17. Бійка з уніатами
Андрій Чайковський
Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише одного разу стрінув у Києві запорожців. Вони розповіли йому про сучасне становище на Січі, але там ніхто ще не знав про те нещастя, яке скоїлося у Чепеля.
Через увесь той час Конашевич працював під рукою о. Плетенецького невпинно. Через Аксака приєднував шляхту православну, гуртував міщанство у церковних братствах і пильно слідив за тим, що на Україні діялось.
Те, що він бачив і над чим сумувала його душа, було дуже невідрадне. Ляхи, оп’янілі ще від солонецької різні і поменших місцевих козацьких розгромів, раювали по всій Україні. Жолковського всі благословили і виносили попід небеса. Він називався одиноким оборонцем шляхетчини перед роззухваленим гільтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз більше угнітали нещасних підданців. Народ втікав на Запорожжя.
Українні пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звідтам йшли прикази до українних старостів, щоб нікого на Запорожжя не пускати. Та це помагало небагато, а втікачів було стільки, що не можна їх було зупинити.
Конашевичеві ставало в Києві тісно. Його душа рвалась у широкий козацький світ. Він склав собі, вилеліяв у своїй душі план організації січового товариства і хотів зачинати свою роботу. А тут прив’язали його в однім магнатськім домі, відірвали від ночви, на якій мав працювати. Конашевич заговорював кілька разів до о. архімандрита, та о. архімандрит усе заговорював чим іншим. Видно було, що не хоче його ще звідсіля пустити.
«Господи святий, – думав собі Конашевич, – невже ж мені тут вікувати прийдеться на цім бакалаврстві? Цю роботу може зробити хто інший, який між козацтвом на ніщо не здався. Далі вірветься у мене терпець, начхаю на всіх панів і втечу на Запорожжя».
Тільки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив?
Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що в ним робилося, вважав за важке ярмо, яке треба вже раз скинути.
Одного разу сказав він о. архімандритові свою думку без обиняків.
– Признаю тобі повну рацію, Петре. Ти зробив дуже багато, та діло далеко ще не покінчене.
– Я його і цілим моїм життям не покінчу.
– Годі так серед року Аксака лишити. Я про це думаю і глядаю за яким достойним заступником. Вже одного я намітив таки з-поміж наших галичан. Але року треба вже добути.
Петро заспокоївся. Півроку – то не вік, треба видержати…
А тим часом сталося щось таке, що негайно приспішило втечу Петра на Запорожжя.
Наспів час насильного ширення унії на Україні. Православних попів стали силувати на послушенство уніатському владиці. В Києві він сам боявся жити і посилав сюди своїх вікаріїв. Упірних православних попів викидали силою з церкви і давали сюди уніатських.
Одного разу в неділю, літом, на третьому році побуту Конашевича в Києві, вийшов він вранці з дому і зайшов на Поділ. Він побачив тут щось таке, що його страшно подратувало.
Уніати хотіли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Місцевий священик не хотів підчинитися уніатському владиці і не хотів з церкви уступитися. Народ зібрався на утреню. В церкві і довкруги її зібрались міщани з жінками і дітьми, святочно одягнені.
Нараз з’явився заступник уніатського владики в товаристві пахолків, ведучи з собою уніатського священика, якого мав тут помістити. Вони розтрутили народ і ввійшли до церкви. Передерлися поміж народу аж до царських врат і до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола попа за бороду і волосся та виволокли надвір. Його місце зайняв зараз піп уніатський і став правити утреню. Народ збентежився. На криласі дяки замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах і погрожуючи кулаком до криласа, кричав:
– Я вас, гільтаї, бунтівники, кляті шизматики, в кайдани закувати прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правши.
Та його таки ніхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та плачучи, стали виходити з церкви.
Уніатський вікарій пінився зі злості, а далі сам пішов до криласа і став співати.
А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи йому стусанів, аж його покривавили. Кров текла йому з носа і губи та спливала по ризах.
Народ став гомоніти і відгрожуватися. Та ніхто не посмів зачіпати узброєних пахолків.
Конашевич, дивлячись на таку зневагу православної церкви, скипів. Злість аж підкидала його. Не надумуючись довго, прискочив до церковної огорожі і виломив кола.
– Гей, люде, кияне, народе православний! І не сором вам дивитися бездільно на такий злочин?
З ломакою в руках кинувся на пахолків і бив, мов ціпом, кого попало. Пахолки збентежилися, що зразу і про свої палаші забули. Народ отямився.
– Гей, люде, не даймося, між нами козак Петро…
Затріщала церковна огорожа. Міщани ламали коли і рушили Петрові на допомогу. Вони страшно роззвірились. Побивши пахолків, кинулись цілою юрбою в церкву. Владичого делегата вбили в криласі на смерть і виволокли збите тіло на майдан перед церкву, знущаючись над трупом.
