15. Плани польських панів

Андрій Чайковський

По його відході думав собі Конашевич:

«Звідкіля у мене сьогодні такий резон узявся? Не раз я хотів з цим паном ширше на цю тему поговорити та мої замисли ясно виложити, а нині так ні з того ні з цього прийшло до того».

Опісля забрав хлопців і пішов гуляти по городу.

Другого дня, коли Конашевич сидів з хлопцями при науці, прийшов Антошко і сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого лакея. Конашевич пішов зараз так, як стояв. Пан Хлодніцький лиш що поснідав. Надяг на себе оксамитний халат, рамований соболевим хутром. Він курив люльку і проходжувався по кімнаті.

Конашевич ввійшов і поклонився.

– Добрий день вашмосці. Сідай, прошу, – він вказав Петрові стілець. – Вашмосць мене вчора дуже зацікавив своєю особою.

– Ваша милість звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу…

– Бо так мусило статися. Поява вашмосці була для мене милою несподіванкою. Про вас, запорожців, я інакше думав.

– Гірше, неправда ж?

– Далеко гірше. Я багато наслухався про них від моїх земляків. Відтак бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка і його товаришів і не міг мати доброї думки про військо, що таких ватажків має.

– Правда, ваша милість, що вони були збіджені, зломані, обдерті і в кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як він був на волі, коли мав славу першого лицаря, першого гармаша на всю Україну. Тоді виглядав він так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати і був би пішов за ним в огонь і воду. Та жовніри пана Жолкевського, піймавши його, не жалували собі. Таке знущання може й залізо стерти, зломити, не то чоловіка.

– Не розумію, як може чоловік з вищою освітою так ідеалізувати звичайного розбійника і жаліти його.

– Припустім, ваша милість, що Наливайко був розбійник, то спитаймо себе, хто його до такого довів? То був чоловік, повний лицарського анімушу, молодечої залізної енергії, котру мусив з себе видавати великою струєю. Чому ж Річ Посполита не узнала цього і його козацького завзяття не використала для себе? Навпаки, підсувала йому багато пального матеріалу до невдоволення і до бунту?

– До чого ж Річ Посполита мала його вжити?

– До того, до чого судьба призначила увесь козацький рід: до оборони християнського світу, до боротьби з ворогами Христа. Я того певний, що коли б який християнський край, що стикається з мусульманством, мав такого Наливайка, ватажка з такою ініціативою, таке лицарство козацьке, то по турках і татарах при малій допомозі і сліду не стало би в Європі.

– Через це своєвільство козаків на турках Річ Посполита має вічні клопоти з Великою Портою, вічні оправдування і оплачування великим візирам, пашам. А чи того треба? Чого Речі Посполитій Турції боятися?

– Гадаєш, що Польща спростала би Турції, коли цього не може зробити багата Венеція, цісар римський і угорські князі?

– Вони цього не можуть зробити, бо не мають козаків. Такий погляд – то велике неоправдане недоцінювання своїх сил. Польщі треба лише дати козацтву волю і лише козацтву це завдання доручити. Ті гроші, які Польща непотрібно топить в кишенях візирів, башів, ханів і мурзів, треба би краще видати на узброєння козацтва. Треба знести козацький реєстр. Хай кожний буде козаком, хто схоче. Тоді стане до бою козацького війська не тисячі, а сотки тисяч, тоді на святині святої Софії засіяє замість півмісяця хрест.

– Го-го-го! Вашмосць, знову не туди забігаєш. Як тепер не можна собі дати ради з тисячкою збунтованих козаків, то що воно було би, якби їх зібралися сотки тисяч? Вони би всю шляхту вирізали впень, цілу Річ Посполиту вивернули би горідном… Впрочім, як всі будуть козаками, лицарями, то хто ж буде на панськім лані робити панщину?

– На панів? Прошу мені вибачити, що я обставин підданчих в Польщі не знаю і можу говорити лише про те, що у нас на Україні твориться. Говорю про панів тутешніх. Вони прийшли сюди некликані, непрошені, а лише для легкої наживи на плодючій українській землі. Те, що говориться на Западі, у Польщі, про культурну місію панів на Україні, це неправда. Культура була тут за українських, а опісля за литовсько-українськнх князів. Ті всі королівські надання на Україні, ті подаровані панам землі були по найбільшій часті вже заселені українським людом і козаками. Вони це все захопили для себе і хочуть витиснути з цієї багатої землі всі користі за поміччю праці, крові і поту українського хлопа. Тому вони хочуть мати найбільше підданців, а найменше козаків. Козаки на Польщу не підуть, бо нема чого. Я не знаю, як у Польщі поводяться пани з своїми одновірцями-піддаиими, але тут, у нас, обходяться, мов зі скотом, називають його бидлом, забирають навіть його віру, знасиловують душу. Тому народ втікає до козаків, а потому вертає, щоб помститися на папах за себе і за своїх рідних. Польща для вигоди українських панів нищить у себе найкращий військовий матеріал. Не буде утиску, не буде і бунтів. Польща забороняє козакам ходити на море проти татар і турків, котрі не дають нам жити. І це викликає невдоволення. Енергія замість на муслємів виладовується на панів. Так буде доти, поки Польща не схаменеться, не приборкає українських панів, щоб народу і грецької віри не угнітали. Хай ці пани будуть змушені своїм підданцям дати волю, а тоді і одним, і другим буде добре жити. Ваша милість натякнули, що не було би кому на панськім лані робити, коли б усі стали козаками, цебто людьми вольними. А що роблять ті пани, що закликають людей до себе на слободу і зобов’язуються через 25 літ не жадати від слобожан нічого? Вони якось обходяться через цей час без панщизняних підданців і якось живуть… Чому би не мало так усе бути?

