2. Петра прозивають Сагайдачним
Андрій Чайковський
На другий день вже сонце високо стояло, а чубівці ще спали. В курені за той час козаки повставали, вмивалися і милірили молитви, снідали і розходилися, куди кому було призначено. Чубівці, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в курені було тьмаво. Через малі віконцята і піхуреві оболонки доходило сюди мало світла. Старий Жмайло вже ждав на них, і як прочуняли, водив їх по Січі і все показував та пояснював.
На січовому майдані роїлося від людей. Вони, мов мурашки, переходили в різні сторони. В одному кінці майдану вчилися молодики воєнної штуки. Одні їздили на конях, інші – таки пішки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келенами. Інші стріляли у ціль, хто з рушниці, з пістоля, хто – з лука. Під одним остріжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, відпинали передні колеса, прицілювалися, лаштували, припинали знову перед і закочували в інше місце. Робилося це під командою старшого гармаша та під оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.
Тепер повів Жмайло земляків до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була січова майстерня. Простора будівля з великими вікнами. Звідсіля розходився різноманітний стукіт і гамір на всю Січ.
Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залізо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблі, ножі та рушниці. В однім куті під вікном сиділи кравці, шевці та шаповали.
Усе тут робилося для січового товариства про запас.
За куренем різали трачі дерево на дошки, довбали і випалювали колоди на байдаки. Другі збивали байдаки, забивали щілини клоччям і заливали смолою. Тут горів великий огонь. Робітники пороздягалися до сорочок.
Над кожною партією був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемірював дерево і наглядав за роботою.
– У нас, на Січі, робиться усе власними силами, хіба заліза купуємо.
– А порох?
– Порох ми вміємо такий робити, як ніхто другий. Он там за валами наші порохові млини, бо тут небезпечно через те, що від того треба з огнем здалека.
– А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається? – питає Марко.
– Куди кого старшина призначить, і хто до чого вдався.
– Я би мав охоту в майстерню піти, – каже Петро.
– Го-го! Не сюди тобі, небоже. Ти підеш чоботи шити, а швець піде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди підеш…
– А ну же, дядьку, ходім між лучників, я зараз мій лук принесу і зараз вернуся.
За хвилю вернув Петро з луком і стрілами.
– Ну-же, панове товариство, прийміть мене до гурту.
– Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.
– То княжий дар. Пустіть мене, хай спробую.
Показали йому ціль. Петро зложив, і три стріли попали близь себе.
– Ти, небоже, неабиякий лучник, – каже отаман. – Такого ще тут не було, хіба покійний Байда, що про нього думу співають.
– Сагайдачний, та й годі, – каже один козак до гурту.
– Петре, – каже старий Жмайло, – ось вже тобі й імення приложили, вже тебе до смерті Сагайдачним звати будуть.
Один козак сказав, та це зараз й прийметься в ці Січі, мов полум’ям піде.
– А що ж, – каже Марко, – воно непогано прозвали.
– Не імення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, і годі з цим перечитись.
Кошовий довідався про мистецтво Петра і казав собі цю штуку показати.
– Ти будеш тут молодиків вчити, а у вільну хвилю підеш під руку пана генерального писаря в канцелярію. Під вечір, як я вже вчора говорив, зайди до мене.
Як вечором Петро зайшов до кошового, він спитав:
– Чи довго ти вчився в Острозькій академії?
– Більш чотирьох років… Був би там ще богзна-як довго сидів, та лучилася така пригода, що треба було академію покинути…
– На це я не цікавий, та ось що, коли треба буде нам писнути дещо по-латині, так ти писатимеш, бо наш писар небагато з цього тямить. А, може, тут колись прийдуть які посли з далекого світу, то зараз і тебе покличемо на товмача. Трапляються такі люде, що годі з ними розмовитись. А чи і твій побратим Жмайло розуміє латину теж?
– Усі ми там цього добра вчились однаково…
– А Київ ти знаєш?
– Ніколи там не бував.
– Як буде нам яке діло у Київ, то ти поїдеш. Ти бачиш, які важкі хвилі ми переживаємо? Козацтво розбите, треба зачинати наново все порядкувати. Жде нас велика праця. Живемо між двома ворогами: з одного боку Польща заприсягла нам загладу, з другого – татарва. Треба то з одними, то з другими битися, хитрити та поміж дощ ходити, поки козацтво знову не виросте в силу.
– Коли вже про татар мова, то я дещо довідався по дорозі від полоненого татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай, що коли тебе не питають, не відзивайся.
– Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припікай.
– Тож-бо й є, що він по-доброму сам виговорився із вдячності, що я не дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.
– Такий, може, і правду сказав. Що ж він тобі говорив?
– Від’їжджаючи від мене, він говорив таке: «Бережіться, козаки, з весною піде на вашу землю велика орда. Сам Менглі-Гірей поведе її. Казав, що аллах його за це, певно, покарає, що своїх зраджує, але він, з приязні до мене, то і кари тої не лякається.
– Добре і те знати. Ми гаразд діло обміркуємо, та може, ще щось більше довідаємося. От добре, що ти це сказав.
Опісля Петро вклонився і вийшов.
– Чого тебе кошовий кликав? – питали Петра чубівці, У курінь вернувся.
– Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латині іржати… Та що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось, бо мені справді чогось весело поміж вами.
Подали бандуру. Петро заграв дрібненького та став приспівувати, а козаки вдарили гопака, що аж стіни дрижали. Петро знав, чим людей до себе приєднати можна.
– А знаєш, товаришу, яке тобі імення приложили?
– Коли вже гарне, то завтра вам кілька відер горілки поставлю, а коли негарне, то й не говори, бо плакати буду…
– Гарне, їй-богу, гарне, твою горілку то так начеб вже й випили…
– Коли випили, то й закусіть, чим хто має, а я завтра вже другої ставити не буду.
– Ex! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми всі так розвеселились.
– Як розвеселились, то буде з вас на сьогодні, не об’їдайтеся. А завтра то розкажу вам дужо слезливу казку про те, як баба дідові горохів’янкою постоли з лопуха шила.
– Чому горохів’янкою?
– Бо ниток не було…
І так минали весело вечори в Переяславському курені кожної днини. Пішла слава про Сагайдачного по всій Січі, і з других куренів стали вечорами козаки сюди сходитись.
Петра відразу всі полюбили. Він був дотепний, до кожного приязний, шуткар, а при тім хлопець наче мальований. Розуміється, що відтепер звали його Сагайдачним. Життя на Січі йшло одноманітно з дня на день. Але усі бачили, що на щось готується, хоч ніхто не вгадав, що воно буде. Ніхто того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстерні йшла безвпинно робота. Сам кошовий батько усього доглядав і наганяв до поспіху. З Великої Хортиці привозили коней і об’їздили та підучували.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 185 – 188.