4. Петра поранено в битві

Андрій Чайковський

Петро зібрав своїх людей і пішов за слідом. Йому хотілось справитися так, щоб Чубової редути не засоромити.

Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу татар.

– Цих можемо взяти, – говорив Петро, роздивившись. Він розпустив свою ватагу великим колесом і став татар окружати. От трапилась нагода перший раз показати себе.

Та показалося, що не всі татари були тут разом. Вже кинулись козаки на цю ватагу зі списами, як десь, наче з-під землі, стали збігатись з усіх сторін татари, що насідали на козаків густою лавою. Тоді і ті, що їх окружили, обернулися на них.

– До обозу, товариші! – гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотіли, очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надіялися, що Жук пошле їм підмогу.

– До купи, товариші, не розбігатися!

Так відбиваючись, стали козаки відступати. Петро боровся у послідній лаві. Він не тратив надії, що переб’ється. Аж ось задуркотів у повітрі аркан, і Петро почув, як в тій хвилі затягнула його петля за шию. Він впав з коня. Опісля його так здавило, що втратив пам’ять і не знав, що далі робиться.

Коли прийшов до пам’яті, побачив, що йому і другим товаришам пов’язали сирівцями руки. Їх посадили на коні, пов’язали ноги попід животами і помчали далі. Очевидно, що прямували до Дніпра. Як перебрались через Інгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нічліг. Козаків познімали з коней і, пов’язавши їм ноги, поклали рядком на землі. Порозпалювали огні і пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.

– От ми в полон попали, – шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, – далебі, що краще б нам була смерть, ніж неволя.

Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука і розповіли, що сталося.

– То все так буває, коли пішлеш молоду голову, – говорив Жук з жалем. – Шкода мені тільки людей і цього Петра мені жаль, бо з нього могло щось бути. Післати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Мені ніколи тут довше гаятися… Пропало.

Стало заноситися на дощ. На небі не було ні одної зірки. Петро лежав горілиць і думав над своєю долею. Став Стиха молитися. Товариші перешіптувалися між собою, їм всім задеревіли пов’язані сирівцями руки…

Марко, коли довідався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Він ломив руки і голосно плакав, мов мала дитина.

– Боже мій, чого я пустив його самого, чому не пішов з ним ураз?

– Говори, Климе, хай твоє не гине, – говорив йому старий козак. – Те саме було б сталося з тобою, що і без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долі було написано, а долі конем не об’їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нині, а тобі завтра. Така наша козацька доля. А вже то козакові не слід плакати, мов дитині, – тебе козацтво на сміх підніме.

Так уговорювали його козаки, та від цього йому ні раз не полегшало. Йому розривало душу. А далі побіг до Жука.

– Батьку ріднесенький, позволь мені зібрати охочих товаришів та на роз’їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з біди.

– Я роз’їзд мушу післати, і то не один, але тобі, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай і загирив би і себе, і других. Вже й так не можу віджалувати, що одного жовтодзьоба необачно післав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але під рукою досвідного ватажка.

На те обізвався козак, що з Петром ходив:

– Ні, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Він вів свою ватагу уміло, по-козацьки, та цього, що сталося, він не завинив.

– Може, й так, але пропав сам, та й годі.

Маркові і того було досить, чого добився. Він побіг між козаків і став їх підмовляти до поспіху.

– Братики мої, поспішайте, рятуйте, повік вам цього не забуду, може, ще виручимо.

– Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспіху користі не буде.

Вкінці Марко діждався того, що роз’їзди згуртувались і поїхали. З одним поїхав і Марко.

Вже було по півночі. Став покрапати теплий дощ. Пов’язані бранці лежали на мокрій землі і самі промокли до сорочки. Їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.

Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув біля себе якийсь шелест, – хтось до нього підсовувався. Над ним замріяла чоловіча постать у татарській кінчастій шапці. Вона приблизилась до його вуха:

– Слухай, осавула, ти мене не пізнала, а я тебе пізнала зараз. Я Ахмет, твій вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожі при вас.

Він став обмацувати рукою, потім перерізав сирівець ножем на руках і ногах. Петрові задибеніли руки і ноги так, що не міг ними ворухнути. Ахмет шептав далі:

– Зараз втікай! Там пасуться наші коні, бери одного і втікай, хай тебе аллах береже!

– Спасибі тобі, добрий Ахмете. Дай мені ножа, хай і товаришів визволю, я сам без них не рушуся.

Ахмет надумався, що йому робити, а потім віддав Петрові ножа:

– Хай буде благословенне ім’я аллаха! Коли хочете втікати усі, то візьміть і мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би мені більше додому і не побачити мого улуса і моїх діток.

Петро повзав від одного козака до другого і розтинав сирівці. У декого був свій ніж, і робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета і шепнув:

– Веди нас до коней.

Пішли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вів за руку Ахмет.

Татарські коні паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартові татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землі.

Петро каже до товаришів:

– Поперед усього з вартовими справитись. Підповзти і задушити руками, щоб жоден не крикнув.

