16. Загибель Марусі

Андрій Чайковський

Як Петро виїхав від Чепеля з запорожцями, стало на хуторі, мов по війні. Січові гості нічого собі не жалували – ні їжі, ні напитків, і цілий домашній порядок пішов горідном. Тепер по тих співах, музиках і гульні стало в хуторі тихо, мов вмерця винесли. Усі відчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цілими днями з своєї кімнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цілувала ніжно і берегла, мов дорогу пам’ятку.

Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само від себе перейде. Те саме робили і всі домашні. Горпина заходила до неї частенько, а тоді не було між ними іншої розмови, лиш про Петра.

За кілька днів важкого смутку Маруся отямилась і взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемінилась за той час. Вона споважніла і зробилась мовчазлива, начеб її десять літ віку прибуло. Коли співала, то лиш у себе в кімнатці і то лише ті пісеньки, котрих Петро любив слухати.

Якось зимою випало сотникові поїхати з кількома козаками в дорогу на кілька днів. В хуторі хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нічого незвичайного, бо таке не раз траплялося, а тепер, взимі, був час спокійний і не було жодної небезпеки.

Одної ночі, коли всі вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторі загавкали та й відразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, і вона встала.

Мати каже:

– Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тічки збираються.

– Мені чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я піду в челядну та розбужу кого, щоб подивився.

– Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще перестудишся.

Лиш що Маруся вийшла в сіни, як вдарило луною крізь оболонки. Маруся відчинила двері і скрикнула. Це загорілась стайня. А там стояли воли, корови та коні. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревіти. Маруся кричала:

– Гей, вставай, бо горимо!

А сама побігла у двір, щоб відчинити стайню та випустити товар, поки челядь повстає.

Не перейшла ще половини обори, як її хтось сильними руками позаду, мов кліщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цій хвилі заткали їй рота і прислонили рядном голову. Вона чула, що її хтось несе поперед себе і втікає щосили.

З хати повибігала челядь і стала рятувати стайню. На селі вдарили на пожар у дзвін церковний. Люде стали збігатися до пожару і гасити огонь. Огонь був очевидно підложений. У цій метушні про Марусю усі забули. Вони почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Ніхто не знав, що казати, бо ніхто її не бачив. Мати була в одчаї, шукала за нею усюди, кликала. Усе даремно. Усі потратили голови – дівчина пропала. А тут така ніч, що й сліду не побачиш.

Козаки посідали на коней і роз’їхались у різні кінці.

Старий Онисько каже до сотничихи:

– Нашу Марусю хтось викрав, бо в огні згоріти не могла. Мені дивно, що наші собаки цього злодія через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. – А далі Онисько скрикнув: – Господи святий, це, певно, Срулькова робота!

Усі тепер нагадали собі жидка.

Старий Онисько схопив з стіни рушницю, вибіг до стайні, сів на коня таки без сідла, прикликав за собою собаку і полетів за ворота. За ним поїхали два козаки.

Марусю понесено геть за хутір, де не доходило світло пожару. Вона пручалась з усієї сили та не могла себе освободити. На тім місці стояли якісь дві постаті на конях і держали третього коня за поводи. Той, що її ніс, сів на коня. Йому підсадили Марусю і всі три помчали вихром у степ.

– Тепер ти будеш моєю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого Петруся, чортового сина.

Дівчина аж завмерла зі страху відразу, побачивши біля свого лиця погане рябе лице Сруля.

Гнали так аж до світу. Тоді стали під якимсь деревом, позлазили з коней. Маруся вже не мала рядна на лиці та усіх бачила.

Крім Сруля, було тут ще двоє обірванців, розбишак страшних, мов чорти. Марусі відіткали рота, але зв’язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дівчини, аж горів увесь.

Один з розбишак каже:

– То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дівчина з тобою, поганим, жила?

– По це ж я з вами їхав.

Тоді той розбишака узяв його за вухо і каже:

– А ми за що з тобою їхали? Чим ти нам заплатиш за труд?

Срулько поблід:

– Те, що я вам обіцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. – Він вийняв гаманець з кишені і подав розбишаці.

– Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дівчину ми беремо собі. Вона варта султаншею бути, а перший стрічний татарин дасть за неї п’ятсот червоних, а два рази тільки візьме за неї на базарі у Кафі або де-небудь.

Маруся чула те все і відразу зрозуміла, яка їй доля призначена. Вона перелякалась так, що серце геть застигло, і не могла промовити словечка.

– Так ви мені хочете відібрати мою добичу? – скрикнув Срулько не своїм голосом і блиснув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.

Розбишаки стали сміятися:

– Не хвилюйся, козаче, і не сердься, бо ми її вже взяли.

– А мої гроші, що я вам заплатив?

– Говорім на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб’яче опудало, як ти, посмів посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде якесь гоже-негоже. Ти навіть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дівчина – хоч у султанський гарем… Та ми твоєї кривди не хочемо, ось маєш твої гроші, а дівчина – наша.

