3. Битва з татарами

Андрій Чайковський

Якось в половині марта приїхало на Січ одного дня двоє татар татарською арбою, якою кримські крамарі їздять. Вони обмінялись з сторожею кличем і зараз пішли до кошового. То були переодягнені козаки, котрі добре говорили татарською мовою. Їх посилав кошовий у Крим шпигувати.

Зараз кошовий скликав січову старшину на раду. Козаки розказали те, чого довідались. Показалося правдою те. що Сагайдачний від Ахмета довідався.

Вони переїхали цілий Крим аж до Бахчисарая, заходили з крамом до татарських улусів, заходили до їхніх мечетей і враз з другими до аллаха галайкали.

Орда поклала собі з весною рушити на Україну з великою силою, як лише весняні затопи минуться. Козаки довідались, котрим шляхом татари підуть. Козаки говорили їм, що козаків на Січі небагато, і нема їх чого боятися. Безпечно перейдуть Дніпро, Інгулець та Інгул, і всю Україну.

Вони говорили татарам так, як їх кошовий навчив. Розходилося о те, щоб їх на свій шлях справити і, заступивши їм дорогу, розгромити.

Тепер стало відомим, що орда, перейшовши Дніпро, піде поміж річками Дрімайлівкою і Бургункою. Понад цими річками стояли два великі ліси, і на тій прогалині поклало собі козацтво помірятись з ордою.

Кошовий предложив на раді такий план. Часть козаків під проводом курінного отамана Жука мала бити татар на Дніпрі при переправі, та потім розступитися і йти слідом за тими татарами, які успіють перебитися через козацьку лінію. Друга частина під проводом сотника Чепеля мала стати над Інгулом і доконати решту недобитків так, щоб цілу орду знищити.

Той план кошового був прийнятий, і зараз взялися за його виконання.

Кошовий розіслав гінців по усіх козацьких паланках і зимівниках, щоб козацтво негайно збиралось на Січ до походу. Тепер показалося, що те, що через зиму було зроблено, було дуже потрібне. Усього було доволі. Січове військо вміло до походу як слід приладитись. Під той час Чепеля на Січі не було. Він був жонатий і жив у паланці. Та він на перший заклик прибув на Січ з своєю сотнею сімейних козаків. Тепер обидва з Жуком стали порядкувати та ділити поміж себе військо після того, що хто мав У поході виконати. Чепель забрав переважно піше військо, гармату і вози. Жук забрав кінноту, кілька легких гармат, вози з харчами і муніцією.

За той час щодня розсилали з Січі в сторону татарщини Роз’їзди. Вони мали, помітивши татар, оскількимога не показуватись і в сутички не заходити. Ціла штука була в тому, щоб орда не зміркувала, що козаки про все знають.

На Січі усе було готове до походу. В Січі мав остатися кошовий з старими дідами і молодиками.

Третього дня великодніх свят причвалав посильний козак од одної стежі з вісткою, що орда рушила з Перекопу і прямує до Дніпра.

Вранці засурмили сурми. Кожний поспішав на своє місце. Насамперед вийшов Чепель з своєю армією двох тисяч козаків. Вона мусила поспішати, щоб випередити татар і засісти на своєму місці над Інгулом.

За два дні опісля вийшов Жук зі своїми. При ньому були обидва кульчичане, Петро і Марко.

Вали Січі вкрилися тим козацтвом, що осталося. І прощаючи своїх, вигукували та вимахували шапками.

Не одному защеміло серце на спогад, що, може, не доведеться сюди вернути. Кошовий благословив їх на щасливу дорогу.

Старий Жмайло обтирав нишком сльозу, що з ока канула на сивий вус. Не диво: виправляв своїх рідних в непевну дорогу. Тепер у отамана Жука була одна жура на думці: як би воно було, коли б орда розгадалася і пішла іншою переправою? Тоді треба би їх заходити не знати звідки, треба би повідомити Чепеля, а заки він з своїм тяжким табором і піхотинцями зможе заступити орді дорогу, то тим часом татарва може порозлазитися по Україні меншими загонами.

Жук був з тої причини дуже схвильований і цілу дорогу нічого не говорив.

Його військо йшло правим берегом Дніпра. Річкою послав віп кілька байдаків, обшитих комишем так, здалека піхто їх не міг помітити.

Вони мали держатися правого берега і зорити за татарвою, а коли зміркують напрям, в якому піде орда, мали про це отамана повідомити, поховати судна під берегом і вертати. Жук перейшов Бургунку і став обозом, ждучи на вісті. Ждав три дні, поки принесли вістку, що справді орда йде цим шляхом, як було зразу намічено.

