13. Бенкет із сенатором Хлодніцьким
Андрій Чайковський
Як Конашевич вернув додому, завважав у цілім домі метушню і якесь приготування до чогось важного.
Антошко сказав йому, що завтра мають приїхати якісь великі гості аж з Польщі. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Він тут, у Києві, має пересидіти кілька днів.
Те саме довідався Петро від Аксака. Мав приїхати польський вельможа пан Хлодніцький, сенатор Речі Посполитої, з котрим Аксак колись давніше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королеві рівня.
Аксак став натякати Петрові, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподобається, то може йому дуже помогти в кар’єрі, бо він має великі конексії з панами.
– Я можу за той час цілком йому не показуватися на очі, можу навіть з дому де подітись, а коли б конче випало з ним говорити мені, то говоритиму так, як пристоїть говорити з чоловіком старшим і таким достойником. Але я ніколи не думав і не думаю робити у Польщі кар’єри. Там, у погоці за кар’єрою, я мусив би виректися своїх ідеалів і дійшов би, може, до становища сотника надворних козаків у якого вельможі. Вже волію бути і меншим, та коли б лише між своїми.
– Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловік і гордий на свій козацький оселедець, та ти дуже себе мало цінуєш. При добрій протекції і при твоїй освіті тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.
Конашевич всміхнувся і каже:
– Спасибі! Цей накинений старший не значить на Січі за віхоть соломи. Запорожці називають його паперовим старшим, що не сміє там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тоді, як мене козаки виберуть. До такого вибору має кожний січовий товариш право. А що до мого козацького чуба, то я справді ним дуже величаюсь і не переміняю його за жодні польські гонори.
– Та годі вже. Завтра вашмосць будеш при нашім пирі. Я мушу поставитись, бо цього вимагає моя честь і становище урядника Речі Посполитої. Не можу себе дати застромити і дати людям притоку, щоб мене скуп’ягою проголосили.
Петро не відмовлявся від цих запросин. І це добре побачити, як великі пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнім обіді в Аксаків бував великий збиток і марнотратство, а воно тепер буде ще більший.
Конашевич приладив на завтра свій празничний одяг і ждав другої днини.
Зараз перед полуднем заїхала у двір Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвірнею карих коней. За нею їхали інші сани зі службою. Крім того, приїхало на конях кільканадцять панських гайдуків, озброєних до зубів.
В цілому домі заметушилось усе, мов у муравельнику. На стрічу повибігала служба і стала помагати.
Із панської карети, що звалась «корабом», витаскався при помочі двох льокаїв чоловік, закутаний в кожух, що не міг сам рушитися. Його зараз пороздягали, і він пішов у сіни. Тут зняли з нього ще послідній кожух, і тепер лиш що можна було до нього придивитися.
Пан сенатор Хлодніцький був чоловік середнього росту і середніх літ, кремезний, приземистий і череватий. Він страшно сопів. Був одягнений в якийсь халат.
Пан Аксак вже ждав тут на нього і привітав на порозі, та повів у гостинну, призначену для гостя, з двома суміжними покоями, і тут оставив його самого зі службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.
Конашевич стояв на горі над сходами і, непомічений ніким, придивлявся усьому і свою думку думав: «Одному чоловікові мусить кільканадцять інших служити тому, що йому самому не хочеться нічого робити. І то кому? Такому череватому ненотрібові, з якого кілька горців сала натопив би. Та нам нічого спішитися. Ми скорше успіємо перевдягтись, як він при помочі десятка прислужників».
До Петра в кімнату вбіг Антошко:
– Чи пан бачили, який він череватий?
– Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота ніколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, і тебе буде до чого потреба.
– Ні, там вже призначено інших. Я маю тут бути і служити панові і паничам.
Конашевич відчинив шафу і став перевдягатися. Надів широкі козацькі штани, жовті сап’янці, жупан, підперезався цвітистим шалевим поясом та надів кунтуш. Потім пригладив чуба і причесав вуса.
Антошко не міг очей відвести з свого пана, такий був радий:
– Я ще шаблю подам.
– Хіба я на війну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.
Прийшла обідня пора, і Конашевич пішов у їдальню, в якій вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стіл, на ньому позолочувані тарілки, ложки, ножі, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зібралися всі, яких Аксак запросив до обіду. Був тут командант польської залоги, що у Києві стояла, райці, усі багато одягнені. Стояли гуртками, винаїдаючи панства. Маршалок дому відчинив двері і проголосив врочисто, що йдуть паші. В їдальні заметушилось. Всі звернулись лицем до дверей. Звідси вийшов пан Хлодніцький, ведучи пані Аксакову під руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь іншу. Всі вклонилися, і Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дійшов до Конашевича:
– Презентую пана Конашевича, вчителя моїх дітей.
Пан Хлодніцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням і якимсь страхом:
– Вашмосць, як бачу, із Запорожжя, чи там і латини вчать?
– Я із Запорожжя, ваша милість, а латини я вчився в школі його милості князя Костянтина Костянтиновича в Острозі.
– І мимо того на Запорожжя пішов?
– Не я один. Там наша воєнна практична школа.
