8. У Єлисея Плетенецького

Андрій Чайковський

Як Сагайдачний приїхав на Січ, пішов зараз до кошового.

– Здоров, товаришу. Слава богу, що ти вже подужав.

– Подужав, батьку, та до шаблі ще я, либонь, не набрав сили.

– У сотника Чепеля, бачиться, дочка є…

Петро мимоволі почервонів, а кошовий, сміючись, каже:

– Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворіти тому, коло кого така пістунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весілля не запросив? Боже тобі благослови!

– Ще не одружився, а лише що по заручинах.

– Так значиться, що ще на весіллі погуляємо…

– Я смію вже тепер просити вашу милість за старосту.

– Гаразд! А тепер поговоримо про інше діло. Отож, мій козаче, тобі негайно у Київ їхати треба. Підеш прямо до отця архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Він тебе до себе взиває і листа мені написав. Чи ти його знаєш?

– Ні, навіть не знаю, хто є в Лаврі тепер архімандритом.

– А бачиш, що він тебе звідкілясь знає, і пише до нас на Січ, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькій школі вчився. Писав мені ще, що це якесь політичне діло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидіти. У тебе є свій розумець, і ти вже там на місці зміркуєш, що тобі зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архімандрит – то наш чоловік і розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно він про це не пише. Може, лише тобі самому це об’явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архімандрит, це для нас добре. Тепер ти спочинь одну днину або й дві і – в дорогу. Підведе тебе десяток товаришів. Від пограничного старости вже є дозвіл, і вас перепустять. Та ще одно: чи в в тебе яка достойна одежа?

– Сотник, коби здоров, обдарував мене і виправив гарно, мов рідного сина, – не з порожнім клунком. Є в мене і кунтуш новий оксамитний, і кожух гарний, і одежа на будень.

– Так і гарно. Вдома, отут на Січі, можна і без сорочки ходити, коли не зимно і комарі дуже не тнуть, але на великому світі, у Києві, перед чужими людьми, то слід гарно прибратися, хай знають пани, що запорожці то не старці, а багатирі. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобі ще і грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, – говорив кошовий, сміючись, – з дівчатами не женихайся, бо сотниківна би тобі цього не вибачила, та, може, й очі видряпала мов кішка. Отож кінець такий, що позавтра їдеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архімандрита і дозвіл від старости, а тепер йди собі спочити…

Петро пішов до свого Переяславського куреня, де його щиро всі товариші вітали. Багато знайшов тут людей нових, які тільки що з України повтікали.

Сагайдачний був дуже веселий і веселив товаришів.

– А де твій лук, Петре?

– Лук справді був гарний, та я вже його, либонь, ніколи не побачу… Певно, сам хан з нього стріляти буде. На ньому срібла було за кільканадцять золотих.

Петро гадав, що у Київ поїде на коні і там пишатись буде своїм подарованим карим, та вранці довідався, що на конях поїдуть лише до Черкас, а звідсіля вже байдаком. Коня треба буде лишити в Черкасах, не знати на чиї руки. Це йому було не по нутру, та не було на це ради. Коня будь-що-будь приведуть товариші на Січ, а там-то вже Марко ним-буде піклуватись.

Відколи Петро виїхав з Острога, не довелось йому бачити городських людей. Увесь той час він жив серед військових обставин. Він міркував собі, що важко прийдеться йому навикнути до нового життя, та ще в товаристві панів. Та треба було привикати і помиритись з цією думкою, що так мусить бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи відітхнути, наперед, у вищий світ.

Дорога тривала довший час, особливо, як посідали на байдаки, котрими треба було плисти проти води.

Але таки доплили до золотоверхого Києва. Козаки хрестилися. Петром на вид Києва, матері руських городів, заволоділо невиясненне почування між радістю і побоюванням.

На пристані показав Петро стражникам старостинський дозвіл, і їх пустили у город.

Нараз побачив себе серед незвісної йому дотепер новини. Йому треба було піти у Києво-Печерську лавру і тут пішов з товаришами, котрі знали дорогу дуже добре. Забрав свій клунок на плечі і пішов на гору. Зайшли у Лавру. Церква була отворена, і сюди зайшли в першу чергу. На порозі вдарив Петро тричі поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнітила його важким каменем. Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.

Помолившись, спитав якогось монаха за о. архімандрита.

– А чого вам, козаки, до отця архімандрита треба? – спитав монах.

– Це я вже сам скажу їх милості. Ми привезли від пана кошового письмо.

