9. У судді Аксака

Андрій Чайковський

По обіді архімандрит приказав запрягти повозку і поїхав з Петром у город до пана судді Аксака.

Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домі. Він був дуже багатий і мав у Київщині розлогі посілості. Його економії приносили йому великі річні доходи, і мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя і держав багато служби.

Слуги оповістили приїзд гостей, і пан суддя вийшов гостям на стрічу. Звітався з архімандритом і поглянув уважно на Петра.

– Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького учня, про котрого я вашій милості мав честь говорити. Приїхав прямо із Запорожжя.

Видно було, що Аксак не був з того радий. Конашевич виглядав радше на козацького сотника, чим на вчителя.

Аксак попросив гостей у покої, а по дорозі подумав собі, що з цього, певно, нічого не буде, бо Конашевич не виглядав на такого, щоб у його голові помістилась латина поруч з іншими тогочасними мудрощами. «Я з ним коротко справлюся, – подумав Аксак, – а тоді і отець архімандрит переконається, що помилявся». Аксак просив о. архімандрита сідати, а до Петра каже:

– Nosti linguam latinam?

– Si vestra benevolentia id dubitas, non opus erat iubere me huc e Zaporogie venire.

– Tuum responsum acre et ineptum est, – говорячи це, Аксак поморщив чоло.

І Плетенецькому така відповідь не подобалась, і він жалував, чого завчасно не змовився з Конашевичем, як йому поводитися і з вельможею говорити. Та Конашевич не дав себе збити з пантелику. Він вклонився Аксакові і усміхаючись відповів:

– Mihi respondendum erat unо verbo: «intellego», gnod vero dokumentnm non erat me scire latine logui. Tta enim guilibet organarius litteris nesciens respondere potest.

Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось. Поглянув значущо на о. Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:

– Дуже добре. Подобаєшся мені, вашмосць, лишаю тебе в моєму домі та поручаю виховання моїх хлопців.

Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сідати. Відтак плеснув і старому лакеєві, що на цей знак явився, казав привести хлопців і попросити ясновельможної пані.

По хвилі ввійшла пані Аксакова, ведучи за руки двох хлопців, дев’яти і дванадцяти літ.

Конашевич і о. Плетенецький встали і вклонилися, а Аксак представив жінці нового вчителя.

Пані Аксакова, жінка не більше тридцяти років віку, дуже гарна, була одягнена по-панськи. Вона відклонилася головою і привіталася з о. архімандритом. Хлопці вклонилися і подали Петрові на привітання руки. Були б цього, певно, не зробили, коли б то був собі який звичайний вчитель, з яким можна робити, що їм буде завгодно, якого не раз пан дому і канчуками вибити приказував, але тут, судячи по його оксамитному кунтуші і по багатій шаблі, – неабищо.

– Знайте, сини, що пана Конашевича треба в усьому слухатися, а то погніваюсь, коли б на вас пожалувався. Від завтра розпочнеться наука, а тепер можете відійти.

Хлопцям не треба було цього двічі казати, і зараз пропали за дверима.

– Сідай, вашмосць, з нами, – запрошувала Аксакова Петра.

О. Плетенецький слідив пильно за поведениям Петра і видно було, що був з нього вдоволений. Бо Петро поводився цілком природно, з достоїнством і повагою, начеб на панських покоях виріс. О. Плетенецький боявся зразу за нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помості.

– Умовимось зараз за вимоги, вашмості, – каже Аксак.

– Полишаю це вашій милості, – каже Петро, легко склонившись та поправляючи свого козацького чуба на голові. – Я мушу поперед усього показати, чи я відповім моєму завданню на такому почесному становиську, а потім вже, ваша милість мою працю оціните.

Це дуже Аксакові подобалось.

Опісля о. Плетенецький попрощався і від’їхав, а прощаючись з Петром, каже:

– Гарно ти, Петре, поводився, помагай біг! Не забувай на мене. Твій клунок то я тобі ще нині пришлю.

Петрові визначили гарну кімнату в Аксаковій палаті, з виглядом на Дніпро. В кімнаті стояв один стіл, кілька стільців, велике ліжко і шафа. Невдовзі опісля приніс слуга клунок Конашевича, котрий прислали з Лаври. Конашевич зараз розв’язав його і став складати у шафу свої статки. За слугою ввійшов у кімнату панський лакей по-чужинськи одягнений. То був дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Він держав голову вгору, узявся під бік рукою і оглядав цікаво Конашевича. Відтак сів на стільці, висунувши далеко на кімнату ноги.

