби і всі доходи монастирські на це видати, то того всього буде замало і треба благородні змагання отця архімандрита іншими фондами підперти. До того великого діла мусять і наші українські вельможі свою лепту докинути. А прошу, ваша милість, розглянутись між нашим духовенством… Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе підняти нашу церкву і оборонити її перед ворогами?

– Так, вашмосць, думаєш, що треба нам гроші складати?

– Якнайбільше і негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милість, маєте значення і повагу між православними вельможами і ваше одне слово прихилить їх до щедрості.

– Скажу вашмосці одверто, що наша православна шляхта боїться і не хоче давати на такі цілі, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, і не без рації, що у тих православних школах буде виростати нове своєвільство, яке треба буде опісля збройною рукою поборювати і до слухняності приводити.

Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить і сам за себе, бо він з нею на одній лаві сидить.

– Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалується на своєвільство народу, то вона тому винувата, що до цього своєвільства своїми утисками доводить. Коли ж жалується на вандалізм і жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освіти.

Конашевич, вертаючи від Аксака, цікавився тим, як повелось о. архімандритові заведення реформи, чи справді була яка опозиція і як її зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед світську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу неділю піти в Лавру і там розвідати.

Під порогом своєї кімнати стрінула його така несподіванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жіночою рукою. Biн нахилився до вуха Петрові, оглянувся, чи хто не підслухує, і шепнув:

– Це передала мені панна Зося і наказала, щоб нікому не показувати і про це не говорити.

Петро, ввійшовши в кімнату, розпечатав і став читати. Панна Зося заявляла Петрові свою любов і просила на все в світі, щоби вийшов до неї на розмову перед північчю у північний куток сіней.

Петро відписав зараз на тім самім листі:

«Не раджу вам вночі по сінях ходити. Тепер зима, і можна перестудитися. У північному кутку, здається, буде зимніше, ніж деінде. Шануйте своє здоров’я і бережіть від перестуди. Я з тих самих причин не прийду».

– Візьми це, Антошку, і передай панні Зосі, та хай тебе бог боронить, щоби про те хто-небудь довідався.

Панна Зося, прочитавши ці рядки, лиш руки заломила і проговорила з розпукою:

– Невдячний.

У найближчу неділю пішов Петро у Лавру. О. архімандрит запросив його обідати. Яка ж велика переміна! Усі ті вибагливі страви, дорогі, добірні вина – все те не показувалося. Натомість подавано прості. Монахи обідали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього відразу.

Коли по обіді зійшов у келію архімандрита, він каже:

– Як тобі, земляче, наш монаший обід подобався? Ти, певно, голодний, і на обід наш ніколи тебе не заваблю.

– Я вже й жалобу читав на вашу милість.

– Невже ж внесли жалобу? Цікавий я, що в ній написано?

– Жалуються, що отець настоятель, і старші податники, і застольники «невѣдати где оброчають» значну надвишку доходів монастирських, «которея би рачей на потреби монастирськіє яко і чернецькіє оборочатися мѣла».

– А чи ти відгадаєш, на що я призначаю і ті лишки, і ті ощадності з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?

– Знаю, ваша милість, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксакові та ще додав, що цього мало, щоби всі потреби заспокоїти, що до цього великого діла ще наші вельможі повинні би грішми причинитися.

– Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?

– В письмі святім говориться, що легше верблюдові крізь ігольне вухо перелізти, чим багачеві до небесного царства дістатися. Таке і тут. Багато причин, багато вимівок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли їм казати: «на!», а не люблять слова «дай!». Та я цього не пускаю з ока і невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб’юсь до пуття, бо «толците, а отверзеться вам».

– Ти, Петре, гарно сповняєш свою місію. Лише ти знай, що як будеш дуже у їх кишеню лізти, то тобі подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнішу місію.

– Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотів мене прогнати за те, що хлопцям про запорожців толкував та про панські бездільства говорив, та вельможна пані за мною заступилась і говорити собі про це не дала.

– Вельможна пані? – О. архімандрит подивився значущо і суворо на Петра: – Петре, пам’ятай на шосту заповідь! – і погрозив йому пальцем.

– Преосвященний отче! – говорив Петро, сміючись. – Я не проміняв би одної моєї Марусеньки за сотні вельможних павичок.

– Ось воно як! Гарний ти чоловік, Петре. Хай тебе бог благословить. – Архімандрит обняв його і цілував, мов сина. – Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий.

– Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милість зволив мені перепинити весілля, взиваючи мене сюди, і я відложив його на пізніше, коли сповню мою місію.

– Жертва твоя велія, і богу угодная єсть.

– Прошу, ваша милість, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидіти?

– Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопців довший час, то не лише що їх з’єднаєш для нас, але Аксаки будуть тобі зобов’язані, за ними підуть другі вельможі, і наша справа на цім виграє. Бачу, що отець Дем’ян вміє людей вибирати, – мистець і знаток.

– Ваша милість величає мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам цьому завданню ради. Кінець діло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не шкода моєї роботи. Я не можу вічно з ними жити, аж підростуть і людьми будуть, бо від цього хорони мене боже. Поки вони діти, то захоплюються моїми словами. По мені дістануть іншого вчителя, а може, підуть до якого єзуїтського ліцею. А ці добродії зуміють невдовзі вивітрити ці православні народолюбні пахощі.

– Сину мій! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в мені скаче, душа радіє, заповняє мене надія – ні, певність, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми стоїмо на руїні і зачинаємо спочатку нашу роботу. Вона не скінчиться за нашого життя і перейде на грядущі покоління. Але ті грядущі покоління благословити будуть наш почин. Ще наш Дніпро-Словутиця чимало понесе благородної крові в українське море, але на кістках тих мучеників встане Україна і засяє своєю красою на усю землю. Україна буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що видає з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собі волю наукою і мечем, бо інакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волі…

Ця мова, виголошена з такою певністю, зробила на Конашевича велике враження. Та певність перейняла і Конашевича. Йому стала перед очі та велична праця, яка стоїть перед українським народом, в якій мусить брати визначну участь.

Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно і розуміли себе, хоч обидва мовчали.

Петро вже мав відходити, як ще спитав архімандрита:

– А як монахи прийняли цю реформу?

– Так, як можна було передбачити, – бунтувалися. Та від чого ж моя прибічна гвардія? Я упірних позамикав у холодну на хліб і воду, поки не присмирніли і не приобіцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини.

– Я думаю, що багато із них подякує за хліб-сіль і вийдуть з монастиря.

– Ті, що прийшли сюди на те тільки, щоб добре їсти і пити, а нічого не робити, хай ідуть зараз, бо мені таких не треба…

«Пам’ятай про шосту заповідь!» – Не вбивай.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 264 – 268.