На це слово монах дав знак Петрові, щоб йшов за ним, і повів його вузькими та крутими сіньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися перед дверима одної келії. Монах пішов всередину, а Петрові казав тут підождати. Опісля його покликав той самий монах всередину, та лигне його самого, бо прочих товаришів забрав монах з собою і повів у гостинну. Петро опинився в простій невеликій убогенькій монашій келії. За столом сидів над грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях блистів золотий хрест на такому ж ланцюгу.

– Слава да будеть вічному богу! – сказав Петро і низенько вклонився до образів, відтак монахові, і поцілував його в руку.

– Слава вовіки, а на землі мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич? – каже, беручи в руку письмо від кошового.

– Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.

– Вітай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є тут більше з наших.

– Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Україні такими славними людьми пособляє.

– У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.

Це був о. Єлисей Плетенецький, архімандрит Києво-Печерської лаври.

Він довго читав листа від кошового.

– Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозі?

– Більш як чотири роки.

– Я знаю, через що ти з Острога мусив утікати. Отець Дем’ян Наливайко багато мені про тебе писав і розказував, як тут у мене пробував.

– Отець Дем’ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому боже здоров’я, многих літ дожити.

– Чому ти раніше не приїхав? Мені тебе дуже треба було. Ледве я припинив, що мій план не попсувався.

– Я довго нездужав, преосвященний отче. У поході проти татар над Інгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрі люде не дали загинути.

– Правда, що того року запорожці справились з ордою. Тут про те знають. – А по хвилі каже: – Знаєш, Петре, на що мені тебе треба?

– Приказуйте, ваша милість, я на ваші услуги. Пан кошовий казав мені, щоб у всьому вас слухати.

– Я не хочу від тебе силуваної слухняності, а таки добровільної. Таке діло: тут є один український православний вельможа Аксак, гербу Акшак. У нього є два хлопці. Їм треба якраз вчителя, і я за порадою отця Дем’яна призначив тебе за вчителя…

Петро узявся за голову:

– Боже мій! Та де ж я дам цьому раду? Я ніколи вчителем не був, а до того я все позабував, що знав.

– Що забув, то собі пригадаєш. Це мусить бути, і я інакше зробити не міг. Ти, либонь, знаєш, що тепер таке зайшло, що наші православні вельможі чужими людьми, ворожими нашій вірі, церкві і народові послугуються. І то виручаються в таких справах, як виховання православної молоді, з чого виходить для нас велика шкода, бо роблять з неї перевертнів та яничарів. Ти бачиш, а може, на Січі і не знають цього добре, що у нас всюди на Русі заводиться унія і наші вельможі один по однім відпадають від батьківської православної віри, а хто відпаде від батьків, той і для народу пропав навіки. Патри єзуїти всюди швендяють і на вчителів пхаються по великопанських православних домах. Так само хотів зробити й Аксак. Як його хлопці вийшли поза азбуку, хотів узяти до свого дому патра єзуїта, якого йому полишені вельможі порадили. Щастя, що його жінка не хоче з хлопцями розстатися, а то були б хлопці помандрували до якого єзуїтського ліцею. З тяжкою бідою я його від цієї думки відвів і переконав, що наша Острозька школа вивела вже чимало вчених людей. І мені поталанило цього доконати. А господь так покермував, що ти впору приїхав. Аксак дуже нетерпеливиться. Знай же, Петре, щоб Острозької школи і мене ураз не засоромити.

– Я справді боюся, чи цьому дам раду…

– Петре! Щоб учень Острозької школи не вмів учити двох панських жовтодзьобів, то не можу повірити. Та ти, крім наук книжних, вчи їх ще дещо такого, чого в книжках нема. Вчи їх любити свою церкву, свій народ. Нам унія і латинство грозять, розумієш?

– Чи унія вже заведена? Я той увесь час жив далеко від світу серед козаків і дуже відстав від цього, що у світі робиться. Серед воєнної метушні мене мало це захоплювало.

– То зле. Ми всі повинні тим інтересуватися, ми всі повинні подати собі руки, всі від малого до великого, до завзятої боротьби в обороні батьківської церкви і народу. Ти, може, і не знаєш добре, що це унія і до чого вона нас веде? В книжці воно називається з’єднання православної церкви з римською і підчинення обох церков римському папі. Наші деякі владики дались вже до унії заманити і зрадили свою церкву, гадаючи, що її таким побитом врятують від пониження і занепаду. Вони зробили це, не питаючи вірних. Гадали, що всі підуть за ними, мов телята за коровою. Та не туди дорога до врятування нашої церкви від занепаду.