Він шпурнув Срулькові гаманець з грішми в лице. Срулько посатанів. Хвилинку подумав. Вони гадали, що він з тим погодився. Та він миттю вихопив ножа і штовхнув Марусі в груди в саме серце.

Дівчина застогнала раз і впала, мов підкошений цвіт, на сніг нежива.

Розбишаки скрикнули:

– А ти, злодію, що зробив?

– Хай не буде ні мені, ні вам, коли так, – говорив Срулько, запінившись мов скажений пес. Дрижав усім тілом.

– Ти, душогубе, на таке лиходійство зважився? Підожди. – Один вхопив його так сильно, що не міг ворухнутися.

– Давай, товаришу, мотуза.

– Люде добрі, що ви хочете зі мною робити? – жебонів Срулько, пручаючись. – Пожалійте мене, не губіть. Я її дуже любив. Беріть усі мої гроші, а мене пустіть. Бога бійтеся.

– Гроші не твої, бо ти їх вкрав, може, сотникові, і вони будуть наші за наш труд, що тебе повісимо. Підеш вгору. Ти нам видер п’ятсот дукатів.

– Які був би виплатив сам сотник, – каже другий, – і не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобі година вибила…

Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.

– Виє, шельма, та ще вовків накличе.

Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулеві петлю на шию і підтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кілька разів і сконав. Пішла душа чортові в зуби.

– Що ж ми з цією бідною зробимо? Годі її так лишати в степу вовкам на сніданок, – каже один.

– Не турбуйся. Сотникові люде наспіють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрінутися, а то не жити нам.

Підняли гаманець з грішми з землі, обшукали ще Срулькові кишені, посідали на коні і поїхали в степ.

Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слідом, мов вихор. Пристанув під деревом і став жалібно вити. Значить, що знайшли Марусю.

Онисько підганяв коня щосили. Аж до гриви приліг цілим тілом.

Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снігу з отвореними переляканими очима у калюжці своєї крові, яка ще не застигла. На дереві висів Срулько.

Онисько скочив з коня і припав до дівчини. Гадав зразу, що, може, її врятує. Та вона вже застигла. Дід припав головою до мертвого тіла і плакав, мов мала дитина:

– Марусенько моя люба, от чого діждалась. Замість весільного віночка ти у своїй крові купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, леліяв, мов квітку в садочку, моя ягідко… Вже не почуємо твого щебетання, твого срібного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна кара? Бідний сотник, бідна мати, всі ми бідні без тебе будемо.

Козаки позлазили з коней і плакали теж. Ніхто не знав, що тепер їм робити? Один з козаків, втираючи рукавом очі, каже:

– Годі, діду, нам пора вертати з мертвим тілом на хутір. Що тут сталося, хто є той душогуб проклятий, ніяк не розберу.

Аж ось побачили вісельника на галузі.

– Господи святий, спаси нас! Та дивіться, люде, це ж Срулько, то його робота.

Козаки позлазили з коней і стали розглядатись за слідами.

– Глядіть. Їх тут було більше. Видно, що ні вона, небога, себе не зарізала, бо у неї пов’язані руки, ні Срулько сам не повісився, бо він теж мотузом пов’язаний. Хто його розбере, як воно було?

Онисько не чув цього говорения. Він розрізав мотуза, котрим зв’язали Марусю. Сів на осідланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тіло, і він держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голівка склонилась на плече діда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасіці. І тепер вона спить і вже ніколи не прокинеться. Онисько придержував її голівку рукою, і так поволі вертали додому. Чого їм було поспішати?

У хуторі здалека вже побачили сумне товариство і поспішили назустріч.

Бідна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомліла. Дівчата і молодиці зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собі волосся з голови з одчаю.

Настала страшна хвиля на хуторі. Збіглося усе село, допитам не було кінця. В цілому хуторі зойки і голосіння… Сруля проклинали усі.

Марусю вмили молодиці, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в світлиці. На її гарній голові пишався дівочий вінок з зеленого барвінку. Маруся лежала, начеб сонна. Тільки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертній тривозі.

Бідна мати сиділа безвпинно при Марусі в тяжкім отупінні. Не далось од неї відвести. Уста її шелевіли, начеб промовляла. Інколи на її устах появлялась на один миг зболіла усмішка.

Сотничиху загорнули кожухом, бо в світлиці було холодно. Не рушилась, як і піп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кінних гінців, щоб швидше вертався.

А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, І мале, і велике приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.

Не годен цього ніхто описати, що діялось з сотником, коли, вернувши, побачив єдину дитину на столі поміж свічками. У нього рвалось серце з жалю на шматки. Замість під вінець, повезли Марусю на кладовище біля церкви.

Поховали Марусю в замерзлу землю.

З весною загадали висипати могилу, обсадити барвінком, у головах посадити червону калину та поставити хрест.

Не стало в хуторі гарної, доброї, мов янгол, Марусі.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 283 – 288.