– Вашець, будеш тут учителем?

– Побачиш, – каже Конашевич, не перепиняючись у роботі.

– Я хотів вашеці сказати, який тут порядок у нас, а то блукати будеш, мов вівця. Ми тепер оба тут служимо, і я, як старший товариш, вважаю за свій обов’язок зі всім тебе познайомити, уві всім тебе поучити. Гадаю, що згодом ми будемо приятелями. Наш пан – великий дук, ну, вельможа. Вміє нагородити, але і покарати знає. Тут одного вчителя – то приказав таки канчуками вибити і до льоху замкнути.

Вельможна пані, як собі кого подобає, то йому добре. Хто у її ласку попаде, то щасливий і може собі відтак не на одне позволити, до чого іншому зась. Вашець гарний хлопець, і можеш подобатися. Попробуй, а буде тобі добре життя, а тоді і мені, і другим слугам міг би ти багато помогти.

Хлопчиська, себто паничі, пусті, як звичайно панські діти. Не хочуть вчитися, а ти перед вельможним панством ніколи на них не жалуйся, а навпаки хвалися, та не дуже собі морочи голову їх наукою. Правду кажучи, на якого чорта їм паука? Вони будуть багаті, а цього їм досить, що будуть і мудрі. От так щось зверха полизати, та й годі.

Тут був такий один вчитель, що хотів поробити з них Соломонів, а вони йому кілки на голові тесали. Він якось раз всердився і сіпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було герезії! Пані такого бешкету наробила, плакала – я чув усе з другої кімнати – і пан мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки вибатожили: тридцять канчуків дістав, всадили на одну ніч до льоху, а на другий день прогнали.

Ага! Мало що я не забув… Є тут ще на респекті у вельможної пані стара панна Зося. До неї також добре підлобизатися, бо вона у вельможної пані має слово. А цю цяцю найлегше взяти на гарні словечка, бо вона у великих претензіях і здається їй, що кожний мусить в неї влюбитися. А то таке старе опудало, що аж гидь дивитися. Впрочім, сам побачиш.

Їй безвпинно голова болить і з носа капає. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю чути. У неї вічно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так її прив’яжеш до себе, що з руки їстиме і зробить тобі, чого ти захочеш. – Лакей говорив це, показуючи свою вищість, яку панські лакеї так по-мистецьки вчиють показувати супроти рівних собі або нижчих.

Конашевич робив свою роботу і лише посміхався, слухаючи цього базікання.

Та як Петрові треба було перейти коло лакея, то встав, поклецав Петра по плечу і каже:

– Будь, вашець, проворний і хитрий. Ти гарний хлопець і можеш жінкам подобатись, а то грунт.

Конашевич пристав і, усміхаючись, каже:

– Чи то вже все?

– Куди пак все! Того би на воловій шкурі не списав, що я знаю. Я тут служу вже десять літ і мав час усе спенетрувати, але так годі відразу все вичитати, мов з книжки.

– Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобі скажу, а потім то ледве чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз мені такі теревені плести, як тепер, то так тобі морду поб’ю, що тобі пика вище носа спухне. Розумів? На те тебе панство годує, щоб ти підслухував, та обмовляв, та язиком обносив? Геть звідсіля! На очі мені не показуйся, бо як тобі дам ляпаса, то носом землю запореш. Тепер рушай звідсіля і пришли мені послугу.

При першім слові «ледаре», лакей встав і отворив рот із зачудування. При другім слові він випрямився в струну, а при посліднім вже був при дверях.

«Горда штука, ге-ге, – говорив до себе вже в сінях, – поводиться, мов пан, а то собі простий козак. Що він собі думає мене так зневажати? Підожди! Я небо і пекло порушу, а тебе звідсіля викурю. Буду на кожному кроці підглядати і підслухувати, а таки щось на тебе знайду… Ба! Але то небезпечний чоловік, бо ті козаки усі небезпечні горлорізи. Я не хотів би в його лабети попастися. Міг би мене скривдити, бо йому все одно… то зайда… Ага! Ти хотів, щоб тобі прислати якого служку… Добре, будеш мати такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам». Льокай усміхнувся, що знайшов такий гарний спосіб помсти за зневагу.