Так воно і сталося. Сторожі падали на землю один за одним.

Тепер розбіглися козаки поміж коней. Кожний відв’язував коня, сідав на хребет без сідла, без уздениці. Ахмет держався Петра. Ціла валка козаків виїхала непомітно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бік, ніхто не знав. Ніч була темна, ні одної зорі. Петро питає Ахмета:

– З котрого боку Дніпро?

– Ось з цього.

– Добре, так нам на Інгул туди дорога. За мною, хлоп’ята! – Кермуючи руками коней за гриву і підганяючи ногами, вони рушили скоком на Інгул. – Товариші, знайте, Що цей татарин – то наш спаситель. Коли б між нами був хто з чубівських козаків, то, певно, нагадав би собі його. Це той самий, якого я не дав убити і коня подарував. Бачите, що і бусурмен вміє віддячитись.

Тепер почули козаки за собою в татарськім обозі галас. Татари прокинулись зі сну від тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набіг. Про те, щоб бранці повтікали, вони й не думали. Аж згодом, як надворі стало світати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було і бранців. Та козаки були вже далеко. Вони, про-чуваючи, що буде погоня, втікали щосили. До того ще їх мучив голод і спрага, бо вже стільки часу не подав їм ніхто куска хліба, ні каплі води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тільки швидка втеча.

– Хлопці! Ось Інгулець! – гукали ті, що були напереді.

Козаки кинулись прожогом у воду і перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кінських трупів враз із сідлами.

– Хлопці, – говорив Сагайдачний, – хапайте для себе сідла та уздениці, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втікати далі.

– А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в’ялої конятини, – говорили другі, – бо голодом заморимось…

Ціла сотня, мов тічня голодних вовків, кинулася на побоєвищі шукати за тою марною поживою. Видирали собі з рук погану вонючу конятину або кусок паляниці чи сухаря. Петро надів на голову татарську кінчасту шапку, добув собі шаблю і кинджал. Він побачив, що голодні козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарів та пряженою під сідлом кобилятиною, забули про божий світ, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усіх, мов зимою куропатви з-під копиці. Він став гукати:

– Досить того! Сідлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.

Деякі послухали, а іншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищі, перешукуючи трупів за їжею і добичею.

– А ви, диявольські сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? – Петро ганявся по побоєвищі і не жалів руки. Деякі озвірились і кинулись на Петра.

– А ти звідкіля приходиш нам приказувати?

Та Петро не був страшків син. Першого скраю так почастував києм по руці, що аж шабля йому з руки випала.

– Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путів освободив, ти шаблю підносиш?

Другі схаменулися і пішли врозтіч, бо таки кілька до нього з шаблями присікалося, а Петро гнав за ними та періщив по спині:

– Ось тобі бунт, гільтаю!

Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловік з ломакою в руці гонив перед себе гурток як так узброєних козаків, мов череду баранів.

– На коні!

Всі мовчки повсідались.

– Ставай чвірками! Перша чвірка, як передня сторожа, руш!

Приказ був як слід виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.

– В тім Сагайдачнім хіба нечистий сидить, – говорили між собою старші козаки, – ти бачив, як його всі слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.

– З нього таки кошовий вийде, то неабихто…

Так гуторили поміж собою, поспішаючи. Аж надбіг козак з передньої чети і до Петра:

– Проти нас йде якась чета.

Тоді Петро виїхав перед сотню і скомандував:

– В лаву! Ти вертай до своїх. Дати мені зараз знати, хто йде проти нас.

Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки підкидали шапки вгору і вигукували:

– То наші, нуте тепер скоком!

То справді була одна з тих чет, котрі отаман послав на роз’їзди. Коли зійшлися разом, повітанню кінця не було. На Ахмета дивилися бісом, поки Сагайдачний не пояснив усім, яка дяка тому татаринові належиться. Він перший остеріг козаків, ще минулого року, що орда збирається на Україну.

Усі разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз’їздів. Він дуже втішався, що Петрові повелося освободитись.

Роз’їзди верталися один за одним. Вернувся і Жмайло. Козаки зараз на першім слові сказали йому, що Петро вернувся цілий і здоровий. Радості не було кінця. Марко трохи не задушив Петра, обіймаючи. З тих роз’їздів була така користь, що можна було відгадати, куди пішла головна татарська сила.

Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пішла орда, то її не спинить піти на Україну, а Чепель не буде мати спроможності з нею стрінутися.

Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собі голову отаман.

Не могло бути про це мови, щоби Чепель зі свого місця міг так швидко рушитись, бо у нього мало було кінноти, а багато таборових тяжких возів.

– Нічого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарві за всяку ціну дорогу заступити.

Забрав Жук із собою усіх кінних козаків, легкі гармати і, колуючи здалека, помчав на північ. Табір мав поступати 8а ордою.

Жук їхав зразу правим берегом Інгульця вгору. Поспішав щосили, поки не зайшов на бажане місце. Треба було спочити і людям, і коням, бо одні і другі таким поспішним маршем дуже знемоглися.

