18. Утеча на Запоріжжя

Андрій Чайковський

За кілька днів покликав о. архімандрит через інока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловік з довгим чорним вусом. Широкоплечий і з сильними, мов довбні, руками. То був буцім козак, буцім міщанин у простій старій одежі, дуже замараний. Від нього заносило свіжою рибою.

– Це, Петре, твій провідник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловік певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Він тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канівці вже тобі порадять, як на Січ дістатися. Тобі треба знати, що Канів і Черкаси – то найпевніші козацькі гнізда.

– Як ваша милість так приказали, то так цьому і бути. Перевезу бзпечно, хоч би я мав і голову покласти, – каже Артим.

– Коли ж їдемо?

– Сьогодні вночі. Мій байдак добрий і певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стріла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.

Артим вийшов, а Конашевич каже:

– Цікавий чоловік. Звідкіля він тут узявся? Та ж тепер козаків сюди не пускають.

– Але в городі риби треба, і його пускають, розуміється, не без хабарчика для стражників у пристані. На ті хабарі даю я, бо цей Артим привозить мені листи з того боку від козаків та міщан. Він хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з діда-прадіда, для нашої справи усією душею щирий. Я дуже рад, що він у добрий час у мене з’явився, а то певнішого перевізника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як він тебе сховає, то будеш безпечний. Він вже знає, хто ти є.

Вже було близько півночі, як з’явився Артим у келії Петра, а з ним прийшов з клунком чернець. Петро і Антошко надягли чернечі ряси з каптурами. Опісля прийшов і о. архімандрит Петра попрощати.

– В щасливу дорогу, мій сину. Подай мені вістку на Київ, що там робиться. З богом!

Чернець засвітив свічку. Артим узяв Конашевича клунок на плечі. Пішли всі довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, і тільки гомін ступаючих ніг відбивався глухо о склепіння.

Зійшли відтак сходами вниз і йшли під землею, поки стали перед якимись дверима. Монах вийняв ключ і, ховаючи свічку за дверима, відчинив.

– Артиме, ти тепер веди далі. Тут ніхто не пильнує, бо за цей вихід ніхто не знає. Щаслива дорога!

Двері зачинились знову, а вони опинились серед великої пітьми. Стояли під горою, порослою кущами.

Артим дав Петрові полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок Артима, держався поли Конашевича і так йшли один за другим. Густі хмари прислонювали зорі. Не говорили до себе нічого. Артим ступав певно, начеб по своїй хаті. Аж опинились над берегом Дніпра, котрий хлюпотів своїми хвилями серед нічної тиші. Ішли прямо до байдаків. Тут стояла сторожа.

– Стій! – крикнув сторож. – Хто ви?

– А хіба ж не пізнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани від рана, як від Артима гостинця дістали…

– А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?

– Як не продати, коли купці трапились?

– За скільки?

– Еге ж! Півкопи взяв, бо більше не хотіли дати.

– Давай мені половину.

– Ба, а мені що лишиться?

– Лишиться тобі, дурню, друга половина.

– Хай буде панська воля, а я жінці скажу, що у мене гроші пірнули в воду. Я так і думав за половину і ось для вас відлічив.

– Бачу, що ти мудрий чоловік, а ні два, хто?

– А то святі отці з монастиря, цих я лише перевезу на другий бік ріки.

– Вони, може, з Лаври? З Лаври нікого не вільно перепускати…

– Ні, вони з Михайлівського монастиря, я тільки що звідтам їх веду.

– А чому ж вони самі за себе не говорять.

– Бо у них таке свято сьогодні, що через добу не можна нічого говорити, – законом запрещено, еге ж! Та хай мені ще пан скажуть, чи багато вас тут є на постою?

– Нащо тобі знати?

– Я міркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому дати половину, то мені не стане.

– Не бійсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамті полягали спати, а такого одного цапа впильнувати, як ти, то і я потрафлю.

Артим всунув йому гроші, і напотемки пустились далі. Стражник недовірчиво приглядався монахам.

– Де твій байдак?

– От там в комишу поставив, щоб хто мені не вкрав.

Стражник пішов з ними аж до комишів. Артим пішов за байдаком і притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:

– Дай-но і ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу… – Відтак здер йому каптур з голови ураз з шапкою.