Тим часом Петро присів на стільці і задумався.

«Гарно я попався. Тут вчителів і канчуками частують. Бідний той, якийсь сірома-бакалавр, що на собі таке витерпіти мусив. І я маю бути не знать як довго панським блюдолизом! Сама душа проти цього бунтується. Що отцеві архімандритові на ум прийшло мене на це місце ставляти, в такій понижуючій ролі, бігме не розберу. Він, очевидно, мені ще не доповів усього. Говорив про злуку козацтва з церквою, а мене, замість оставити між цим козацтвом, загородив сюди між вельмож на блюдолиза. І я маю тут мучитися посеред тих лежнів, дармоїдів, лакеїв, що за пане-брацє до мене сунуться? Цих годованців держить пан і гроші на них витрачає лише для своєї примхи, щоб показати, що ось-то він великий пан і служби у нього багато… Мені здається, що я тут довго місця не зігрію…

Тепер відчинились двері і в кімнату ввійшов невеличкий, може п’ятнадцятилітній, хлопчина. Він був босий і засмалений, мов кочерга. Він склонився своєю щитинуватою головою і став смирненько біля порога.

– Чого тобі, синку, треба?

– Мене прислав сюди старший лакей, пан Станіслав, панові до послуги.

Конашевич усміхнувся. Зміркував зараз, що це була лакейська помста.

– А що ти вмієш робити?

– Я, прошу пана, нічого не вмію. Досі-то я був при кухні і хіба в печі вмію затопити, – хлопчисько був наляканий. Він знав, що як чого не вмітиме зробити, то будуть бити.

– А як тебе кличуть?

– Антошком.

– А тобі тут добре у панів і звідкіля тебе сюди привезли?

– Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у потилицю пан кухар, часом старший кухта, а раз мене добра вибатожили за те, що я посудину розбив… А мене привезли з панської економії, я підданець… – Хлопець понизив голову і мовчав. Він боявся, чи не забагато говорив, і знову битимуть.

– А твої батьки живуть?

– Повмирали. Батько робив панщину; по смерті батька маму з панської хати прогнали, а другого там посадили. Потім мама ходила на заробітки, поки не вмерла.

– А в тебе нема ніякої рідні?

– Була сестра старша, та теж вмерла.

«Однакова доля цілого українського народу чи у польського пана, чи у православного вельможі», – думав собі Конашевич.

– Добре, Антошку, ти будеш від сьогодні тут робити порядки, я покажу тобі як. Вважай добре, нічого мені не рушай, не перевертай, а що знайдеш, то віддай, бо я так люблю. Я тебе не буду бити, як ти будеш для мене щирий.

Конашевич узяв його за бороду, підвів вгору голову і дивився в його чорні налякані очі, бо Антошко на рух руки Конашевича нагнувся, думаючи, що його вдарять.

– Не лякайся мене, Антошку, я тобі нічого лихого не зроблю.

В очах хлопця заясніла радість:

– Так значиться, я вже під кухаря не піду?

– Не підеш. Впрочім, я з паном про тебе поговорю, бо я тут не пан. Тепер йди собі, обмийся гарненько, візьми чисту сорочину, коли яку маєш, і заходи сюди надвечір.

Хлопець був такий радий, що поцілував Петра в руку завдяки.

Петро знову остався сам і не знав, що з собою робити. Аж відчинились двері, і ввійшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю на себе жупан і вклонився.

– Я прийшов оглянути, чи все у вашмосці в порядку, бо на службу не можна покладатися. Що ж? Був тут Станіслав? Я його призначив до служби у вашмосці.

– Ваша милість будуть мені вибачні, що я за одну річ попрошу. Пан Станіслав завеликий пан для мене і замудрий, і я йому вже подякував. Я прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз для мене, лише щоб ваша милість приказали його вмити та перевдягти. Я його сам усього підовчу.

– Навіть не знаю, чи є у мене кухта Антошко. Але звідки, вашмосць, його знаєш?