Пан Хлодніцький не знав, що на те сказати, і заговорив так:

– Годі ж, щоб пан був з хлопом за панє-брацє.

– Такого ніхто не вимагає. Хлопу навіть на думку не прийде з панами за одним столом сідати, але хай йому дадуть жити, щоб він знав, що його і чим може довільно розпоряджатися. Не треба його доводити до одчаю, бо то колись страшно помститься над Річчю Посполитою. Нас не задавите. З Наливайком козацтво не загинуло. Воно живе і кріпшає за Дніпровими порогами, там його ваша рука не досягне. Там ми безпечні і звідтам не перестане грозити небезпека панській владі і свавільству. Людей нам ніколи не забракне. Мальконтенти усе знайдуть щілину, якою на Запорожжя дістануться помимо погроз, шибениць і паль. Зброю ми самі вміємо кувати, а решту добудемо на ворогові. А тим часом Річ Посполита обезсилиться, отворить орді ворота у свій край, а польські посли муситимуть вибивати поклони перед візирами, ханами і всякою мусульманською наволоччю, котра дрижить на спогад козаків, і набивати польським золотом турецькі кишені. А це золото опісля дістанеться нам, козакам. Вкриється Чорне море козацькими байдаками, задрижать мури Царгорода й інших приморських городів, і те польське золото привеземо до нас.

– Вашмосць, мені не поетизуй! – говорив пан сердито. – Ми приказали ваші байдаки попалити…

Конашевич на то лиш усміхнувся:

– Буцімто ми цього приказу послухали? Не жити нам без байдаків, без походів. Ми їх безвпинно будуємо.

– Такий непослух буде строго покараний, – каже сердито пан Хлодніцький. – Козаки до цього зобов’язані загодою.

– Неможливого зобов’язання ніхто не додержує, і той, хто такі вимоги ставить, повинен про це знати. На Україну нам дорога заперта, куди ж ми дінемось? Нас орда шарпає, забирає тисячки людей в ясир, а ми їх маємо шанувати? А як нам без байдаків на них іти? Козацтво витворило конечність. Зразу самооборона перед невірними, а опісля – гніт панів. А Польща, замість нам пособляти, нищить нас. Коли біда Польщу притисне, тоді козацтво їй добре, тоді, сипле обіцянками на всі боки. Коли ж небезпека мине, тоді козаки кидайте зброю і йдіть на панський лан, під канчук. А хто ж на таке згодиться, хіба нерозумний віл, а не лицар. Ми хочемо робити для інтересу загалу, папи роблять для інтересу власного.

Чим більше Конашевич запалювався, тим більше пан злився і багрянів. Він каже:

– Ти, вашмосць, засміло зі мною говориш. Ти подивись, на яких різних суспільних щаблях ми стоїмо. Ти занадто висунув свої козацькі ріжки.

– Ми на таких щаблях стоїмо, на яких нас провидіння поставило. Я не кликаний, був би не смів сюди прийти, не питаний, я був би того не говорив. Коли мене питають, мушу говорити правду. Моїх козацьких ріжків я ніколи не ховав і не мав потреби їх тепер висувати. Я сказав нагу правду, хоч вона була гірка, і я з цього радий. Чи краще було би, коли б я був лукавив, лестився до панської ласки та притакував поганим сплетням на моїх братів? Тоді би я сам собою мерзився.

Пан Хлодніцький був лихий і нічого не говорив більше. Настала прикра мовчанка. Конашевич ждав. Пан навіть не подивився на нього.

«Дурний черевань, – думав Петро, – зарозумілий, чорт не знать на що. Ой пани, пани! Прокленуть вас колись ваші внуки, як знидіють і підуть під чуже ярмо. Ми не раз ще впадемо, але піднімемося…»

По дорозі стрінув його Аксак і покликав до себе:

– І яка ж там випала диспута?

– Так, як можна було сподіватися. Їх милість пан сенатор не дуже був з мене радий. Не розумію, чому ті люде нічого не хочуть розуміти, хоч би викладав їм правду, мов на лопаті. Він так огородився своїм становим великопапським егоїзмом, що поза це не може видіти нагої правди.

Дальшу розмову перебив лакей, котрий приніс від ясновельможного сенатора прошения, щоб міг зараз говорити з вельможним паном.