Треба над цим працювати у її середині. Польща, опанована єзуїтами, веде завзяту боротьбу з благочестям на життя і смерть. То лише на папері таке гарне. А на ділі, то унія має бути тим помостом, через котрий православ’я має перейти у католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво усе має зляшитися. Унія, то лише форма, одежа, а одежу можна легко змінити. От бачиш, де небезпека. А тепер друге: уніати, підпирані єзуїтами і польським урядом, йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою наші церкви на свої, загортають під себе церковне майно, усюди наставляють своїх ксьондзів.

Коли опорожниться православний владичий стілець, то вже православному його більше не бачити. Скільки я мушу вести процесів і боротьби, обороняючи монастирське добро від напасті? А хто ж мені у цьому поможе? Наші пани? Вони з магнатами з Польщі кумаються і пропадають. Народ? Господи! Хто той бідний, темний народ? Це ж або пригнічені міщани, або мужики, невольники, приковані до панського лану. Вони не сміють голови піднести. Лишаються нам козаки. Та їх треба для церкви приєднати, щоб вони справу православної батьківської церкви вклали у свою козацьку справу. Я їм побожності не відмовляю, але їх треба конче вивести з тої байдужості для віри і церкви, в яку вони серед твердого непевного степового життя попали.

– Це свята правда.

– От бачиш! Завданням твого життя хай буде перемінити це, що б там не було. Ти маєш працювати над цим між козацьким лицарством, а я тут, серед православної церкви, а тоді обидві сторони подадуть собі руки, от так, як ми собі тепер подаємо.

Архімандрит наставив Петрові свою суху слабу руку, на якій видніли сині жили. Петро її з пошаною поцілував.

– Я, преосвященний отче, з тим згоден. Та з того би виходило, що моє завдання між козацтвом, а не між вельможами, з котрими я і говорити до ладу не вмію…

– Ти мене за слово не хапай, а краще ти сідай тут біля мене, а ми як добрі земляки ще потолкуємо. – Він посадив Петра на стілець побіч себе і говорив далі: – До цього завдання, яке ти сповнити маєш між козацтвом, ти ще гаразд не підготовився. Тобі треба побути трохи у городі і придивитися, як живуть православні і чого нашій церкві треба. В Острозі ти цього не бачив, бо там ніхто православної церкви не гнітить, не нівечить. Побудь ти трохи тут, придивися, побудь між православним панством, придивись і прислухайся. А при тім ти ратуй дві молоденькі душі перед упадком і затратою. Ти будеш моїм частим гостем. Не одне я тобі ще маю сказати. Не одне ми враз обговоримо і обміркуємо. Ти мусиш у те все вжитися, захопити цим усю свою душу… Поки що ми поговорімо тепер про буденні вещества. Є у тебе яка пристойна одежа?

– У мене є все своє, що і на княжому дворі не треба соромитися.

О. архімандрит подзвонив у маленький дзвіночок, що лежав на столі, і зараз з’явився у келії інок:

– Принести сюди їсти для пана Конашевича. За твоїх товаришів ти не турбуйся. Їх угоститься, і вони вернуться, – каже до Конашевича. Петро остався” в монастирі на обіді.

За той час перевдягся у кращу одежу, яка його цілком перемінила. З убогого подорожнього козака став гарним молодим запорожцем в кунтуші і сап’янцях, з гарною шаблею при боці.

– Добре так, хай знають наших, – говорив архімандрит, любуючись поставою Петра.

Обізвався серед монастирських мурів дзвін, скликаючий до трапезниці на обід. Петро йшов з архімандритом. По дорозі стрічали монахів з похиленими головами у каптурах. Всі покірно кланялися своєму настоятелеві і не могли відгадати, якого то знатного гостя веде обідати з ними. Трапезниця стала наповнятися монахами, аж зароїлося від ряс і каптурів.

Архімандрит сів на першому місці і посадив коло себе Петра. Один з монахів прочитав уголос молитву, і всі посідали.

Петро не міг з дива вийти, що у монастирі, де убожество належало до монашеських правил, давали обільні вибагливі страви і пили добрі вина та меди. Петро не менше дивувався, що архімандрит не їв разом з другими. Йому подавали убогі страви окремо. Петро пив дуже мало. По обіді мав стати перед вельможного і хотів мати ясну тверезу голову.

Плетенецький Єлисей Михайлович (бл. 1554 – 1624) – український культурний, церковний і громадський діяч. З 1599 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври, при якій у 1615 р. заснував друкарню.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 229 – 236.