– Пан Станіслав мені не був по нутру, і я відіслав його та казав собі прислати кого другого. І він прислав мені хлопчину з кухні, засмоленого, мов кочерга, і брудного та босого. Я з хлопцем розмовляв, і він понятливий. Отож я хочу пану Станіславові показати, що коли той Антошко вмиється і прибереться, а при мені якийсь часок побуде, то стане таким самим лакеєм, а може, ще ліпшим, ніж пан Станіслав.

– Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станіслав хотів, певно, вашмосці показати свою вищість і вагу в тім домі, а може, хотів помститися, що ви його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарів, як вони вміють носи вгору задирати. Поводивсь супроти вашмосці непристойно, і тому вашмосць його прогнав… За це дістане батоги, а той Антошко прийде сюди…

– Я прошу, вашмосць, вибачити йому, він же мені нічого непристойного не сказав, бо не смів би…

– Але я вже сказав слово і його не заверну. То шельми. Підслухувати, обмовляти, розносити сплетні, висміювати тих, що їх годують, до того вони мистці. Коли б це в моїй силі, я це дрантя понаганяв би на усі чотири вітри, та годі. Цього моє становисько вимагає, щоб коло мене багато служби крутилося, ми є невольниками свого стану і публічної опінії. Не треба ще чого вашмосці?

– Спасибі! Усього доволі. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи є які книжки?

– Я думав, що вашмосць схочеш трохи відпочити. Та про мене, зачинай хоч би завтра. А книжки… якісь там є, може, треба дещо докупити, то скажи.

Аксак кивнув головою і вийшов. Петро тепер подумав: «Які ж пани бідні».

Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому і видав приказ: Станіславові всипати тридцять канчуків, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського козачка і послати на послугу до пана вчителя.

Конашевич сидів у своїй кімнатці, як прийшов якийсь інший лакей і попросив до столової обідати. Він завважив чемненько, що тут такий звичай, що кожний являється в столовій пристойно одягнений.

Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба і вусики і пішов за лакеєм в столову, яка містилася на долині. Столова нічим так дуже не різнилася від столової у князя Острозького. Лише шафа з посудиною, так званий креденс, була менша і не була так суто різьблена, як та.

Панства ще тут не було, як ввійшов у столову, хоч на столі стояли вже тарілки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кількоро людей, а між ними панна Зося, про котру Станіслав так гарно розказував. То була справді вже старша дівчина, суха, мов скіпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим кінчастим носом. Вона кивнула Петрові головою на привітання, зложивши бліді уста до любої усмішки, котра виглядала на якийсь внутрішній біль. Усточка вона складала так, що не можна було зміркувати, чи вона цілувати хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петрові, а відтак не втерпіла і заговорила:

– Чи пан вчитель знає Київ?

– Я тут перший раз, і не було ще часу придивлятися, бо лише сьогодні приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогодні я ще таки запорожець, а доперва від завтра обнімаю обов’язки вчителя.

– Я чула від вельможної пані, що пан був у поході на татар і там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на війні, але як страшно в татарський ясир попасти. Кілько-то я про те наслухалась від очевидців. Краща вже смерть, чим татаринові достатись. Там жінок продають туркам у гарем, продають, мов скотів.

Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосі, трохи уголос не засміявся, та подумав собі: «На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, і ти би турецького гарему певно не побачила».

Зося хотіла ще щось говорити, та в тій хвилі ввійшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, і оповістив, що вельможні панство йдуть. Зося замовкла і підбігла до вельможної, поправляючи щось на її одежі. Вельможна пані вела обох хлопчиків за руки.

Пан суддя кивнув Петрові головою на привітання і зараз засів за столом. Біля нього сіла вельможна, далі – Зося, з другого боку батька – обидва хлопці, Олесь і Микольцьо, і зараз потім вказали місце Петрові.

Пані поглянула на Петра і мов кисле яблуко вкусила. Усім не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо…

Зараз стали приносити страви, яких Петро навіть не знав, як звати. Було тут стільки всілячини, що вистало би на півчети. При їді не говорилося нічого. Всі мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможні це завважали.

– Чому вашмосць так мало п’є?

– Не привичний до напитків.

– Я чував, що козаки чарки не цураються.

– Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вільних від праці, а вже у походах не вільно пити під строгою карою.