– Слава господові небесному! – Жук зняв шапку і перехрестився. – Зачинається добре, а тепер, хлоп’ята, праці. Сотник Галан і сотник Чепіга з своїми сотнями йдуть до лісу по обох боках шляху і пороблять засіки. Могильники (сапери) загатять обі річки при Дніпрі, що багато води зібралося по самі берега. Як сюди орда зайде а ми на них наскочимо, щоб не порозбігалися на боки. Ми зачнемо бити гарматою, аж тоді як татари перейдуть на цей бік.

– А коли б вони не туди пішли, – завважив Сагайдачний, – то що ми зробимо?

– Еге! Дивись, якраз проти нашого місця лежить на Дніпрі більший острівець. Це місце добре для переправи, на острівці можна відпочити. Я певний того, що підуть туди. Тепер, хлопці, наші вози і гармату пообчіпляти лозиною і галуззям так, щоб ніхто не зміркував, що воно є. Хай татари думають, що це кущі. Ждати тут, поки я не вернуся. Ходи, Сагайдачний, зі мною.

Над самим берегом Дніпра стояв великий галузистий дуб. Туди обидва попрямували і повилазили на нього високо. Звідсіля було видно далеко на другий бік Дніпра. Далеко на обрії зачорніла велика плахта. Вона посувалась до річки.

– Бачиш? Гості йдуть, – каже Жук до Петра, – буде кого бити.

– Така сила, що самою вагою може нас роздавити.

– Певно, коли б дістатися їй під ноги. Та ми того не зробимо.

Жук був веселий і радий. Навпаки, Сагайдачний почував себе ніяково. У нього билось серце сильніше. От перший раз побачив таку велику ворожу силу. Чим воно скінчиться? Та на Січі мав Жук славу небуденного ватажка, йому можна повірити. Якщо йому кошовий таке діло поручив і наставив його наказним, то не на те, щоб козацтво знівечити.

Орда щораз наближалася. Тепер можна було пізнати обриси коней і їздців.

– Скільки їх може бути?

– На мою думку, буде яких сорок тисяч, коли не більше. Буде з нас. Тепер я вертаю, а ти останься тут і зори за ними далі. Як орда стане над берегом, ти злазь непомітно і біжи до мене. Лише не показуйся, хоч би прийшлось і по землі повзнути.

Жук зсунувся з дуба і пішов до своїх. Петро зорив далі за ордою, котра щораз ближче підходила до Дніпра.

«Безпечні вражі сини, навіть роз’їздів не висилають, а галайкають, мов пси до повного місяця», – думав собі Петро.

Та воно так не було. В цю хвилю кілька татарських чет відлучилося від гурту і почвалувало до річки. Зупинившися над берегом, вони позлазили з коней і стали роздягатися. Петро цікавий був бачити, як вони через воду переправляться будуть. Було їх тут більше двох сотень. Кожний в’язав свою одежу і зброю в узлик, котрий прив’язував собі на голові. Відтак, держачись гриви коня, влазив у воду. За хвилю видно було лише кінські голови, що пригали в воді, і татарські голови з клунками. Плили прямо до острівця. «Я тут задовго сиджу», – думав Петро і миттю зсунувся з дуба. Ніхто його через берег не побачив. Він побіг до своїх.

– Що нового?

– Пане отамане, передня сторожа вже на острівці спочиває. Буде їх зо дві сотні. Орда в тій хвилі вже, певно, над берегом.

– Добре, гаразд, – говорив Жук, затираючи руки. – Здається, що в річках вже, либонь, досить води назбиралось. Ви, хлопці, сидіть за возами і гарматами і не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди і назад. Вони, як завернуть, будуть себе вважати цілком безпечними. За ними піде уся орда. Ніхто не сміє стріляти, поки я не дам знаку і стрілю перший.

В цю хвилю стали показуватися з-під берега голови коней і людей. Вони виходили на берег. Тут вони поодягалися, посідали на коней і рушили широкою лавою, розглядаючись на всі боки. Але не помітили нікого.

Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарські орди переїхали спокійно аж по кінець обох лісів і звідтам звернули до Дніпра. Тепер розмовляли між собою голосно, нічого не прочуваючи. Як стали над берегом, пустили зараз пасти коней та стали галакати через ріку до тамтих.

Із-за ріки доходив великий галас. Тепер розпочалася переправа цілої татарської армії. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало, і ніхто більше на цім березі і не показувався. Вже і вечоріти стало, а галас не вгавав, і нікого не було видно.