Піп, побачивши від престола, що це не жарти, покинув правити і сховався під столом у презвнтерії. Міщани там його знайшли і поволокли на майдан, страшно б’ючи.
– От тобі, поганче, унія, останній раз ти правиш!
Навіть жінки не остались позаду своїх чоловіків. Вони рвали одежу на побитих на куски і маяли ними в повітрі, мов хоруговками. Коло церкви знявся великий крик.
Те все сталося дуже швидко. Народ тріумфував. Православного попа умили з крові і хотіли завести в церкву, щоб правив далі. Та піп був такий побитий, знесилений і схвильований, що ледве стояв на ногах.
Один з пахолків вирвався з товпи зразу і побіг на найближчий постій. Звідсіля рушила ціла сила пахолків та жовнірів на Поділ.
Петро, побачивши це, зміркував відразу, що такій силі неозброєні міщани не дадуть ради і не встояться. Він крикнув:
– Люде, врозтіч! Ховайтесь, де можна! Велика біда на вас йде!
На майдані стало тихо. Люде стали розбігатися по хатах. Петро подумав тепер про себе і став утікати. Гайдуки пізнали його, що то звісний усім козак Петро, що у пана Аксака живе. Одна частина пустилася за ним в погоню. Петро втікав щосили. Він знав, що коли його роззвірені гайдуки догонять, то тут йому і кінець буде. Втікав огородами, перескакуючи плотн, найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Міщани, яких він стрічав, кликали:
– Втікай, вашмосць, бо тобі смерть.
Пахолки гнали за ним аж до самої Лаври. І тут зчинився великий галас. Гайдуки хотіли йди далі, та заступила їм дорогу архімандритова гвардія, узброєна в бердиші, списи і шаблі. Петро таї? задихався, що ледве дух переводив. Але він був урятований.
О. Плетенецький був дуже роздратований цілою тою подією:
– У мене ти цілком безпечний, а що буде далі, то побачимо.
О. архімандритові сказали, що Лавра в облозі, що воріт і всіх виходів пильно стережуть і нікого не хбтять з монастиря випустити.
О. архімандрит приказав сказати ватажкові облягаючих, що коли по доброму не уступлять, то прикаже стріляти з мушкетів. Петро побачив, як з усіх усюдів виходили озброєні ченці з мушкетами на свої становиська.
О архімандрит говорив:
– Сьогодні неділя. Як збереться народ до обідні, а побачить Лавру в облозі, то прийде до пролиття крові. Я би цього не хотів, але я жодному ляхові не позволю переступити порога цієї обителі.
Ченці заповіли облягаючим, що коли не вступляться, то по приказу о. архімандрита зачнуть стріляти.
Зараз опісля відчинилися ворота, і гайдуки побачили за воротами дві лаштовані гармати, при яких стояли гармаші у чернечих рясах з позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, і тоді зібраний на площі перед Лаврою народ всипався досередини.
Архімандрит полишив Петра у своїй келії і пішов до обідні. Лиш як вернувся, став розпитувати Петра, що сталося.
– Годі! Хто сіє вітер – збирає бурю. Не ти їх зачепив, а вони тебе. Ти, сину, зробив добре, виступаючи в обороні церкви. Таке злочинство не могло остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу десницю. Не раз вже православні заносили жалоби до актів гродських на утиски і гвалти уніатів та насильне загарбування майна православної церкви. Це нічого не помогло. Ми й тепер подбаємо про таку жалобу не на те, щоб помогло, лише щоб осталось записане на вічні часи для грядущих поколінь. А поки що треба насильство відбивати силою. Якою мірою міриш, такою буде тобі відміряно. Дарма, що поллється багато християнської крові, аж Дніпро побагряніє, але так мусить бути…
У Києві між уніатами і католиками зчинився великий гвалт і замішання. Занесено жалобу до актів і розпочалося слідство за гвалт на пахолків і за вбиття двох уніатських священиків. Багато людей ув’язнено, та нікому не «можна було нічого доказати. Уряд довідався лише, що цілий той бунт підняв відомий усім козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звідтам його не дістане, хіба підступом. Коли б його за ворота у город можна було заманити. Лише щоб тайком із Лаври не перекрався, і тому треба запобігти.
Стали і день і ніч наглядати усі виходи з монастиря. О. архімандрит бачив сам, що якісь підозрілі люде коло мурів Лаври швендяють і пильнують.
Довідався зараз про все і пан Аксак. Він зараз по обіді в неділю поїхав до о. архімандрита.