– Я цього не знала, – каже вельможна. – Навпаки, мені говорили, що козаки лише тим і славні, що здорово п’ють.

– Воно так є, як я кажу. Я придивився тому і на Січі, і в поході. Правда, що козак, видіставшися із Січі, вміє добре забавитися і загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогів козацтва.

Панство звели розмову на останній козацький похід на татар, в якому Петро був. Петро розповів усе. А говорив він так ясно і складно, що всі з захопленням слухали. Про себе не згадував нічого, начеб його там не було.

Особливо обом хлопцям це оповідання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули і лише дивились на Петра, мов на образок.

Завважив це Петро і заговорив до них:

– Від завтра, мої паничі, зачнемо вчитися.

Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.

На те каже пані:

– Ми перед тим мусимо обговорити спосіб, в який та наука має вестися, щоб потім не було непорозуміння.

Так минув перший обід. Петро вклонився і вийшов свою кімнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.

«Їдять стільки, що пів голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловіка у горлі пече, а в шлунку давить. П’ють здорово, а козаків називають п’яницями. Панство видає гроші, зібрані кривавим потом своїх підданців. Людська біда і горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мішатися та якісь плани складати.

Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архімандрит у золоте ярмо впряг. Спасибі за ласку! Що він у мені такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це міг зробити який перший-ліпший бакалавр. Що ж мені тепер робити? Якби я був відразу сказав: отрецаюся, то що іншого.

Але я згодився і дав себе сюди, завести. Тепер ніяково завертати. Я мушу усім показати, що до чого, раз візьмуся, того мушу доконати, щоб світ мав провалитися. Хай знають, хто є Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хіба що самі мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче мені давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потім подякую, а може, мені подякують».

А панство говорили між собою про Петра таке:

– Йому ще багато треба оглади товариської, – говорила пані, – щоб міг і знав на покоях повертатися. Ще дуже від нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде він для наших дітей загрубий, та і їх самих не помужичить. Але ніде правди діти, це дуже гарна, зразкова степова квітка.

– Я лише то знаю, що по-латині говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозі вчили його добре.. Його нескладному поведению нема чого чудуватися, бо він прямо із степу до нас прийшов. По часі то все зміниться на ліпше, як тут побуде.

– Я лише боюся, щоб наші діти не набралися від нього простацьких манер, та щоб їх дуже тим козацтвом не варазив. Я би цього не пережила, коли б мої діти по при-міру тільки шляхетських авантюристів на Січ чкурнули,

– Ти без потреби побоюєшся. То ще діти, і навіть не зрозуміють цього. Я завтра випишу, що їх має вчити, та й годі.

– А я все-таки для мого супокою прикажу охмістрові, щоби при науці був присутній і на все уважав.

– Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо і я би сам не згодився. Подумай. Він острозький академік з вищою освітою. А охмістр? От собі вивчений песик, що гладко танцювати вміє, а освіти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввійшов до своєї кімнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, вичесаний, одягнений в широкі штани, обутий і в синьому жупані, підперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях ніколи не ходив, бо ступав по помості, мов спутаний.

Антошко горів з радості. Він припав до Петра і став його сердечно по руках цілувати, а далі впав навколішки.

– Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

– Бо вже не буду босий ходити, і кухти не будуть мене поштуркувати, а воші – їсти. Тепер я буду панові так вірно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петрові у вічі ясніючими від радості очима.

– Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки і зачнеш від того, що завтра вранці принесеш мені води вмитися. А тепер йди собі, бо я лягаю спати.

Антошко вийшов нерадо. Він хотів усе розповісти своєму добродієві, що йому на серці лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою і хотів, не ждучи вечері, лягти відпочити.

Але довго не міг заснути. М’яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлі пекло. Він заснув геть аж по півночі.

Цієї ночі і панні Зосі зле спалося. Їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечері. Їй так дуже хотілося з ним розмовляти. Опісля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва і її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра і кликала рятунку, та він відвернувся і пішов собі байдуже далі. Вона вже мала на устах проклін для нього за таку нелюдяність, та, на щастя, прокинулась зі сну. Вона облилась гарячим потом і тряслась усім тілом з переляку.

Недобре спалось також і Станіславові, бо цілу ніч прикладав собі мокре рядно на болюче місце.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 236 – 246.