– Що воно, до біса, чого вони забарилися? А ну же, Петре, підійди до берега і роздивись.

Петро підкрався до берега та йому аж в очах замерехтіло. На тім боці Дніпра горіли великі огні, а поміж ними сновигали, мов у муравельнику, чорні татарські постаті. За хвилю загоріли огні і на цім боці Дніпра.

«До біса! І ці безпечні. Коли б так уночі до них добратися, то ні один не вийшов би живий», – думав Петро, вертаючись до своїх.

– Ти мені нічого й не кажи, бо я вже знаю, – каже Жук до Петра. – Татари там, де стали, там і ночувати будуть.

– Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дібратися до їх та зробити їм криваву купіль.

– Гарячо ти купаний, козаче. Так не можна. Наробилося би галасу і тамті, дізнавшися, що ми тут є, пішли би на інший шлях. Ми не йшли сюди, щоб цих обірванців перерізати, а на те, щоби цілу орду знівечити. Ночують вони, то й ми переночуємо, хіба що огнів розводити не будемо.

– А щоб їм всячина! – нарікали козаки. – Треба буде уночі мерзнути.

– Завтра буде гаряче, аж попріємо.

Жук приказав відвести коней у ліс, щоб не зрадились чим.

Як лише на світ заноситися стало, на тім боці Дніпра настав великий рух. Орда ладилася до переправи. Над річкою заліг такий густий туман, мов хмара. Козаки привели коней і позапрягали у вози та гармати.

Тривало так довший час, поки татари перебрались на цей бік річки. Повдягались і посідали на коней. Опісля рушили в порядку поміж ліси.

Із-над річки насунула і сюди густа мряка і заступила світ божий. Тут лиш тільки видно, що від берега щось клубилось в густім тумані і розходився гамір.

«От коли б так вітрець подув, – думав собі Жук, – та годі на це довго ждати. Благослови, боже, на велике діло, та поможи християнському мирові побідити».

Жук узяв від гармаша льонт і підпалив першу гармату. Залунав стріл і відбився могутнім гомоном по лісі.

– Ану же, хлопці, одна за другою, а потім чергою.

Настав страшний рев вісьмох гармат, котрі були з Жуком. На той гук почулись густі рушничні стріли по обох боках шляху і лісу.

Між ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували, а через мряку пе бачили, звідкіля на них напасть іде.

Жук розпочав стрільню тоді, як послідні татарські чети на цей берег ріки виходили.

Татари розділились на два фронти по обох краях шляху і стали відстрілюватися. Цілі хмари стріл випустили на обидва ліси, та тим вони козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повіяв вітер від лиману і розігнав мряку. Татари побачили, що вони попали у засідку, їх взяла розпука. До Дніпра не можна було вертати, бо тут стояв Жук з гарматою.

Одна частина пішла перебоєм вперед. Ті, що позаду, кинулись на Жука, на його табір. Жук став уступати поза ліс, відстрілюючися.

Татари загадали обійти другим боком поза ліс, та тут натрапили на річку, повну води по самі береги. За табором, що вступився за ліс, вони не йшли, побоюючись нової засідки. Вони почвалували шляхом поміж лісами наперед.

Відразу замовкли гармати, лише рушничні стріли з лівів заєдно тарахкотіли.

– Дотепер все пішло добре, – каже Жук. – Тепер, хлопці, поспішаймо поза ліс щосили, може, ще їх перебіжимо. На коні!

– Не знать, що сталося з нашими у лісі? – каже Сагайдачний.

– Не турбуйся, вони вже знають, що їм робити. Козак в лісі безпечний, як у себе в хаті.

Жук погнав з кіннотою поза ліс та прийшов запізно. Вже послідні татарські чети виїздили з-поміж лісів. Зачіпати не було безпечно, бо коли би і другі, що вийшли перші на них, обернулися, то, певно, не встояли б. Гармати йшли позаду, поволі, і не зараз наспіють. За лісом татари згуртувались і подались на Інгулець. Тепер стали козаки виходити з обох лісів гуртками. Вони вели з собою пов’язаних кількох татар і багато пійманих коней.

– Добре ми дотепер справились, – каже Жук, – тепе поховаємо полеглих товаришів, ранених відішлемо на Січ і підемо услід за ордою. Забагато їх вирвалось з нашої петлі. Ми поділимось на гуртки по двісті-триста людей. Будемо шарпати татар то ззаду, то по боках. Не треба допустити до того, щоб ціла татарська навала напала на Чепеля, а то може його роздавити. Трошки ми припочинемо, а опісля – в дорогу. Ти, Петре, бери перший гурток скраю і рушай у божий час та покажи, чого тебе старі Чуб навчив. Усі гуртки зійдуться над Інгульцем.