Аксак вийшов.

– Слухай, ваша милість, мій достойний господарю. Я мушу звернути твою увагу, що ти держиш гадюку за пазухою. Як можна такому харцизові поручати виховання шляхетських дітей? Він їх виховає так, що вони колись тебе самого заріжуть.

– Що ж тут такого сталося?

– То харциз! – крикнув пан Хлодніцький. – То другий Наливайко росте.

– Що ж він такого сказав?

– Більше не міг сказати. Коли б це сталося в моїм домі, то я би його на тім проклятім чубі казав повісити. Він заповідав упадок Польщі, нашої спільної матері, заповідав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з якого сам вийшов. Ну прошу, – говорив сенатор, б’ючи рукою по чолу, – і я міг на хвилю підозрівати, що то перевдягненні! шляхтич. Так мене той хам своєю огладою обманув. Кажу, ваша милість, і прошу в ім’я наших шляхетських спільних ідеалів, прожени його зараз з дому, не дай затруювати шляхетських дітей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я не можу одної ночі під одним дахом з ним ночувати.

– Не хвилюйтесь, ваша милість. Я Конашевича знаю, та його спосіб говорения, але він зовсім не є кровожадним, то чоловік правий!..

– Ха-ха-ха! – сміявся злобно пан Хлодніцький, аж йому черево тряслось. – Хлоп – і правий чоловік! Зі мною повинен був говорити інакше, бо я йому нерівня. Ваша милість не фортунний вибір. Хто вашій милості таке порадив? То, певно, якоїсь шизматицької голови концепт.

Пан Аксак побагрянів:

– Ваша милість зволили забути, що і я належу до грецької церкви, і прошу покірно так зневажливо не висказуватися про мою віру.

– Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його місце при конях, а не в шляхетських покоях.

– Не можу вволити волі вашої милості, бо я господар в моєму домі і я не малолітній.

– Знайшов свій свого, – говорив сердито пан сенатор. – Ви всі однакові і тільки блахманите очі Речі Посполитій, що ви їй вірні, а держитесь тої клятої шизми.

– Ваша милість! Гостинність має свої права, але рівночасно накладає на гостя певні обов’язки. Я ще раз прошу не обижати моєї віри.

– Я зараз звідси забираюся, – кричав пан Хлодніцький.

– Не обмежую волі вашої милості, за мою щиру гостинність платите мені обидою.

Пан Аксак вийшов від Хлодніцького червоний, мов буряк. За ним услід вийшов і пан Хлодніцький та став кликати свою службу, якій приказав зараз складати у купу речі і збиратися в дорогу. Ніхто не знав причини такої зміни. Служба знала, що тут посидять кілька днів, і роз-таборились з цілим крамом.

Аксак пішов до жінки і розповів їй свою розмову з гостем.

– Хай собі їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жодні приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чіпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цілою родиною прямісінько підемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак підстав товариської оглади, чи польська зарозумілість?

Пан Аксак вдоволився тим, що почув від жінки, і пішов до Конашевича:

– Прогнівив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, він зараз вибирається від мене.

– Коли я його прогнівив, то чого ж на вашу милість свою злість зганяє? Я запевняю вашу милість, що я поводився і говорив чемно і достойно. Краще мені було до нього на розмову не йти.

– Не роби собі, вашмосць, з цієї пригоди ні раз нічого. Він, погнівавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву віру, а я, річ природна, цього собі чемненько, навіть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов’язки господаря, не міг стерпіти.

У Конашевича заблищали радістю очі:

– Цього я і надіявся. Виходить, що наша церква знайде в потребі могутніх оборонців між нашими православними вельможами. Переді мною пан сенатор якось про шизму нічого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганіше.

Пан Хлодніцький, виїжджаючи, хотів попрощатися з п інею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, і до нього не вийшла.

Він виїхав від Аксаків, не попрощавшись ні з ким.

Того дня вже панського обіду не було. Конашевич зі своїми хлопцями наїдав борщ і вареники зі сметаною.

В цілім домі настав давній порядок.

Конашевич заходив між київське міщанство. Всюди його радо приймали. Заходив між купців та ремісників цехових, бував на весіллях і хрестинах. Усі не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, «той пан Петро, що у пана судді Аксака живе, паничів учить і має у нього велике слово».

О. архімандрит, коли про це довідався, поїхав зараз до Аксаків. Він тою Справою дуже зацікавився. Це копало пропасть поміж шляхтою римської а грецької віри і тим самим зближало вельмож до церкви.

– Петре, ти моя надія. Коли б ти знав, чого я по тобі жду, то ти би аж злякався…

Увесь час свого побуту в Києві не мав Петро жодної вістки з Чепелевого хутора. Часом стрічав Петро козаків з Січі, та ніхто не знав сказати, що у Чепіля діється.

«…тоді на святині святої Софії засіяв замість півмісяця хрест». – Після завоювання в 1453 р. Константинополя турки патріарший православний храм святої Софії перетворили на мусульманську мечеть.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 276 – 283.