Пан Хлодніцький, видно, запорожців від серця не любив, бо сказав так:
– Не можу цього поняти, щоб між такою диччю можна чогось іншого навчитися, як розбою і крадежі.
– Ваша милість недобре про Запорожжя поінформовані. Запорозьке християнське лицарство неабиякі поклало заслуги для християнства і Речі Постолитої. На жаль, пани з Польщі не стараються пізнати Запорожжя ближче, лише вірять наклепам лихих людей, які навмисне повертають правду горідном. Минулого літа розбили запорожці сорокатисячну орду, яка вибралась християнські краї плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але орді перешкодили перевести свій розбишацький замисел. На жаль, в Польщі того оцінити не вміють, і їм байдуже, що Грицьки та Івани за них життя дають.
Розмова велась по-латині.
Пан Хлодніцький не міг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмів говорити латинською мовою.
– Вашмосць, удивляєш мене своїм резоном, мовою і манерами. Це для мене новина, мила несподіванка. Коли його милість, мій господар, позволить, то опісля попрошу вашмосці о дискурс на цю тему. Може, справді відкриєш мені нові горизонти на цю справу, і я від’їду з іншими поглядами, як сюди приїхав.
– Буду служити вашій милості по приказу, – сказав Конашевич, кланяючись.
Аксак був дуже радий з цього. Зараз гості стали за столи сідати, де кому було призначено.
Як лиш гості посідали, відчинились бічні двері, і туди всипались до їдальні мов з рукава, слуги, з умивальницями. Кожний держав у руці посудину з теплою водою, перевісивши через плече рушник. Розпочалась прелюдія панського пиру – умивання рук перед їдою.
Опісля друга партія слуг з’явилася з полумисками і вазами. На полумисках було краяне м’ясо різного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гість нагортав на свою тарілку руками. У вазах були різнокольорові підливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулі. Гості черпали варехами на свої тарілки, мочали в це куски м’яса і їли руками. Потім нагортали ще на свої тарілки і подавали своїм слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панів. Слуги зараз пряталися, мов собаки ио кутках, і їли спішучись, щоб бути на своєму місці перед слідуючою стравою.
То було перше дання. Тепер з’явились нові полумиски з печеним та смаженим м’ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це м’ясиво було так солене і перчене, що непривикшому до таких смаколиків Конашевичеві аж сльози в очах стали і язик задубів. Коли б це не було при панському пирі, був би, певно, сплюнув від цієї панської погані.
На третю чергу йшли різні солодощі, смажені в меді, овочі тутешні і заморські.
Тепер йшло ниття. Служба наливала в чарки малмазію, меди, вина. Тепер розв’язалися гостям язики, і стали говорити собі всілякі чемності. Бо дотепер усе мовчало, і чути було лише жування і цьмакання.
Розуміється, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опісля відповів і так йшло чергою, сусід промовляв до сусіда. Конашевич сидів біля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою і гарною промовою по-польськи, в якій не було, крім пустих фраз, нічого мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому відповісти, а що по-польськи говорив не добре, то відповідав по-українськи.
Наприкінці висказав бажання, щоб Річ Посполита, спільна їх вітчизна, пересвідчилася в щирих намірах козацтва і пригорнула його до себе як рідна мати, щоби злучила свої сили з силами того молодого лицарства на добро християнського світу в боротьбі з ворогами Христа.
Коли Конашевич говорив, у їдальні стишилося. Пап Хлодніцький пильно слухав, питаючись інколи пана Аксака про значення деяких слів.
Всі крикнули «віват». Пан Хлодніцький говорив стиха до Аксака:
– Той чоловік для мене загадочний. Мені не хочеться вірити, щоб це був запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожців у Варшаві, та воно зовсім не те. Підозріваю, що то якийсь замаскований шляхтич. Я буду вашій милості дуже вдячний, коли позволите мені з ним на самоті поговорити.
Пир протягся дуже довго. Питтю не було кінця. Пили і балакали. Пили пани і слуги. Деякі стали дрімати таки «на пні», не зважаючи на те, що в їдальні був великий галас. Кожний хотів переговорити і перекричати другого.
Наприкінці гості стали вставати від стола і дякувати собі взаємно. Деяких мусили слуги вести під руки до їх погрозок. Конашевич пішов до своєї кімнати. Він, як усе, пив дуже мало. Хотів тверезо стати до дискурсу з ясновельможним. Його страшенно пекло і в губі, і всередині від того перцю, й солі, та різних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка. Він також замішався між слуг і добре випив.
«І то називається життя по-панськи. Скільки-то людей можна було поживити і напоїти тим, що змарнувалось. І то все з людської кервавої праці, з поту підданців. Говорім, що хочемо, а ще наш православний Аксак дуже відбився від цього польського панства. Хай їм всячина! Цікавий я знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову? Сьогодні він-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб чорта побачив. Йому мій козацький чуб не подобався. То би то цікаво було підслухати, що ті панове між собою про козаків говорять? Вони нас не знають ні трішки, а вірять у те, що їм ті лицарі з українних границь про нас наторочили».
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 268 – 273.