– Наробив ти мені, вашмосць, великого бешкету на цілий город. Не треба було так дуже гаряче братися за діло, – але сталося. Я, вашмосць, зовсім оправдую, мені дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосці не було би безпечно одної години, бо я не маю такої сили, щоб тебе перед цими розбішеними юхами оберегти. Впрочім, вони зажадали би суду над тобою. То не що-будь сталося. Вбито уніатського вікарія, і уніати цілу Варшаву порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю і говорю для твого добра. Але що мої хлоп’ята скажуть, як довідаються, що ти вже до них не вернешся? Буде плачу повна хата. Кажу вашмосці одверто, що в тобі я трачу щирого друга і доброго дорадника. За твою щиру службу я тобі сердечно дякую. Прощаюсь з тобою іменем усього мого дому. Останьмо другами і надалі. А ось тобі скромна нагорода за твої труди коло моїх синів.
Аксак стиснув руку Конашевичеві і поклав перед ним на столі гаманець з червінцями.
Петро був зворушений:
– Спасибі, ваша милість, за таку ласкавість і признання. Коли вже маємо розстатися, так прошу вашу милість вибачити мені, як я коли недоладним поведениям або словом непристойним зробив яку прикрість. Та маю ще одну просьбу до вашої милості – я бажав би ще раз побачити моїх любих учнів та попрощати їх.
– Гаразд! Я вволю твому бажапню і привезу їх завтра сюди. Та тепер моя просьба до отця архімандрита. Чи не маєте, преосвященний, якого вчителя для моїх діток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годі мені діток без науки лишати.
– Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нічого про це з ним не говорив, бо я не сподівався такого нагального кінця.
– Яз ним мушу поговорити, – каже Петро. – Я хочу, щоб він не вживав іншого старого методу навчання, бо мій метод показався добрий.
– Спасибі вашмосці, – каже Аксак, – це новий доказ приязні. Тепер моя рада для вашмосці така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втікай звідси при першій нагоді, бо і тут, під крилом отця архімандрита, ти не зовсім безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
– Я подбаю, що в найкоротшім часі пан Конашевич буде звідсіля вивезений в таке місце, куди польська рука не досягає.
– Чи можу спитати – куди? – каже Аксак.
– Не роблю з цього перед вашою милістю секрету: на Запорожжя.
– Але його пильнують і окружають Лавру шпигами.
– А я пильную їх.
На другий день по обіді привіз Аксак хлопців попрощати пана Конашевича. Вони були заплакані. Зараз повисли Петрові на шиї і стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петрові аж сльози в очах стали. Він став їм пояснювати, що сталося, що він зробив, що йому за це грозить, отож мусить втікати. Його засудили б на смерть, коли б піймали, і батенько би його не зберіг.
– Вас, мої любі, я ніколи не забуду і запевняю вас, що незадовго я тут буду знову і вас навідаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все і кожному говоріть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обіцяєте мені це?
– Обіцяємо і все будемо говорити правду.
Тепер став їх обнімати і цілувати.
З хлопцями приїхав і Антошко і аж сюди забіг, щоб пана Конашевича побачити.
Разом з паничами плакав, а далі, утираючи сльози рукавом, поцілував його в руку і каже:
– Хай пан Конашевич і мене візьме з собою, я буду вам вірно служити, мов пес.
– Ти, хлопче, не є власновільний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.
Тоді Антошко кинувся Аксакові в ноги і став жебоніти:
– Ваша милість, ласкавий, добрий пане, пустіть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вічно буду дякувати і господа за здоровля вашої милості просити.
О. архімандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далі каже:
– Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичеві до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирішої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.
На те пан Аксак до Антошка:
– Не можу тобою, хлопче, подарунків робити, бо ти не кінь, а людина, але я тебе освободжую з підданства і пускаю на волю. Хочеш, то їдь собі з богом.
Антошко став тепер плакати з радості і плескати в долоні, мов дитина. Він цілував одежу Аксака, цілував усіх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сндів тим часом за столом і писав для Антошка грамоту на свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак і передав, не рахуючи, о. архімандритові.
– Даю це, ваша милість, на народну ціль, на школу, як мою лепту. Мені грошей не треба. Як приїду між січове братство, там мені усе дадуть, чого мені буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, і тепер посиплються гроші, мов з рукава.
– Ні, Петре, – каже о. архімандрит, – усього від тебе брати не можу, бо ти ще не на Січі, а лиш що в дорозі, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобі буде треба. Половину візьми назад, а коли тобі поталанить, то додаси опісля.
Архімандрит розв’язав гаманець і став відчислювати половину.
– Не можу я дати себе засоромити вашмосці, – каже Аксак. – Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стільки. – Він поклав другий гаманець на столі о. архімандрита.
– Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна піде слідом за вами, тоді матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде і руська академія.
Аксак від’їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурів.
Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далі, і чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 289 – 295.