– Го-го! Гарний мені монах з вусом і оселедцем! А де ж борода? Тепер хоч три копи давай, то не пущу!

Та в тій хвилі сталося щось несподіваного. Антошко перекинув свій клунок на байдак, що під’їхав під берег, поступився трохи взад, прихилив голову і так вдарив стражника в бік, що той підскочив, мов м’яч, і впав з берега в воду. Тут була глибша вода, і за ним тільки забулькотіло.

Петро з Антошком поскакали в човен, і заки стражник виплив наверх, Артим заперся веслом о берег і помчав униз по воді, відбиваючись від берега.

– Чим ти його так вдарив? – питає Конашевич Антошка.

– Лобом, – каже Антошко, сміючись. – У мене такий твердий лоб, що я і цапа поборю.

Артим став сміятися:

– Таким лобом добре горіхи торощити.

– Я так і роблю.

– Добре, що ми від цього псубрата одв’язались. То така бестія, що коли не викупишся, то тобі багато напакостить.

– Що би він з нами зробив?

– Я був би пересидів у холодній який часок, а з тобою не знаю, що були би зробили, коли вашмосць – той козак Петро, про якого у городі наші міщани не віднині говорять. Мені говорили сьогодні, що на твою голову нагороду поставили для того, хто тебе піймає.

– Варто би взяти нагороду, – жартував Петро.

– Це вже не для нашого брата. Вашмосць так по-козацьки храбрував, церкву обороняв, за тебе всі православні моляться. А вже отець архімандрит так мені наказував, щоб тебе у безпечне місце перевезти. То, каже, Артиме, коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш і душу запропастиш. Тому я собі поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосці його так гарно у воду не чоломкнув, я би був його і ножем під ребро, а тебе би таки оборонив. Та коли ми тепер посередині річки, то нічого нам боятися. Пливемо з водою, а то я ще і веслом пособляю. Дивись! Мчить, як стріла. Добрий байдак, якого немає другого у цілому Каневі. Я сам його зладив… Заки стражник вилізе на берег, побіжить до стражниці та тамтих побудить, то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно спати, а я вас певно повезу. Байдак добрий, з подвійної смоленої дошки, цілий рік стоїть у воді, а одна капля не протече.

Артим вдарив веслом. Дніпро був спокійний. Лише деколи риба плюснула вгору і блиснула своєю білою лускою. На небі стало прояснюватися, хмари кудись поділися. Із-за гори виходив місяць. Довкруги нього синіло ясне небо. Світло місяця відбивалось від плеса води, в котрій переморгувались зорі.

– Чому не лягаєте спати?

– Якось не хочеться. Ніч дуже гарна. Та ти, Антошку, коли хочеш, то лягай.

Антошко зараз поклався на дно байдака і заснув.

– Ти, Артиме, знаєш добре дорогу і не проминеш Канева?

– Не лише дорогу у Канів знаю, але і через Ненаситець спливав з покійним батьком, а опісля і сам і на Січі був, і на лимані, і на Чорному морі. Я ж рибалка з діда-прадіда. На Дніпрі я знаю усі глибини і мілини, усі кручі і тополі. Коли б у мене стільки золотих, скільки разів туди переїздив… Тут лише одна є небезпека для нашого брата, що вночі по березі шляється.

– А це що таке?

– Незадовго плистимемо попід берег-скелю, де нечистий собі житло обібрав…

– Невже ж?

– Воно так і є, як кажу, сам я бачив цілу чортову сім’ю о самій півночі. Сьогодні його не побачимо, бо вже по півночі.

– І що ж той чортяка, людей топить?

– Це ні. Нечиста сила на воду не піде, бо Дніпро – свята річка, щороку на Ярдан воду у Дніпрі святять, то чортяка вже не має сили. Та він, клятий, заманює людей під скелю, і тут байдаки розбиваються.

– То розкажи, Артиме, як ти його бачив?