Відпочивши, рушили далі по Жуковому розпорядку. Над вечором повернули до Жука роз’їзні з вісткою, що орда перейшла Інгулець і розтаборилась по тім боці. Жодна з висланих ватаг, як опісля показалося, не вспіла догнати орди.

Вже стемніло, як козаки опинились над Інгульцем. З того боку ріки горіли густо татарські огні в таборі.

– Засвітили нам добряги, і тепер певно не заблудимо, – говорили козаки, – які вони безпечні…

Тепер Жук розділив своє військо на три часті. Одна мала остатися при ньому тут, де тепер стояла. Друга і третя мали об’їхати колесом татарський табір, перейти Інгулець і на даний знак ракетою біля Жука мали з двох боків напасти на татарський табір і вертатися на цей бік ріки. Мали вийти зараз по півночі, а до того часу спочивати.

Жук не спав ні трохи. Зараз по півночі роз’їхались. Жук підступив потихеньку над сам берег ріки і тут спрямував свої гармати на берег.

Виждали тут часок, поки вислані частини перейдуть річку. Тоді стали стріляти з гармати прямо на татарський обоз.

Кулі падали в саму середину і робили великі спустошення. Тепер замовкла гармата, а у воздух стрілила огненна ракета.

На той знак почувся могутній бойовий козацький клич. З обох боків наскочили козаки на татарський табір, і почалася страшна рукопашня.

Татари стямились і стали відбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у воздух. Зразу блиснув огник, посипались іскорки, поки не стрілила вгору огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати. Козаки завернули до річки і стали переправлятися. Татари пустились за ними, та Жук зачав знову стріляти з гармат.

Татари зупинились в погоні, а до козацького обозу стали з’їздитися козаки з обох боків. Показалося, що цієї ночі багато козаків у рукопашному бою полягло.

Тут відпочивали до рана. В татарському обозі усе затихло, та коли розвиднілось, татар вже на давньому місці не було. Тепер можна було бачити, що на тім місці вночі діялось. Лежали цілі купи трупів. Було тут і козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.

Землю залягав туман, і не знати було, в котру сторону пішли татари. Треба було йти за слідом.

– Здається, – каже Жук, – що нині нашій роботі кінець. Орда, либонь, пропала, що й чорт її не віднайде.

Нараз стали усі наслухувати. Жук приклав вухо до землі:

– Якісь гості йдуть, готовтеся, братики.

Тупіт коней став щораз наближатися. Дудіння ставало щораз виразніше.

Нараз повіяв вітрець, і туман став розходитись. Козаки побачили перед собою цілу ватагу татар.

Без команди, без одного вистрілу кинулися козаки на татар, окружили їх з усіх боків. Татари того не сподівалися.

– Ніхто не сміє втекти! – гукав Жук, рубаючи шаблею.

Татари хотіли перебитись, та якраз попали у той бік, де стояли козацькі вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та лише ті, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна різня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усіх до одного вибили.

– Цим разом чорт не вспів їм помогти.

– Я цього не розумію, чого вони відстали від орди і попали нам в зуби.

– Це, бачиш, татарська штука. Так татарва сліди за собою замітає. Вони, щоб змилити погоню, стають в одному місці і тут розділяються на чотири гуртки. Кожний має їхати в інший бік. Кожна купа робить великі закрути, аж поки знову на інше місце не приїде, а тоді по слідах нічого не розбереш. Ти підеш за одним слідом та попадеш на слід другої купи. Ті, що на нас наскочили, не сподівалися того. Через мряку не побачили нас у свій час, ну І пропали. Тепер ніхто не розбере, де вони зійдуться. Та нема чого нам довго міркувати. Наша дорога – на Інгул.

Йдучи так усім табором, натрапили справді на місце, столочене копитами. Коли ближче приглянулись, то сліди розходились на чотири сторони навхрест.

– Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслідити, кудою пішла головна сила. Це перехрестя показує, що одна частина пішла туди, де ми її стрінули. Ще нам треб прослідити дві, а четверту, то ми певно знайдемо. Оце шлях показує на Дніпро. Що воно може бути? Хіба ж та часть орди загадала вертатися у Крим?

– Сагайдачний! Бери дві чети і рушай за цим слідом, каже Жук до Петра. – Не дай заскочити ся; як їх буде більша сила, то не зачіпай, аж на переправі, там, може, їх переможеш.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 188 – 196.