По відпочинку завернув Жук з цілою силою на захід, їхали цілу ніч. Над раном стрінулися з першим татарським загоном.

Козаки вдарили на нього і розбили. Решта вспіла втекти до головної орди і тут звістила, що від півночі стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслід за ордою пішов Жук.

– Маємо цим разом щастя, – говорив отаман, – коли татари були зміркували нашу силу, ні один з пас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а він їм вже всипле бобу та гороху.

Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Інгул, а там розставили вози так, щоб татарві заперти дорогу, коли б хотіла завернути назад, звідки прийшла

Вже було геть з полудня, як над Інгулом почулись гармати.

– Чуєте? Це вже Чепель говорить. Ну же, хлоп’яти поспішаймо.

Гармати ревіли щораз густіше. Жук наближався і наступав татарам на п’яти. Вже було чути рушничні стріли. Татари наскочили на Чепеля і пізнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава піхотинців вступилася і схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табір із возів, пов’язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а поміж возами були розставлені піхотинці в рушницями. Татари гинули цілими лавами.

Завернули назад, та тут теж табір із возів Жука, і тут гармата та рушниця. Не було для них вороття. Одиниці розбіглися на північ і південь. Від півночі стояв Жук з своєю кіннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловіка, що попав у розпуку, або зраненого звіра. Вони скаженіли. Петро стояв зі своєю четою у найнебезпечнішому місці. Під ним вбито коня списом, і він впав на землю. Заки зміг з-під коня видобутися, татарва перелетіла через нього, мов вихор. Кінь вдарив його копитами по голові, і він втратив пам’ять.

Надвечір було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкі чети, що уціліли, пропали в степу. Козаки віднесли повну побіду. Отаман Жук з Чепелем обнялися.

– Нічого нам гаятись, – каже Жук, – переночуємо тут, поховаємо наших лицарів і зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там діється? Може, якраз татарва підступила під Січ та руйнує її. Тепер, хлопці, порахуйте себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великі втрати маємо.

Втрати були справді діймаючі. Не було ні Петра, ні Марка.

– Марка Жмайла бачив я на побоєвищі, – каже один козак, – він там світить віхтем трави і побратима шукає.

– Годі нам, хлопці, гаятись. Світіть смолоскипи і перешукайте та позбирайте ранених товаришів. Гріх їх так, безпомічних, оставляти.

Загорілись смолоскипи і, мов блудні огники, розбрелись по побоєвищі. Тут натрапили на Марка. Він вже віднайшов Петра з розбитою, окривавленою головою, без пам’яті, без руху. Марко подобав на божевільного. Заходився коло побратима та не знав, яку раду йому дати.

Козаки поклали напівмертвого Петра на кобеняк і обережно понесли в табір. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи гаразд, що з ним робиться. В таборі взялись його рятувати. З тяжкою бідою спинили кров і пов’язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, Що в нього було ще зламане ребро.

– Багато крові втратив, – каже козак, що коло нього заходився. – Треба дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав…

– Я його візьму до себе на хутір, – каже Чепель, – У мене є жіноцтво, то його відгодують. Мені тепер нізачим на Січ їхати, бо треба з весною поле обробити. Здається, що орда по такій прочуханці цього року сидітиме тихо. Оцим Сагайдачним то я буду піклуватись, мов рідним сином.

А на те каже Марко:

– Так візьміть і мене, пане сотнику, на свій хутір, я без побратима жити не можу, і буду його доглядати краще всіх.

– Ти вертаєш на Січ, – каже Жук, – тобі нема від старшини дозволу на хуторі жити. Не тобі з недужим возитися. Там є такі, що краще про нього подбають.

Нічого було робити, бо непослуху січова старшина не стерпіла б.

По побоєвищі роїлось від смолоскипів. Збирали ранених, заносили в табір і тут їх перев’язували знахарі. Вистелили вози сухою степовою травою, і тут їх складали.

Для полеглих викопали могильники велику яму і сюди-поскладали їх обережно, мов рідних діток. Понакривали козацькі очі і присипали землею. Кожний товариш кинув свою грудку. Чепель відчитав молитву. Хвиля була дуже поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим вітром осмаленому лиці за добрим товаришем або й побратимом…

Рано рушили походом прямо на Січ. Поки їхали разом ; з Чепелем, Марко, сумний мов осіння хмара, сидів на возі біля Петра, піддержував рукою його бідну безталанну голову і не відвертав від нього очей.

Та прийшла хвиля розлуки. Чепель відлучився від січовиків і подався з своїми козаками до свого хутора.

Марко цілував Петра в бліді уста, перехрестив його і заплакав, мов рідна мати.

Опісля сів на коня і почвалав за своїми. Його серце, мов кліщами стискало. Чи побачить його коли ще на цім світі? Він заєдно оглядався за ватагою Чепеля, поки вона н зникла йому з очей в широкому степу…

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 196 – 204.