– Чому, розкажу. Поїхав я раз з жінкою та дитиною на прощу у Київ. Жінка не мала з ким лишити дитини і взяла з собою. Миколка тоді у нас одиначком був. Якраз північ була, як ми доплили до того клятого місця. Дивлюсь я, а на скелі стоїть чортяка з рогами. Надворі було місячно, і я усе добре бачив. Стоїть собі та лиш головою помахує, і бородою потрясує. Я не страшків син. По морю плавав, під Трапезонт ходив, не одну біду бачив, а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревів і не в силі на собі хреста покласти. Жінка каже: «Чого дрижиш, Артиме?» – «А хіба ж я дрижу, а звідкіля ти знаєш, що я дрижу?» – «А чого зубами дзвониш?» – А я кажу: «Подивись на скелю, то й ти задрижиш».

І дивлюсь я на скелю, бо очей не можу від неї звести, а там вже і другий, і третій, і четвертий чортяка, цілий чортячий курінь, вийшов нам на стрічу. Моя небога, як це побачила, та у сміх: «Хіба, – каже, – ти цапів так налякався? Ей ти, небоже, забагато сьогодні випив, та чортяки тобі привиджуються». Я, щоправда, випив тоді одну, другу, але п’яний я не був, що то й казати. Я думаю собі: що жінці сьогодні сталося, що їй цапи привиджуються?

А тут як скрикне мій Миколка, може, йому що в животі заболіло. І зараз начеб хто свяченою водою покропив: всі пощезали. Я опісля думав над цим, чого я так налякавсь, як зі мною була мала дитина? Мала дитина не має за собою гріха, мов янголятко, відганяє нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли б не були грішні, то чорт би нам не смів пакостити… Хіба, як чоловік характерником трапиться, то такий і самого чорта окульбачить, не боїться його, та робити собі заставить. Є такі характерники…

– А ти бачив, Артиме, характерника?

– Бачити не бачив, але старі люде розказують, що такі є, особливо між запорожцями.

Конашевичеві хотілось ще балакати, щоб серед цієї мертвецької тиші чути людський голос:

– Знаєш, Артиме, що твоя жінка, здається, розумна людина.

– Дай їй боже, здоровля, гарна вдалась мені, а чому вашмосць так говориш, коли її зроду не бачив?

– А тому я так міркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда, вона тоді була твереза. А тобі, Артиме, хоч чорт по п’яному привидівся, то слід було поміркувати це, коли витверезився, а ти ще донині віриш, що ти чортяку бачив. Ти знаєш, що п’яному море по коліна?

Артим засоромився. Він собі розказував от так, щоб ротові була робота, а цей взяв те за щось важне і так йому відрубав. Артим замовк відразу.

Тим часом білолиций місяць підплив високо на небо. Байдак плив рівно і незамітно серединою ріпки. Далеко від берега, десь із скелі відзивалась сова.

Конашевича став морити сон. Він приліг на дні байдака прикрився кобеняком і дививсь прямо в небо на ясні зорі, що тепер блідніти стали. Так само горілиць лежав на возі, коли виїздив з Самбора. Став переходити думкою усе, що дотепер пережив. Згадав і на свою любу дівчину, свою Марусю. Скільки-то часу він її вже не бачив, і жодної вісточки від неї не було. Яка вона тепер? Тоді, як розлучались, вона була молоденьким пуп’яничком, тепер вже, певно, розкішною квіткою стала. Чи вона ще його однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить, що вона йому вірна. Тепер вже нічого не перепинить його щастя. Як лише поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до своєї галочки у батьківський хутір.

В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повільна, і трохи не крикнув на Артима, щоб швидше веслував. Скільки-то часу треба, щоб до Січі добитися, а опісля до хутора… Тепер, як він з Києва вирвався, то кожна хвилина здавалась йому задовга. Чому-то раніше, як зараз, у першому році не приключилася така пригода на Подолі, був би вже давно чоловіком сімейним.

Згадав і побратима Марка. Чи він живий? Може, де у поході пропав? Не без цього, щоби за той великий час запорожці сиділи без діла і не рушались нікуди. Ляхи відгородили Запорожжя від України, що годі путньої вісточки звідтам дістати, та підождіть, ми розіб’ємо ту стіну і злетимо на Вкраїну, що аж вам лячно стане.

Далі думав про те, щоби то в першу чергу зробити, як приїде на Запорожжя? Ба, коли ж бо він мусить, одружившись, посидіти якийсь часок на хуторі при молодій жінці?

Вколисаний такими думками, які щораз більше переплітались і путались, він заснув твердо.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 295 – 301.